Стилістичне використання антонімів

Антоніми (гр. anti “проти”, опута “ім’я”) — слова, що називають протилежні за змістом поняття. При визначенні антонімічності слів обов’язковою умовою є логіко-семантична співвіднесеність позначуваних ними понять. Адже в антонімічні стосунки вступають лише ті слова, які співвідносяться за змістом на основі протилежності. Сюди належать слова, що позначають якості (привабливий — неприємний, гарний — поганий), почуття (дружба — ворожнеча), простір, час (схід — захід, віддаленість — близькість, минулий —майбутній), різноманітні дії й стани (розкошувати — бідувати, радіти—журитися). В антонімічних стосунках слова можуть перебувати й тоді, коли одне з них є нейтральною назвою, а друге — емоційно забарвленою: хлопець — тюхтій, новий (міністр) — новоспечений (міністр).

Слова з конкретним значенням, як правило, антонімів не мають: гітара, стілець, сівалка, заводський, полоти, прасувати й ін. До лексичних одиниць, що не мають антонімів, належать також числівники, більша частина займенників, тобто слова без ознак оцінності, безпосередньої співвіднесеності з поняттям про певне явище.

Антонімія пов’язана з полісемією: багатозначне слово може мати кілька антонімічних відповідників — на кожне значення або на частину їх. Скажімо, прикметник зелений на своє пряме значення “один з основних кольорів спектра, середній між жовтим та блакитним” антонімічного відповідника не має; у розумінні “недостиглий” антонімами до зелений є стиглий, спілий, достиглий (зелене яблуко — стигле яблуко); у значенні “той, якому бракує життєвого досвіду” має антонімом досвідчений (зелений початківець — досвідчений фахівець). Тісний взаємозв’язок антонімії з багатозначністю свідчить про взаємо залежність та взаємозумовленість лексичних одиниць при одночасному збере­женні специфічних рис позначуваних ними понять.

Прояви антонімії різноманітніші в лексиці усно-розмовній, художньо-белетристичній та суспільно-політичній і обмеженіші в офіційно-діловій та науковій. Термінологічний великою мірою характер лексики останніх двох стилів звужує можливості не тільки антонімії, а й синонімії та полісемії. Своєрідним проявом антонімії (як правило, однокореневої) тут є наявність термінів, що позначають протилежні явища, процеси (циклон — антициклон, залежність — незалежність).

У системі виразових засобів мови антоніми відіграють досить важливу роль. Це зумовлюється насамперед тим, що вони допомагають створити контрастну характеристику образів, предметів, явищ: “Подумати тільки: на вогні, вкраденому для людей Прометеєм, люди спалили Джордано Бруно!” (газ.). Використовують антоніми в усіх стилях мовлення, але, звичайно, різною мірою. В офіційно-діловому стилі вони, хоч і рідко, але все-таки вживаються, бо й тут часом є потреба щось протиставити чи зіставити: “Говорячи про ініціативу щодо переселення німців з Росії в південні області України, Президент зазначив, що йдеться не про якесь запрошення, а лише про відновлення історичних прав репресованого народу, який свого часу проживав у п’яти областях України” (газ.).

Науковий стиль, а особливо його різновиди теж використовують антоніми як засіб відтворення шляху логічних роздумів, як засіб посилення впливу на сприймана інформації: “Енергію можна одержувати й від морських електростанцій. Енергія припливів і відпливів — один із небагатьох видів енергії, не зобов’язаних своїм походженням теплу сонячних променів. Піднімання хвилі зумовлене силою тяжіння Місяця й Сонця. В кожній точці океану ця сила в шість мільйонів разів менша за силу тяжіння води, але, підсумована по всій його поверхні, вона становить гігантську величину ” (О. Меркулов).

Часом елементи (лексичні, синтаксичні, фразеологічні) офіційно-ділової та наукової мови використовують у текстах художньо-белетристичного й пуб­ліцистичного стилів: “Лексикон цього безсумнівно талановитого хлопчика досить твердо вклався в два слова: “гам-гам”, причому цих слів він не пускає на вітер, а проводить їх у життя” (В. Чечвянський).

Найбільше застосування як стилістичний засіб антонімія знаходить у публіцистичному та художньому стилях. Тут вона дає невичерпні можливості для створення картин, у яких використовується пряме й переносне значення слова, різке й несподіване зіткнення різнорідних понять, зокрема в заголовках: 44Війна і мир”, 44Батьки і діти”, 41Друзі й вороги”, 44Угору по сходах, що ведуть униз”. Часом у ролі антонімічних заголовків виступають і семантично розмежовані на протилежні поняття синоніми: “Базар як дзеркало ринку”.

Перш ніж говорити про стилістичні можливості антонімії, треба розмежувати такі поняття, якзагальномовні й контекстуальні антоніми. Загально-мовні антоніми — це пари слів, антонімічні стосунки яких зрозумілі без будь-якого контексту: щастя — горе, млявий — жвавий, хвалити — гудити, тихо — голосно. Багато слів, що в прямому значенні не мають антонімічних відповідників, у переносному вступають в антонімічні стосунки з іншими словами:

Контекстуальні антоніми завжди образні: на відміну від загальномовних вони вживаються здебільшого в публіцистичному, художньому, розмовному стилях. Наприклад: “Зболений, стривожений дух поета руйнував і так розладнане крутими емігрантськими дорогами життя, а могутня творча енергія повсякчасно пульсувала, здобуваючи хай тимчасову, але натхненну, плідну пе

З одного боку, ірій (теплі краї, куди вирушають на зиму перелітні птахи, переносно — щасливий край), срібло чистеє спокійного лиману; з другого — сірі дні, туман, сум, нудьга, сльози. Тобто, крім антонімів загальномовних, є слова, що стають антонімами в певному контексті внаслідок переносного вживання. Це контекстуальні антоніми, явище індивідуального тво­рення, а не загальномовне: “Бо що свої болі — пусте. Світове горе велике. Він надививсь на нього і вдома і по світах ” (М. Коцюбинський).

Антоніми є одним із важливих стилістичних засобів не лише завдяки їхнім внутрішнім семантичним властивостям, пов’язаним із називанням протилежних за значенням реалій, а й тому, що антонімічні протиставлення не є чимось застиглим, обмеженим. Автор може використовувати антоніми не тільки за усталеною в мові схемою, а й залежно від особливостей власного світосприймання.

Антонімія (так само як і синонімія) є явищем синхронним, тобто періодич­но змінним. Адже семантична зміна слова може спричинити втрату антоніміч­них зв’язків і навпаки — розвиток нових значень викликає появу нових анто­німічних зв’язків: шляхетний у первісному сенсі “належний до шляхти” має антонім простий; шляхетний у розумінні “благородний” — грубий, вульгар­ний, невихований.

Антоніми посідають помітне місце серед виразових засобів мови, відігра­ють, як уже сказано, чималу стилістичну роль. Це пояснюється тим, що вони дають можливість створити контрастну характеристику образів, понять, пред­метів, явищ. Використовуються антоніми для відтворення шляху логічних роз­думів, як художній прийом зіткнення понять еволюційного контрасту: “Можна б згадати, скільки політичних пристрастей і чвар розбилося об стіни цього собору, скількох бачив він можних, скількох нападників і молільників. Багато рук будувало й захищало собор, ще більше рук, мабуть, замахувалося на нього, але, мабуть, ніколи ще не нависала над Софією така загроза, як нині, бо й війни, здається, такої не знали ні наша земля, ні ціле людство” (П. Загребель- ний).

Антоніми сприяють підсиленню, увиразненню певного поняття. З цією метою поняття розщеплюється на антонімічні компоненти: “Часом ми вельми переконливо говоримо про складність того чи того типу людини, наперед при­пускаючи цю складність у заданій класичній багатозначності: шукай у чес­ноті зла, у злі — чесноти, в любові — моральності або аморальності, у зітк­ненні полярностей — істини ” (газ.).

Антонімічні стосунки пов’язуються зі стилістичними функціями, що їх виконують слова-антоніми в певному контексті. Функція протистав­лення полягає у вживанні антонімів для розмежування понять і реалій за семантичними ознаками. Часом таке протиставлення в тексті викликає різкий злам у його семантичній структурі: “Розгортаєш то одну, то другу книжку, зві­ряєш, як скупий свої скарби, чи все на своєму місці, чи не забув часом чого- небудь. Тоді — книжку на груди, очі заплющив і шугнув, як крилами, в такі

Вживаючись уфункції зіставлення, слова, що перебувають в ан­тонімічних стосунках, допомагають порівнювати різні реалії та поняття:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

(М. Рильський)

Іноді використовують разом і зіставлення й протиставлення антонімів:

Так лагідно той час садівники зовуть,

Коли збираються у понадморську путь Лелеки й ластівки — ці бистрі, ті ліниві,

Коли сузір’я кіп золотяться на ниві,

І ллється дзвін коси серед густих отав,

І коник на гачку спадає в тихий став.

(М. Рильський)

Стилістична функція антонімічної градації базується на ві­докремленні понять, виражених антонімами, на розмежуванні їх одне від од­ного в часі, просторі. Це допомагає митцеві слова яскравіше змалювати карти­ну змін тих чи тих подій: “На порозі темної комори появилася баба: — чого ти ревеш, бодай тобі кістка в горло?! І зразу до Матері Божої на небо: — Мати Божа, царице небесна! Як не дає він мені покою, не дай йому ні на тому світі, ні на сьому!” (О. Довженко);

Дві паралелі, два меридіани —

І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!

Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний,

Замкнувся світ. Тут — Тигр, Євфрат і Рай.

Настане час — і ти обрящеш Єву...

Час промине — і мир утратиш ти...

І переступиш грань (уявну чи чуттєву)

Якоїсь довготи чи широти,

І буде знову: два меридіани,

Антонімія лежить в основі таких художньо-зображальних прийомів, як антитеза, епітет-оксиморон, іронічне зіставлення.

Антитеза (гр. antithesis) — стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів. В основі антитези лежить антонімічна пара (загальномовна або контекстуальна). Різке протиставлення понять дає можливість авторові створити надзвичайно виразний, об’ємний образ. Антитеза сприяє змалюванню картин, у яких зіставляються прямі й переносні значення слів, використовується різке й несподіване зіткнення різнорідних понятьАнтитеза буває проста і складна. Тобто це може бути антонімічна пара в межах одного речення: “Гірко заробиш — солодко з’їси”, “Піймав карася за порося”. Це може бути просте чи складне речення: “У лісі був, а дров не ба­чив”, “У бороді гречка цвіте, а в голові й не орано”. Але є антитези, в основі яких лежить не просто антонімічна пара. Це може бути цілий ряд таких пар, що створюють певний образ: “Земля пахне торішніми травами і молодою м’ятою, вічністю і миттю ” (Григір Тютюнник);

Епітет-оксиморон (гр. oxymoron “дотепно-безглузде”) — мовна фігура, в якій поєднуються два протилежних за змістом слова, що в сукупності дають нове поняття. Такі фігури допомагають повніше відтворити складність і суперечливість зображуваних явищ. Уміле використання оксиморонів надає мовленню витонченості й дотепності, тому поети, прозаїки, публіцисти часто вдаються до цієї фігури, зокрема в заголовках: “Безчесна доброчесність, От­руйна протиотрута, Невлаштований благоустрій, Небезпечна безпека, Со­лодкий біль, Гаряча мерзлота, Далеке стало близьким, Гірчить від солодкого

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти,

Оце і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність —утекти.

(Л. Костенко)

Сам я сонний ходив землею.

Але ти, як весняний грім,

Стала совістю, і душею,

І щасливим нещастям моїм.

(В. Симоненко)

Прийом антонімічної іронії полягає в тому, що слово сприймає­ться не в прямому, а в протилежному розумінні, тобто стає самоантонімом: Розжалобивсь, як вовк над поросям — від’їв ніжки та й плаче; Пожалів вовк кобилу — зоставив хвіст і гриву; Добрий баранчик, та по-вовчому виє; Така гарна, що як вигляне в вікно, то потім собаки на те вікно три дні гавкають.

Антонімія використовується як композиційний засіб: за її принципом скла­даються афоризми, гумористичні й сатиричні вислови, байки, гуморески, лі­ричні строфи: “Тіні твої живуть і зникають. Те, що в тобі вічне, не зникне

Про широке використання антонімії в розмовному мовленні можна говорити на тій підставі, що антоніми наявні в усіх жанрах народної творчості — піснях, прислів’ях, приказках:

За городом качки пливуть,

Каченята крячуть.

Вбогі дівки заміж ідуть,

А багаті плачуть.

(нар. пісня)

Прислів’я та приказки: на чорній землі білий хліб родить; порожня бочка гучить, а повна мовчить; краще синиця в руках, як журавель у небі; не мала баба клопоту, так купила порося; не мала дівка лиха, так Каленика привела; на городі бузина, а в Києві дядько.

ЛЕКСИКА ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ В СТИЛІСТИЧНОМУ ПЛАНІ

Українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’янських мов, що входять до індоєвропейської мовної родини. Лексика сучасної української мови складається з питомих слів та запозичених з інших мов. До складу питомої, або успадкованої лексики належать слова, спільні для всіх індоєвропейсь­ких мов (германських, романських, кельтських, індійських, балтійських та ін.): мати, брат; бик, вовк; брати, везти тощо; слова, наявні в усіх слов’янських мовах (українській, білоруській, російській, польській, чеській, словацькій, верхньолужицькій, нижньолужицькій, болгарській, македонській, сербській, хорватській, словенській): ліс, липа, сосна, мак, просо; ворона, соловей; квас, сир; кувати, знати; весна, зима; великий, німий; спільно східнослов’янські слова (наявні в українській, білоруській та російській мовах): сизий, темний; бродити, кип'ятити; дядько, падчерка, племінник; снігур, гадюка, кішка; сьогодні, після) *; власне українські слова, що виникли в період самостійного існування нашої мови

В українську мову в різні періоди її існування входили й слова з інших мов. Слова іншомовного походження становлять тепер приблизно десять відсотків лексичного складу нашої мови. З-поміж них виділяємо інтернаціоналізми, запозичення і власне іншомовні слова. Інтернаціоналізми — це слова, що вживаються в багатьох неблизькоспоріднених мовах і водночас зберігають спільність семантики та фонетико-морфологічної будови, переважають у сфері понять із галузі культури, науки, політики, мистецтва; як правило, не мають відповідників у мові поширення: бібліотека, музика, театр, еволюція, радіо, телефон, лірика, каталіз, синтагма, синус; морфематичні інтернаціоналізми біо-, мікро-, полі-; назви античних реалій: агора “майдан, де відбувалися на­родні збори в Давній Греції”; герусія “рада старійших у давньогрецьких містах”; хітон “одяг у давніх греків”. Лексичними інтернаціоналізмами, як правило, є також слова, створені на основі грецьких та латинських коренів: відеотелефон, космодром, гідропоніка, біоніка.

Для розмежування запозичень і власне іншомовних слів порівняймо кілька уривків з різних українських текстів без посилання на авторів:

Високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькі паничі кручені круг неї в’ються; он зірочки червоніють, а он троянди кущ.

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть.

Внизу лежало заквітчане левадками й садками моє місто.

На нью-йоркській біржі ще з весни агенти скуповують для шефа акції на донецькі шахти.

Велике враження на членів журі конкурсу справив прекрасний голос співачки.

Дністро вливався в заокруглений лиман, неначе вилазив із зелених густих очеретів.

Не в шутку молодець був жвавий, Товстий, високий, кучерявий, Обточений, як огірок.

Слова агент, акція, шахта, шеф, журі, конкурс сприймаються як іншомовні, а троянда, хата, левадка, лиман, огірок — ні. Чому? Чужі слова та вислови, а також окремі морфеми входили в систему української лексики протягом усієї її історії в зв’язку з економічними, політичними, географічними, культурними контактами нашого народу з іншими народами. Найдавніші запозичення йшли в мову усним шляхом унаслідок безпосереднього контактування; пізніші засвоювалися як усно, так і через літературні джерела, прямо і через посередництво інших мов.

При засвоюванні українською мовою слова іншомовного походження підпорядковуються її графічній, звуковій та граматичній системі.

Зі стилістичного погляду давно засвоєні слова (запозичення) нічим не відрізняються від питомих українських слів; їхні стилістичні можливості в сучасній українській мові не пов’язуються з походженням. Інтернаціоналізми і власне іншомовні слова в офіційно-діловому, науковому, а також у публіцистичному стилях часто виступають як терміни або є складниками словосполучень термінологічного типу. Тобто вони виконують номінативну функцію і не мають стилістичного навантаження.

У публіцистичному стилі власне іншомовні слова та інтернаціоналізми вживаються не тільки в прямому, а й у переносному значенні, служать засобом створення образності, контрасту, гумористичних, іронічних та інших ефектів. У прямому значенні ці слова є одним із компонентів суспільно-політичної лексики: “Василь Симоненко мислив великими масштабами і високими категоріями, не втрачаючи при тому конкретності бачення і земної закоріненості, побутової насиченості. Він з юнацьким нетерпінням і “напрямкй” підносив “вічні” питання людського духу, до яких тодішні всюдисущі догматики стави­лися з підозріливістю й нетерпимістю, намагаючись зберегти за ними тавро “ідеалізму ”, “абстрактного гуманізму ” тощо” (І. Дзюба).

Крім перелічених типів слів іншомовного походження, в українській мові є слова, що позначають назви реалій із життя інших народів. Це так звані екзот и з м и, або етнографізми: полісмен, леді, лорд, драхма, асфалія, аул, кишлак, чайхана. Використовуються вони зі стилістичною метою при описі якогось народу чи групи споріднених народів у різних стилях, найчастіше в публіцистиці та красному письменстві: “На площі перед бу­динком відомства, куди прибув кортеж Президента України, була вишикувана почесна варта. Оркестр бундесверу виконав державні гімни Німеччини й України. Перед резиденціями Федерального президента і Канцлера було піднято український і німецький прапори. Синьо-жовтими прапорами прикрашена також одна з центральних магістралей Бонна — алея Аденауера” (газ.);

Від екзотизмів слід відрізняти варваризми, що іноді вводяться в український текст для надання йому колориту зображуваного середовища або для посилення експресії. Як правило, варваризми оформляються засобами іншо­го алфавіту, хоч можуть відтворюватися й літерами української абетки: tête-à- tête, aima mater, хепі енд тощо. В українських текстах часто поєднуються з екзотизмами:

Скресались коні. Бій кипить довкола.

Горить землі простріляний квадрат.

Впав індіанець. Раптом... “Хау кола!”

А це по-індіанськи: “Здрастуй, брат!”

В такому пеклі? “Хау кола?! ” Раптом?!

Чия душа ще має такий скарб?

1 хто кому тут може бути братом?!

Земля, бізони, Аризона, скальп...

Крім лексичних новотворів для називання нових понять, неологізми з’являються й через те, що виникає потреба замінити вже наявну назву точнішою, зрозумілішою, такою, що більше відповідає фонетичним, лексичним, словотвірним та іншим нормам мови. Скажімо, основною назвою солодкого продукту харчування, виготовлюваного з особливих сортів буряків або тростини, в українській мові є цукор.

НОМІНАТИВНІ ТА СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ НЕОЛОГІЗМІВ

Неологізми (гр. neos “новий”, logos “слово”) — нові слова, словоспо­лучення, фразеологізми, що з’являються в мові. Виникнення неологізмів спричинене потребою давати назви новим предметам, явищам, поняттям, які постають унаслідок безперервного розвитку економіки, науки, культури, в результаті розширення й поглиблення зв’язків з іншими народами та держа­вами. Особливо активно поповнюються новими словами сучасні науково-технічні термінологічні системи: біоніка, біонавт, гідропоніка, генотип, комп’ютер, летилан (антимікробна речовина), інтерферон, океанолог тощо. Це лексичні неологізми, що виконують номінативну функцію. До них належать також слова, утворені від лексем, які існували в мові раніше: ракета — ракетник, ракетоносець, ракетоносій, ракетодром; комп ’ютер — комп ’ютеризація, комп 'ютеризувати, комп ’ютерний, комп ’ютерник; вітер — віт рівка; крос — кросівки й ін.

Неологізми можна поділити на загальномовні й індивідуальні (авторські). Загальномовні називають нове поняття, тобто виконують номінативну функцію, отже, є нейтральними. Індивідуальні неологізми можна вва­жати стилістичними, оскільки вони покликані до життя прагненням дати нову назву не новому поняттю, а такому, що вже має словесне позначення в мові.

Багато неологізмів постає в періоди докорінних змін і перетворень у житті народу. З’являються не лише лексичні неологізми (менеджер, спонсор), а й семантичні, активізуються слова, що тривалий час перебували в пасиві лек­сичного складу. Виникають нові словосполучення, котрі виконують номінативну чи стилістичну функцію. Досить активно, наприклад, використовується тепер рідковживане раніше слово екологія. І не тільки в прямому розумінні “наука про зв’язок організмів із навколишнім середовищем”, а й у словосполученнях екологія мови, екологія культури, екологія душі тощо. У давно відомого слова купон “відрізна частина цінних паперів; відріз тканини в розкроєному вигляді; квиток на місце в театральній ложі” свого часу з’явилося нове значення — “тимчасовий еквівалент української національної валюти”. Від купон утворено лексичні неологізми купонний (купонна система), купоні- зація. Від слова самоврядування утворився прикметник самоврядний (само­врядні території). Набувають поширення нові словосполучення на зразок активне сумління, баланс інтересів та ін. Виникло немало слів та словосполу­чень для позначення негативних явищ у нашому житті: довгобуд, генотип- безбатченко, атмосфера вседозволеності, проект століття (віку) й под.

Але не тільки в бурхливі періоди історії з’являються неологізми. Вони виникають у мові весь час. Причому, це не лише слова з галузі суспільно-політичної лексики. Це й нові терміни зі сфери науки, літератури, мистецтва: алгоритм, вірусологія, гідробіоніка, нейрокібернетика, гіпнопедія, дельфінологія; це й виробничо-технічна лексика, пов’язана з розвитком різних галузей життя: електронно-обчислювальна машина, атомохід, відеотехніка, ультразвуковий верстат, дефектоскоп, електродоїння тощо. Повертаються з небуття неспра­ведливо викреслені колись топоніми й на певний час стають неологізмами, щоб потім увійти до загальномовного вжитку: Алчевськ, Жовква, Луганськ, Маріуполь тощо.

Новим явищем у лексичному розвитку мов є абревіатури. Позитивне в них те, що та сама кількість інформації передається меншою кількістю знаків, ніж у відповідному сполученні слів. Скажімо, замість електронно-обчислювальна машина — ЕОМ, замість Організація Об ’єднаних Націй — ООН, замість місь­кий відділ народної освіти — міськвно. З-поміж абревіатур потрібно виділяти скорочення, призначені лише для зорового сприймання: кг, м. (місто), р. (рік), с. (сторінка). Вимовляти в таких випадках слово треба повністю: п ’ять кіло­грамів; вислови типу купив п ’ять кеге картоплі є жаргонними. Надуживання абревіатурами робить мовлення штучним, незграбним, а часом і незрозумілим.

Крім абревіатур, в українській мові є слова, що виникли внаслідок стиснення словосполучень. Як правило, вони вживаються в розмовному мовленні для спрощення спілкування. Часом можуть потрапити й до літературної мови: автонапувалка (автонапувальна установка), врубівка (врубова машина), зенітка (зенітна гармата), прогресивка (прогресивна оплата праці), багатотиражка (багатотиражна газета).

Наприклад, за зразком біологія, геологія, зоологія утворено назви вірусологія, дельфінологія; за зразком шевченкознавство, франкознавство—лесезнавство (галузь літературознавства, що вивчає творчість Лесі Українки); терміни атмосфера, стратосфера стали зразком для творення терміна біосфера “оболонка Землі, яку населяють живі істоти”. На взірець буряківник, лісівник, кукурудзівник — собаківник, рисівник. Утворення з компонентом -вод на позначен­ня тих самих понять (собаковод, садовод) є дублетами, які тільки засмічують мову. Закономірними є лише утворення типу вагоновод, екскурсовод, друга частина яких пов’язана з дієсловом водити.

Неологізми належать до пасивної лексики. Але вони є категорією історичною, тому належність їх до пасивної лексики не вічна. Вони сприймаються як нові, поки новими й незвичними є позначувані ними поняття. Коли поняття стають загальновживаними, то й слова виходять із розряду неологізмів.

У публіцистиці часом уживаються й індивідуальні неологізми для посилення експресії вислову: “3 тими, хто не вміє скинути темні окуляри вболівальника, подивитися на речі пильним, тверезим і об’єктивним поглядом, страждає на києвофобію, особливого бажання дискутувати немає” (газ;), “Київ, нівроку, розбудовується, аж гай гуде. Зокрема моїм рідним Печерськом, від “панських” Липок до “людського” Печерського мосту, вже ні проїхати ні пройти. Енергійно розбиті велетенські котловани викликають химерні асоціації чи то з романом Платонова, чи з кратерами на поверхні Місяця. Ситуація упікантнюється дощовитим літом, отже, човгаючи до метро по кісточки в багнюці, мимоволі пригадуєш епоху чунів і калош. Зрозуміло, краса вимагає жертв. Перетерпимо, чого там, — і не таке доводилося терпіти!” (О. Забужко).

ТЕРМІНИ В РІЗНИХ СТИЛЯХ МОВИ

Термін (лат. Terminus — божество меж та кордонів) — це одиниця історично сформованої термінологічної системи, що визначає поняття та його місце в системі інших понять, виражається словом або словосполученням, служить для спілкування людей, пов’язаних єдністю спеціалізації, належить до словникового складу мови і підпорядковується її законам. Від слова термін утворене слово термінологія, яке означає “сукупність термінів з усіх галузей знання”, а також є назвою розділу лексикології, що вивчає терміни пев­ної мови.

У словниковому складі української літературної мови термінологічна лексика посідає велике місце. Невпинний розвиток науки й техніки, дослідження в різних галузях знання, міжнародна співпраця вчених, митців, діячів суспільно-політичного напряму, технічне й комерційне співробітництво та інші форми стосунків між народами й державами спричинюють проникнення термінології майже в усі сфери людської діяльності.

Нові поняття, що постають у науці, вимагають нових слів для називання. Тепер у розвинених мовах близько 90 відсотків нової лексики становлять науково-технічні терміни. Останнім часом прискореними темпами розвиваються такі галузі науки, як хімія, кібернетика, ядерна фізика, біохімія, комп’ютерна техніка тощо. Це супроводжується появою термінів-неологізмів. Нові терміни

Термін повинен бути однозначним у межах однієї термінологічної системи, оскільки полісемія в цій сфері призводить до плутанини. Багатозначні одиниці в різних термінологічних системах треба вважати омонімами: деривація (лат. сіегіуаіїо “відведення, утворення”) використовується в мовознавчій науці і означає “творення слів” і у військовій справі — “відхилення кулі від лінії прицілювання”; морфологія — розділ мовознавства, що вивчає будову слова (лінгв.) і наука про закономірності формотворення тваринних і рослинних ор­ганізмів (біол.).

Синонімія в термінології — небажане явище, але синоніми й у цьому розряді лексики є.

МОВНІ Й СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ ПРОФЕСІОНАЛІЗМІ,
ЖАРГОНІЗМІВ ТА АРГОТИЗМІВ

Словниковий склад сучасної української мови має загальнонародний фонд, яким однаково користуються всі носії, незалежно від місця мешкання, фаху, способу життя, суспільного становища, освітнього рівня, віку й статі. До цьо­го фонду належать слова, відомі всім, хто володіє літературною мовою. Поряд із загальною системою лексики національної мови існують місцеві й суспільні підсистеми. Словник лікаря й інженера, металурга й харчовика, продавця й водія, робітника з Чернігова або Маріуполя, селянина з Наддніпрянщини чи Наддністрянщини, студента консерваторії чи інституту легкої промисловості — у лексиконі представників кожної з названих груп населення є специфічна лек­сика, властива тільки їм. Це слова, що належать до лексики обмеженого функ­ціонування. Тобто мовлення окремих професійних і соціальних груп населен­ня має специфічні риси в доборі й використанні слів. Тому лексичний склад мови треба розглядати й у соціальному плані.

Обсяг лексикону певної соціальної або професійної групи визначається ступенем відособлення її від решти носіїв мови. Цей лексикон убирає в себе

Наприклад, одним із відгалужень від загальнонародної мови є так звана “дитяча мова”. Цей словник охоплює невелике коло понять, що ними оперу­ють діти на початку свого свідомого життя: моня, коко, папа (хліб), биця (те­ля), киця, паця (свиня), ціпа (курча), льоля (сорочка), дюдя (холод), жижа (щось гаряче), хоха (щось страшне), гам (їсти) та ін.

Професіоналізми (лат. рго/еББІо “заняття, фах”) — це слова та словосполучення, властиві мовленню певної професійної групи людей. Лексика різних професійних груп характеризується низкою специфічних рис. Це в основному назви знарядь виробництва та їхніх частин, назви трудових процесів, різних гатунків сировини, спеціальні професійні вислови тощо. За межами даного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу. З-поміж професіоналізмів можна виділити науково-технічні, професійно-виробничі, просторічно-жаргонні.

Значна частина професіоналізмів — неофіційні розмовні замінники термінів. Професіоналізми не становлять чіткої системи, тоді як терміни є систематизованими (кодифікованими) назвами понять. У термінів образність, як правило, стерта; у професіоналізмів вона зберігається довше, бо підтримується контекстом. Професіоналізми дуже різноманітні щодо семантичних характеристик. Вони виникають у тих галузях, де заскладна, або навпаки — не зовсім сформована термінологія, там, де особливої термінології не може бути. Зде­більшого професіоналізмами є слова загальнонародної мови, вжиті у специфі­чному значенні: вікно у мовленні вчителів та викладачів — незаповнений між уроками (лекціями) час; висіти — так редактори кажуть про рядки, що не вміщаються в сторінку; човник — деталь швейної машинки і под. Професіоналізми творяться також усіченням основ: термояд (термоядерна реакція), кібер (кібернетик); скороченням слів та словосполучень: білоколоска (білоколоса пшениця), мовник (викладач мови, студент мовно-літературного факультету

Наши рекомендации