Посилення національного гніту

1. Було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. 1909 р. — прийнято рішення думського підкомітету в справах освіти про недопущення викладання української мови в школах.

2. Йшло насадження ідеології російського великодержавно­го шовінізму:

У 1908 році в Києві виникла шовіністична організація "Клуб русских националистов". її відділи при підтримці властей були відкриті у десятках міст України. Вони на­магалися переконати українців, що вони лише гілка єдиної російської народності й що спільність з росіянами ґрунтується на єдиній православній релігії. Знову панівною стала шовіністична теорія єдності "самодержавства, православ'я і народності".

3. Були закриті "Просвіти" та інші українські громадські установи і було заборонено:

продавати українські книжки (в тому числі навіть "Євангеліє" українською мовою);

проводити концерти, вечори українською мовою; збір коштів на спорудження пам'ятника на могилі Т. Шевченка у Каневі.

4. 20 січня 1910 р. вийшов циркуляр П. Столипіна, за яким було заборонено реєструвати будь-які "інородські" товариства і видавництва.

Царські власті використовували "чорні сотні", тобто озброєні загони шовіністичних організацій "Союза русского народа", "Союза Михайла Архангела" для фізичної розправи з прогресивною інтелігенцією, національне свідомими українцями, для знищення де­мократичних закладів, здійснення єврейських по­громів.

6. У 1914 р. було заборонено святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У відповідь на це відбулися масові демонстрації студентів у Києві.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Й ДУХОВНЕ ЖИТТЯ НА УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ XX ст.

Розвиток української культури на початку XX ст. відбувся в умовах, що характеризуються двома протилеж­ними тенденціями:

зростанням національно-визвольного, революційного руху, який набув особливого піднесення в період революції 1905—1907 рр.

шовіністичною політикою царизму, що продовжувала русифікаторство і репресії щодо української культури.

ОСВІТА

1. Російська і Австро-Угорська імперії гальмували розви­ток освіти в Україні. Рівень освіти в Україні був неза­довільний.

2. Напередодні Першої світової війни на українських зем­лях у складі Російської імперії на кожну тисячу чоловік навчалося лише 67 учнів, не було обов'язкового почат­кового навчання.

3. Було лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів та \1) вузів, и яких нараховувалося 26,7 тис. сту­дентів.

4. Серед сільського населення лише 20% вміло читати й писати.

5. На західноукраїнських землях діяло лише 3 тисячі по­чаткових шкіл, 6 державних і 15 приватних гімназій.

В тому числі:

а) в Галичині:

— понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл;

— середніх шкіл в Галичині було 49, з них українською мовою навчалися лише 4;

б) На Буковині:

— основна маса населення була неписьменною;

— була лише одна українська гімназія;

в) в Закарпатті:

— шкільне навчання велось лише угорською мовою.

ВИСНОВКИ

1. На всій території України не було жодного вищого на­вчального закладу з українською мовою викладання, а в царській Росії не було жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

2. Політика правлячих кіл обох імперій була спрямована на гальмування прагнення мас до освіти, боячись зростання загальнополітичної і національної самосвідомості народу.

З- Освіта всіх рівнів була доступна лише заможним верст­вам, а основна маса населення залишалася неписьмен­ною або малописьменною.

НАУКА

Історична наука

1. М. Грушевський (1866—1934) його праці початку XX ст. об'єктивно висвітлювали основні події минулого України. Велику популярність мали праці "Очерк історії українського народу" (1904 р.; та ілюстрована історія України (1911 р-

Одночасно М. Грушевський працював над створенням багатотомної "Історії України — Руси", яка стала пер­шим фундаментальним викладом української історії з стародавніх часів до середини XVII ст. М.Грушевський очолював діяльність Наукового товариства імені Шев­ченка, яке почало діяти у Києві. Воно друкувало наукові праці українською мовою, зазнаючи за це цензур­них переслідувань і заборон.

2. О. Єфименко (1848-—1918) — перша жінка-історик, док­тор історії. Написала працю "Історія українського на­роду".

3. І. Лужицький (1845—1918) — досліджував розвиток аг­рарних відносин багатьох країн.

У 1912 році написав працю "Стан землеробських класів у Франції напередодні революції — і аграрна реформа 1789—1793 рр." Багато працював у закордонних архівах

4. Д. Багалій (1857-1932) автор багатьох праць з історії Харкова, Харківського університету, з історії культури Слобідської України

5. О. Левицький (1848—1922) глибоко вивчав народний побут, звичаї та обряди в далекому минулому населення України. Написав яскраві праці "Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.", "Волинські оповідання" та ін.

6. М. Довнар-Запольський (1867-—1934) - досліджував період Великого князівства Литовського, становище руських земель періоду феодалізму, а також почав ви­вчати історію декабристів. Написав такі праці, як "Таємне товариство декабристів", "Ідеали декабристів".

7. Микола Аркас (1852—1909) — написав узагальнюючу книгу "Історія України" — Руш", яка була видана українською мовою в 1908 р. Була видана досить вели­ким тиражем для того часу — 7 тисяч примірників і її дуже швидко розкупили На власні кошти М. Аркас відкрив народну школу з українською мовою навчання, але вона була заборонена властями.

8. В. Хвойко — український археолог, відкрив і описав перші пам'ятки Трипільської культури.

Мовознавство

1. Б. Грінченко (1863—'1910) — зробив значний внесок у розвиток української лінгвістики. У 1907-^1909 роках вийшов його чотиритомний "Словник української мови".

2. А- Кримський (1871—1942) — у 1905- 1908 роках напи­сав тритомну "Українську граматику".

3. В Гнатюк (1871-^1926) — вивчав фольклор українців Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Упорядкував і видав фольклористичні та етнографічні праці.

Медицина

1. До Заболотний (1866—1929) — перший у світовій науці дослідив шляхи поширення чуми і запропонував ефек­тивні засоби боротьби з цією страшною хворобою.

2. В.Високович (1854—1912) — багато подорожував по Індії, Китаю, Аравії, одночасно вивчаючи питання бо­ротьби з епідемічними захворюваннями і практично втілюючи наукові розробки в життя.

С. Навашин (1857—1930) В. Ямський (1863—1937) — одні із перших дали науковий опис рослинного світу Індо­незії, Тунісу, Алжиру, Середньої Азії.

Антропологія

Ф. Вовк (1847—1918)'— зібрав великий антропологічний матеріал, який ліг в основу близько 200 його праць. У своїх роботах він прийшов до висновку, що українці за ан­тропологічними ознаками, є близькі до південних слов'ян і відмінні від східнослов'янських народів.

ТЕХНІКА

1. М. Курако (1872—1920) — розробив і впровадив у життя проект доменної печі, що відповідала кращим європейським зразкам.

2. Л. Лутугін (1864—1915) — склав карту геологічної будо­ви Донбасу, яка у 1911 році на Всесвітній виставці була відзначена золотою медаллю. За професію Л. Лутугін — гірничий інженер і багато працював для промисло­вого розвитку Донбасу.

Розвиток авіації

1908 р. — в Одесі був відкритий перший аероклуб. Вихованці цього клубу М. Єфимов (1881—1920) і С. Уточкін (1876— 1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, добиваючись значних успіхів.

1913—1914 рр. — військовий льотчик П. Нестеров (1887— 1914) під час служби в Україні продемонстрував ряд способів найвищого пілотажу, у тому числі "мертву петлю", що стала відома як "петля Нестерова". Київ — тут діяло Товариство повітроплавання, в якому працювали:

Д. Григорович (1883—1938) — конструктор першого у світі гідролітака (1912 р.)

І. Сікорський — конструктор перших у світі багатомотор­них літаків (1889—1972) Його також вважають "батьком вертольотобудування"

ЛІТЕРАТУРА

1. Михайло Коцюбинський (1864—1913) — талановитий український письменник. Найвищим досягненням української прози вважається повість "Фата моргана", в якій зображено трагічні сторінки із життя села в роки революції 1905—1907 років. Першу частину повісті М. Коцюбинський написав у 1904 році, другу — в 1910 році. Він написав також багато оповідань ("Для загального добра" та ін.), в яких змальовує мужність борців за волю народу. Згодом з окремих оповідань ви­пустив збірники: "У грішний світ", "Поєдинок", "Дебют" та ін. Його називали "поетом краси природи та краси людської душі", бо сильно відчував він і розумів красу природи і глибоко вмів він заглянути в людську душу. Такою є повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків".

2. Олександр Олесь (Кандиба) (1878—1944) — видатний український поет, романтик, вся творчість якого пройнята демократичними ідеалами. У 1907 році вийшла перша збірка його поезій "З турботою радість обнялась".

З 1907 по 1917 роки видав чотири збірки поезій. В своїх поетичних творах О..Олесь закликав до боротьби проти самодержавства, свою творчість він поставив на розбу­дову української держави.

3. Микола Чернявський (1868—1946) — великою попу­лярністю користувалися його поетичні твори, в яких він звертається до козацького минулого України. Його на­зивали "поетом моря й степу". Він перший в українській літературі засудив війну, як засіб розв'язання міжнародних конфліктів.

4. Володимир Вннниченко (1880—1951) — видний гро­мадський й революційний діяч, написав багато оповідань, повістей, романів "Краса й сила", нужда й горе, прагнення до щастя серед важких сірих днів — це основні мотиви його оповідань: ("Краса й сила" "Історія Акимового дому" та ін.).

У своїх творах показує важке життя бідняків, процес пролетаризації українського села ("Контрасти", "Хто ворог", "Голота" та ін.) В його оповіданнях та повістях є цікаві образи з побуту пролетаріату, відгомін рево­люційних настроїв та переживань, описи життя тюрми та ін. Після поразки революції 1905—1907 років у своїх романах "Чесність з собою", "Рівновага" "Заповіти батьків" та ін. змальовує образи інтелігенції, яка зневірилась в ідеалах соціалізму.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ

1. Василь Стефаник (1871—1936) —неперевершений митець короткої психологічної новели, його називали "співцем селянської недолі". В.Стефаник яскраво показав важке життя сільської бідноти, пролетаризованих, селян, їхні постійні злидні, бідування, нестатки їхні пошуки куска хліба. Він спиняється тільки на поодиноких моментах людського життя й висвітлює їх із таким знанням наро­дного життя, з таким розумінням народної психіки, та­кими переживаннями на людські страждання, що його оповідання залишились назавжди, ніби дорогоцінні пер­лини, в українській літературі. Особливо яскраві збірки творів: "Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово" та ін. Відомі його оповідання "Засідання", "Кленові листки", "З міста йдучи", "Стратився" та ін.

2. Ольга Кобилянська (1863—1942) — талановита буко­винська письменниця, яка яскраво показала життя і побут буковинського села. Писала новели. Відомі збірки її новел "Покора", "До світа" та ін. Крім новел пише повісті: "Людина", "Царівна", "В неділю рано зілля копала", "Через кладку", "Земля" та ін. У своїх повістях О.Кобилянська захоплює читача пока­зом психологічних переживань. Повість "В неділю рано зілля копала" письменниця побудувала на мотивах на­родної пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", глибоко знала народну творчість. У повісті "Земля" змальовує образи селян, які люблять землю, хочуть пра­цювати на своїй землі. З великою художньою силою розкриває приватновласницьку психологію дрібних влас­ників — селян.

3. Марко Черемшина (1874—1927) — знавець душі селяни­на, його турбот та горя. Відомі його збірки оповідань: "Карби" (1901 р.); "Село вигибає"; "Верховина".

Писав оповідання, драми ("Несамовиті"), поезії в прозі. Йому характерний ліричний опис ситуацій та постатей героїв.

4. Лесь Мартович (1871—1916) — автор збірок оповідань "Начитальник", "Хитрий Панько" та ін., знавець життя селян та селянської душі. В його повісті "Забобон" помітні риси письменника-сатирика.

АРХІТЕКТУРА

В архітектурі України на початку XX ст. поширився загальноєвропейський стиль модерн з характерними для нього природними декоративними формами. Типовими спорудами цього стилю є:

в Києві: будинок з химерами (архітектор В. Городецький); Державний банк (архітектор О. Вербицький, О. Кобелєв); перший в Україні критий ринок на Бессарабській площі тор­говою площею 2896 кв. м (архітектор Г. Гай, скульптурне оз­доблення Т. Руденка та О. Теремця.)

у Харкові: художня школа (архітектор К. Жуков).

у Полтаві: школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський); будинок Полтавського земства (архітектор К.Жуков, В. Кричевський)

МУЗИКА

1904 р. — М. Лисенко заснував музично-драматичну школу у Києві, яка готувала диригентів, хормейстерів, співаків, режисерів, акторів та ін. Успішно працювали композитори, які продовжували традиції М. Лисенка.

1. Кирило Стеценко (1882—1922) — вихованець школи М. Лисенка, став безпосереднім продовжувачем його традицій в українській музичній культурі. Він збирав, вивчав і пропагував українські народні пісні. Такі його твори, як "Усе жило, усе цвіло", "Веснонько, весна", "Сійтеся квіти", його оброблені колядки і щедрівки вва­жають перлинами не тільки української, а й світової хо­рової літератури. На тексти творів Т. Шевченка, І. Франка, П.Грабовського , Лесі Українки, К.Стеценко склав ряд музично-вокальних творів. Широко відомі його хорові композиції "Прометей", "Єднаймося", "Шевченкові". Він написав біля 50 солоспівів з фортепіаном, понад 50 хорів, музику для трьох українських комедій, музику до сценічних творів:

"Про що тирса шелестіла", "Гайдамаки". Писав дитячі опери: "Івасюс Телесик" та "Котик і півник". З церков­ної музики він написав дві літургії та в народному дусі панахиду.

2. Микола Леонтович (1877—1921) — брав безпосередню участь у керівництві самодіяльними хорами, для їх ви­конання спеціально обробив революційні пісні "Мар­сельєза", "Варшав'янка" та ін.

Писав хорові твори, обробки українських народних пісень. Широко відомі його твори: "Ой пряду", "Щед­рик", "Дударик", "Зайчик" та ін.

3. Станіслав Людкевич (1879—1979) — західноукраїнський композитор. Писав Твори, обробки українських наро­дних пісень.

Створив чотиричастинну симфонічну оду "Кавказ" на слова Т. Шевченка. Відомі його "Вічний революціонер", "Хор підземних ковалів", "Останній бій", симфонічна поема "Каменярі", "Стрілецька рапсодія" та ін.

Талановитою оперною співачкою була Соломія Крушельницька (1873—1952). В її репертуарі було 60 опер, іона виступала на сценах багатьох оперних театрів — у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та ін.

ТЕАТР

У 1907 р. — М. Садовський заснував у Києві український театр, де здійснив постановку відомих український опер "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Енеїда" та "Наталка-Полтавка" М. Лисенка, "Роксолана" Д. Січинського та ін. Митцями українського театру XX ст. були: М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Карпенко-Карий, М. Заньковецька.

1908 р. — святкування 25-річчя творчої діяльності М. Заньковецької видатного майстра сцени. В умовах наступу на українську культуру театр зали­шався єдиною легальною установою, яка мала дозвіл на використання української мови.

ЖИВОПИС

Плідно працювали такі художники:

1. Іван Труш (1869—1941) — його творчість продовжується і на початку XX ст.

Його пензлю належать чудові портрети Лесі Українки, І. Франка, М. Лисенка, В. Стефаника. Знаменитий пей­зажист. Вроджена культура й основна мистецька освіта не позволили І. Трушеві бути тільки художником. Він цікавився і пробував популяризувати серед українців мистецтвознавство. У 1905 році він організував у Львові першу всеукраїнську художню виставку.

2. Фотій Красицький — у 1901 році намалював картину історичного жанру "Геть із Запоріжжя". Активно співробітничав у першому українському сатиричному журналі "Шершень", що видавався у Києві у 1905—1907 роках.

3. Микола Івасюк (1865—1937) — малював картини на іс­торичну тематику. Відомі його картини: "Битва під Хоти­ном" (1903 р.); "В'їзд Богдана Хмельницького у Київ" (1912 р.); "Іван Богун під Берестечком" (1919 р.) та ін.

4. Опанас Сластьон — свою творчість присвятив популя­ризації українського мистецтва. В 1900-х роках пра­цював над ілюстраціями до Шевченкового "Кобзаря". У 1906 році був ілюстратором журналу "Шершень", а пізніше працював у багатьох українських видав­ництвах.

5. Порфирій Мартинович — його мистецька спадщина не­велика. Але нам залишилися ілюстрації до "Енеїди" Котляревського, портрети українських діячів, картини й етюди з українського побуту, рисунки в журналах.

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

На початку XX ст. існувало 2 християнські церкви

1. Православна (переважала на Сході);

2. Греко-католицька (переважала в Західній Україні). Існували й інші релігійні конфесії серед представників національних меншин:

а) католицизм;

б) іудаїзм;

в) мусульманство;

г) протестантство. Існували різні секти: штундистів; баптистів; євангелістів; єговістів та ін.

Напередодні Першої світової війни в Україні було 4 млн. сектантів. Православна церква в Україні була опорою са­модержавства:

а) русифікаторська політика проводилась і в церковному житті;

б) серед духовенства українських губерній українців було менше 50%;

в) українську мову було заборонено у проповідях та бо­гослужінні.

У роки революції 1905—1907 рр. були зроблені деякі послаблення у використанні української мови:

а) широко використовувалися церковні проповіді, прово­дилися богослужіння українською мовою в багатьох українських губерніях;

б) було дано дозвіл на комплектацію семінарських бібліотек "малоросійськими книгами";

в) у 1906р. за згодою Синоду були відкриті україно­знавчі курси із мови, літератури та історії в Подільській семінарії;

г) почалася співпраця церкви з "Просвітами";

д) у 1906—1911 рр. було видано на українській мові Євангеліє.

На західноукраїнських землях

1. Панівною в Галичині, Закарпатті (але тут в багатьох ви­падках богослужіння велось на угорській мові) була греко-католицька церква.

2. У Північній Буковині греко-католицька церква станови­ла меншість, а переважала Православна церква.

3. Греко-католицька церква відігравала значну роль у національному відродженні краю, зростанню національ­ної самосвідомості.

4. Греко-католицьке духовенство було основною силою національного відродження.

5. Особливо зросла роль церкви, коли Галицьку митро­полію очолив А. Шептицький, який дбав про українське відродження і в той час ставив актуальне питання — об'єднання всіх церков України. Він намагався ґреко-католицьку церкву перетворити на важливий чинник національного відродження і державотворення.

ВИСНОВКИ

1. Бюрократична система панівних монархічних режимів — Російської та Австро-Угорської імперії гальмували куль­турний розвиток на українських землях.

2. Не дивлячись на обмеження та заборони з боку само­державства, українська культура початку XX століття досягла значних здобутків.

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ДРАГОМАНОВ (1841—189.5)

М. Драгоманов — видатний український історик літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, учений з широким кругозором і різнобічними знаннями, ви­датна постать в українській історії епохи боротьби за свободу і незалежність України.

Народився в м. Гадячі на Полтавщині у сім'ї збідніли* дворян козацького походження. Навчався у Полтавській гімназії, а згодом вступив на історико-філологічний факуль­тет Київського університету, після закінчення якого працю­вав у 2-й київській гімназії.

У 1863 р. вступив до Київської громади, де познайомив­ся з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та ін. Написав низку статей, в яких відкрито виступив проти політики русифікації школи та обстоював необхідність на­вчання рідною українською мовою.

Першу працю з історії України М. Драгоманов присвя­тив "Малороссии й ее словесности", в якій намагався до­вести, що український народ — це спадкоємець Київської Русі, Галицького князівства, козаків.

У 1870 р. М. Драгоманов став доцентом Київського університету. З метою підвищення кваліфікації він виїхав за кордон, де навчався у великих університетських центрах За­ходу (Берліні, Римі, Відні та ін.)

Тут він досліджував місцеві архіви, знайомився з політичним устроєм європейських країн, з передовою дум­кою і політичними теоріями. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і Прудона про соціалізм і відкидав вчен­ня К. Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

У 1873 р. повернувся в Україну. У 1873—1975 роках М. Драгоманов активно працював у Київській громаді, реда­гував газету "Київський телеграф", налагоджував зв'язки з російськими народниками, критикуючи терористичну тактику народників кінця 70-х рр. Водночас він викладав і дослід­жував відтворення історичних подій у народній творчості.

М. Драгоманов намагався налагодити зв'язки між українським рухом Наддніпрянщини і Західної України. Його статті друкувались у галицьких газетах і журналах "Правда", "Діло", "Друг" та ін.

У 1875 р. М. Драгоманов був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і 1876 р. виїхав за кордон.

У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка та ін.

Заснував вільну українську друкарню, коштом Київської громади почав видавати журнал "Громада". Протягом 1878—1881 рр. вийшло п'ять чисел часопису, в яких друку­валися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке ста­новище селянства, про селянські й робітничі виступи та ін.

У журналі "Громада" М. Драгоманов остаточно сфор­мулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Майбутню державу він бачив як федерацію вільних громад, які були б автономними національними одиницями. М. Драгоманов намагався роз­робити програму українського руху.

СУТЬ ПРОГРАМИ М. ДРАГОМАНОВ А

1. Демократизм — надання громадянам демократичних прав і свобод, парламентська форма правління.

2. Федералізм — політична автономія України, в якій мала втілитись і автономія національна, запровадження гро­мадського самоврядування.

Ідеалом М. Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії.

3. Європеїзм — тісні зв'язки України з Західною Європою, що буде сприяти прогресивному розвиткові.

4. Культурництво — проводити культурно-просвітницьку роботу серед народу, але не захоплюватися нею, а пе­реходити до політичної боротьби.

5. Еволюційність — поступовість у ставленні вимог, помір­ковані національні вимоги, запровадження конституції, реформування соціально-економічних відносин.

М. Драгоманов закликав громадівців перейти від просвітництва до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова і при­пинили фінансування "Громади", внаслідок чого та пере­стала виходити. Відтоді М. Драгоманов розраховував лише на підтримку українського руху в Галичині.

У 1889 р. М. Драгоманова запросили на посаду профе­сора кафедри загальної історії Софійського університету (Болгарія).

За кілька років до смерті написав працю "Чудацькі думки про українську національну справу", в якій закликав боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу українського народу.

ВОЛОДИМИР БОНІФАТІИОВИЧ АНТОНОВИЧ (1834—1908)

Народився в містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії в сім'ї збіднілого польського шлях­тича — нащадка князів Любомирських.

У 1850 р. після закінчення Одеської гімназії В. Антоно­вич вступив на медичний факультет Київського університе­ту, але зрозумів, що медицина — не його покликання. Після першого року навчання залишив університет.

У 1856 р. знову вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, який закінчив 1860 р. з кандидатським ступенем. В. Антонович захоплювався тво­рами французьких просвітителів XVIII ст. — Монтеск'є, Руссо, Вольтера та ін., а також поезією Т. Г. Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст.

В. Антонович був переконаний, що український народ має право на власне національне відродження. На сторінках журналу "Основа" опублікував статтю "Моя сповідь" (1862 р.), в якій закликав шляхтичів-поляків, що жили в Україні, служити українському народу.

У 1862 р. В. Антонович дістав посаду вчителя латинсь­кої мови в 1-й київській гімназії, а згодом — викладача історії в кадетському корпусі.

З 1863 р. по 1880 р. працював у Київській археог­рафічній комісії. Під його редакцією вийшло 15 томів "Архіву Південно-Західної Росії", з них 8 складалися з матеріалів, зібраних та оброблених ним особисто.

У 1870 р. В. Антонович розпочав ^викладацьку діяль­ність на кафедрі російської історії. Його учнями були М. Грушевський, Д. Багалій, В. Данилевич та ін.

У 1878 р. В. Антонович захистив докторську дисер­тацію "Очерк історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда".

В. Антонович — активний учасник громадівського руху, належав до угруповання хлопоманів, був одним з організаторів і головою Старої громади в Києві. Він ува­жав, що слід проводити культурно-просвітницьку роботу, пропагувати українську національну ідею.

В. Антонович захоплювався археологією, нумізматикою, етнографією, історією культури. Він підтримував зв'язки з Га­личиною. За його рекомендацією М. Грушевський переїхав до Львова і створив там український науковий центр.

В. Антонович постійно вів дослідницьку роботу, вивчав архівні документи, написав багато праць з історії України, етнографії.

• влаштовували концерти і творчі вистави;

• у Львові відкрили друкарню;

• у 1867 р. було засновано журнал "Правда", в якому

друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова та ін.

ІВАН ЯКОВИЧ ФРАНКО (1856—1916)

І. Франко — видатний представник українського демокра­тичного руху кінця XIX — початку XX ст. Це була людина величезного таланту, різнорідної діяльності і творчої праці. Політика, проза й поезія, публіцистика й філософія, економіка, етнографія, літературна критика та історія, література перекладна і редагування часо­писів — усе це було притаманне І. Франкові.

"Як син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю просто­му народові", — писав І. Франко, не приховуючи свого селянського походження.

Під впливом М. Драгоманова у Галичині сформувалася група молодої інтелігенції, яка в середині 70-х рр. започат­кувала радикальну течію та національний рух на чолі з І. Франком, М. Павликом і О. Терлецьким та прагнула надати йому модерного європейського характеру.

Упродовж усього свого життя І. Франко боровся за права народу. Він видавав (частково коштом М. Драгома­нова) журнал "Громадський друг", який через переслідуван­ня властей змінив назву на "Дзвін", а потім на "Молот",

Після заборони журналу І. Франко був змушений, щоб якось прожити, працювати в польських газетах і народовському "Ділі".

У 1877—1978 рр. відбувся перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (І. Франка та його товаришів).

Доказів проти І. Франка у поліції не було, і після дев'ятимісячного ув'язнення його випустили з тюрми. Уже після процесу І. Франко познайомився з соціалістичною літературою, з тому числі з працями К. Маркса і Ф. Ен­гельса.

Він підтримував ідею ліквідації класових відмінностей, виступав за широке самоврядування сільських громад, повітів і країв. Але на початку XX ст. в низці філософсь­ких і суспільно-політичних статей він критикував марксизм, У статті "Що таке поступ?" він прозірливо зазначав, що "Енгельсова народна держава стала би величезною наро­дною тюрмою".

У 1880 р. він був знову заарештований, перебував у Коломийській тюрмі, де написав вірш "Вічний рево­люціонер".

У 1886 р. через розбіжності з народовцями перейшов до польської газети демократичного напрямку "Львівський кур'єр".

Влітку 1889 р. І. Франка знову заарештували, і він провів у тюрмі два з половиною місяці. Слідство через відсутність доказів його вини було припинено.

90-ті рр. були найбільш успішними у творчому і політичному житті І. Франка.

З 1890 р. він редагував новий журнал "Народ" і був одним з організаторів і керівників Русько-української ради­кальної партії, яка висувала соціалістичні гасла. В середині 90-х р. ця партія прийняла програмну вимогу надати Україні державну незалежність.

У 1899 р. праве крило партії об'єдналося з оновленими народовцями та утворило Національно-демократичну партію, але вже без соціалістичних гасел. І. Франко став одним із лідерів цієї партії. Одночасно він плідно працю­вав у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, очоливши філологічну секцію.

Найвидатніший провідник національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, І. Франко віршем "Ро­звивайся ти, високий дубе" висловив тверде переконання, що ідея соборності України, виплекана віковічними спо­діваннями і прагненнями народних мас, колись втілиться в життя. Вважав своїм ідеалом "національну самостійність" і в культурному, і в політичному житті.

АНДРІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ (1865—1944)

Видатний релігійний і громадський. діяч, просвітитель, доктор філософії, права і теології, протягом 44 років стояв на чолі Української греко-католицької церкви.

Народився в с. Прилбичі на Львівщині. Походив із ста­ровинного шляхетського роду (предки А. Шептицького по батьковій лінії були українцями).

У 1883 р. закінчив гімназію у Кракові. Здібний юнак вивчав право, філософію й теологію у Вроцлаві. У 1886 р. здобув звання доктора права, а 1888 р. — доктора теології в Ягеллонському університеті. Згодом, після навчання у Відні та Мюнхені, став доктором філософії.

За короткий час А.Шептицький пройшов усі ступені ду­ховної кар'єри — від священика до єпископа, а потім мит­рополита Галицької греко-католицької церкви.

У 1899 р. був призначений станіславським єпископом.

У Станіславі він заснував греко-католицьку семінарію, передав їй 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки.

1900 р. — важлива подія у національному житті галиць­ких українців: митрополитом галицьким став А. Шептицький. Відтоді греко-католицька церква остаточно перейшла на українські національні позиції, стала справжньою українською церквою, взяла активну участь у національно­му русі, вела боротьбу за єдину соборну Україну, яка за­безпечила б розквіт нації.

А. Шептицький був не тільки релігійним, а й політич­ним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захи­щаючи права простих галичан.

Він виступав за участь греко-католицьких священиків у громадському житті, за їхню високу християнську мо­ральність. Застерігав, що священики не повинні лишатися осторонь культурних і господарських справ українських селян Галичини. Він об'єднав зусилля греко-католицького духовенства і світової інтелігенції в боротьбі за національні права українців Галичини.

Це зміцнило авторитет церкви.

А. Шептицький провадив велику благодійну діяльність. На свої кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої школи, щороку утримував 40 юнаків і дівчат, до­помагаючи їм здобувати вищу освіту, матеріально допома­гав семінаристам, художникам, письменникам громадським діячам.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих бідність гнала на. заробітки до Америки. У Ватикані він домігся дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді.

З 1901 р. по 1914 р. А. Шептицький — член Галицько­го Сейму, в якому він обстоював інтереси галицьких українців.

Він мріяв про об'єднання двох церков — греко-католицької та православної, вказуючи, що кожен український патріот повинен зробити все, що може сприяти здійсненню, цієї релігійної єдності.

Лозовий