Джерела особового походження

Джерела особового походження - це досить велика кількість різнорідних словесних джерел, об'єднаних спільною ознакою походження. Основними видами таких джерел є спогади (мемуари), щоденники, приватне листування, життєписи, автобіографії, подорожні нотатки тощо. Цінність цих джерел зумовлюється особливостями їхнього походження, оскільки вони належать конкретному автору, а відтак відображають безпосереднє сприйняття ним навколишнього світу, історичних подій і явищ. По-перше, в них закладена своєрідна інформація соціально-психологічного рівня, відсутня в інших видах джерел. По-друге, матеріали особового походження нерідко містять такі відомості, яких немає в інших джерелах. їх використання дає змогу історикові більш докладно й колоритно відтворити як окремі події, так і характерні риси й особливості певних епох, осіб.

Зародження джерел особового походження сягає у глибину століть: в Україні вони виникли ще за княжої доби. Тоді ж в українській історіографії почала складатися і традиція використання таких джерел, хоча активно вони стали залучатися до історичних праць лише у XVIII—XIX ст. Досить широко джерела цього виду з архівів старшинсько-дворянських і шляхетських родів України застосовував у своїх дослідженнях відомий історик О. Лазаревський. З його ім'ям пов'язані, зокрема, найбільш значні перші публікації особових джерел з історії України. Що ж до комплексного використання джерел особового походження, то воно стало характерним для історіографії, починаючи з XX століття.

Зупинимося докладніше на характеристиці основних різновидів джерел особового походження та їх місці у джерельній базі історії України.

Спогади (мемуари) є найчисленнішим різновидом джерел особового походження. їх цінність, як джерела, залежить від багатьох чинників: від того, яку роль відігравав автор у подіях, що їх він описує, від гостроти сприйняття ним дійсності, від його здатності запам'ятати перебіг подій, від часу написання мемуарів та ін. Спогади, створені за живими слідами подій, як правило, точніше передають їх характер і зміст. У спогадах, написаних через багато років, на характер авторської оповіді негативно впливають не лише притуплення гостроти пам'яті автора, а й ті зміни, що відбулися за минулий час у його поглядах, сприйнятті дійсності.

Найдавнішим джерелом мемуарного жанру можна вважати спогади літописця Нестора від 1091 р. про перенесення мощі в св. Феодосія. Більшість із наявних мемуарних джерел з історії України наступного періоду (приблизно до XVI ст.) належить іноземним авторам, які приїздили в Україну або постійно жили тут (з огляду на специфіку цих джерел, вони розглядаються окремо). Вітчизняні мемуарні джерела поширилися в Україні у XVII ст. Викликають інтерес у дослідників, наприклад, записки митрополита П. Могили про події в Україні 1620 — 1630-х років. Мемуари з історії України того часу належали переважно політичним діячам, козацькій старшині, представникам духовенства. Виняток становлять досить своєрідні усні спогади рядового запорожця, свідка останнього розгрому Запорозької Січі Микити Коржа (1734— 1835), записані архієпископом Херсонським і Таврійським Гавриїлом.

Великий масив мемуарної літератури припадає на XIX ст. Авторів спогадів приваблювали насамперед найважливіші події, що відбулися в той час: війна Росії з наполеонівською коаліцією, повстання декабристів, розгортання національно-визвольного руху українського народу, селянська реформа 1861 р. та ін. Публікації мемуарів у той період започаткували часописи "Основа", "Киевская старина", "Голос минувшего", "Русская мысль" та ін. Наприклад, журнал "Русская мысль" у 1885 p. (№ 5—6) надрукував спогади, продиктовані М. Костомаровим, що мали назву "Автобіографія". їх наукове видання було здійснене пізніше — у 1922, 1989 і 1990 pp. Щоправда, більшість мемуарів тогочасних авторів побачили світ лише в наступному столітті. Це стосується спогадів народників, декабристів, учасників революційного та українського національно-визвольного руху. Така ж доля спіткала і спогади місцевих земських діячів, зокрема голови Чернігівської губернської земської управи (1887— 1896) В. Хижнякова.

Величезна кількість мемуарної літератури присвячена визвольним змаганням українського народу 1917— 1920 pp. За роки радянської влади в Україні публікувалися здебільшого спогади осіб, пов'язаних з робітничим, соціал-демократичним і більшовицьким рухом. Що ж до спогадів провідників Української революції — лідерів українських політичних партій, діячів Центральної Ради, Директорії, уряду П. Скоропадського, ЗУ HP — то вони тривалий час друкувалися лише за рубежем. Так, у різний час з'явилися спогади В. Андрієвського, В. Винниченка, М. Галагама, К. Левицького, О. Лотоцького, І. Мазепи, О. Назарука, Г. Тютюнника, Є. Чикаленка та багатьох інших учасників національно-визвольного руху, державних діячів УНР та ЗУНР. Поряд з окремими виданнями практикувалося вміщення мемуарів у томах документальної серії Наукового товариства ім. Т. Шевченка "Український архів".

Спогади учасників визвольних змагань 1917—1920 pp. продовжують публікуватися і в наш час. Так, у 1999 р. вийшла друком книга письменника Б, Антоненка-Давидовича "На шляхах і роздоріжжях"—у минулому вояка військ Директорії, а згодом в'язня сталінських концтаборів. Повних бібліографічних покажчиків цієї літератури поки що немає, а в наявних наводиться лише частина мемуарних джерел.

У 90-ті роки в Україні розгорнулася активна видавнича діяльність, метою якої було повернути читачеві твори мемуарної літератури, замовчуваної або спотворюваної за радянських часів. Репринтним способом були перевидані спогади багатьох політичних діячів різних політичних напрямів.

Принципове значення мала поява вперше опублікованих в Україні спогадів Голови Центральної Ради М. Грушевського та Гетьмана Української Держави П. Скоропадського. Вони стояли на різних політичних позиціях, але їх об'єднували любов до свого народу, бажання зробити його долю щасливою. Опубліковані також спогади Голови Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченка.

Велику роботу щодо видання мемуарної літератури з історії визвольних змагань українського народу продовжують учені української діаспори, причому дедалі ширше практикується видання книг спільно з науковими установами України (спогади В. Кубійовича тощо).

Ще в XIX ст. записи мандрівників-іноземців зацікавили істориків. Найбільш цінні з них були опубліковані у книзі "Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси". На жаль, перекладачеві К. Мельнику та відомому українському історику В. Антоновичу не вдалося здійснити свої плани щодо видання мемуарних джерел більш пізнього часу. Цю прогалину пізніше частково ліквідував В. Січинський, який видав хрестоматію "Чужинці про Україну". Його твір став своєрідним путівником по мемуарах зарубіжних авторів про Україну. Ця праця у 1937—1992 pp. витримала сім видань. У ній вміщено витяги з мемуарів визначних діячів багатьох країн світу, які відвідували Україну або проживали в ній за період з IX по XIX ст. Обґрунтовуючи своє звернення до теми, автор писав: "...Знайомство з такими авторами-чужинцями мимоволі збуджує і зміцнює нашу національну свідомість, нищить зневір'я і шкідливе почуття меншої вартості (порівнюючи з іншими народами) та закріплює й загартовує нашу національну гідність". Найбільш якісним є видання 1942 р., яке відрізняється від попередніх та наступних не лише повнотою, а й наявністю численних покажчиків (історичних імен, авторів-чужинців, речового реєстру українського краєзнавства, переліком використаної літератури). У практичній роботі можна скористатися й пізнішими виданнями.

Збереглося чимало подорожніх нотаток, присвячених окремим регіонам. Найчастіше мандрівники відвідували Крим. У XVII ст. свої враження від відвідування Криму записав відомий турецький мандрівник Е. Челеба. Наслідком масових відвідувань Криму іноземцями в наступні часи була поява численних видань, у яких зафіксовані їхні враження про цю перлину природи та про історичні події, що відбувалися у цьому регіоні. Лише за період з кінця XVIII до початку XX ст. зафіксовано понад тисячу таких видань.

Окремо варто згадати про подорожні замітки наших видатних співвітчизників, які з різних причин опинилися поза межами України, проте часто відгукувалися на події, що відбувалися на рідній землі. Найбільш характерним видом цього джерела є подорожній "діярій" гетьмана П. Орлика за 1720-1732 pp.

Завершуючи огляд джерел особового походження, слід зауважити, що вони, відтворюючи події певного часу, не позбавлені суб'єктивності в оцінці історичних фактів, суспільних явищ. Тому їх цінність зростає, коли вони використовуються у комплексі з іншими видами джерел.

Література

1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.

2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.

3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.

4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.

5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.

6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.

7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.

8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.

9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.