З.Сучасні технології захиступредставників національних меншин

Головна умова соціальної роботи з національними меншинами - наявність знань про те, які вони, як виникають і які особливості національних меншин України у порівнянні з національними меншинами інших держав.

Це обумовлено наступними завданнями:

- надання необхідних відомостей про національні меншини, діаспори; класифікація різновидів національних меншин; розгляд політико-правової бази соціальної роботи з ними; аналіз проблем національних меншин в Україні, в сусідніх країнах. Напрямки соціальної роботи з національними меншинами визначаються трьома проблемами: безробіття, високий рівень захворюваності, алкоголізм.

Соціальна робота з національними меншинами проводиться на трьох рівнях: державному, регіональному, місцевому.

Державний рівень проводить правове регулювання інтересів нацменшин України. На рівні регіону надзвичайно важливо вивчати й формувати суспільну думку про національні меншини. За допомогою різних соціологічних інструментів виявляються настрої корінних жителів, ставлення до національних меншин, уявлення про культурну дистанцію між корінним і некорінним населенням. Питання адаптації, працевлаштування більш конкретно вирішуються на місцевому рівні, на якому відбувається безпосередня взаємодія етносів і політичних культур.

Важливу роль у житті національних меншин відіграє церква, яка є одним із соціальних інституцій. Релігія завжди вчить милосердному ставленню до тих, хто потребує допомоги, вчить співпереживати, бути готовим безкорисливо робити добро кожному, хто потребує допомоги. Тому однією з технологій соціальної роботи з національними меншинами є залучення релігії до вирішення соціальних проблем цієї категорії громадян України.

Перш за все соціально-педагогічна робота з дітьми, представниками національних меншин спрямована на збереження національної неповторності етносу в умовах асиміляції. Основним засобом збереження етнічної чистоти є мова, завдяки якій дитина з нацменшини може отримати гарантований державою рівень освіти.

Система соціальних технологій у сфері освіти дітей, представників національних меншин спирається на вивчення рідної мови, а також опанування навчального матеріалу шкільного курсу у рідномовному просторі. Однак, необхідно підкреслити, що рідною мовою своєї національної меншини в загальноосвітній школі навчається лише 41% всіх дітей національних меншин, причому переважна більшість з них вивчає рідну мову 1-2 години на тиждень у дошкільних освітніх закладах. А вивчення мови деяких нацменшин в загальноосвітніх закладах не передбачено взагалі. Діти, представники національних меншин знаходяться у полі інтеркультурного виховання. Його суть визначається його метою, яка полягає в допомозі зрозуміти, прийняти і визнати "інших". Воно передбачає, що ставлення "більшості" суспільства до національних меншин має ґрунтуватися на знаннях про її батьківщину, культуру і традиції. Брак таких знань перешкоджає об'єктивній оцінці особистості конкретної етнічної меншини.

Найголовнішою умовою соціальної роботи з національними меншинами є підготовка кадрів. Функціонування будь-якої національної культури неможливе без ефективної системи підготовки кадрів науково-гуманітарної та творчої інтелігенції, створення сприятливих умов для розкриття всіх здібностей обдарованих дітей, наукової розробки програм її відродження та розвитку. З цією метою на державно рівні необхідно:

- переглянути програми вищих навчальних закладів культури і мистецтва, врахувавши при цьому духовні потреби національних меншин, особливості етнокультурної ситуації в Україні;

- продовжити практику створення спеціалізованих груп при інститутах культури та мистецтва, а також системи перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів в галузі культури та мистецтва національних меншин;

- забезпечити обмін студентами й аспірантами навчальних закладів культури та
мистецтва України з відповідними навчальними закладами етнічних батьківщин
національних меншин;

організувати наукові дослідження з проблем культур національних меншин,

соціокультурної ситуації в місцях їхнього компактного проживання;

забезпечити формування комп'ютерного банку даних з питань етнокультурного

розвитку України.

Культурно-освітня діяльність в Україні має на меті задоволення потреб національних меншин у літературі, мистецтві, сприяння відродженню та розвитку їх історичних традицій, звичаїв, народної творчості. Для досягнення цього необхідно здійснення таких заходів:

організація та підтримка центрів національних культур і національних товариств у роботі, спрямованій на відродження та розвиток культур усіх етнічних груп;

- проведення загальнодержавних та регіональних свят, фестивалів, оглядів
народної творчості, концертів професійних і самодіяльних колективів та
окремих виконавців;

виконання щорічної Державної програми випуску книг мовами національних

меншин України;

створення у Києві Музею національних меншин України, експозицій у

сільських, районних, міських народознавчих, етнографічних, краєзнавчих

музеях;

відкриття бібліотек для національних меншин;

створення національних осередків народних майстрів, організація їхньої творчої

та індивідуально-кооперативної діяльності;

забезпечення тісних контактів між меншинами в Україні та їхніми етнічними

батьківщинами в галузі культури, організація постійного обміну виставками,

музейними експонатами, художніми колективами, окремими виконавцями,

стажування. Останнім часом особливого значення набуває проблема виховання учнівської молоді національних меншин, то є підстави говорити про те, що на теренах зламаної системи виховання радянського періоду проростають виховні справи, адекватні ідеям національного виховання, нормативно-правового поля розбудови суверенної демократичної України. Для становлення ж відповідної стрункої системи необхідно відновити школі роль основного виховного інституту та домогтися.

4.Технології соціально-педагогічної роботиз національними меншинами

Зміни, що виникли в суспільно-політичному житті й економічному розвитку України, виводять на якісно новий рівень розвиток освіти. У Державній національній програмі "Освіта: Україна XXI століття" наголошується, що динамізм, притаманний сучасній цивілізації, зростання соціальної ролі особистості, гуманізація і демократизація суспільства, інтелектуалізація праці, швидка зміна техніки та технологій виробництва в усьому світі потребують створення умов, за яких народ України став би нацією, котра постійно навчається.

Освіті відводиться особлива роль у забезпеченні соціалізації та соціальної захищеності дітей національних меншин, що проживають на території України. Конституційно громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Прийнятий в Україні один із найдемократичніших у світі закон "Про національні

меншини в Україні" як і "Державна програма відродження і розвитку освіти

національних меншин в Україні" спрямовані на захист етнокультурних інтересів національних меншин, забезпечення їхньої національної інтелігенції.

Оскільки освіта, як це підкреслюється в Законі України "Про освіту", є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави в цілому, то проблему навчання і виховання учнів національних меншин слід розглядати в діалектичному зв'язку з розв'язанням проблем стратегії розвитку освіти в Україні із врахуванням важливіших особливостей кожного регіону.

Доречно підкреслити, що в середині XVII століття видатний чеський педагог-гуманіст, засновник нової прогресивної педагогічної системи, громадський діяч Ян Амос Коменський, якому був відомий стан освіти в тогочасній Угорщині, зокрема відсутність шкіл із навчання рідною мовою, у своїй праці "Щастя народу" відстоював право на освіту, на культурний розвиток також тих народів, які проживали поруч з угорцями під угорською короною: словаків, русинів, румунів та інших народів й етнічних спільнот.

Освітні права дітей, представників національних меншин стали предметом розгляду міжнародного права і міжнародних організацій ще до другої світової війни. Уже в Лізі Націй дана тема була предметом змістових дискусій. Однак у цей період не було розроблено жодного документу, який стосувався прав національних меншин. Після другої світової війни тема захисту меншин увійшла у порядок денний роботи багатьох органів ООН. З 1947 року в Комісії з прав людини працює Підкомісія по попередженню дискримінації і захисту меншин. Результатом багаторічної діяльності цієї підкомісії став документ, прийнятий на 48 сесії ООН в 1992 році. Він називається "Декларація прав осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовленевих меншин".

Особливо багато уваги освітнім правам національних меншин приділяється в Європі. Ця тема увійшла окремими розділами в низку історично етапних, міжнародних ку ментів. Європа дійсно є світовим лідером в розробці цієї теми. Безпосередньо, у Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасників Зборів з безпеки і співробітництву в Європі заявлено про широкі освітні права національних меншин. Ці права були підтверджені, конкретизовані і розширені в заключному документі зустрічі представників ЗБСЄ в Копенгагені у червні 1990 року, а також в Паризькій хартії, підписаної головами держав - членів ЗБСЄ у листопаді 1990 року.

Необхідно зазначити також такий важливий документ, як Європейська хартія регіональних мов і мов меншин, що був прийнятий Радою Європи у листопаді 1992 року. І поряд ним останній документ у цьому ряді треба пригадати "Конвенцію з забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин", підписаний головами 10 країн-членів СНД 21 жовтня 1994 року. Однак, Україна підписала цю конвенцію з позначкою: "З урахуванням законодавства України".

Таким чином питання про захист національних меншин на кінець 90-х років, ознаменувалося справжнім проривом у прийнятті цілого пакету міжнародних документів. Це свідчить про глобальні зміни у ставленні до цієї категорії населення у світовій спільноті і в Україні, зокрема. Суть змін складається з подальшої гуманізації цієї сфери суспільного і державного життя.

Питанням освіти присвячена стаття 4 "Декларації про права осіб, що належать до національних, етнічних чи мовленнєвих меншин". У ній зафіксовані не тільки обов'язки держав по створенню позитивних умов, що дозволяють особам, представникам національних меншин, використовувати і розвивати свою мову (п.2), але й рекомендації, направлені на те, щоб ці особи мали належні можливості для вивчення своєї рідної мови або навчання рідною мовою (п.З). Враховуючи делікатність цього питання, а також різноманітності ситуацій, в яких знаходяться національні меншини в різних країнах, "Декларація" ООН, як і інші міжнародні документи з цього

питання, дає досить стримані формулювання, використовуючи вислів "коли це можливо". Міжнародні документи передбачають і ситуацію компактного розселення етнічних меншин. Ця особлива ситуація, яка створює іншу мовленнєву, культурну та психологічну атмосферу порівняно з дисперсним розселенням національних меншин. Рамкова угода Європи щодо захисту національних меншин, зокрема дітей, враховує таку ситуацію та конкретизує положення названих статей Декларації ООН. У статті 14 п.2 Рамкової угоди говориться, що "в районах, населених особами, представниками національних меншин", традиційно або в достатній кількості, сторони зобов'язуються, якщо в тому є необхідність і наскільки це можливо, забезпечити в рамках своїх освітніх систем адекватні засоби, які дозволять членам меншин вивчити свою мову або навчатися іншим предметам своєю мовою". У цьому положенні Угоди передбачається також можливість навчання представників національних меншин в школах, в яких, практично, всі предмети можуть викладатися рідною мовою. Разом з цим тут враховується бажання осіб, що належать до національних меншин, створювати школи з навчанням рідною мовою, а не висувається це як вимога лише по відношенню до регіонів з компактним проживанням представників національних меншин.

Угода Ради Європи передбачає створення не тільки шкіл для національних меншин, а й інші типи навчальних закладів. У ст.12, п.З говориться, що "сторони зобов'язуються підтримувати рівні можливості освіти на всіх рівнях для осіб, які належать до національних меншин".

У статті 14, п.2 цього ж документу заслуговує пояснення також вираз "в районах, населених особами, які належать до національних меншин, традиційно або в достатній кількості...". Що значить "населених традиційно?". У пояснювальній доповіді до Рамкової Угоди, яка є таким же офіційним документом, як і текст самої Угоди, говориться, що цей вираз " не має відношення до меншин, які історично проживали в даному районі, а тільки до тих меншин, котрі живуть там зараз". Для України також зауваження дуже важливе, оскільки історично на одних і тих самих територіях живуть різні етнічні групи.

Вираз "в рамках своїх освітніх систем" має на увазі суверенність держави у сфері освіти своїх громадян. Однак на практиці можливо зустрінеться з багатьма чинниками, коли робляться спроби навчати на мовах національних меншин за підручниками іншої країни. Це має місце як в Україні, так і в інших країнах, куди українські підручники направляються для українських меншин.

Пункт 3 цього ж документу підкреслює той важливий, особливо в умовах України факт, що вивчення рідної мови або повне навчання рідною мовою дітей, які належать до національних меншин, не повинно бути перешкодою для вивчення державної мови. У пояснювальній доповіді, у п.78 підкреслюється, "знання офіційної мови є чинник, що сприяє соціальній єдності і цілісності". Природно, що найбільш повно враховує ситуацію, характерну для нашої країни, "Конвенція про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин", яка підписана країнами-членами СНД. У ній в ст.10, п.А, говориться: "... визнаючи необхідність вивчення державної мови у відповідності до законодавства кожної країни, що домовлюються", вони будуть "утворювати з урахуванням потреб відповідні умови для вивчення національними меншинами рідної мови і отримання освіти рідною мовою, включаючи відкриття і підтримку освітніх установ різного рівня та їх підрозділів, які фінансуються з різних джерел...". У цьому документі також чітко заявлено про можливість освіти рідною мовою в освітніх закладах різного рівня - від дитсадка до ВУЗу.

А ось п.Б цієї статті документу СНД явно розходиться з ним, про що йшлося

раніше у п.З ст.14 Рамкової Угоди Ради Європи. У документі СНД говориться, що сторони будуть "сприяти співробітництву між державними органами сторін, що

домовляються, що займаються питаннями освіти, для забезпечення освітніх закладів та їх підрозділів, в яких викладання ведеться мовою національних меншин, програмами, учбовими посібниками і учбовою літературою їхньою мовою, сприяти у підготовці спеціалістів для роботи цих освітніх закладів та підрозділів". Інакше кажучи, в рамках СНД передбачається можливість взаємного використання програм, учбової літератури, але на основі взаємної домовленості між державними органами. На жаль, у цій сфері робота практично ще не розпочата. Ось чому, не чекаючи, поки розвернуться державні органи, навчальні заклади використовують навчальну літературу інших країн СНД.