Професійна музична культура

ВОКАЛЬНА МУЗИКА

За доби козацтва в Україні набув поширення позацерковний духовний спів. Духовні пісні створювали відо­мі культурні діячі, богослови й пись­менники П. Беринда, Д. Туптадо.СДи-митрій Ростовський), К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович та ін. Хоча музичний професіоналізм того часу розвивався переважно в надрах церковної музики, поступово в му­зичному побуті зароджувалися й світські вокальні жанри — канти^ та псальми2.

Кант має куплетну будову, чіткий ритм. Він виконується найчастіше на три голоси: верхні два йдуть паралель­ними терціями, а третій (бас) стано­вить гармонічну основу. За змістом канти можна поділити на філософські, урочисті (панегіричні), ліричні, жар­тівливо-сатиричні .

Канти і псальми включали до репер­туару мандрівні дяки, лірники, викону­вали учні Києво-Могилянської акаде­мії. Лірник зазвичай співав канти з хлопчиком-поводирем або іншим лірни­ком, а третій голос грав на інструменті.

Поряд із кантом у побутовому музи­куванні поширюється пісня-романс3, виконувана під акомпанемент клаві­корду4, бандури, торбану, пізніше -фортепіано або гітари. Цей вокальний жанр мав фольклорне коріння. У яскравих народних піснях-романсах («Ой глибокий колодязю, золотії ключі», «Ой не стелися хрещатий барвінку», «Ой у полі криниченька» та ін.) фор­мувався самобутній співучий стиль своєрідного українського бельканто1. Для нього характерні лірична образ­ність, вільний мелодійний розспів, ви­гадлива ритміка. Наприкінці XVIII ст. лірико-драматичні, галантно-сентимен­тальні, філософсько-повчальні й жар­тівливі пісні-романси витісняють з ви­конавської практики канти.

До нашого часу збереглося чимало рукописних співаників. Імена авторів пісень, що увійшли до них, найчастіше не відомі. їх створювали студенти, пчителі співу, регенти. Більшість пі­сень у рукописних збірках записувала­ся київським знаменем без зазначення темну, розміру, характеру виконання. Інструментальний супровід узагалі не нотувався, його треба було імпровізу-вати, Тому відтворити тогочасне зву­чання досить складно.

Розпиток пісні-романсу пов'язаний і:і творчістю багатьох композиторів -професіоналів і аматорів. Одне з провідних місць у цій царині музичної творчості належить Григорію Сково­роді (1722-1794) - видатному україн­ському філософу-просвітителю, поето­ві, митцеві, педагогові. Він був обдаро­ваним музикантом, грав на багатьох інструментах. З музичної спадщини Г. Сковороди збереглися канти «Пасти­рі милі» та «Ангели, знижайтеся», збірка «Сад божественних пісень». Йо­го мелодії дійшли до нашого часу в різ­номанітних усних версіях бандуристів і лірників як «сковородинські пісні». Чимало творів філософа-просвітителя, яким притаманні прості мелодичні зво­роти, поступово стали народними, тоб­то фольклоризувалися. Це, наприк­лад, «Ой ти, птичко жовтобоко», «Стоїть явір над водою», «Про правду і кривду». Сатиричний кант «Всякому городу нрав і права» використали у своїй творчості І. Котляревський («На­талка Полтавка»), М. Лисенко (одно­йменна опера). Згадка про нього є у повісті Т. Шевченка «Близнецы».

Своєрідним підсумком духовно-пі­сенної творчості українського народу упродовж понад двох століть став По-чагвський «Богогласник» (1790-1791) -перша в Україні друкована збірка ду­ховних .пісень, цінна художня пам'ятка епохи. її було надруковано отцями-ва-силіанами в монастирській друкарні містечка Почаєва на Волині. Збірка містить 248 віршів з нотами, поділених на чотири розділи: пісні про Ісуса Христа, Богородицю, інших святих, покаянно-моралізаторські. Тексти на­писано переважно церковно-слов'янсь­кою і книжною українською мовою, подекуди - польською і латинською. Більшість творів збірки анонімні, хоча з акровіршів2 можна з'ясувати прізви­ща їх авторів - Г. Кониського, Г. Ско­вороди, Д. Туптала.

ХОРОВА КУЛЬТУРА

Наприкінці XVI ст. виник новий хо­ровий жанр, що став провідним в українській професійній музиці козаць­кої доби, - партесний концерт. Його становлення відбувалося під впливом стилю бароко. Концертність стала спо­собом вияву контрастів, динамізму бо­ротьби різних стихій. Театральність, патетична риторика, притаманні стиле­ві бароко, позначилися на прийомах музичної композиції - зіставленні емо­ційно-динамічних планів, чергуванні хорових, ансамблевих і сольних епізо­дів. Діапазон образного змісту цих од­ночастинних акапельних концертів (С. Пекалицького, М. Ділецького та ін.) був досить широкий: він охоплював піднесено-урочисті, лірико-драматич­ні, гумористичні чи сатиричні сфери.

Поступово під впливом західноєвро­пейської професійної музики одночас­тинний партесний концерт доби бароко змінюється циклічним духовним кон­цертом періоду класицизму, побудова­ним на контрастному зіставленні час­тин циклу.

Велика музична форма і складні прийоми поліфонічного розвитку дава­ли змогу композиторам передавати в музиці високі гуманістичні ідеали епо­хи: загальнолюдські моральні ціннос­ті, філософські роздуми про сенс жит­тя. У творчості видатних представни­ків української музичної культури другої половини XVIII ст. М. Березов-ського, А. Веделя і Д. Бортнянського багаточастинний концерт набуває рис своєрідної хорової симфонії.

Основоположником жанру духовно­го хорового концерту циклічної струк­тури в українській музиці був Максим Березовський (1745-1777) - компози­тор і співак, митець яскравої творчої ін­дивідуальності. Він також створив опе­ру «Демофонт» і сонату для скрипки і чембало* у трьох частинах, які стали першими зразками музично-театрально­го і камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літур­гії та інші твори. Його твори вирізня­ються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, худож­ньою досконалістю, красою й виразніс­тю. Четверта частина з літургії2 М. Бо резовського «Вірую» стала одним i:s найпопулярніших церковних творів.

Справжньою перлиною духовної му­зики є драматично-трагедійний концерт «Не отвержи мене во время старости». Новаторство цього твору полягає в зі­ставленні чотирьох частин циклу, ан­самблевому і хоровому виконанні. У такий спосіб композитор втілив ідею конфліктності різних музично-образ­них сферf скорботності, туги, безнадії, схвильованості, обурення, протесту то­що. Глибокий за змістом текст, який розповідає про життя і смерть, ціннос­ті людського буття, ніби перегукується зі сповненою трагізму біографією мит­ця. Творчість М. Березовського, що органічно поєднала традиції західноєв­ропейської (італійської) музики з еле­ментами мелодики українських пісень, мала непересічне значення для подаль­шого становлення вітчизняного профе­сійного музичного мистецтва.

Артемій Ведель (1767-1808) - ком­позитор, хоровий диригент, співак (те­нор), скрипаль, педагог - увійшов в іс­торію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хоро­ву музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Багато творів ком­позитора не дійшли до нашого часу. Нам відомі близько ЗО хорових кон- ;• цертів, серед них - «Доколе, Госпо­ди...», а також частини з «Літургії», «Всенощна», «Покаянне тріо».

Діапазон концертів А. Веделя - від скорботних до урочисто-величальних. Його музика вирізняється експресив­ністю мелодики. Особливо запам'ято­вуються виразні тенорові соло - дра­матичні декламації імпровізаційного характеру, споріднені з українськими думами.

Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Наприклад, мелодика його прекрасної «Херувим­ської»1 близька до української народ­ної пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Простота й виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики. Яскрава самобутня творчість А. Веделя, композитора-лірика, відоб­ражувала гуманістичні ідеали епохи.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) -класик хорової музики XVIII ст. У його творчості поєдналися найнові­ші на той час досягнення світової ком­позиторської техніки, зокрема італій­ської школи, з вітчизняними музични­ми традиціями.

В історію світової культури Д. Борт­нянський увійшов як реформатор цер­ковного співу. Він створив понад 100 хорових творів - святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них - дві літургії, хорові кон­церти для одного та двох хорів (чоти­риголосні та восьмиголосні). Стилеві майстра притаманні інтонаційне ба­гатство, оригінальність прийомів полі­фонічного письма, стрункість форми.

Французький композитор Гектор Берліоз, вражений високим професіо­налізмом Д. Бортнянського, так писав про його концерти у виконанні Петер­бурзької придворної капели:

«Ті 80 співаків розпочали один з найбільших двохоро-вих (на вісім голосів) концер­тів Бортнянського. В тій гармонічній тканині вирізня­лися подекуди складні фігури поодиноких голосів, на око майже неможливі для вико­нання; зітхання, невиразний шепіт, який лише 'уві сні не раз причувається, дивні ак­центи, що своєю силою по­дібні до крику або голосіння, несподівано розривають сер­це, піднімають груди, зата­мовують, спирають подих...

Твори його свідчать про рід­кісний досвід і вправність у групуванні й ускладненні во­кальних мас, чудове розумін­ня, нюансування..., вирізня­ються повнозвучною гармоні­єю. Найбільше дивує неймо­вірна свобода в укладанні го­лосів та нехтування на той час «високоповажними» пра­вилами як його попередників, так і тогочасними, а саме -від італійців, хоч і сам Бор­тнянський був їх учнем».

Крім хорової музики Д. Бортнян­ський написав кілька опер, «Концерт для чембало з оркестром», «Концертну симфонію», сонати для клавесину, квін­тет, тобто започаткував в українській музиці низку камерно-інструменталь­них жанрів. Створені на італійські ліб­рето опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» ставилися у театрах Венеції.

Значний вплив справила творчість Д. Бортнянського на західноукраїн­ських композиторів XIX ст. Його хо­рова музика і досі звучить у багатьох країнах світу.

В сущому з найвеличніших храмів Нью-Йорка - Єпископальному Соборі святого Івана Богослова стоїть єдине в світі скульптурне зображення Д. Борт­нянського. Його встановлено поряд з 11 іншими скульптурами найвидатні-ших авторів церковних творів - Дави­да, автора псалмів, св. Цецилії, покро­вительки церковної музики, св. Григо­рія Великого - папи Римського, що запровадив григоріанський хорал, єв­ропейських композиторів Дж. Пале-стріни, Й. Баха, Г. Генделя та ін.