Базові категорії політично антропології

Політична антропологія досить молода дисципліна, тому сьогодні вона переважно використовує загальнонаукові методи і понятійно-категоріальний апарат політології. Ключовими для цієї наукової дисципліни є поняття «політичний процес», «політична культура» та «влада», яким вона надає власного змісту.

Зосередження уваги на політичному процесі характерно, насамперед, для політичної антропології США. Провідні американські політантропологи М. Шварц, В. Тернер та А. Тюдден запропонували перенести дослідницький інтерес політичної антропології з дослідження статичних політичних процесів і владних відносин на динамічні, які вони об’єднали терміном «політичний процес». Тобто в якості мети нової політичної антропології вони визначили вивчення відносин між індивідами та групами, що утворюють політичне поле. Вони підкреслюють, що ці відносини є динамічними й складають, власне, політичний процес, а тому важливіше зосередити увагу саме на цих процесах, ніж на тих групах або полях, в межах яких вонивідбуваються. Політичне поле, на думку авторів, теж не є статичним за своєю природою, а визначається межами учасників політичного процесу, тобто може розширюватися або звужуватися, захоплюючи або виключаючи ті чи інші групи. Політичний процес у М. Шварца, В. Тернера та А. Тюддена характеризується двома якостями: 1) публічністю, рівень якої може розповсюджуватися від сусідської общини до країни, і, навіть, світових регіонів; 2) обов’язковою наявністю загальногрупових цілей, хоча індивідуальні, приватні цілі та інтереси постійно присутні, і, інколи, можуть визначати групові, особливо якщо мова йде про інтереси лідерів, котрі формують цілі від імені групи. Такими цілями може бути досягнення нової системи міжгрупових відносин або відносин групи з інститутами, з якими вони знаходяться у фундаментальних зв’язках, наприклад, державою. Частіше за все – це боротьба за статус та ресурси на міжнародній арені або розподіл посад, титулів та ролей всередині певного державного утворення. Головною ж метою політики, на думку американських авторів, є «усунення суперечок між різноманітними групами» [209, c. 4-8].

Таким чином, можна зробити висновок, що політичний процес так би мовити створює суперечки між групами, а політика, як спеціалізована сфера людської діяльності, має, по-перше, їх вирішувати, по-друге, вивчати процеси міжгрупової взаємодії з обов’язковим врахуванням цілей членів тієї чи іншої групи та шляхів їх досягнення завдяки, наприклад, використанню влади.

Поняття «політичної культури»є базовим для політичної антропології. В першу чергу мова йде про традиційну політичну культуру, яка, на думку дослідників, являє собою певну систему відносин у площині влади та управління, що регулюється завдяки традиції. Слід відзначити, що певні елементи традиційної політичної культури, яка панувала на ранніх стадіях соціогенезу, коли політика як спеціалізована сфера людської діяльності була відсутня, присутні на всіх наступних стадіях розвитку суспільства, навіть в постіндустріальних соціумах.

Але, все ж таки, центральним поняттям для політичної антропології є влада, тому наукова розробка теоретико-методологічних засад владної проблематики в контексті класичного й сучасного політико-антропологічного знання, нових підходів до вивчення влади, розуміння структури та механізмів владних відносин в архаїчних та постіндустріальних суспільствах залишаються актуальними дослідницькими сферами сучасної політичної науки.

Тема влади посідає сьогодні одне з центральних місць в теоретичних дискусіях і політичній полеміці. Значимість теоретико-методологічного аналізу влади зростає пропорційно до збільшення інтенсивності й розширення меж політичного дискурсу. Є безліч визначень влади і підходів до розуміння цього надважливого феномену суспільного життя. Тут доречним буде навести вислів Фуко: «Теорія влади як основа глобального політичного аналізу все ще не створена, а всі реальні прояви влади й сьогодні залишаються чимось загадковим, непізнанним і навіть демонічним».

Саме тому, наше дослідження ми вирішили розпочати саме з детального теоретичного аналізу самого поняття «влада», а потім вже перейти до розгляду особливостей політико-антропологічного погляду на владу та владні відносини. Для цього спочатку зробимо стислий політико-філософський екскурс, адже вже в працях Платона й Аристотеля містяться досить цікаві уявлення про владу, її властивості та закономірності. Так, Платон розглядає владу як силу засновану на специфічному знанні – знанні правління. Політику він також визначає як специфічне знання – знання влади над людьми в його найбільш загальному вигляді [113]. Аристотель характеризує владу як властивість будь-якої складної системи. Все, що складається з декількох частин, має володарюючий елемент та елемент, що підкорюється, це «загальний закон природи». В соціальному житті влада забезпечує організацію сумісної діяльності та стабілізує відносини в соціальній системі [6].

Але, в даному контексті, слід зазначити, що говорили обидва мислителі не стільки про політику, не дивлячись на те, що їх твори мають назву «Політик» і «Політика», скільки про владу. Говорячи про владу як мистецтво управління, ці мислителі виокремлюють декілька її різновидів. Платон говорить про царську владу, владу батьків, владу небагатьох над більшістю, владу закону і т.п. В його праці «Закони» йдеться про владу батьків над дітьми, старших – над молодшими, благородних – над простолюдинами. Для Аристотеля також характерно виокремлення багатоманітності видів влади: влада пана над рабом, батька над дітьми, чоловіка над дружиною, влада державного мужа тощо.

Обидва мислителі визнають необхідність існування науки про владу. Влада, в їх уявленні, це і наука, і мистецтво. Зокрема, Платон стверджує, що царське правління є певним знанням, наректи царем треба того, хто володіє царським знанням, якщо у людини найвеличніша влада поєднується з розумінням й розсудливістю, виникає найкращий державний устрій та найкращі закони.

Підкреслимо, що і у Платона, і у Аристотеля при всій спільності та відмінностях поглядів на владу мова йшла більше про владу державну. Тоді як політантропологи не зводять владу лише до політичної, а розглядають її як універсальний соціальний феномен, який історично передував державі та політиці.

Детальний аналіз поняття влади як мистецтва управління здійснювали й більш пізні мислителі. Наприклад, Гоббс визначає владу людини як його наявні засоби досягнути в майбутньому блага, а владні відносини, на його думку, є асиметричними та конфліктними й відображують панування одних індивідів над іншими. На його думку, правильне навчання громадян науці про державу необхідно для збереження миру, а всі обов’язки правителів можна висловити однією фразою: благо народу – найвищий закон. Локк також доволі глибоко аналізує проблематику влади в своїй праці «Два трактати про правління». Він, зокрема, зазначає, що не можна завдати більшої шкоди государю і народу, ніж шляхом розповсюдження неправильних уявлень про правління, а також виокремлює різні види влади: владу посадової особи, на думку Локка, слід відрізняти від влади батька над своїми дітьми, господаря над слугами, чоловіка над дружиною, пана над рабом. Хоча всі ці види влади можуть бути зосереджені в руках однієї особи, всі вони містять в собі різні відносини, що допомагає відрізнити один вид влади від іншого, показати різницю між правителем держави, батьком родини і капітаном галери [100].

Але, слід зазначити, що Гоббс і Локк розглядають владу, насамперед, як мистецтво управління, а в політичній антропології влада не зводиться лише до політичної, а розглядається як взаємовідносини між індивідами та групами в різних сферах життєдіяльності, включаючи неформальний дискурс та міжіндивідуальну взаємодію.

Вебер розглядає владу як вірогідність того, що суб’єкт буде в змозі реалізувати свою волю в соціальному відношенні, не дивлячись на опір, незалежно від того, на чому ця вірогідність заснована. А також виокремлює основні риси влади: влада не є тим, що належить індивідам, а існує у відносинах між ними; вона повинна визначатися в термінах вірогідності, можливості; основу влади можуть складати будь-які речі, властивості або відносини; влада завжди направлена проти когось, вона містить конфлікт і діє всупереч інтересам людей, тобто також розглядає владу як асиметричні відносини між індивідами. У Вебера поняття влади є «соціологічно аморфним», так як, на його думку, будь-яка якість людини і будь-який плин подій можуть створити ситуацію, де індивід отримає можливість вимагати підкорення своїй волі. Тому він надавав перевагу використанню більш чіткого, на його погляд, терміну «панування», яке він розглядав як окремий випадок влади та чітко розділяв поняття влади та авторитету, оскільки перша, на відміну від другого, пов’язана не з соціальними позиціями або ролями, а з персональними якостями індивідів [39, c. 321].

В даному контексті доречним буде зазначити, що, по-перше, сьогодні політантропологи активно використовують веберівські поняття традиційного, харизматичного і раціонально-правового панування, визнаючи, що для архаїчних соціумів характерним було саме традиційне панування. Стосовно понять «панування», «влада», та «авторитет», слід зазначити, що дослідники політико-антропологічної проблематики, слідом за Вебером, чітко розмежовують поняття влади та авторитету, вважаючи останній формою першої, але, в той же час, на відміну від вищезгаданого мислителя, не ототожнюють владу з пануванням.

Далі дослідники політико-антропологічної проблематики виокремлюють дві традиції (концепції) влади. Перша традиція, визначена як «секційна (групова) концепція влади» або як «традиція реалізму»», що йде від Гоббса та Вебера і представлена працями Лассуела, Кеплена, Льюкса та інших. Влада розглядається тут як «асиметричне відношення, що містить актуальний чи потенційний конфлікт між індивідами. Вона виникає в тих соціальних взаємодіях, де один з суб’єктів має можливість впливати на іншого, долаючи його супротив». При цьому зростання влади одних індивідів чи груп передбачає зменшення влади інших індивідів чи груп.

Друга традиція – «несекційна концепція влади» – допускає, що влада може здійснюватись в інтересах взаємної вигоди. ЇЇ представники Парсонс, Арендт та інші розглядають її як колективний ресурс, як можливість досягнення суспільного блага; підкреслюють легітимний характер влади, її приналежність не окремим індивідам чи групам, а колективу людей та суспільству в цілому. Влада розглядається ними як процес впливу на діяльність інших людей за допомогою використання суворих санкцій у випадку непокори. Влада тут здійснюється у вигляді прийняття рішень, що спирається на жорсткі санкції. Останні мають місце не тільки тоді, коли суб’єкт використовує ресурси влади для подолання опору, а й в ситуаціях, де санкції лише очікуються об’єктом [95, c. 85].

Одним з найвпливовіших підходів (особливо в 60-ті роки), що розвивалися в русі веберівської традиції є концепція влади Р. Даля. Поряд з іншими дослідниками він розглядав владу як контроль над поведінкою. Далівська «інтуїтивна ідея влади»: «А має владу над Б настільки, наскільки може примусити Б робити щось, що Б в іншому випадку не став би робити» – стала визначальною основою багатьох концепцій влади. Р. Даль вважає, що влада не існує в природному світі, а є видом виключно людських відносин, тобто її акторами можуть бути лише індивіди, групи, установи, уряди, національні держави та інші об’єднання людей. Влада, за Р. Далем, існує лише тоді, коли суб’єкт влади здійснює успішну, цілеспрямовану спробу змусити об’єкт робити щось, після чого актор стає суб’єктом влади. Цей мислитель ототожнює владу з впливом, фокусуючи увагу на зовнішніх формах поведінки та подіях, що спостерігаються безпосередньо. Далівський аналіз політичної влади концентрується на процесах прийняття політичних рішень, в якому проявляється здатність одних індивідів та груп нав’язувати свою волю іншим індивідам або групам в ході успішної конкуренції, тобто влада вимірюється ступенем впливу на прийняття рішень в сфері публічної політики. Продовжуючи веберівську традицію Даль розглядає владу як «владу над», як «асиметричне відношення, що припускає конфлікт та опозицію сторін» [196, c. 79-83].

Стосовно концепції Даля, слід зазначити те, що політантропологи, як і вищезазначений мислитель, стверджують, що влада має місце лише тоді, коли суб’єкт в змозі примусити об’єкт робити те, що потрібно від нього суб’єкту. Якщо суб’єкт не може впливати на об’єкт, влада відсутня. Але, на відміну від Лассуела, Кеплена і Даля, політантропологи розмежовують поняття «влада» та «вплив», вважаючи останній однією з форм влади.

Цікавою, з точки зору політико-антропологічного підходу до розуміння влади, є концепція Льюкса, який вважав, що сфера влади не обмежується поведінкою (дією або бездіяльністю), а включає також контроль над цінностями та переконаннями. Зокрема, він зазначає: «Суб’єкт здійснює владу над об’єктом не тільки тоді, коли змушує об’єкт робити те, що він не хоче робити, але й тоді, коли формує його бажання. Між об’єктом та суб’єктом не має конфлікту преференцій (суб’єктивних бажань і цілей), але є конфлікт інтересів. Об’єкт діє у відповідності до своїх інтенцій, але всупереч своїм реальним (об’єктивним) інтересам, яких він не усвідомлює». Тобто реальні інтереси, за Льюксом, це те, як би люди діяли в разі відсутності над ними влади. Але він зазначає: «Люди часто не усвідомлюють свої реальні інтереси або мають помилкове уявлення про них, їх інтерпретації можуть бути наслідком здійснення над ними влади». Тому влада, за Люксом, здійснюється і тоді, коли об’єкт її не усвідомлює. Він вводить поняття «короткострокова влада» (short-term power): як тільки об’єкт починає усвідомлювати свої реальні інтереси, короткострокова влада самознищується. А конфлікт преференцій він пропонує замінити на конфлікт інтересів, який існує завжди, навіть за відсутності будь-яких його зовнішніх проявів [95, c. 84-103].

Політико-антропологічний погляд на владу багато в чому співзвучний з поглядами Льюкса. Так, владні відносини неодмінно передбачають не тільки вплив суб’єкта на поведінку об’єкта, а й на його свідомість. А влада у формі впливу (навіювання, маніпуляції) існує навіть тоді, коли об’єкт її не усвідомлює. Однак, слід зазначити, що з точки зору політико-антропологічного підходу, не слід акцентувати увагу на обов’язковому врахуванні інтересів при розгляді влади, оскільки інтереси суб’єкта не завжди направлені проти інтересів об’єкта, а примітивних суспільствах взагалі підпорядковані одній загальній меті – виживанню соціуму.

Поряд з розглянутими підходами, пов’язаними з біхевіористською проблематикою і акцентом на контролі за поведінкою, велику популярність, особливо в 1960-70 рр., отримали концептуалізації влади за допомогою поняття залежності та обміну. В даних концепціях обов’язковим елементом влади є відношення залежності, що виникає між суб’єктом та об’єктом та закладено в нерівному розподілі матеріальних, соціальних, духовних і політичних ресурсів, яке призводить до нерівних результатів у відношенні обміну між суб’єктом та об’єктом. В ситуації коли у об’єкта відсутні необхідні для досягнення своїх цілей ресурси або їх недостатньо, він змушений підкорюватись волі суб’єкта, оскільки саме суб’єкт володіє тими ресурсами, які потрібні об’єкту. В якості прикладу концепцій влади як соціального обміну наведемо теорію Блау, який вважає владу різновидом соціального обміну, визначаючи її як «здатність індивідів або груп нав’язати свою волю іншим всупереч їх опору за допомогою погрози покарання або відмови в регулярних винагородах, оскільки і перше, і друге, в кінцевому рахунку, виступають в якості негативних санкцій» [95, c. 87].

Але, з точки зору політико-антропологічного погляду на владу, визначення влади Блау є не зовсім коректним, адже сфера влади в політичній антропології не завжди обмежена негативними санкціями, а винагорода взагалі розглядається в якості санкції позитивної. Тоді як теорія взаємозалежності має право на існування в межах політико-антропологічного знання, адже, на думку провідних політантропологів, владні взаємовідносини в постколоніальних та посткомуністичних країнах, мають характер партронажно-клієнтських.

Досить змістовним, в контексті політико-антропологічного знання стосовно влади, є визначення влади Ронга, для якого влада – «це можливість індивідів або груп здійснювати цілеспрямований і передбачуваний вплив на інших індивідів чи групи». Він розмежовує поняття «влада», «контроль» та «вплив», а також навмисні та ненавмисні наслідки влади, обмежуючи владу цілеспрямованим контролем над об’єктом. Ронг характеризує владу як певне асиметричне соціальне відношення, де поняття асиметрії уточнюється завдяки розрізненню між інтегральною владою (integral power), при якій «прийняття рішень та ініціатива дій централізовані і монополізовані в руках одного суб’єкта» та інтеркурсивною владою (intercursive power), де «влада кожного з суб’єктів соціальних відносин урівноважується владою іншого суб’єкта». В останньому випадку, за словами Ронга, має місце процедура переговорів або сумісного прийняття рішень з питань, що мають спільний інтерес. Він також виокремлює декілька форм влади, як то: переконання, стимулювання або маніпуляція за умови відсутності погрози використання негативних санкцій, тобто не визнає традиційного ототожнення влади з насиллям, примушенням або використанням санкцій [95, c. 88].

Ронг одним з перших запропонував розмежовувати поняття «влада», «контроль» та «вплив», що актуально і для політико-антропологічного знання. Саме у нього ми зустрічаємо розмежування навмисних та ненавмисних наслідків влади, а для політичної антропології характерним є розгляд влади лише як цілеспрямованого та ефективного впливу, який передбачає переважно навмисні наслідки й майже виключає ненавмисні. По-третє, у цього мислителя перераховані майже всі форми влади, що виокремлюються і в межах політико-антропологічного знання, що сприяє, таким чином, відсутності абсолютизації насильницьких методів.

Погляди Парсонса на владу є відмінними від політико-антропологічного підходу до визначення та розуміння цього феномену, адже він обмежив сферу влади простором політики, не розглядаючи владу як міжособистісний феномен або як тип відносин в сім’ї чи організації. Тоді як в політико-антропологічному дискурсі, як вже зазначалося вище, влада не зводиться лише до політичної, а розглядається як неформальні відносини, що проявляються в різних соціальних групах, включаючи міжособистісну взаємодію.

В основі парсонівської концепції – ідея визначальної схожості концептуальних структур, призначених для аналізу економічної і політичної сфер суспільства. Парсонс вважає, що влада в політиці відіграє роль, яку можна зіставити з роллю грошей в економіці: «Аналогічно грошам, що є посередниками в економічних операціях, влада виступає засобом впорядкування політичних процесів. Як володіння грошима дає змогу придбати різноманітні блага та послуги, так володіння владою забезпечує виконання широкого набору політичних зобов’язань і функцій». Влада, за Парсонсом, є продуктом соціальної системи, аналогічною багатству, що створюється економічною організацією. Як і гроші, влада не має цінності сама по собі. Її роль полягає в тому, що «вона забезпечує досягнення колективних цілей через згоду членів суспільства легітимізувати лідерські позиції і дати мандат на прийняття рішень та формування політики від імені суспільства тим, хто знаходиться на цих позиціях» [208, c. 96].

Арендт розглядає владу як таку, що належить не індивідам, а колективам. За її словами, люди спільно «створюють» владу за допомогою комунікативної діяльності. Владні відносини – це відносини між суб’єктами, що знаходяться в процесі комунікації. Арендт зокрема зазначає: «Політика – це дія словами; саме комунікативна діяльність створює й підтримує політичну спільність. Комунікація повинна бути обов’язково двосторонньою, вона потребує, щоб її учасники – ті, хто говорить, і ті, хто слухає, – вели постійні діалоги або дебати. Влада виникає, «коли рівні збираються разом»; «вона відповідає людській здатності не просто діяти, а діяти сумісно». Виходячи з того, що влада належить групі людей, вона існує тільки до того часу, коли є група, тобто якщо група руйнується, влада припиняється. Вона також розмежовує поняття «влада», «сила», «могутність», «авторитет», «насилля», оскільки вони характеризують різні засоби, за допомогою яких одні люди керують іншими. При цьому поняття «влада» та «насилля», розглядаються у неї в якості антиподів, оскільки «насилля по своїй суті інструментально, воно завжди потребує керівництва і виправдання через ті цілі, яких воно досягає. Влада ж консесуальна, вона не потребує виправдання» [95, c. 96].

З точки зору політико-антропологічного погляду на владу, не можна погодить ні з Папрсонсом, ні з Арендт, адже вона також виключає можливість існування влади в якості міжособистісної взаємодії. До того ж, ґрунтовно дослідивши примітивні суспільства, політантропологи дійшли до висновку, що їх представники мали низький рівень раціонального усвідомленні дійсності та комунікативної взаємодії, але, тим не менш, влада в таких соціумах була присутньою і ґрунтувалась на несвідомому виконанні тих чи інших соціальних функцій та табуюванні, що були засновані на владі традиції та відповідних звичаях.

Досить цікавою, на наш погляд, є концепція влади Фуко, який головну задачу її вивчення бачить в тому, щоб «розглянути, яким чином відбувається поступове, прогресивне, реальне й матеріальне підкорення об’єктів через різноманітні організми, сили, енергії, матеріали, бажання, думки тощо». Він вважає, що ми повинні зрозуміти підкорення в його матеріальній інстанції як виробництво об’єктів, ми повинні спробувати дослідити міріади тіл, які створюються як периферійні об’єкти в результаті дії влади. Тобто цього мислителя цікавить, насамперед, те, як люди керують собою та іншими за допомогою виробництва знання, при цьому він аналізує походження влади та владних відносин. Замість традиційної дедукції в дослідженні влади, він пропонує індукцію, тобто шлях від центру з розглядом ступеню проникнення влади в периферійні сфери. Таким чином, він пропонує здійснювати аналіз влади «починаючи з її елементарних механізмів, що мають свою власну історію, свою траєкторію, свою техніку і тактику, а потім з’ясувати, як ці механізми влади продовжують інвестуватися, колонізуватися, використовуватися, розширюватись і т.д. в більш загальних механізмах і формах глобальної домінації» [95, c. 96].

М. Вебер визначив владу як можливість здійснювати всередині даних соціальних відносин власну волю, не дивлячись на супротив, незалежно від того, на чому така влада ґрунтується.

За М. Фрідом, влада – це здатність контролювати поведінку інших та застосовувати санкції.

Для засновника політико-антропологічного знання в межах радянської традиції Л. Куббеля влада – це вольове відношення між індивідами та групами, що забезпечує домінування одних над іншими для забезпечення життєдіяльності соціуму.

Провідний французький політантрополог Ж. Баланд’є вважає, що влада – це результат необхідності боротьби проти ентропії та невпорядкованості.

Все вищевикладене дає нам змогу виокремити деякі особливості політико-антропологічного погляду на владу:

1. В політичній антропології влада не зводиться лише до політичної або державної, а розглядаються як взаємовідносини між індивідами та групами у різних сферах життєдіяльності, включаючи неформальний дискурс та міжіндивідуальну взаємодію.

2. В політико-антропологічному дискурсі владні відносини передбачають вплив суб’єкта не тільки на поведінку (дії) об’єкта, а на його свідомість (бажання і т.п.).

3. Політико-антропологічний підхід обмежує результат влади цілеспрямованою дією на поведінку або свідомість об’єкта, виключаючи можливість випадкових або ненавмисних наслідків, наявність яких означає відсутність влади як такої.

4. В політико-антропологічному дискурсі має місце чітке розмежування поняття «влада» з близькими за змістом поняттями («вплив», «авторитет», «керування» тощо).

5. Політико-антропологічний погляд на владу передбачає існування декількох форм влади, включаючи маніпуляцію, переконання тощо, що сприяє уникненню абсолютизації насильницьких методів.

Таким чином, політична антропологія пропонує своє бачення сутності цього феномену. Політико-антропологічний підхід до вивчення влади допомагає зрозуміти, що владні відносини сягають корінням у первинні соціуми, а певні форми їх організації, що сприймалися дослідниками в якості архаїчних, можна відстежити і сьогодні в сучасних суспільствах різних типів. Такий підхід є досить актуальним і цікавим, адже політантропологи досліджують владу починаючи з її витоків, з владних відносин заснованих на традиціях, табуації, символіці, ритуалах тощо у доколоніальний період, вивчають процес адаптації цих відносин до новостворених адміністративних та політичних інститутів у колоніальний та постколоніальний періоди, й закінчують виявленням архаїчних елементів, форм і проявів владних відносин в сучасних суспільствах; аналізом неформальних відносин влади, антропологічного виміру політичного простору, негативних проявів людського фактору у владі тощо.

Але, слід зауважити, що провідні закордонні політантропологи (М. Шварц, В. Тернер та А. Тюдден, В. Бочаров, А. Ковачьов, Т. Щепанська та інші), говорячи про політичний процес як досягнення публічних цілей з використанням влади, витоки влади, її психофізіологічні, символічні та світоглядні ресурси, не приділяють достатньої уваги визначенню поняття «влада» з точки зору політичної антропології.

Саме тому, ми зосередимо увагу на визначенні влади в контексті політико-антропологічного підходу. З нашої точки зору, в політичній антропології влада – це неформальні відносини домінування, що проявляються в соціальних групах різних рівнів, з обов’язковим акцентом на виявлені та використанні психофізіологічних, психологічних, символічних і світоглядних ресурсів влади, завдяки яким забезпечується підкорення об’єкта влади суб’єкту.Адже, на відміну від інших підходів, політико-антропологічний погляд на владу в якості чинників, що впливають на організацію владних відносин як в примітивних, так і в сучасних суспільних системах різних типів виокремлює саме ці ресурси, бо вони, на думку політантропологів і на наш погляд, забезпечують підкорення об’єкта влади суб’єкту та домінування останнього. На кожному з цих чинників або ресурсів ми детально зупинимось у наступному розділі.

В самому широкому трактуванні владу в політичній антропології можна розглядати і як здатність суб’єкта забезпечити підкорення об’єкта у відповідності до своїх намірів. Де суб’єкт влади – це активна діюча особа (група осіб) в системі владних відносин. Об’єкти – особи, суспільні колективи, а також певні органи, установи тощо. Діяльність суб’єктів владних відносин спрямована на керівництво об’єктами. Цікавим є той факт, що владні взаємовідносини в примітивних суспільствах ґрунтуються, насамперед, на владі традиції, різноманітних табуаціях, ритуалах, символізмі, віковій та гендерній детермінації, тоді як в постіндустріальних суспільствах суб’єкти владних відносин діють, переважно, відповідно до законів та певних юридичних актів, хоча, навіть в таких суспільствах зберігаються певні прояви владних відносин, що характерні для доіндустріальних соціумів.

Як вже неодноразово зазначалося, в політичній антропології влада не зводиться лише до політичної. Деякі дослідники, які розглядають владу виключно як політичний феномен, фактично не роблять різниці між «владою» і «політичною владою», використовуючи їх як синоніми. Даний погляд, на нашу думку, суперечить традиційному змісту слова «влада» і призводить або до занадто вузьких інтерпретацій влади, що виключають міжособистісні та неформальні відносини або до дуже розпливчастих концепцій влади, котрі, з нашої точки зору, значно ускладнюють розуміння політики як особливої сфери суспільного життя.

Влада в політичній антропології це особливий вид суспільних відносин, що притаманний всім етапам суспільного розвитку від традиційних соціумів до постіндустріальних. Коли політантропологи говорять про владу вони розглядають її як здатність суб’єкта здійснювати вплив на об’єкт. При цьому цей вплив може виступати як в якості безпосередньої владної дії суб’єкта з метою примусити об’єкт зробити те, що вимагає від нього суб’єкт, так і в якості можливості суб’єкта викликати якусь дію об’єкта. Але це не означає, що владу в якості можливості (потенціалу) слід протиставляти її актуальному втіленню (реалізації даного потенціалу), адже вони взаємопов’язані та є двома стадіями в розвитку владних відносин. Якщо суб’єкт не має змоги безпосередньо або потенційно впливати на об’єкт, він не має влади. Таким чином здатність виступає в якості обов’язкового елемента влади, однієї з її визначальних можливостей.

Не можна не погодитись з російським дослідником владної проблематики В. Лєдяєвим в тому, що владу як можливість впливу не слід обмежувати лише безпосередніми або потенційними діями об’єкта, адже суб’єкт влади здійснює вплив не тільки на поведінку об’єкта, а й на його свідомість. Особливо це характерно для примітивних суспільств, представники яких мають низький ступінь раціонального осмислення дійсності.

Пояснення влади з точки зору політико-антропологічного підходу потребує уточнення поняття «результат влади». На відміну від інших концепцій, що розглядають в якості результату влади всі можливі наслідки дій суб’єкта, що так чи інакше стосуються об’єкта, політико-антропологічний підхід обмежує результат влади цілеспрямованою дією на поведінку або свідомість об’єкта. В цьому контексті визначальною властивістю влади виступає підкорення, тобто для політантропологів влада суб’єкта це завжди влада над об’єктом, а не влада для об’єкта. Але, слід зазначити, що при цьому, влада не завжди і не обов’язково направлена проти інтересів об’єкта: в багатьох випадках здійснення влади, суб’єкт діє в інтересах об’єкта, адже метою влади є підкорення об’єкта суб’єкту, а не нанесення йому будь-якої шкоди. Підкорення може бути досягнуте як за рахунок примушення, так і за рахунок переконання, спонукання та маніпуляції, тобто будь-яких, в тому числі, ненасильницьких засобів. Адже здатність використовувати негативні санкції в ситуаціях, де об’єкт відмовляється підкорюватися суб’єкту, означає, що влада суб’єкта обмежена сферою санкцій й не розповсюджується на ті аспекти свідомості або поведінки об’єкта, по відношенню до яких у суб’єкта маються певні наміри.

Відповідно до цього, при політико-антропологічному підході не слід зосереджувати увагу на обов’язковому врахуванні інтересів об’єкта при здійснені влади. Раціональне сприйняття також не може розглядатися в якості визначальної властивості влади, оскільки в деяких випадках об’єкт не усвідомлює влади над ним. Що характерно, наприклад, для представників архаїчних суспільств, об’єкт просто має слабкий рівень раціонального осмислення певних подій і процесів і діє переважно несвідомо, керуючись традиціями, що панують в даному конкретному соціумі і, відповідно, сприймає владу певного суб’єкта як беззаперечну. Цікавим є той факт, що коли англійці в процесі колонізації африканських народів, щоб краще зрозуміти місцеве населення та виробити ефективні механізми керування ним, задавали місцевим жителям питання, чому вони діють так, а не інакше, то, неодмінно, отримували відповідь: «так прийнято, або це закон наших предків» [21, c. 172].

Також варто підкреслити, що влада в політичній антропології це відносно стійкі та відносно стабільні відношення між суб’єктом і об’єктом. Поняття влади не може використовуватись щодо тих соціальних зв’язків, де здатність суб’єкта впливати на об’єкт є моментальною та непередбачуваною.

Як вдало зазначає В. Халіпов: «Так вже влаштована влада, що вона вже на рівні природного інстинкту, а тим більше на стадії її усвідомлення, несе одним панування, а іншим – підкорення. Вона здавна сприяє соціальній організації людей, їх об’єднанню і згуртуванню, їх колективному подоланню тих чи інших загроз, і, нарешті, самому виживанню людей» [170, c. 16].

Цю тезу підтверджує й один з провідних антропологів Ж. Баланд’є, який вважає, що «політична влада організовує легітимне панування та субординацію і створює свою особливу ієрархію. Але перш за все вона «офіційно» виражає ще більш фундаментальну нерівність – нерівність соціальної стратифікації і системи суспільних класів, встановлених між індивідами та групами». При цьому, за словами Ж. Баланд’є, спосіб диференціації соціальних елементів і форма якої набуває політична дія, виступають в якості внутрішньо пов’язаних явищ. Цей зв’язок, на думку дослідника, «існує як у якості факту (історичне становлення політичних суспільств вказує на його очевидність), так і у якості логічної необхідності (влада випливає з асиметричностей, які підважують суспільні стосунки, тоді як останні утворюють диференційний розрив, необхідний для функціонування суспільства)» [11, c. 57].

Не можна не погодитись з тезою Ж. Баланд’є про те, що немає суспільств без політичної влади і немає влади без ієрархій та нерівних стосунків між індивідами й соціальними групами. Політична антропологія, за словами цього політантрополога, не повинна ані заперечувати, ані нехтувати цей факт. Ж. Баланд’є зазначає: «Її завдання, навпаки, полягає у демонстрації форм, яких набувають влада і тих нерівностей, на яких вона засновується в межах «екзотичних» суспільств» [11, c. 57].

Продовжуючи розмову про форми влади, слід зазначити, що в політико-антропологічному дискурсі, в залежності від джерела підкорення об’єкта суб’єкту, владні відносини можуть набувати форми сили, спонукання, переконання, маніпуляції та авторитету.

Влада у вигляді сили полягає в здатності суб’єкта досягнути бажаного результату завдяки або прямому впливу на дії об’єкта або навпаки – за допомогою обмеження його дій. Визначальною рисою влади у формі сили виступає загроза використання негативних санкцій. Така форма влади, на наш погляд, найбільш характерна для країн з недемократичними типами політичних режимів: тоталітарних та авторитарних. Так, зокрема, провідний американський політантрополог В. Тернер зазначає, що іноді для виживання політичної системи необхідне широке застосування сили, яка може розглядатися в якості задовільного засобу вирішення політичних конфліктів та підтримання життєдіяльності політичної системи суспільства [213, c. 239].

Більшість мислителів, концепції яких ми розглядали на початку цього підрозділу, визначали владу як асиметричні відносини між суб’єктом та об’єктом, де об’єкт не має необхідних для своєї життєдіяльності ресурсів й змушений підкорюватися суб’єкту, який їх має. Таким чином, спонукання ґрунтується на здатності суб’єкта забезпечити об’єкт тими матеріальними цінностями або послугами, яких він потребує. Але, на відміну від вищезазначеної форми влади – сили, що ґрунтується на негативних санкціях, спонукання використовує санкції позитивні. В якості таких санкцій можна виокремити винагороду, яку може отримати об’єкт влади в разі виконання того, що вимагає від нього суб’єкт.

Наступна форма – це влада у вигляді переконання, яке ґрунтується, насамперед, на тих аргументах, які використовує суб’єкт для переконання об’єкта. Тобто в даному випадку, об’єкт має можливість вибору, а його дії не обмежуються позитивними або негативними санкціями. Цей вид влади вважається дослідниками, так би мовити найгуманнішим й активно використовується не стільки в традиційних, скільки в сучасних суспільствах. В сфері політики цей вид влади особливо яскраво проявляє себе під час передвиборчих кампаній та публічних виступів керівництва будь-якої країни.

На думку американського дослідника В. Тернера, переконання виступає в якості «засобу отримання згоди з діями суб’єктів влади, навіть за відсутності вдоволення запитів об’єктів влади. Воно має на меті домогтися згоди об’єкта влади з тезою про те, що його визначальні бажання, прагнення і т.п. могли бути помилковими і потребували корекції, або створення ілюзії, що його вимоги були врахуванні та виконані. Переконання є однією з визначальних форм влади, адже воно дозволяє уникнути використання сили та примусових методів» [213, c. 243].

Маніпуляція, як вид влади, полягає у здатності суб’єкта здійснювати прихований вплив на об’єкт. Тобто, на відміну від інших видів влади, маніпуляція може мати місце навіть тоді, коли об’єкт не знає про факт існування суб’єкта і про свідомий, але прихований вплив на нього. Зазвичай виокремлюють два основних різновиди маніпуляції. Перший характеризується прихованим контролем суб’єкта над об’єктом в процесі комунікації, коли перший робить останньому «замасковані «пропозиції» шляхом селекції інформації, яку він отримує, наприклад, приховуючи важливі відомості, недоступні з іншого джерела». Така маніпуляція найбільш характерна для рекламної діяльності та деяких форм політичної пропаганди. Другий вид маніпуляції полягає у здатності суб’єкта змінювати оточення об’єкта, що дозволяє домогтися необхідної реакції без прямої взаємодії. До того ж, останнім часом можна говорити про появу третього виду маніпуляції, пов’язаного з прямим впливом на мозок людини за допомогою відповідних препаратів або пристроїв.

З точки зору об’єкта, маніпуляцію, як правило, розглядають як форму влади, що має негативне забарвлення, адже при її використанні об’єкт не усвідомлює, що на нього здійснюється прихований тиск. Іноді, за словами дослідників, її вважають навіть гіршою за фізичне примушення, оскільки при останньому жертва хоча б знає, що є об’єктом агресії. Хоча абсолютизація негативного сприйняття маніпуляції є не зовсім коректною. Адже, як показують політико-антропологічні дослідження, в процесі суспільного розвитку одні форми влади домінували над іншими, одні – приходили на зміну іншим. Також важливим є те, що маніпуляція дозволяє уникнути абсолютизації насильницьких методів.

Влада у формі авторитету, що притаманна як архаїчним, так і сучасним соціумам ґрунтується в більшій мірі на виняткових якостях суб’єкта влади, в меншій – на його статусі. Відповідно до цього об’єкт або абсолютно добровільно приймає команду суб’єкта, або просто змушений її прийняти. В даному контексті слід зазначити, що влада у формі авторитету безперечно залежить від сприйняття об’єктом суб’єкта, що і впливає на дії останнього.

В залежності від джерела підкорення, дослідники виокремлюють персональний авторитет, що характерно для лідерів харизматичного типу, традиційний, який найкраще втілюється в примітивних суспільствах та легальний, котрий є найбільш характерним для сучасних розвинутих суспільств.

Цікавим є те, що політантропологи не змогли чітко визначити, яка з форм влади була притаманна архаїчним суспільствам, які доволі довгий час були основним предметом політико-антропологічних досліджень. Як відомо, в примітивних соціальних організмах були відсутніми інституціолізовані механізми фізичного примушення, які б використовувались щодо порушників норм поведінки. Однак це не означало, що примушення взагалі не використовувалося, просто воно було доволі рідким явищем. Основними механізмами, що забезпечували порядок в первісних соціумах були психофізіологічні, засновані на певних ритуалах, традиціях, яким невідступно слідували всі члени традиційного соціуму. Серед них дослідники виокремлюють навіювання, яке, на наш погляд, має спільні риси з маніпуляцією.

Наступною формою влади, яка була притаманною архаїчним суспільствам, є авторитет, при чому, саме традиційний. Лідер (вождь, король,чаклун) наділявся певними визначальними властивостями, знову ж таки, заснованими на давніх традиціях і ритуалах. Зокрема, вважалося, що він може спілкуватися з духами своїх померлих предків, які, за уявленнями примітивної людини, мали великий вплив на сьогодення і майбутнє всіх членів соціуму.

Другий спосіб класифікації форм влади передбачає розрізнення між індивідуальною владою та колективною владою. Індивідуальна влада, з точки зору політичної антропології, найбільш характерна для влади у формі авторитету і, відповідно, для лідерів-харизматиків та лідерів традиційного типу. Вона є домінуючою в простих вождівствах, де була практично одноосібною. Але якщо розглядати владу на рівні соціуму в цілому, враховуючи таке поняття, як інтерес, то в традиційних суспільствах вона набуває форми колективної, адже інтереси соціуму ставились вище за інтереси окремого індивіда. До того ж для складних вождівств скоріше була характерною саме колективна влада.

Також важливо чітко розрізняти сферу влади – найбільш широке поняття, що характеризує загальний простір дії влади; середовище влади, що містить в собі природні, соціально-економічні і політичні умови, в яких діють представники влади та область влади, тобто межі її впливу, її структуру, типи та види. А також поняття риси, ознаки та принципи влади, де риси влади – властивості, що вирізняють владу. Вони є дещо різними у різних властей, на різних етапах еволюції людського суспільства, в різних країнах. Ознаки влади – показники, за якими можна судити про існування влади, а також про її використання і ступінь впливу на об’єкт. Принципи влади – регламентовані основи устрою, дії, функціонування влади, основні правила її дії.

Підсумовуючи вищевикладене зазначимо, що влада в політичній антропології не зводиться лише до політичної або державної, а розглядається як взаємовідносини між індивідами і групами в різних сферах життєдіяльності, включаючи неформальний дискурс та міжіндивідуальну взаємодії. Владу з політико-антропологічної точки зору можна визначити як неформальні відносини домінування, що проявляються в соціальних групах різних рівнів з обов’язковим урахуванням психологічних, символічних та світоглядних ресурсів влади, завдяки яким забезпечується підкорення об’єкта влади суб’єкту. При цьому суб’єкт влади здійснює вплив не тільки на поведінку об’єкта, а й на його свідомість. Запропонований політантропологами погляд на владу і владні відносини дозволяє суттєво збагатити сучасний науковий дискурс відносно цієї проблематики.