Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Російської імперії

На початку XIX ст. українські землі , які входили до Росії, були повністю інтегровані у політичну та економічну систему імперії, тут було встановлено російський адміністративно-територіальний поділ на губернії і повіти.

Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи (розвиток товарно-грошових відносин, проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство, занепад кріпосницької мануфактури). Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку фабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала 80 % виробництва цукру в Росії.

Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпами розвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт складав 60 % загальноросійського. Торговельні зв’язки підтримувалися з Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба. Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк.

Щоб не допустити непередбачуваного соціального вибуху царизм змушений був вдатися до проведення косметичних реформ. 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування кріпосного права.

Зміни в економічному житті поставили на порядок денний реформування адміністративно-політичного управління, зокрема місцевого самоврядування.

У 1864 р. були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів – земські установи. Вони займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі будівництва шляхів місцевого значення, охорони здоров’я, освіти тощо. Земства були не тільки виборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили представники дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право „вето” на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено реформування виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі майнового цензу.

Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864 р.).

Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі університетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії. Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення, виданню підручників, народних книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси по неділях, через що такі школи й називалися недільними.

Важливе значення мала військова реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність, починаючи з 21-річного віку. Замість 25 років рекрутської служби перебування в армії і на флоті скорочувалось до 6-7 років.

У 1862 р. було реформовано фінансову систему.

Значення реформ адміністративно-політичного управління 60–70-х років XIX ст. полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та непослідовність, вони прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних засадах, у т. ч. й на Україні.

Реформи 60–70-х років ХIХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значно прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринкових відносин.

Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яку в другій половині XIX ст. навіть називали „пшеничним містом”, бо саме через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійського виробництва пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній торгівлі всієї імперії.

Швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: кам’яновугільна, залізорудна, металургійна. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні – зерна, тютюну і частково цукру. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров’я. Виникли нові промислові міста – Юзівка, пролетаризувалися старі – Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості.

Швидкими темпами формувався новий клас – буржуазія. Йшов процес зростання міст. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала понад 100 тис. жителів, то на кін. XIX ст. було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У цих містах було сконцентровано 35 % усього міського населення України.

Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії. Але при цьому її розвиток мав ряд особливостей:

– по-перше, лише 15 % підприємств України виготовляли готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину – низькими (див. табл. 3);

– по-друге, розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а капіталі, що надходив ззовні – з-за кордону і з Росії. Більша частина прибутків іноземців вивозилася. Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.

Західна Україна.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями.

На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України.

Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.

Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.

У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, англійський, французький.

Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, де чисельність населення зросла з 70 тис. (1 857 р.) до 200 тис. (1910 р.).

Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.

У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова еміграція західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона чоловік.

Отже, порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.

2.