Федерація — це союзна держава, територія якої склада- ється з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю

⁸ Див.: Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зару-
бежньїх стран. М., 1996. С. 92.

Інституціоналізовані форми політики

Держава — головний інститут політичної системи суспільства

Головна відмінність між унітарною та федеративною
державами полягає в тому, що територія унітарної держави
складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністра-
тивних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають
політичної самостійності, тоді як федеративну державу
складають державні утворення з певною політичною само-
стійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих
утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими,
а федеративні — складними.

Федеративна форма державного устрою існує більш ніж у
20 країнах: Австралії, Австрії, Аргентині, Бразилії, Венесуелі,
Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, Росії, США, ФРН,
Швейцарії та ін. Державні утворення, які складають федера-
цію, є її суб'єктами і мають свої органи влади і власний
адміністративно-територіальний поділ. Території суб'єктів
федерації мають різні назви: штати (Австралія, Бразилія,
Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), про-
вінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН),
республіки (Росія, Югославія), кантони (Швейцарія).

Федеративна форма державного устрою має такі харак-
терні ознаки:

1. Територія федеративної держави в політико-адміні-
стративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з
територій суб'єктів федерації. У деяких федераціях поряд з
державними утвореннями наявні такі територіальні одиниці,
які не є суб'єктами федерації і не входять до їх складу.
Прикладом може бути федеральний округ Колумбія в США
з розташованою у ньому столицею держави Вашингтон.

Державні утворення, які складають федерацію, не є
державами у повному розумінні слова, оскільки вони не
мають такої обов'язкової ознаки держави, як суверенітет,
тобто верховенства на своїй території і незалежності у
зовнішніх зносинах. Верховенство на території суб'єктів
федерації мають центральні (федеральні) органи державної
влади. Суб'єкти федерації не можуть мати власної грошової
одиниці, армії, виступати суб'єктом міжнародного права. У
разі порушення загальнофедеральної конституції або
загальнофедерального законодавства центральна влада має
право застосування примусових заходів стосовно суб'єктів
федерації. За суб'єктами федерації не визнається право
одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток стано-

вили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право
передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).

2. У більшості федеративних держав поряд із загально-
федеральною конституцією і загальнофедеральними закона-
ми діють конституції і закони суб'єктів федерації. При цьому
забезпечується верховенство федеральної конституції і
федеральних законів. Суб'єкти федерації наділяються пра-
вом видання законодавчих актів у межах конституційно
встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на
території суб'єкта федерації й повинні відповідати федераль-
ному законодавству.

3. У федеративній державі поряд із федеральною систе-
мою органів законодавчої, виконавчої та судової влади
існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової
влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації і компе-
тенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів феде-
рації. Загальною закономірністю є те, що організація органів
влади суб'єктів федерації майже завжди копіює федеральну
форму правління.

4. Відмінною ознакою федеративного державного устрою
є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому
були однопалатні парламенти при федеративному держав-
ному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята
майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня
палата забезпечує представництво суб'єктів федерації.

5. У більшості федерацій поряд з федеральним громадян-
ством існує і громадянство суб'єктів федерації. Тут ідеться не
про подвійне громадянство, а про два рівні громадянства
однієї держави. Передумовою отримання громадянства
суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального грома-
дянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає
на зміст правового статусу громадянина всередині країни,
але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федератив-
ної держави мають єдиний статус.

Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті
договору між незалежними суб'єктами про створення нового
державного об'єднання з перетворенням учасників договору
У суб'єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом
приєднання до держави нових територій і наділення їх
правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті
завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі —

Інституціоналізовані форми політики

Ірії Держава — головний інститут політичної системи суспільства

штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів
федерації на частині території раніше існуючої держави
(наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на
території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення стату-
су регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти
федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у
федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних
держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та
Об'єднані Арабські Емірати)⁹.

Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних
шляхів переходу до федеративного державного устрою.

| Конфедерація — це форма союзу держав, за якої держави
І зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Конфедерація, отже, є не особливою формою державного
устрою, а формою об'єднання суверенних держав.

У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до
1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до
1787 р., Швейцарія з 1815 до 1848 р., Германський союз з
1815 до 1867 р., з 1958 до 1961 р. конфедерацію Об'єднана
Арабська Республіка складали Єгипет і Сирія, з 1982 по
1989 р. Сенегал і Гамбія утворювали конфедерацію Сене-
гамбія. Хоча нині Швейцарія офіційно називається конфеде-
рацією, реально за своїм устроєм вона є федерацією.
Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного
правління є унія — об'єднання двох держав під спільним
правлінням одного монарха. У XIX ст. унія існувала між
Нідерландами і Люксембургом, з 1814 до 1905 р. — між Шве-
цією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. — між Данією та Іслан-
дією. Нині відоме тільки одне об'єднання держав з ознаками
конфедерації — Європейський Союз, до складу якого
входять 15 європейських держав. Деякі ознаки конфедерації
наявні у Співдружності Незалежних Держав, хоча вона не є
конфедеративним утворенням.

Конфедеративна форма об'єднання держав характеризу-
ється такими основними ознаками: 1) конфедерація утво-
рюється на основі відповідних договорів; 2) суб'єкти
конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверені-
тет у конфедерації належить державам, які входять до її

складу; 4) до предмету відання конфедерації входить невели-
ке коло питань: війни і миру, зовнішньої політики,
формування єдиної армії, системи комунікацій тощо; 5) у
конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які
необхідні для вирішення завдань, особливо виокремлених за
договірними актами; 6) постійно діючі державні органи
конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) суб'єктам
конфедерації належить право відмови у визнанні або в
застосуванні актів союзної влади та ін.'°

Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця
форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або до
федеративної форми державного устрою. Іншими словами,
розвиток міждержавних відносин може відбуватися у
напрямі переходу суверенних держав спочатку до союзу
держав (конфедерації), а потім до союзної держави (феде-
рації), як це було у США і Швейцарії. Можливий також рух
у зворотньому напрямі: спочатку від федерації до конфеде-
рації, а потім до цілком незалежних держав. Нарешті,
можливий перехід від унітарної держави до федеративної
(Бельгія) і навпаки.

Для ряду країн, наприклад Німеччини, США, Швейцарії,
федерація була історично необхідною як форма подолання
політичної роздрібненості. Становлення федеративного
устрою було в них тривалим і поступовим процесом, а
політико-територіальний поділ не пов'язувався з національ-
ним складом населення. Такі федерації виявилися найбільш
стійкими і життєздатними. Менш стійкими виявилися
федерації, побудовані за національним принципом (СРСР,
СФРЮ, ЧССР); вони розпалися. Протягом останніх десяти-
літь від федеративної форми з різних причин відмовилися
Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни. У країнах, що
розвиваються, а також у країнах Латинської Америки
федеративна форма державного устрою має значною мірою
штучну природу, оскільки федерації там звичайно утворюва-
лися за рішенням центральних органів влади. При цьому
форму державного устрою змінювали іноді по кілька разів
(Аргентина, Мексика). В результаті деякі з таких федерацій
мало чим відрізняються від унітарних держав з поділом на
автономії (Іспанія, Італія).