Генезис кримінальних покарань гетьманщини кінцяxvii- початкуxviiiстоліть

В Українській Гетьманській державі розвиток кримінального права був доволі складним і суперечливим. Відомо, що жалуваною грамотою, наданою Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 року, російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу судитися за своїми звичаями, тим самим підтвердив непорушність прав і вольностей українського козацтва.

Визвольна війна українського народу сприяла демократизації права, гуманізації системи покарань, послабленню впливу у карній системі залякуючих видів покарань, значному нівелюванні залякування як мети покарання. Також, під час Національно-Визвольної війни було припинено чинність тих правових норм, що передбачали покарання за злочини проти королівської влади, у зв'язку з зазначеним види покарання значно спростилися. Покарання призначалися дещо "м'якішими" і поблажливішими. На думку О. Гуржія, в значній мірі це обумовлювалося дорожнечею робочих рук (у Визвольній війні загинули десятки тисяч людей) і порівняно великою вартістю грошей [1, с.128]. Особу, що скоїла злочин та щиро розкаялася, нерідко взагалі прощали і звільняли від покарання. Гарантом подальшої належної поведінки порушників могла виступати громада, представники місцевого духо­венства, інші члени суспільства. Траплялося, що якась особа (особи), захистивши і врятувавши злочинця від тяжкого покарання чи, навіть, смертної кари, забирала за це його до себе в "услужіння" на кілька років. Так ро­били, зокрема, монастирі, які користувалися неабияким впливом серед населення, правлячих і судових кіл [2, с.53].

Зауважимо, що Визвольна війна зумовила значне поширення звичаєвого права на територію всіх регіонів Гетьманщини. Його розповсюдження чинило неабиякий вплив на встановлення та виконання покарань України. Зокрема, особливістю виконання та призначення покарань на Запорозькій Січі було те, що найбільш суворі пока­рання, наприклад, страта виконувались досить швидко. Гуржій О. вважає, що це обумовлювалось головним чином невідклад­ними вимогами військового становища, необхідністю тер­міново виступати в похід, а то й просто гарячністю та на­полегливістю "козацького духу" [1,с. 133]. Однак, певна суворість кримінально-правових норм не відлякувала людей. Д.І. Яворницький зазначав: "Кріпкі були запорожці ще й через ті закони, якими судили вони... І справді, ворогам, злодіям, зрадникам, ґвалтівникам, усім тим, які ламали стародавні козацькі звичаї, не було у запо­рожців помилування: таких приковували на цеп до вій­ськової гармати, били серед площі, коло стовпа, дубовими киями, вішали на шибениці, садовили на гострі палі. перебивали руки або ноги і завдавали інші кари" [3, с. 19-20].

Однак, з кінця XVII ст. норми звичаєвого права почали витіснятися нормами місцевої військово-адміністративної влади, а далі все більше відбувався процес поширення на українських землях російських правових норм, що вплинуло на подальший розвиток системи покарань. Все частіше покарання відзначалися своєю суворістю, навіть, жорстокістю. Тому відомий дослідник права і судочинства Орест Левицький зазначав, що в Україні в другій половині XVIII ст. правосуддя вже немилосердно вішало "розбійників" за ті провини, за які ще зовсім недавно відсікали тільки руку, ногу чи відрізали носа або вуха, нестерпним катуванням добивалося виказування спільників [4, с.252].

У системі покарань України кінця XVII - на початку XVIII століть, на нашу думку, мали місце як майнові покарання (нав'язка, конфіскація майна, головщина і т.д.); так і немайнові покарання (позбавлення прав, честі, звільнення з посади); а також жорстокі покарання - смертна кара, позбавлення волі; тілесні покарання тощо. Зазначені покарання виступали як основними, так і додатковими. На думку окремих вчених такий поділ покарань був зароджений ще за часів Руської Правди [5, с.33]. Зауважимо, що у випадках, коли законодавець вважав недостатнім призначення одного покарання, приєднував до нього інше, враховуючи при цьому склад злочину: чим простіше злочин за своїм складом, тим простіше покарання, і навпаки, чим складніше склад злочину, тим складніше і покарання [6, с.207]

Період залежності українських земель від Російської імперії характеризується розпадом феодально-кріпосницького ладу і формуванням капіталістичних відносин. В 1840 році було введено в дію єдину правову систему, яка діяла на всій території Російської імперії, в тому числі і в Малоросії (назва України в ті часи).Система покарань складалась з 35 видів — від смертної кари до догани. Метою покарання було передусім залякування широких мас людей, про що свідчить наявність великої кількості санкцій із смертною карою. Покарання застосовувалися для придушення будь-яких ознак колишньої автономії і незалежності України, тому часто були не справедливими і застосовувалися без підстав

СРСР

Весь державний механізм СРСР працював на реалізацію утопічної ідею комунізму. І норми кримінального права не виняток. В СРСР більшість галузей права в більшій чи меншій мірі залежали від політики. Зокрема санкції Особливої частини Кримінального кодексу УРСР 1960 р. в більшості передбачали покарання у вигляді позбавлення волі. Це приклад застосування покарання для усунення різних небажаних осіб від суспільства. Проте не завжди ці особи були злочинцями і становили суспільну небезпеку. Також широко використовувалась заслання, тобто вигнання для колонізації нових земель. Були сформульовані два принципово нових положення каральної політики: «комуністичне» перевиховання ув'язнених і забезпечення самоокупності місць позбавлення волі. Саме для реалізації самоокупності була залучена праця засуджених. Спочатку ув'язнені не розглядалися як дешева робоча сила, але коли в ході реалізації першої п'ятирічки у країні став відчутним дефіцит трудових ресурсів, уряд СРСР ухвалив рішення про використання праці ув'язнених. Хоча офіційно в законодавстві СРСР поняття "каторга " не вживалося, але його приклади мають численні підтвердження. Праця мільйонів засуджених використовувалась безоплатно.

Сучасний процес призначення та виконання кримінальних покарань регулюються Кримінальним кодексом України. Спектр покарань є дуже широким. Законодавство визначає пом'якшення та обтяження покарання. Суд враховує обставини, які можуть пом'якшити або обтяжити покарання. Законодавство визначає таке поняття як звільнення від покарання та його відбування. Також визначається таке поняття як заміна невідбутної частини покарання м'якішим. Воно призначається судом, якщо засуджений став на шлях виправлення. Амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб. Помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Помилування — це заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

Значні зміни відбувались у сфері кримінального права. В умовах воєнного стану загальною тенденцією було посилення кримінальної репресії. Посилилася відповідальність насамперед за державні та військові злочини (зв'язки з іноземною державою, антирадянська пропаганда або агітація, шпигунство, перехід на бік ворога, зрада, дезертирство та ін.). Встановлювалися нові склади злочинів. Так, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення" від 6 липня 1941 р. особи, винні у поширенні у воєнний час брехливих чуток, "каралися за вироком військового трибуналу ув'язненням від 2 до 5 років, якщо ця дія за своїм характером не тягнула за собою більш тяжкого покарання".

Склад деяких злочинів передбачав застосування колективних покарань. За Постановою ДКО від 24 червня 1942 р. до повнолітніх членів сімей осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпигунство, перехід на бік ворога, службу в каральних та адміністративних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, — застосовувалися репресії у вигляді арешту і вислання у віддалені місцевості СРСР терміном на 5 років.

В умовах війни підвищилося значення боротьби зі злочинними посяганнями на державну й колгоспну власність. При розгляді цих справ широко застосовувалася сумнозвісна Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. Воднораз були прийняті й спеціальні акти, що передбачали підвищену відповідальність за розкрадання майна оборонного значення. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 серпня 1942 р. "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" встановлювалося покарання до 5 років ув'язнення.

Кримінальна відповідальність наставала також за дії, які раніше каралися в адміністративному порядку (зокрема пов'язані з необережністю, недбалістю, бездіяльністю) або регулювалися трудовим законодавством (наприклад, самовільне залишення роботи). З'явився ряд нових складів злочинів (поширення брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення, ухиляння від трудової мобілізації, приховування трофейного майна, зброї тощо).

У кваліфікації деяких злочинів застосовувався принцип аналогії. Так, згідно з Указами від 7 та 26 грудня 1941 р. злісне ухилення від трудових обов'язків робітників і службовців підприємств прифронтових районів розглядалось як дезертирство; крадіжка особистого майна в умовах воєнних дій за обтяжувальних обставин (повітряне бомбардування тощо) відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду від 8 січня 1942 р. кваліфікувалась як бандитизм.

Характерно, що поширення кримінальних репресій, посилення жорстокості покарань поєднувалось із застосуванням умовного засудження, відстрочення виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засуджених у "штрафні" роти та батальйони.

Відповідно до Декларації держав-союзниць (СРСР, США, Великобританії) "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" 19 квітня 1943 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян та їх підсобників". Цим актом встановлювалося, що "німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські фашистські злодії, винні у вбивствах і катуваннях цивільного населення і полонених червоноармійців, а також шпигуни та зрадники з числа радянських громадян" несуть покарання у вигляді смертної кари через повішення. Для "посібників з місцевого населення", винних у сприянні у скоєнні зазначених злочинів, встановлювалося покарання у вигляді заслання та каторжних робіт від 15 до 20 років. Розгляд зазначених справ покладався на військово-польові суди дивізій, вироки яких мали затверджуватися командирами дивізій і виконуватися негайно.

У зв'язку з випадками кваліфікації трибуналами будь-якої допомоги радянських громадян окупаційним властям як зради Батьківщині 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР прийняв постанову "Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надавали допомогу ворогу в районах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками", де чітко розмежовувалися зрада і пособництво. Зазначалися також випадки, коли до осіб, які співпрацювали з окупаційною владою, кримінальна відповідальність не застосовувалась (допомога населенню, робота за фахом тощо).

Література:

1.Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII - XVIII ст.: кордони, населення, право / Гуржій О. - К.: Основи, 1996.- 223 с.

2.Слабченко М.Е. Опыт по истории права Малороссии XVII и XVIII вв./ Слабченко М.Е. - Одесса, 1911. - с.53.

3. Яворницький Д.І. Як жило славне Запорозьке низове військо / Яворницький Д.І. - Катеринослав, 1914. - с. 19-20.

4.Левицький О. По судах Гетьманщини: Нариси народного життя Гетьманщини 2-ої половини XVII віку / Левицький О. - Харків, без/р. - 252 с.

5.Дополнительные виды наказаний: уголовно-правовой и уголовно-исполнительный аспекты: монография / А.Н. Павлухин, Н.Н. Кулешова, В.Е. Южанин, Н.Д. Эриашвили; под ред. А.Н. Павлухина. - М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2007. - 220 с.

6. Демченко Г.В. Наказаніе по Литовскому Статуту въ его трехъ редакціяхъ (1529, 1566 и 1588 гг.) / Демченко Г.В. - К.: Типографія Императорскаго Университета Св. Владиміра, 1894. - 273 с.