Релігійне дисидентство. Боротьба за легалізацію УГКЦ

Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Головне своє завдання релігійна опозиція вбачала у боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув'язнення, реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віросповідання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Це було й обмеження релігійних публікацій, й заборона навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закривання культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження їхньої можливості здобути освіту. Для прикладу, на початок 1968 р. з 280 засуджених учасників національно-визвольної та опозиційної боротьби в Україні за релігію постраждали 84 особи, а на 1 серпня 1980 р. з 90 в'язнів українського руху опору 78 карались за "віру" (33 баптисти, 14 уніатів, 12 п'ятдесятників, 11 адвентистів, 6 єговістів і 2 православних). Проте духовна безплідність радянської ідеології з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму — з іншого зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість вірних.

Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької церкви — в повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х —початку 60-х рр. викликали до життя нетрадиційний різновид дисидентства — релігійне.

Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована, греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних ("катакомбних") умовах. Значна частина населення цих областей продовжувала таємно відправляти релігійні обряди. Існувало кількасот (до 350) парафій на чолі з священиками. Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який у 1963 р. прибув у Ватикан після багаторічного сибірського заслання. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні.

Одним із активних борців за легалізацію греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 р. цей колишній в'язень таборів та "спецпсихушок" став одним із організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви. Однак до її легалізації були ще довгі роки.

Послідовним борцем за права вірних був один із лідерів українського дисидентства, талановитий богослов, багаторічний в'язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк. Саме завдяки його діяльності зростали опозиційні тенденції в Російській православній церкві, яка на той час фактично репрезентувала волю державних інстанцій.

Значну частину релігійного дисидентства становили члени проте-станських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту проявляли Петро Вінс —> член УГС, його син — один із провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.

Православна церква в Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство й тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний В. Романюк, виступили з осудом як своїх зверх-ників, так і держави.