Громадівський рух в україні

Після скасування кріпацтва в 1861 році та здій­снення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала ширші можливості для роз­гортання просвітницької роботи в народних ма­сах. За прикладом громадівців Петербурга в ба­гатьох містах України під тією ж назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легаль­ні організації української ліберально-демокра­тичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала на­ціональна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали й публікували збірки усної народ­ної творчості, видавали українські книжки та підручники.

В Україні однією з перших з'явилася така гро­мада в Київському університеті на основі таєм­ного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину поль­ських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провід­ним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського універси­тету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму.

В. Антонович був твердо переконаний, що ук­раїнському народові чужі прагнення польської радикально налаштованої інтелігенції, спрямо­вані на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне на­ціональне й державне відродження.

Головною метою своєї діяльності «хлопомани» вважали:

• ліквідацію царизму та кріпацтва;

• встановлення демократичної республіки на основі добровільного й рівноправного спів­життя росіян, українців, поляків. Утілення в життя цих задумів вони вирішили

розпочати з поширення знань серед українських селян, з піднесення їхньої національної самосві­домості. Регулярно відвідуючи села для просвіт­ницької роботи, вони, як правило, вдягали бід­ний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Для декого з них ці по­дорожі на село завершилися арештом і слідчою справою. Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.

Володимир Антонович (1834(1830)—1908)

Видатний український історик, археолог, етнограф; народився в с. Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (за іншими даними — у м. Чорнобиль). У 1855 році закінчив медичний, а в 1860 році — історики філологічний факультети Київського університету. Був одним з організаторів і головою київської Громади, на лежав до угруповання так званих «хлопоманів». З 1878 року був професором історії Київського університету, у 1881 році очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Один з ініціаторів угоди між галицькими народовцями та польсько-австрійськими політичними кола ми, яка отримала назву «Нова ера».

В. Антонович належав до народницької школи в українській історіографи, створив київську школу істориків, представниками якої були Д. Багалій, М. Грушевський, П. Голубовський та І. Линченко. Майже півстоліття він стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною. (За «Довідником з історії України»)

Павло Чубинський (1839-1884)

Визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч; на­родився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині. У 1861 —1870-х pp. актив­но співпрацював із журналом «Осно­ва», був одним із засновників та ак­тивним членом київської «Старої гро­мади». У 1862 році написав вірш «Ще не вмерла Україна». У жовтні 1862 ро­ку за участь в українському національ­ному русі П. Чубинського заарештова­но й вислано в селище Пінега Архан­гельської губернії. Після звільнення в 1869 році з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. 1860 року був обраний членом Російського геогра­фічного товариства, за дорученням якого очолював етнографічні експе­диції в Україні, Білорусі та Молдові, що вивчали побут, звичаї, фольклор, говірки й народні вірування українців. Був членом редколегії газети «Киев­ский телеграф» . У 1873 році був на­городжений золотими медалями Ро­сійського географічного товариства, у 1875 році — Міжнародного етногра­фічного конгресу в Парижі, у 1879 році став лауреатом Уваровської премії. На­весні 1879 року повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби 1884 року помер. (За «Довідником з історії України»)

Наприкінці 1860 - на початку 1861 року гур­ток київських «хлопоманів» з ініціативи його учасників припинив своє існування й згодом трансформувався в таємне товариство — «Ук­раїнську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київсько­го університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени новоствореної гро­мади зосереджували свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській та просвітницькій діяльності в недільних школах.

Заохочені прикладом киян молоді інтелі­генти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розши­рили мережу недільних шкіл. Розвиваючи тра­диції «хлопоманів», члени українських гро­мад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, створивши справжній культ україн­ського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалі­зації були не гетьмани й старшини, а волелюб­ні запорожці та гайдамаки, які, на їхню дум­ку, символізували заповітні мрії та прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарв­лення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства.

З кожним роком громадівський рух поступо­во міцнів, ставав організованішим і цілеспря­мованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників була обрана рада — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До її складу увійшли такі видатні представники тогочасної української інтелектуальної еліти, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етно­граф П. Чубинський.