Український рух на західноукраїнських землях на початку XX ст

1. Загальні тенденції розвитку руху.

2. Розбудова національного життя.

3. Боротьба за український університет.

4. Соціальна боротьба галицького селянства.

5. Боротьба за загальне виборче право. Боротьба за реформу крайового статуту.

6. Ідея сепаратизму.

На початку XX ст. український рух в Галичині досяг таких відчутних результатів, ідо не звертати на нього увагу вже було неможливо. На місці пригнобленої безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило співвідношення сил між поляками та українцями в Галичині. Хоча польська еліта і надалі зберігала монополію на владу в краї, проте українці своєю згуртованістю і свідомістю значно перевищували поляків. Така зміна в розстановці сил була явно не на користь поляків. Маючи за собою такий вагомий аргумент, українські провідники розгорнули боротьбу за відвоювання нових політичних прав для українців. Ця боротьба набирала різних форм: передвиборчі кампанії, демонстрації, сутички з поліцією, судові процеси, парламентська діяльність, закулісні переговори, вбивства та ін. Політична боротьба поєднувалась із соціальними виступами галицького селянства і робітництва. Водночас українці продовжували наполегливу працю по розбудові національного життя: продовжувала розвиватись мережа освітніх, громадсько-культурних, наукових установ, кооперативів та ін.

На початку XX ст. україно-польські відносини набрали гостро-конфліктного характеру. Конфронтація розгорталась навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчої реформи як до Віденського парламенту, так і до Галицького сейму.

Ведучи гостру політичну боротьбу за права українців, провідники українського руху не забували про головне — розбудову інфраструктури національного життя. Мережа культурно-освітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю, сягнувши найдальших закутків. Кооперативний рух був представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством "Дністер"(1892), спілкою "Сільський господар"(1898), що мала густу мережу агрономічних гуртків, та створеним у 1908 р. Крайовим земельним банком. У 1914 р. товариство "Просвіта" налічувало 77 філій та близько 3 тис. читалень, 509 домів-читалень, 2364 бібліотек. При читальнях діяли аматорські театральні гуртки, хори, оркестри.

Поряд з традиційними культурно-освітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-пожежні товариства "Сокіл"(1898) і "Січ"(1900), які зайнялись військовою підготовкою молоді. А в 1911 р. на зразок бойскаутських організацій — "Пласт".

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр.

Активно діяла під керівництвом М.С.Грушевського Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке виконувало роль української академії наук.

Боротьба за університет була одним з проявів національної боротьби за Галичину. У 1900 р. в Галичині та на Буковині відбулися багаточисельні віча під гаслами поділу Галичини на українську і польську частини та прилучення до неї української частини Буковини, щоб у цей спосіб створити суцільний український край. Студентство скликало своє чергове віче 14 липня 1900 p., щоб публічно заявити свої вимоги української самостійності.

Водночас студенти стали на чолі боротьби за український університет. Зрештою 19 листопада 1901 р. депутат Романчук під впливом виступів студентів вніс у Палату депутатів проект резолюції щодо заснування українського університету у Львові. Далі справа пішла на розгляд до австрійського парламенту. Час ішов, проте все залишалось без змін. Тоді студенти українці пішли на рішучий крок: 440 студентів передали заяву про вихід з університету. Ця акція студентів вивела питання українського університету на поверхню політичного життя краю. Проте поляки вперто не бажали йти на поступки. Дійшло до неодноразових сутичок між польськими та українськими студентами, а також з поліцією. Жертвою

цих сутичок у 1910 р. став один з лідерів українського студентського руху Адам Коцко.

Зрештою у 1912 р. австрійський уряд пообіцяв створити український університет до 1916 р.

На початку XX ст. багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання своїх труднощів. Усі виїхати не могли і не бажали, потрібно було на батьківщині боротись за краще життя. У 1902 р. селяни, розпочали масовий бойкот жнив у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні і впорядкування процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян та сільськогосподарських робітників. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети українських партій. Завдяки цьому страйк набрав водночас соціального і національного характеру.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до відновлення порядку. Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Зрештою поміщики змушені були піти на поступки і задовольнити вимоги страйкуючих.

Страйк, крім позитивних зрушень у житті селян, мав неабияке значення для українського руху: він активізував багатьох селян, залучивши їх до політичної боротьби.

Маючи за собою могутню народну підтримку, українські провідники з початку XX ст. розгорнули боротьбу за здобуття нових прав для українського населення.

Під впливом російської революції 1905-1907 pp. Австро-Угорську імперію охопив могутній рух за введення загального виборчого права. Він набув особливої інтенсивності в 1906 р. 22 січня австрійський імператор Франц Йосип з цієї справи прийняв українську делегацію, від імені якої говорив митрополит Андрій Шептицький. Щоб підтримати домагання делегації, Народна Рада на 2 лютого скликала народне віче.

Воно відбулося у Львові за участю близько 50 тис. чоловік.

Під цим могутнім тиском у 1907 р. австрійський уряд провів, нарешті, парламентську реформу, яка забезпечила українцям в імперському парламенті вагоме представництво (27 депутатів з Галичини і 5 з Буковини). Проте це представництво могло бути значно більшим, якби не махінації з виборчими округами, зловживання і розправи над українськими виборцями під час виборів. Протестуючи проти такої несправедливості, український студент Мирослав Січинський застрелив галицького намісника графа Анжея Потоцького.

Після цих вагомих перемог основні зусилля українських діячів були спрямовані на скасування польської монополії на владу. У цій боротьби використовувались як парламентські (подання, запити, петиції, переговори, обструкції та ін.), так і позапарламентські (віча, страйки, демонстрації). У результаті такої цілеспрямованої діяльності, а також під тиском австрійського уряду, який не бажав загострення конфлікту в Галичині напередодні конфлікту з Росією, поляки змушені були піти на поступки. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту. Ця реформа значила більше, ніж передбачали її доволі скромні легальні умови (українці мали отримати в сеймі 62 місця, тобто 27%). Вона порушила монополію поляків на владу в Галичині, і це відкривало для українського руху нові перспективи подальшої боротьби за поділ краю на українську і польські частини. Однак угоду так і не було втілено у життя, оскільки через декілька місяців розпочалась перша світова війна.

Греко-католицька церква відіграла визначну роль у становленні українського руху на західноукраїнських землях, будучи його провідником. Проте це надало українському руху дещо консервативного клерикального забарвлення. На кінець XIX ст., коли національний рух стає переважно світським, це призвело до зростання антицерковних настроїв і до загострення відносин між церквою і провідниками українського руху. Особливо відзначилась антицерковними виступами Радикальна партія. Таке становище погрожувало відривом широких народних мас, особливо селянства, від провідників українського руху. Ситуацію врятував прихід у 1901 р. на галицький митрополичий престол Андрія Шептицького. Молодий, 36-річний, митрополит поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання національним рухом принципів християнської моралі. Замість старої ролі національного провідника церква з цього часу покликана була виступати у новій іпостасі — як духовний і моральний авторитет українського суспільства. Нова роль не відразу знайшла підтримку і розуміння українських провідників. Сама постать Шептицького, що походив з полонізованого роду, викликала у них підозру. Проте наполегливість, з якою митрополит проводив свою лінію, і його виступи на захист українства зрештою дали змогу відновити єдність українського руку і церкви, яка його освячувала.

Напередодні світової війни в українській політичній думці, як і в середовищі деяких інших європейських національних рухів, визріла ідея використання міжнародних воєнних конфліктів для здобуття політичної самостійності України, тобто ідея сепаратизму.

У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських політичних партій Галичини було прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України".

Подібне рішення ухвалив II Всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 p.). Більш конкретно цю ідею сформулював майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, який брав участь у роботі з'їзду. Актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею — політичний сепаратизм".

Ключові дати

1902 р. — селянський страйк

1907 р. — парламентська реформа