Кирило-Мефодіївське товариство. Криза кріпосницького господарювання, поси­лення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинни­ками зумовлювали розвиток

Криза кріпосницького господарювання, поси­лення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинни­ками зумовлювали розвиток національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не задоволь­няли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популя­ризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунули­ся загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлен­ня демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України. На початку 40-х pp. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Студенти і молоді викладачі університету ор­ганізували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Пропаганду своїх ідеалів гуртківці мали вести на ос­нові євангельських заповідей. На своїх засіданнях гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали положення праць французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур'є, чеських, словацьких пропаган­дистів ідей панславізму Яна Колара, Павела Шафарика, Вацлава Ганки. Проте вийти за межі свого гуртка у пропагандистській діяльності члени «Київської молодої» так і не змогли. Найактивніші діячі київської молоді вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губер­натора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши и нових членів, створили навесні 1846 p. справжню нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське то­вариство (або братство). Воно дістало назву на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, право­славних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Ук­раїнської граматики» та української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка» і якою й до­нині друкують книжки, Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здо­був вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, Микола Савич; поет і перекладач Олек­сандр Навроцький; етнограф і фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, ав­тор правознавчого трактату "Ідеали держави" Георгій Андрузький; педагог Олександр Тулуб; педагог Дмитро Пильчиков.

За родом фахових занять більшість з них — вик­ладачі або студенти віком від 19 до ЗО років. За походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян. Згодом імена доброї половини цих братчиків увійшли в історію української культури зірками пер­шої величини.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демо­кратичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у конфедера­тивній спілці, таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окре­мий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б най­вищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх во­рогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядко­вані постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщи­ни. Щодо громадянських прав населення Все­слов'янської федерації й України в ній, то передбача­лися скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона "будь-якої пропаганди як марної при свободі".

Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітниць­кої пропаганди. Члени братства виступали за пова­лення царського самодержавства й ліквідацію кріпац­тва в Російській імперії.

Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому". Цей історико-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши весь його зміст заповідями Євангелія Христового. Розробили вони і статут ор­ганізації. В ньому конкретизувалися ідеї рівно­правності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викла­далися статутні права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Громадська діяльність Кирило-мефодіївців зосе­реджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збира­ли кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої ме­режі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т.Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників. А Шевченкові поетичні твори, пере­дусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом з поширюваними рукописними списками, поеми політичної тематики "Сон", "Кавказ", "І мертвим і живим", "Великий льох" та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народ­них мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного та соціального гніту, який пану­вав тоді в Україні. Та й сам Шевченко багато їздив по Україні й пропагував серед народу визвольно-де­мократичні ідеї.

Близькою Шевченку була й ідея єднання слов'янських народів. У поемі "Єретик" він вислов­лював свою найсокровеннішу мрію: "щоб усі слов'яни стали добрими братами". Цю поему Шевченко присв'ятив Павелу Шафарику. Свідки розповіда­ли, що Шафарик, одержавши цей рукопис, плакав вдячними сльозами. Так само, коли один з Кирило-мефодіївців тимчасово виїздив за кордон, Шевченко і ним передав рукопис своєї поеми "Кавказ" для вру­чення великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу.

Кирило-мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті за­арештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Пе­тербурга. Шеф жандармів граф Орлов розіслав у

всі губернії Російської імперії таємного листа, в яко­му хвалився що ліквідував у Києві небезпечну антиурядову організацію, програмні документи якої містили "революційні і комуністичні правила".

Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував вирок кожному. Всіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства по­карали без усякого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його антицаристських і антикріпосницьких творів. Поета-революціонера заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи, рядовим солдатом з найсуровішою забороною писати й малювати.

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського то­вариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорило­ся: "Багацько тут таких, що згадують Вас...що Вас не стало, а натомість стало більше людей — аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали..." Отже, підпілля українського національного руху продов­жувало діяти.

Михайло Грушевський ознайомившись з ма­теріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: "Це покоління ук­раїнської інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії", що "гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство". Симон Петлюра наголошував, що український рух "цілком виходить із стадії неясних устремлінь і кристалізується у програмі першої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства". А Сергій Єфремов навіть почув у діяльності кирило-мефодіївців "перший голос­ний крик збудженої до життя української нації", яка їх устами проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, фе­дералізму.

Громадянський рух

Повернувшись наприкінці 50-х pp. із заслан­ня, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національно-визвольну пропаган­дистську діяльність, але вже не в політичному кон­спіративному, а в культурно-просвітницькому ле­гальному руслі. Пантелеймон Куліш заснував друкарню для видання українських книжок. Василь Білозерський узявся за видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису "Основа" українською та російською мовами. Ми­кола Костомаров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядковуванням збірників доку­ментальних джерел з історії України. Генератором визвольних ідей у петербурзькій українській зем­ляцькій громаді був непримиренний Тарас Шевченко, але 1861 р. він помер (спочатку його поховали там же — у Петербурзі, а через кілька місяців перепоховали в Україні понад Дніпром на Чернечій горі біля Канева).

Наступного року через матеріальні нестатки і не­прихильне ставлення урядових кіл та більшості столичної російської громадськості, в переддень сум­нозвісного валуєвського циркуляра 1863 р. припи­нилося видання часопису "Основа". Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувача української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі лібераль­на і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації, названі громадами.

Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, натхненна віра у мож­ливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися пере­важно проведенням культурноосвітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, ви­давали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.

Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадівці прагнуть "здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії" і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються "поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги сво­боди". Всіх громадців об'єднувала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизу­вати політичний режим в Україні. Світоглядні позиції громадців так характеризував активний учасник цьо­го руху, пізніше видатний учений-мовознавець Павло Житецький: «Ми вже добре знали, що однієї сво­боди мало — без науки, без європейської освіти... Нам був дуже противний як польський, так і мос­ковський націоналізм з інстинктами державного насильства".

Громадівський рух у результаті нагінок царсько­го самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найак­тивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з'їзди громадців Києва, Полтави, Одеси обра­ли раду — центральний керівний орган "федератив­ного об'єднання громад" усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокре­ма історик, професор Київського університету, неперевершений знавець середньовічної історії України Володимир Антонович; засновник української стати­стичної науки, Олександр Русов; етнограф Павло Чубинський. Його вірш "Ще не вмерла Україна", по­кладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.

Серед найактивніших діячів громадівського руху були композитор Микола Лисенко — творець репер­туару української оперної класики з такими шедев­рами, як "Тарас Бульба" та "Наталка Полтавка"; письменник і драматург Михайло Старицький, який уславив своє ім'я і як один з фундаторів першого українського професіонального театру, відкритого 1882 p. у Єлисаветгрді; Олександр Кониський — автор першого фундаментального життєпису генія українського народу — Тараса Шевченка; Володимир Самійленко — неперевершений в українській літературі майстер поетичної політичної сатири; Па­нас Рудченко, що під псевдонимом Панаса Мирного, рятуючись від царської цензури, лише за кордоном зміг опублікувати свій високохудожній реалістичний твір "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Цей перший в українській літературі роман соціальної тематики по­бачив світ у Женеві (Швейцарія), де громадівці, професійні вчені історик Михайло Драгоманов і соціолог Сергій Подолинський, разом з українсько-галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти у світ на при­гнобленій Російською імперією Україні.