Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 13 страница

На VIII з'їзді РКП(б) (1919 р.) було прийнято нову про­граму, яка розглядала федеральне об'єднання радянських республік як одну із перехідних форм до їх повного об'єднан­ня.

Декларацією Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 26 січня 1919 р. на територію України повністю поширювалося законодавство РРФСР.

Рішенням Пленуму ЦК РКП(б) від 4 травня 1919 р. було об'єднано збройні сили, органи постачання, транспорту та зв'язку під керівництвом Ради оборони РРФСР. А рішен­ням Політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня 1919 р. державні органи РРФСР ставали повновладними органами всіх ра­дянських республік. Того ж дня декретом Всеросійського ЦВК «Об объединении Советских социалистических респуб­лик России, Украины, Литвы, Латвии, Белоруссии для борь­бы с мировым империализмом» було юридично оформлено ліквідацію формального існування республік. В декреті, зок­рема, зазначалося: «Провести тісне об'єднання: 1. Військо­вої організації і воєнного командування; 2. Рад народного господарства; 3. Залізничного управління і господарства; 4. Фінансів; 5. Комісаріатів праці Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій».

У віданні уряду України у 1920 р. формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, землеробства, юстиції, але й вони діяли у тісному зв'язку з нар­коматами РРФСР. З 1920 р. було введено посаду уповнова­женого Реввоєнради РРФСР при Раднаркомі УРСР. На цю посаду було призначено М.Фрунзе.

Отже, у період 1917—1920 pp. незалежної держави Радян­ської України не існувало. її територія була включена до складу РРФСР.

На окуповану територію України поширювалося законо­давство РРФСР, яке було спрямоване Російською компар­тією на «придушення контрреволюції і дрібнобуржуазної анархії, на охорону створюваної соціалістичної власності, прав громадян і повсюдне встановлення суворого револю­ційного порядку».

Соціалістична власність, яка виникла в результаті експро­пріації поміщиків і капіталістів, націоналізації землі, заводів, фабрик, транспорту стала основою радянського цивільного законодавства.

Рада народних комісарів РРФСР проводила націоналіза­цію власності і в Україні. Так, декретом Раднаркому було вперше «конфісковано» в Україні завод Шимановського в Харкові (27.1.1918 р.). На 2 березня було націоналізовано 97 підприємств. Було націоналізовано вугільну промисловість Донбасу, а слідом за нею підприємства металургійної та ме­талообробної промисловості. Разом з ліквідацією приватної власності вводилася державна монополія на торгівлю, зок­рема на торгівлю хлібом.

Монополія на торгівлю хлібом була оформлена законом «Про соціалізацію землі», хоча примусова конфіскація хліба у селян України розпочалася ще в січні 1918 р. Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету «Про продуктову диктатуру» від 9 травня 1918 р. вводилася еконо­мічна політика військового комунізму, у відповідності з якою заборонялася торгівля хлібними продуктами, вводився їх, розподіл, реквізовувались хлібні пекарні. Промислові виро­би бралися на облік і розподілялися за класовою ознакою.

У зв'язку з націоналізацією і забороною торгівлі зникло і зобов'язувальне право, зокрема договірне.

Протягом 1919—1920 pp. було націоналізовано житло, бла­гочинні установи, лікувальні та санаторні установи. Управління націоналізованим майном здійснювалось Всеросій­ською радою народного господарства (ВРНГ). Господар­ський розрахунок було ліквідовано, а безкоштовне поста­чання енергією, паливом, сировиною, збут готової продукції здійснювалися за нарядами главків ВРНГ.

Хоча діяльність ремісників не було заборонено, але вона була поставлена під контроль губернських раднаргоспів, які зобов'язували ремісників, виробляти необхідну для держави продукцію і здавати її державі. Декретом Ради народних комісарів від 1 березня 1919 р. «Про відібрання надлишків одежі і білизни у буржуазії» проводилася конфіскація і рек­візиція особистих речей.

Декретом Раднаркому від II березня 1919 р. скасовувалось право успадкування. Майно померлого ставало державною власністю. Майно, вартістю не більше 10 тис. крб., могло бути передане лише у користування родичів померлого (дру­жини, дітей, братів, сестер, батьків).

Політика військового комунізму, яку проводив уряд Ра­дянської Росії протягом 1918—1920 pp., характеризується встановленням державної власності на засоби виробницт­ва, державної монополії на торгівлю хлібом. Було введено продрозверстку, у відповідності з якою селяни мали здава­ти державі усі «надлишки» хліба. Вводилася загальна тру­дова повинність. Робітники і службовці одержували мінімум продуктів харчування і предмети першої необхідності по картках. «Нетрудові елементи» карток не одержували і тим самим були приречені на голодне вимирання, адже спе­ціальні загони червоногвардійців, так званих «мішочників», що везли продукти до міста, розстрілювали на місці без слідства і суду. У цілому продуктами харчування не можна було торгувати або обмінювати їх; винні у порушенні дер­жавної монополії розстрілювались. Паливо, фураж, меди­каменти, вода, газ, електроенергія постачалися безкоштов­но. Було скасовано плату за користування транспортом, поштою, телеграфом, телефоном, банями і т.ін. Отже, Ро­сійська Комуністична партія більшовиків ввела у країні комунізм і сконцентрувала в руках держави усі засоби ви­робництва та розподіл як промислової, так і сільськогос­подарської продукції.

«Декрет про землю» та закон «Про соціалізацію землі» стали основою радянського земельного законодавства. В Україні на­була чинності постанова РНК РРФСР від 5 листопада 1917 р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Ці акти закріпили право розпоряджатися землею за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітета­ми. Отже, земельне законодавство фактично встановило дер­жавну власність на землю, оскільки право розпорядження є вирішальним елементом права власноті. Таким чином, було реалізовано програму РКП(б) з земельного питання. Націоналізація землі, за твердженням В Леніна, «надала найбільші можливості пролетарській державі переходу до соціалізму в землеробстві».

Споживчо-трудові норми земельного володіння селян ви­роблялись губернськими і повітовими з'їздами Рад. На базі поміщицьких маєтностей створювались державні радянські господарства (радгоспи), сільськогосподарські артілі і кому­ни.

Загальне керівництво по створенню радгоспів і колгоспів здійснював Наркомат землеробства. У 1919 р. в Україні було створено 1 685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни. Ці господарства створювалися у примусовому порядку. На ос­нові резолюції ЦК РКП(б), написаній В.Леніним, а потім затвердженій у грудні 1919 р. VIII Конференцією РКП(б), Наркомат землеробства затвердив Типовий статут трудових землеробських артілей, яким і було визначено організацій-но-правові форми створення колгоспів в Україні.

Домінуючою формою землеволодіння в Україні було інди­відуальне зрівнювальне трудове користування землею. У" відповідності з резолюцією ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видав «Закон про землю», яким обмежувалось безпосереднє використан­ня землі державою через радгоспи.

Основи сімейно-шлюбного законодавства в Україні були ство­рені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 р., які базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В перших дек­ретах «Про організацію відділів запису актів громадського стану» та «Про розлучення» визнавались тільки громадянські шлюби. Шлюб розривався на прохання однієї з сторін, при цьому головним було забезпечення інтересів дітей. Зокре­ма, якщо жінка вказувала, що вона перебувала в інтимних стосунках не тільки з батьком дитини, але й з іншими чо­ловіками, то всі вони несли витрати по вагітності жінки та по вихованню дитини. В.Ленін, оцінюючи досягнення ра­дянського сімейного законодавства, зазначав, що «за два роки Радянська влада в одній з найвідсталіших країн Євро­пи зробила для звільнення жінки, для рівності її з «силь­ною» статтю стільки, скільки за 130 років не зробили всі разом передові, освічені, «демократичні» республіки всьо­го світу».

На Україні, спираючись на досвід Радянської Росії, ство­рювались надзвичайні органи влади — революційні і військо­во-революційні комітети, які займалися організацією пов­стань з метою повалення органів влади Української держа­ви, вели боротьбу з «контрреволюцією» та займалися забез­печенням «революційного порядку». 18 грудня 1917 р. було створено Крайовий військово-революційний комітет, який повів «боротьбу з контрреволюцією». 21 лютого 1918 р. було створено Надзвичайну комісію, яка одержала «найбільш широкі повноваження, включаючи і право негайно прийма­ти рішення від імені уряду Української Республіки».

Створювалися й інші надзвичайні органи Радянської вла­ди: революційні штаби, революційні «трійки», «шестірки», «семірки» і «дев'ятки». Революційні штаби, наприклад, ви­конували функції штабів Червоної Армії, а також функції надзвичайних комісій.

Революційні комітети, революційні штаби призначали ко­місарів, які на місцях виконували військові, продуктові зав­дання і одночасно вели боротьбу з так званою контрреволю­цією. Комісари наділялись надзвичайними правами.

Постановою Ради народних комісарів від 5 вересня 1918 р. було розпочато проведення політики червоного терору. Шляхом терору проводилася боротьба не тільки з контрре­волюцією, але й спекуляцією і злочинністю.

Політика масового терору була обгрунтована В.Леніним Ще у дореволюційний період. Він зазначав, що боротьба партії має бути спрямована на вбивство окремих посадових осіб і на конфіскацію коштовностей. Після Жовтневої революції 1917 p. більшовики розпочали червоний терор, який був спрямований на знищення не окремих осіб, як це було до революції, а цілих класів і верств населення: буржуазії, се­лян, козаків, духовенства.

Власне В Леніну належить пріоритет у розробці науково обгрунтованого плану превентивного, залякуючого терору. У всі кінці країни відправляли ленінські накази: «... будьте зразково нещадні», «треба заохочувати енергію і масовидність терору...», «якщо Ви абсолютно упевнені, що не вистачає сил для жорстокої і нещадної розправи, то телеграфуйте», «розстрілювати, нікого не питаючи». У серпні 1918 р. Рад-нарком видав декрет за підписом В.Леніна, у якому говори­лося про необхідність «створення нещадного масового теро­ру проти куркулів, духовенства і білогвардійців. Усіх підозрі­лих, — говорилось у ньому, — заключати у концтабори».

Джерела організованого і планомірного більшовицького терору можна знайти у записках Леніна, що зберігалися у так званому «закритому фонді». У записці, датованій 1920 p., Ленін вимагав від своїх соратників «таємно і терміново» підго­тувати терор. Заради тактичних військових цілей Ленін у записці від 3 червня 1918 р. доручає «передати Теру, щоб він все підготував для спалення Баку» на випадок захоплення цього міста англійськими або турецькими військами з по­відомленням про це у пресі. До речі, до таких методів вдавалися і війська Червоної Армії під час відступу у роки Великої Вітчизняної війни. Так, наприклад, було висаджено у повітря будинки на Хрещатику, а також Успенський собор Печерської Лаври.

У листі до Л.Троцького від 22 жовтня 1919 р. Ленін на­ставляв: «Покінчити з Юденичом нам диявольськи важли­во. Якщо наступ розпочати, то чи не можна мобілізувати ще тисяч 20 пітерських робітників плюс тисяч 10 буржуїв, по­ставити ззаду них кулемети, розстріляти декілька сот і доби­тися дійсно масового напору на Юденича?» Ці методи та­кож використовувалися у роки Великої Вітчизняної війни.

У записках (серпень 1920 р.) до заступника голови Реввоєнради Є.Склянського Ленін рекомендує таємно перейти кордони сусідніх держав — Латвії і Естонії і повісити там (—1 000 чиновників і багачів, куркулів, попів, поміщиків, виплатити за кожного повішеного премію по 100 000 крб., а потім «звалити» усі злочини на білогвардійські частини, що базувалися у Польщі.

Не дивлячись на закінчення громадянської війни, репресії поширювались, розширювалось і застосування розстрілів до усіх інакомислячих. З весни 1922 р. Ленін задумав широко­масштабну акцію по виселенню усіх інакомислячих пред­ставників інтелігенції. Всього було вислано, або самі втекли за рубіж, близько трьох мільйонів чоловік.

Оцінюючи насилля, до якого постійно вдавалася більшо­вицька партія, М.Бухарін писав: «З більш широкої точки зору, тобто з точки зору великого за своєю величиною істо­ричного масштабу, пролетарський примус в усіх своїх фор­мах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою по­винністю, є, як парадоксально це не звучить, методом ви­роблення комуністичного людства із людського матеріалу капіталістичної епохи».

Особливу роль в проведенні репресивної політики відігра­вала Всеукраїнська Надзвичайна комісія, яка мала свої відділи не тільки в губерніях, а й повітах та армії. ЦК РКП(б) нео­дноразово зазначав, що «Надзвичайні комісії створені, існу­ють і працюють тільки як прямі органи партії, за її директи­вами і під її контролем». Керівництво Всеукраїнською НК з березня 1919 р. здійснював М.Я.Лаціс, на початку 1920 р. ЦК РКП(б) направив на Україну В.Манцева, а 5 травня 1920 р. приїхав Ф.Е.Дзержинський. Очолюючи російську ЧК, Дзержинський, будучи в Україні представником ЦК РКП(б), начальником тилу Південно-Західного фронту, організову­вав і проводив масові репресії проти населення. Від'їжджа­ючи з України, Ф.Дзержинський наказував українським че­кістам: «Вам необхідно про все важливе повідомляти систе­матично товаришеві Леніну і ЦК». Апарат НК в Україні під кінець 1920 р. на 40% складався з комуністів.

Оцінюючи діяльність органів Надзвичайної комісії, необ­хідно зазначити, що вони безпосередньо здійснювали дик­татуру партії більшовиків по відношенню до всього насе­лення України.

В кінці 1918 р. при військово-революційних комітетах по­чали створювати відділи міліції. Загальне керівництво діяльністю міліції здійснював Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) на чолі з К Ворошиловим. Органи міліції та­кож здійснювали репресії, вони стежили за виконанням дек­ретів і постанов Радянської влади, сприяли діяльності інших репресивних органів. Органи міліції проводили слідчі дії, займалися затриманням, виконували вироки. Як і всі інші репресивні органи, органи міліції безпосередньо підпоряд­ковувались державним органам РРФСР. З січня 1920 р. по­чало існувати Спеціальне управління уповноваженого Го­ловного управління міліції НКВС РРФСР при Всеукраїн­ському революційному комітеті.

Необхідно зазначити, що всі репресивні органи партії більшовиків мали функції слідства, суду та виконували ви­роки. Так, наприклад, після захоплення в січні 1918 р. Киє­ва, при Київському ревкомі було створено слідчу комісію з функціями судового органу. Створені революційні трибуна­ли також були наділені функціями суду. Судові функції ви­конувала і Надзвичайна комісія.

Особливістю діяльності органів, що мали судові функції, була неможливість оскаржити їх дії і вироки. Постановою Народного секретаріату від 4 січня 1918 р. було скасовано не лише апеляційне, а й касаційне оскарження, а тому і неї було створено касаційної інстанції.

Право здійснювати нагляд за попереднім слідством мали революційні трибунали, а з жовтня 1920 р. і народні судці, які мали право перевіряти «законність утримання осіб під сторожею у місцях ув'язнення району і у випадку непра­вильності або незаконності такого».

Усі репресивні органи діяли у відповідності з так званою революційною правосвідомістю їх членів. Вона була голов­ним джерелом і законодавства РРФСР. Ні законодавство РРФСР, ні законодавство УРСР не встановлювало конкретні види покарання. В окремих актах РРФСР є вказівки лише на дії, що «загрожують завоюванням соціалістичної рево­люції, а тому з ними необхідно боротися репресивними ме­тодами». Навіть поширення слухів, що сіють паніку, розці­нювалось, як контрреволюційне діяння.

Репресивні органи здійснювали часті обшуки, арешти, бра­ли заложників, яких потім розстрілювали.

Замахи на суспільний лад і державну владу каралися шля­хом «нещадних, рішучих і швидких» репресій. Репресивні методи застосовувались за так званий саботаж, за нездачу селянами хліба державі, за відмову підприємців виплачувати заробітну плату червоногвардійцям за їх участь в репресив­них діях.

Кримінальне законодавство в Україні додатково визнача­лося ще й боротьбою партії більшовиків з розвитком націо­нально-визвольного руху та створенням незалежної Україн­ської держави. Характер кримінального права визначався Програмою РКІЇ(б) (1919 p.), яка спрямовувала репресивні органи у всій їх діяльності. Вони повинні були при визна­ченні міри покарання брати до уваги характер дії, особу зви­нувачуваного, його соціальне походження і становище. Кри­мінальне законодавство передбачало покарання не тільки за закінчене діяння, але й за задум та недонесення.

Так звані «Керівні начала по кримінальному праву РРФСР», які почали діяти в Україні з 4 серпня 1920 p., вказували на класовий характер кримінального законодав­ства, визначали його завдання. Під злочином «Керівні на­чала» розуміли дію або бездіяльність, небезпечну для сис­теми суспільних відносин, визначали суть покарання. В них було встановлено такі види покарань: переконання, гро­мадський осуд, обов'язок пройти курс політграмоти, ого­лошення бойкоту, заборона займати будь-яку посаду або виконувати роботу, конфіскація майна, позбавлення по­літичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза за­коном, розстріл.

Як бачимо, частина видів покарань (переконання, осуд, обов'язок пройти курс політграмоти) переслідувала за мету змінити свідомість населення, залучити його на бік партії більшовиків. Інші види покарань мали за мету залякати на­селення. Зауважимо, що до кримінальної відповідальності притягали не тільки самого злочинця, а й членів його сім'ї. До кримінальної відповідальності притягали осіб з 14-літнього віку. Основну масу справ розглядали в надзвичайній трибу­нальній судовій системі, яка вела боротьбу з найбільш не­безпечними злочинами.

Приводом для порушення кримінальної справи були зая­ви громадян, посадових осіб, міліції, постанови органів слідства. Революційні трибунали могли без попереднього слідства взяти справу до свого судочинства.

З метою якнайшвидшого ведення слідства, 29 лютого 1920 р. Народний комісаріат юстиції УРСР видав ряд циркулярів, у відповідності з якими попереднє розслідування у контрре­волюційних справах мало бути завершене протягом 48 го­дин. Заключна постанова слідчого затверджувалась на роз­порядчому засіданні ревтрибуналу, що й було актом передачі до судового розгляду. Судочинство було безперерв­ним, а склад трибуналу незмінним. Звинувачений не корис­тувався правом на захист.

Революційні трибунали не були стіснені формальними доказами, вони мали право допустити або не допустити ті, або інші докази, а при визначенні покарання члени трибу­налів керувалися своєю революційною правосвідомістю. Як уже зазначалося, інститут касаційного оскарження вироку був відсутній. Правда, декретом РНК від 16 квітня 1919 р. «Про утворення Верховного касаційного суду», допускалось оскарження вироків революційних трибуналів, які не на­брали законної сили. Але вироки трибуналів виконувалися протягом 24 годин. З середини 1919 р. дозволено було пере­глядати вироки, що набули чинності.

Оскільки в період проведення політики військового кому­нізму (1918—1920 pp.) цивільний майновий обіг був відсутній, то цивільні спори не розглядалися у судовому порядку. Тому і норми цивільного судочинства були в актах, що регулюва­ли кримінальне судочинство.

Період, коли проводилася політика військового комуніз­му, характеризується всебічним посиленням диктатури ко­муністичної партії, яка здійснювала керівництво Червоною Армією і всіма репресивними органами. Так звана Радян­ська влада була диктаторською владою партії по відношен­ню до всіх верств українського населення. Характерно, що усе законодавство і навіть Конституція України були суто російського походження. Навіть Комуністична партія більшо­виків України, була невід'ємною і складовою частиною Ро­сійської Комуністичної партії більшовиків. Так звана інтернаціональна природа радянської влади була суто російською. Не дивно, що російські органи влади прийняли рішення про ліквідацію формального існування радянських республік і включення їх до складу РРФСР.

Після того, як Червона Армія зазнала поразки у росій­сько-польській війні, керівництво Радянської Росії було зму­шене тимчасово відмовитися від планів поширення соціаліс­тичної революції на країни Європи. Воно погодилося на мирні переговори з Польщею і укладення з нею мирного договору.

Повстання селян, що відбувалися в Україні та в центральній Росії на початку 20-х років, свідчили, що основна маса на­селення не могла змиритися з політикою військового кому­нізму. Повстання військовослужбовців навесні 1921 р. в Кронштадті показало, що більшовики не зможуть утримати владу, не змінивши внутрішньої політики; В.Ленін змуше­ний був визнати, що введення військового комунізму в тео­ретичному плані було помилковим. Тому відразу після при­душення кронштадського повстання X з'їзд РКП(б) прий­няв рішення про перехід до нової економічної політики (неп).

Нова економічна політика включала заміну продрозверстки продподатком. У відповідності з Декретом ВЦВК РРФСР від 21 травня 1921 р. селяни, що виконали натуральний по­даток, мали право обмінювати або продавати надлишки сільськогосподарської продукції. Фактично скасовувалась державна монополія на торгівлю хлібом. Дозволявся вільний обмін і торгівля предметами і виробами ремісничої і дрібної промисловості.

Перехід партії більшовиків до нової економічної політики не означав відступ від основної стратегічної лінії. Це була зміна лише тактики. Зберігаючи владу, більшовики допус­тили відродження економіки, адже обсяг промислової про­дукції Росії на 1921 р. становив тільки 3% від обсягу 1914 р.

У зв'язку з переходом до непу виникла необхідність зміцни­ти центральні органи державної влади та весь державний репресивний апарат. Беручи до уваги потужний рух за на­ціональне відродження, який існував в Україні, партія ро­сійських більшовиків вирішила надати процесові поглинан­ня території України формального узаконення. У кінці грудня 1920 p. між РРФСР і УРСР було укладено договір про їх

військовий і господарський союз. У відповідності з догово­ром комісаріати з військових і морських справ, торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів та ВРНГ були тільки у віданні РРФСР. Встановлювалося єдине громадянство. Нормативні акти РРФСР ставали обов'язко­вими для УРСР.

Проте договірні відносини РРФСР з УРСР не відповідали інтересам партії більшовиків. РКП(б) прагнула до повного злиття РРФСР з УРСР та іншими радянськими республіка­ми. В березні 1922 р. Політбюро ЦК РКЛ(б) прийняло рішен­ня про перегляд договірних відносин РРФСР з іншими ра­дянськими республіками, в тому числі і з УРСР.

Пленум ЦК РКП(б) у постанові від 6 жовтня 1922 р. за­значив: «Визнати необхідним укладення договору між Ук­раїною, Білорусією, Федерацією Закавказьких республік і РРФСР про об'єднання їх в «Союз Радянських Соціалістич­них Республік» з залишенням за кожною з них права вільного виходу з складу «Союзу».

Перший з'їзд Рад СРСР 30 грудня 1922 р. затвердив в ос­новному Декларацію і Договір про утворення СРСР. На з'їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з'їздами — Центральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК).

У Декларації про утворення СРСР говорилося, що це — перший крок до утворення Всесвітньої Радянської Соціалі­стичної Республіки. «Вирішальну роль в утворенні єдиної союзної держави, — зазначалося у Постанові ЦК КПРС з нагоди 60-тої річниці утворення СРСР, — відіграла РРФСР, навколо якої на добровільних засадах згуртувалися усі ра­дянські республіки. Будучи першою багатонаціональною державою, РРФСР стала прообразом Союзу РСР». Тобто партія більшовиків розглядала утворення СРСР не як союз рівноправних республік, а як об'єднання навколо РРФСР. До того ж, зазначаючи у Декларації, що утворення СРСР — перший крок до утворення Всесвітньої Радянської Соціалі­стичної Республіки, партія більшовиків закладала причини для світової війни.

Й.Сталін, виступаючи на XII з'їзді РКП(б) у 1923 p., лице­мірно заявив, що утворення СРСР призведе до того, що «советская власть, до последнего времени являвшаяся властью русской, станет властью не только русской, но и междуна­циональной». Але влада залишалася чисто руською. На першій сесії ЦВК СРСР було прийнято рішення про пере­дачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень по прийняттю декретів і постанов, обов'язкових на всій тери­торії СРСР. Партійні і державні працівники РРФСР оціню­вали утворення СРСР не як союз рівноправних державних одиниць, що має забезпечити вільний розвиток національ­них республік, а як крок до ліквідації цих республік. Договір про утворення СРСР навіть не було подано для ратифікації на з'їздах Рад республік.

24 лютого 1923 р. ЦК РКП (б) прийняв постанову про ство­рення комісії для розробки проекту Конституції СРСР. В основу проекту Конституції було покладено постанову XII з'їзду РКП(б) з національного питання, у відповідності з якою СРСР мав створюватись і існувати, як централізована держава, що формально включала союзні республіки. 26 чер­вня 1923 р. Пленум ЦК РКП(б) розглянув і схвалив проект Конституції, засудивши конфедералістський уклін, який про­явили в Україні Раковський і Шумський.

31 січня 1924 р. II з'їзд Рад СРСР затвердив Конституцію СРСР, чим було завершено юридичне оформлення центра­лізованої російської імперії під новою назвою. Утворення СРСР було перемогою більшовицьких ідей так званого про­летарського інтернаціоналізму і стало вирішальним факто­ром в забезпеченні експансіоністської зовнішньої політики і політики національного гніту в середині імперії.

В радянській історичній літературі постійно підкреслю­валось, що утворення СРСР «прискорило формування со­ціалістичних націй і становлення їх міжнаціональної спільності на основі ленінської національної політики». Але факти свідчать, що національна політика партії більшовиків переслідувала за мету русифікацію цілих народів і народ­ностей і навіть їх фізичне знищення. Партія постійно роз­палювала ворожнечу між тими націями, які не корилися політиці російського шовінізму. Показовим у цьому відно­шенні може бути Постанова ЦК ВКП(б) про оперу «Вели­ка дружба» В.Мураделі (1948 р.). В Постанові, зокрема, говорилось: «Создается неверное представление, будто такие кавказские народы, как грузины и осетины находились в ту эпоху во вражде с русским народом, что является исто­рически фальшивым, так как помехой для установления дружбы народов в тот период на Северном Кавказе явля­лись ингуши и чеченцы». Цей приклад заперечує твер­дження основоположників наукового комунізму, що «ра­зом з ліквідацією антагонізму класів зникнуть і ворожі відно­сини націй».

Утворення СРСР не призвело до формального скасування Конституції УРСР 1919 p., яку було запозичено в РРФСР.

У відповідності з Конституцією вищою владою в УРСР був Всеукраїнський з'їзд Рад, який мав розглядати найваж­ливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, госпо­дарського, культурного і державного життя республіки. Аналіз роботи Всеукраїнських з'їздів Рад показує, що на них жод­ного разу не розглядалися важливі питання державного або суспільно-політичного життя республіки. Так, наприклад, VI Всеукраїнський з'їзд Рад, що проходив у грудні 1921 p., прийняв за директивним листом ЦК РКП(б) декларацію про боротьбу з засухою і неврожаєм, постанову про проведення весняної посівної кампанії 1922 р., про зерновий фонд для комітетів незаможних селян, про наділення землею і утво­рення фонду матеріальної допомоги біднякам.

У період між всеукраїнськими з'їздами Рад вищою владою УРСР був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комі­тет (ВУЦВК). Він формально здійснював загальний напря­мок діяльності уряду. Сесії ВУЦВК мали скликатися один раз у два місяці. Президія ВУЦВК користувалася правом видавати акти від імені ВУЦВК та скасовувати постанови Раднаркому УРСР. І ВУЦВК, і його Президія займалися дрібними, незначними, досить часто суто ідеологічними питаннями. Так, наприклад, Президія ВУЦВК проявила в грудні 1924 р. ініціативу про налагодження систематичного обміну досвіду радянської роботи з президіями ЦВК РРФСР та інших союзних і автономних республік про взаємну інфор­мацію.

У відповідності з Конституцією 1919 р. Рада Народних Комісарів була органом центральної влади УРСР.

У зв'язку з утворенням СРСР наркомати стали поділятися на спільні (загальносоюзні) для всього СРСР та об'єднані, органами яких у республіках були однойменні наркомати.

До загальносоюзних наркоматів відносилися наркомати закордонних справ, військових і морських справ, зовніш­ньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Об'єд­наними були наркомати праці, фінансів, робітничо-селян­ської інспекції та ВРНГ. Наркомати землеробства, юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, соціального за­безпечення були республіканськими.

Навесні 1923 р. було підготовлено проект про ліквідацію волостей і повітів і створення замість них районів і округів. Пленум ЦК КП(б)У в жовтні 1924 p., прийняв рішення про ліквідацію губерній.

В червні 1922 р. у складі Наркомюсту було створено Дер­жавну прокуратуру УРСР. Місцевими органами прокурату­ри УРСР були прокурори округів. Було створено і адвокату­ру УРСР.

У відповідності з законом «Основи судоустрою СРСР і союзних республік» від 1924 р. ЇХ Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив «Положення про судоустрій УРСР», у відповід­ності з яким судова система складалася з народного суду, окружного суду і Верховного Суду УРСР. «Положення про судоустрій УРСР» регулювало також організацію і діяльність прокуратури, слідчих, колегій захисників, державного нота­ріату та інститутів науково-судової експертизи.