Становище культури національних меншин в Україні

На початку 1990-х в межах України, окрім 37,4 млн. українців, проживало 11,3 млн. росіян, 450 тис. євреїв, 400 тис. білорусів, 320 тис. молдаван, 130 тис. румун, 220 тис. поляків, 160 тис. угорців. 230 тис. болгар, 250 тис. кримських татар, а також греки, гагаузи, цигани, караїми, німці та інші. Україна у царині здійснення справедливої і толерантної національної політики опікувалася національно-культурними, у тому числі мовними, потребами усіх народів, представники яких жили на українській землі. Основне завдання етнічної політики полягало у забезпеченні гармонійного співіснування громадян України різних національностей. Для цього потрібно було забезпечити їхній вільний етнокультурний розвиток. Конституція України, Декларація прав національностей України, закони “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про мови в Україні”, “Про об’єднання громадян”, “Основи законодавства України про культуру” проголосили рівні політичні, соціально-економічні, культурні права всіх громадян, незалежно від їхньої національності, створили необхідні умови для відродження й розвитку культур національних меншин в Українській державі.

В умовах демократичного ладу, коли були зняті всі заборони на вільний розвиток кожної нації, усі народи, що мешкали в Україні, почали самоорганізовуватися, у них помітно поширилася етнічна самосвідомість, потяг до рідної культури і мови. На 2003 р. в Україні було організовано понад 450 національно-культурних товариств, 39 етнічних спільнот конституювалися як національні меншини і утворили свої національні громадські організації.

Національно-культурні товариства стали провідниками відродження мов, традицій та культури своїх народів. З цією метою виникли і почали діяти національно-культурні центри, театри, музеї, школи. Мовами національних меншин почали вести передачі на телебаченні та радіо. В Україні в 2002-2003 навчальному році діяло понад 2,5 тис. російських, 130 румунських та молдавських, 65 угорських, 15 кримськотатарських, 6 єврейських, 4 польських школи. На базі багатьох шкіл працювали факультативи й гуртки з вивчення рідної мови. В Україні функціонували російські, циганський, угорський, єврейський, кримськотатарський театри, діяло 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності мовами національних меншин. Мовами етнічних спільнот у 2002 р. видавалося понад 1,4 тис. періодичних видань, друкувалися підручники, словники, художня та наукова література. Одним словом, в незалежній Україні робиться все для збереження міжнаціонального миру та злагоди в суспільстві.

Стан освіти

Здобуття незалежності, розбудова демократичної та правової Української держави вимагали докорінної перебудови системи освіти в республіці. Освіта мала відповідати новим, пострадянським реаліям українського життя, бути чітко національно зорієнтованою. Нова, постіндустріальна економічна епоха, в яку вступає сучасний світ, - це епоха інформації, отже, роль знань, і, відповідно, освіти на сучасному етапі кардинально зростає.

Намагаючись іти у ногу з часом, у листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив програму “Освіта” (“Україна ХХІ століття”). Закладена у цьому документі концепція передбачала докорінну перебудову всієї системи освіти, починаючи від дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням фахової кваліфікації дипломованих спеціалістів.

Суть нової програми освіти полягала у докорінному оновленні педагогічного процесу: децентралізації та демократизації управління освітою, диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та багатоваріантності навчальних планів і програм, переорієнтації всієї сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Реформування системи освіти у сучасній Україні – надзвичайно складна і масштабна справа, адже ця система включала більше 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося близько 15 млн. учнів та студентів, працювало понад 2 млн. фахівців. Тобто в 1991-2003 рр. кожен третій мешканець України або навчався, або навчав.

У перші роки незалежності у сфері освіти з’явилася низка позитивних тенденцій: розпочалася деідеологізація та демократизація навчального процесу, більшу увагу стали звертати на національну історію, культуру, традиції, урізноманітнився спектр навчальних закладів, де враховуються інтереси і нахили підростаючого покоління та реальні потреби суспільства, поступово розширювалася сфера вживання української мови і мова інших народів, представники яких компактно проживають в Україні (румун, молдаван, угорців, поляків, кримських татар та ін.).

З усіх республік СНД Україна найтісніше пов’язана з Росією. Це зумовлено не тільки спільним перебуванням в одній країні протягом століть і навіть не тільки спільністю релігії і схожістю культур, а й наслідками тотальної русифікаторської політики центру. Щоб за цих умов Україна не перетворилася на другу Росію, потрібні були законодавчі акти про надання статусу державної лише українській мові. У школах України з 1991/92 навчального року припинилося вивчення історії СРСР, яка насправді була історією Росії. Як вітчизняна почала вивчатися історія України. Більш як тисячоліття історія українського народу – це могутній засіб утвердження національної ідентичності. Історія згуртовує і підносить націю.

Однак очікуваних кардинальних змін на освітянській ниві не відбулося. Більше того, як і все суспільство, сфера освіти потрапила у зону глибокої кризи.

У 1990-і роки посилювався залишковий принцип фінансування освітянських потреб. У 1992 р. частка бюджету на розвиток освіти становила 12,6%, у 1993 р. – 11,7%, у 1994 р. – 9,5%, у 1996 р. – 4,97%, у 1999 р. – 3,85%, у 2002 р. – 4%. Соціальний престиж педагогічної праці падав. Головна причина цього явища – злиденна оплата праці вчителів. У 1997/98 р. вона пересічно складала 130 гривень, у 2002-2003 рр. – 250 грн., але і цю зарплату затримували на кілька місяців.

Ще одна негативна тенденція у розвитку вітчизняної освіти – це необгрунтованість структури підготовки кадрів на сучасному етапі. За даними Міністерства освіти України, в 1991-2002 рр. мало місце перевищення випуску над потребою низки інженерних, економічних, юридичних професій, але вузи продовжували їх готувати, поглинаючи бюджетні кошти і збільшуючи кількість безробітних з вищою освітою. Подібна ситуація спостерігалася із випускниками деяких спеціальностей в середніх спеціальних навчальних закладах. Настала потреба в закритті або перепрофілюванні низки навчальних закладів, але це робити не поспішали. Навпаки, у 1992-2002 рр. більшість інститутів отримали статус університетів або академій без докорінної перебудови їхньої роботи.

Великою проблемою для освітянської галузі в 1991-2003 рр. була невідповідність матеріально-технічної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. За 1991-2003 рр. кількість закладів освіти, що проводили заняття в 2-3 зміни, зросла майже на 1,5 тис. Не краща ситуація із забезпеченням засобами навчання. Школи були забезпечені підручниками лише на 60% від потреби, методичними посібниками – на 50%, технічними засобами навчання – на 15-20%.

Скорочувалася мережа шкіл. Лише за 1996/97 р. було закрито понад 100 шкіл, 16 тис. класів, скорочено понад 10 тис. вчителів, переважно у малокомплектних сільських школах. Скорочувалася мережа закладів дошкільного та позашкільного виховання. З 1992-2002 рр. 50% підліткових, фізкультурно-оздоровчих, різнопрофільних клубів було переобладнано під склади, офіси, приватні магазини тощо.

У системі вищої школи негативні тенденції проявилися, насамперед, у втраті наукового потенціалу, недостатньому фінансуванні, фактичній відсутності планового, обов’язкового розподілу випускників вузів державної форми власності.

1991-2002 рр. були важкими для вищої школи. Відбулося скорочення професорсько-викладацького корпусу, зросло навантаження на одного викладача без відповідного матеріального заохочення, матеріально-технічна база багатьох вузів перебувала у незадовільному стані.

Але за роки незалежності (1991-2003 рр.) здобули освіту в навчальних закладах усіх типів понад 18 млн. молодих людей. Причому для значної їх частини процес навчання у школах, вузах чи інших закладах уже повністю припав на цей період. Відтак Україна отримала потенційно потужний, не обтяжений канонами і стереотипами минулого людський, кадровий ресурс, спроможний взяти на себе відповідальність за долю держави і суспільства у ХХІ столітті.

Стан науки

Важливою складовою частиною духовної культури є наука. У 2001 р. науковий комплекс України включав 1479 наукових організацій. Науково-технічні роботи виконували 113,3 тис. спеціалістів. В Україні була створена національна система атестації наукових кадрів, утворена Українська наукова асоціація, покликана сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Провідним науковим центром залишалася Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Була заснована низка галузевих академій.

Помітні зрушення відбулися у гуманітарних науках, де швидко долалася марксистсько-ленінська догматика, стиралися “білі” плями, переглядалися застарілі концепції і підходи, актуалізувалася тематика досліджень, були відкриті нові суспільствознавчі інститути – української археографії, сходознавства тощо.

Разом із тим, у науковій сфері накопичувалося чимало проблем. Фінансування наукових досліджень залишалося вкрай недостатнім. Якщо на початку 80-х років для потреб науки держава виділяла 4,6-4,8% національного доходу, то в 1994 р. асигнування на науку становили менше 1%, а в наступні роки – тільки 0,5%. Українська наука потерпала від обмеженого доступу до новітньої наукової інформації, мала кволу матеріальну базу. Вітчизняні науковці мали наприкінці 1990-х років обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їх західні колеги.

У результаті відбувався відплив учених із наукових установ країни. У 1992-2002 рр. пересічно щороку до 10 тис. дипломованих спеціалістів виїжджали з України в пошуках роботи за кордоном. Найбільше цінувалися на Заході українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики, програмісти. Не менш загрозливим став перехід чималої кількості науковців у комерційні структури.

Постала нагальна потреба змінити політику держави у сфері науки, зупинити дію руйнівних чинників, оскільки вони становлять серйозну загрозу інтелектуальному потенціалу – гаранту динамічного розвитку, престижу і безпеки України.