Xxxv. народництво і україно­фільство

Українське «народництво»

Смерть царя Миколи І, що не могучи перенести поразки в т. зв. кримській війні, отруївся, була гаслом до заведення ліберальнішої си­стеми в управі Росією. Цар Олександер II мусів піти на шлях суспільних .реформ, з яких найважнішою було скасування кріпацтва. Почалося з амнестії для політичних вязнів і засланців, а в їх числі для членів Кирило-Методіївського брацтва. Куліш, Костомарів, Білозерський та Шевченко знову сходяться, а хоча не на рідному, а петербурському грунті, то молодечі думки про волю й освіту для народу не покидать «братчиків» ні на хвилину. Ореоля мучеництва за святу справу й слава геніяльного поета, окружає тепер Шевченка й зєднує йому однодум­ців навіть серед московського громадянства. Гасло визволення селян з кріпацтва проповідуване Шевченком, стає гаслом дня; підтримують його вагу й безпоседні «Народні Оповідання» Марка Вовчка (Ма­рії Марковички), що саме тоді зійшла як нова зоря на горизонті укра­їнського письменства. Тургенев перекладає «Оповідання» на російську мову й вони стають не тільки грімким обвинуваченням старого суспіль­ного ладу, але й основою могутнього напрямку серед української й московської інтелігенції, т. зв. «н а р о д н и ц т в а».

Та оскільки російське «народництво» мало суто соціяльний ха­рактер, то його українська відміна мала ще й яскраву національну закраску. В однаково тяжкому положенню, як суспільно-економічне становище українського селянства, була його мова та історична тра­диція, й рятуючи перше треба було йти назустріч другому. Укра­їна демократична, як співав Шевченко «без холопа й без пана», Україна запоріжського козацтва, стала тепер ідеалом українських народників, що так ще недавно захоплювалися Україною великих князів та гетьма­нів. Місце старих літописів і дворянських документів зайняла тепер народня поезія, козацькі думи, як еманація старого українського демо­кратизму.

Зразу осередком народницького руху стає Петербург. Тут живе Шевченко, тут працює Костомарів і Куліш, що на кошти українських багатіїв Тарновського й Галагана закладає друкарню й налаштовує видавничу справу. «Записки о Южной Русі» та перша й одинока в своїм роді історична повість «Чорна Рада» — Куліша, твори письмен­ників українського відродження (Котляревського й Квітки) та сучас­них (Шевченка, Марка-Вовчка), перші українські проповіди о. Василя Гречулевича, були літературним викладниками того українського народництва. Нарешті вдається українській кольонії в Петербурзі ство­рити перший літературно-науковий місячник «Основа». А хоч він удер­жався всього тільки два роки (1861—62) то його вага для українського руху першорядна. Окрасою журналу були в першу чергу твори Шев­ченка, Костомарова, Куліша й Марка-Вовчка, але на її сторінки попа­дали й праці співчуваючих українській справі москалів. В «Основі» по­чали свою літературну й наукову працю такі українські письменники, як Антонович, Руданський, Кониський, Свидницький та інші.

Особливо характеристичною для тогочасних настроїв була «Моя сповідь» Володимира Антоновича. Цей польський шляхтич з роду й виховання започаткував своєю «Сповідю» поворот ополяче­ної української шляхти до народу, з якого вона вийшла, стався батьком і носієм т. зв. «х л о п о м а н с т в а».

Сповідь» В. Антоновича

«Судилося мені — писав Антонович у «Сповіди» — родитися шлях­тичем на Україні. Дитиною були в мене всі навички паничів і довго я тримався всіх станових і національних неприхильності! тих людей, по­між якими виховався. Колиж прийшов час моєї самосвідомости, я роз­важно оцінив своє становище в краю; я зважив усі недостачі його, всі змагання громади, серед якої доля мене постановила й побачив, що моральне її становище не має виходу, коли вона не відцурається своїх думок, своїх бундючих замірів на край і національність. Я впевнився, що ті поляки-шляхтичі, що живуть на Україні, перед судом власної совісти, мають тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони жи­вуть, перейнятися його інтересами й вернутися назад до тієї національ­носте, що її колись відцуралися їх предки, та запопадливою працею і любовю, по спроможности, спокутувати те лихо, що заподіяли народові, який вигодував стільки поколінь вельможних зайд, і котрому ці зайди, за його піт і кров віддячували огидливістю, наругами, непошануванням його віри, звичаїв, моральности й особи. Колиж на такий крок бракува­тиме в поляків сили, то слід їм перебратися на польську землю, заселе­ну польським народом на те, щоб не додавати зі себе в краю ще більше дармоїдів та лякатися сумних докорів самому собі за те, що і я зайда, плянтатор, живу з чужої праці, заступаю стежку до розвитку тому наро­дові, до якого хати я заліз некликаний, непроханий, та ще й належу до того табору, що дбає про припинення розвитку народу-автохтона. Але я вибрав перший вихід. Бо хоча я був попсований шляхетським зихованням, звичаями й мріями, але мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, котрого важку недолю я бачив на власні очі. Цей народ я полюбив більше, ніж власні шляхоцькі навички й мрії. Я... стався «перевертнем».

Слідом за Антоновичем стало таких «перевертнів» більше.

Громади» на Україні

Вслід за першою українською «громадою» в Петербурзі, почали творитися анальогічні гурти з такимиж завданнями скрізь по Украї­ні — в Києві, Чернигов!, Харкові, Полтаві та інших українських містах.

Звичайно починали справу студенти висших та середніх шкіл, а там приставало до гурту й старше громадянство. Діяльність «громад» була більш за все культурницька, хоча тут і там попадають спроби політич­ного характеру. «Громадівці» дбали про народню освіту, шкільництво, поширення української книжки й дорогою відчитів, концертів та дра­матичних вистав, старалися ввійти в безпосередній звязок з масами. Самі вони, як «народники» з душі й переконання, пробували виявляти це й назверх. Тому одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українськи. Та головною працею громадівців і співчуваючого їм громадянства була пропа­ганда розкріпачення селян.

Знесення кріпацтва

Вже в рік по вступлению на престіл заявив цар Олександер II представникам дворянства, що він думає взятися за постепенне але не­минуче скасування кріпацтва. Мають селяне розкріпачитися самі, кра­ще це зробити тим, шо мають владу. На прикінці 1856 р. утворився при царському уряді потайний комітет, що мав підготовити реформу селян­ської справи, «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й дбайливо обміркованому пляні». Першими з дворян, що заявили гото­вість добровільно порозумітися з селянами, були дідичі литовсько-біло­руських губерній. Видно, що натиск з долу й вплив «народницької» про­паганди, позначився в тих губерніях найрізкіше. Цар приняв заяву біло­русько-литовських панів до відома й звелів заснувати по губернських столицях спеціяльні комітети для обміркування метод реформи. В 1858 р. справа скасування кріпаччини зробилася питанням дня й прово­дилася явно-славно по всім губернським комітетам і головному в Пе­тербурзі. Нарешті дня 19 лютня 1861 р. Державна Рада приняла й ого­лосила дорогою царського маніфесту закон про знесення кріпацтва. Во­ля дісталася селянам не даром. Подібно як у Галичині, селяне мусіли заплатити за землю, на якій, колись працювали на панів, а тепер мали працювати на себе. При цьому, колись поміщицьку а тепер селянську землю, оцінено дуже високо й селянам довелося заплатити за неї май­же вдвоє стільки, що вона була варта. На Україні розділено зем­лю в той спосіб, що на голову припадало 2—6 десятин землі, але ціла маса селян, що досі працювала по панських дворах, як прислуга, опинилася без земельного наділу. Позатим, нібито звільнених селян поставлено під особливу опіку адміністрації й звязано свободу їхніх рухів з волею громади, до якої вони належали. Не знесено теж понижуючої кари різками, якої вже не було для інших суспільних кляс. Все те викликало невдоволення, навіть чинний спротив серед селянства та неприхильні урядові настрої серед радикальної інтелігенції. Селяне зрозуміли, що їх обманено, повної волі не дано, а землю за дорогі гроші продано. На тому грунті змоглася суспільно-революційна пропаганда «народників» та настороженність уря­ду, вслід за якою пішли реакційні репресії.

Національний характер українського народництва насторожив про­ти себе не тільки московську владу, але й спочуваюче йому дотепер московське громадянство. Бож як не ліберальні були вони під суспіль­ним оглядом, то під національним вони були такіж ряні обрусителі, як і найскрайніші реакціонери. Словянофільство в їхньому розумінню було тільки покришкою для русофільства, а мрія Пушкіна про те, що «всі словянські ріки повинні влитися в московське море» була основою їх світогляду. Вже з 1861 р. починається нагінка на українство й то збоку його дотеперішних «союзників». Як москалі так і поляки, без огляду на свою партійну приналежність, почали доказувати, мовляв українство це ніщо, як відміна польщини чи московщини, українці це ніякий народ, але польське або московське племя й підтримувати роз­виток української культури, це все одно, що йти на руку «Германській інтризі», що завзялася на поляків чи москалів і т, д. Що вже говорити про поляків чи москалів, а то й жиди на Україні підняли крик проти «українського сепаратизму».

Загострив положення вибух польського повстання в 1863 р. Поль­ська повстанча агітація, хоч і не мала особливого успіху серед право­бережних українців, а навіть спровокувала поворот частини спольщеної шляхти до українства, все таки насторожила проти нього уряд та полі­цію. Вслід за паперовими напастями московських публіцистів, посипа­лися на українців куди дошкульніші урядові репресії. Московський пуб­ліцист Катков підняв крик, що як попустити українському рухові, то скорше чи пізніше треба буде мобілізувати військо проти українських сепаратистів.Йогокрик підхопили поменчі газетярські підголоски, а за ними все московське громадянство зайнялося полумям нечуваного шовінізму. З усіх усюдів посипалися доноси на українських діячів, мов­ляв вони, під покришкою культурницької праці, готуються до «відоклення України від Росії». Даремне бився в груди Костомарів, даремне заявляли такі люди, як Антонович, Рильський, Житецький, Чубинський, що вони «вживають всіх своїх сил тільки на те, щоби дати народові освіту й громадське усвідомлення». Українські «громади» порозвязувано, членів поарештовано, а багатьох, по довгих слідствах і судах, позасилано до північних губерній Росії. Короною репресій був славний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва з 1863 p., яким заборо­нено видавати популярні книжки українською мовою, мовляв — «н є було, нема й бути не може ніякої української мови».

Хто з українських діячів злякався й «навернувся», хто пішов у під­земелля, а хто звернув увагу на Галичину, що відзискавши в 1860 р. конституцію стала захистом для дальшого культурно-національ­ного українського життя.

«Жвавий український рух тим способом раптом припинено й при­гноблено саме серед його розмаху. Але це мало той наслідок, що він з Росії перекидається до Галичини; перший оце раз за стільки віків, починається поворотний культурний рух зі східньої України на західню, тим часом як перед тим, під натиском польського панування, живі­ші елементи з західньої України відпливали на схід» (М. Грушевський).

Шевченко

Велика популярність Шевченка, як геніяльного поета а почасти І громадського діяча, не йшла в парі з належною оцінкою його ваги для України. Загально підкреслювалося Шевченкове народолюбство й словяно- а навіть польонофільство, ненависть до кріпацтва й патріотизм, а доволі рідко говорилося про нього, як про першого й найбільш безкомпромісового ідеольога української, державної самостійности. Кирило-методіївське брацтво, до якого належав молодий Шевченко було ема­нацією національно-політичного світогляду, на який здобулася в 40-х роках духова верхівка тогочасного українства. Костомаров, як звязко-вий поміж Харковом і Києвом, прийшов до кирилометодіївців з словянофільськими ідеалами лівобережних масонських льож і тайних то­вариств, але під політично-національним оглядом він чимало завдячу­вав Шевченкові. Вже в перших своїх поемах «Сон» та «Кавказ», що їх Шевченко читав Костомарову, був ясно, хоча й поетично сформулований ідеал політичної незалежності! України. Той самостійницький елемент, що пробивався в енунціяціях кирило-методіївців, це власне вклад Шевченка в програму першого політичного угрупування на Укра­їні. Протягом свого важкого життя Шевченко міняв чи пристосовував свої погляди до ріжних питань, але ідеал державної самостійности України присвічував йому на кожному кроцї, в кожній його думці, сло­ві й ділі.

«І власне з того боку поезія Шевченка має для нас епохальне зна­чіння: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливости існування українського руху як «южно-рускаво» провінціоналізму. Не геніальний стиль та форма, але політичний зміст поезії Шевченка зробив його національним пророком» (Ю. Охримович).

В противенстві до своїх попередників що як і він плакали на румовищах українського минулого, Шевченко не то що шукав за причинами упадку нації, але находив дороги і засоби для її подвигнення. Пасив­ність своїх попередників заступив Шевченко активністю борця-революціонера. Уроджений під селянською, до тогож кріпацькою стріхою, під впливом ідеольогії «Історії Русів» і польської визвольницької поезії (Міцкевич) Шевченко дуже скоро найшов місце своїй самостійницькій ідеольогії на перехрестю думок і почувань як до ворогів так і прихиль­ників України в минулому й сучасному, зрозумів теж, чим слід надхнути своїх земляків-однодумців «живих і ненароджених, в Україні й не на Україні сущих».

Бунтуючись і протестуючи проти сучасної йому дійсносте, Шев­ченко вмів не тільки сам зненавидіти її спричинників, але й надхнути тією ненавистю мільйони. Великою, творчою ненавистю, що була тільки відворотною сторінкою великої, безмежної любови Баьківщини. Шев­ченкові попередники любили теж Україну, та ламали руки над її змар­нованим минулим, але бунтувалися тільки проти тих, проти яких влада не заборонювала бунтуватися. Вони оспівували напр. боротьбу України з «бісурменами», з поляками й католицтвом, але похваляли москво­фільство українських мас у минулому й сучасному. Шевченко — демократ з походження й переконання, вмів захоплюватися державно-твор­чими аспіраціями українських гетьманів, що дорогою монархізму зма­гали до незалежности України, різко осуджуючи демократизм і дема­гогію тих діячів українського минулого, що йдучи назустріч всяким «чорним радам» козацької черні, підготовляли й закріплювали грунт під її царо- й москвофільство, Шевченко апотеозує напр. Хмельницького, за його повстання проти Польщі, але не може йому вибачити переяславського трактату з Москвою. З однаковою любовю розсипав він світла на тих сторінках української історії, що свідчили про самостій­ницьке змагання її діячів, з однаковою теж ненавистю громить «грязь Москви, як і варшавське сміття». Шевченко не докоряє Мазепі за «зраду» Москви, як докоряли йому його сучасники й наслідники, але тільки за те, що не найшов спільної мови з «хвастівським полковником Палієм», щоб одностайно стати проти всіх ворогів України, без огляду на те, кого вони собі обібрали на союзника.

Хмельницький першої доби, Дорошенко, Мазепа, Полуботок, оце герої Шевченкового самостійництва, проти яких ставить під суд таких, на його думку прислужників Москви, як «дурний гетьман» Скоропад­ський, «дурний попович» Самійлович та Розумовський, що «лизав мов собака патинки цариці». Підкреслюючи промахи, осуджуючи нерішу­чість і пятнуючи національну зраду в усіх її формах, як у минулому так і сучасному, Шевченко жде і вірить у прихід українського Вашинг­тона, вірить у те, що «домовина розвалиться, а зпід неї встане Україна», й тому закликає в свому «Заповіті» — «порвати кайдани й вражою злою кровю окропити волю». Борітеся — поборете, було гаслом життя і творчости Шевченка, воно теж сталося його заповітом для грядучих укра­їнських поколінь.

Таким бачимо Шевченка сьогодня, але його сучасники й безпо­середні наслідники, можна сказати, не зрозуміли Шевченкового само­стійництва й не поквапилися піти за його дороговказами. Вгинаючися під тягарем умов політичного життя, тікаючи перед нагінкою москов­ського шовінізму й репресіями уряду, вони перейняли від Шевченка тільки те, що «можна», а «з великого революціонера» духа зробили апостола льояльного братерства й згоди». (Ю. Охримович). Далеко від Шевченкової ідеольогії відбіг Кос т омарів у «зрілому» віці своєї письменницької праці й громадської діяльносте, по свойому, по «хуторянськи» інтерпретував Шевченкову музу Кулі ш.

Народини українофільства

Українці заскочені московським шовінізмом і поліційними репре­сіями, відбивалися як могли. Залякані ворожим наступом, вони принишкли й пробували, на сторінках «Основи» представити український рух, як чисто культурницьке, аполітичне явище. Дехто навіть поспішив-ся з заявами льояльности, аби тільки вороги відчепилися. Тим разом лиху прислугу зробив українській справі Костомарів. Той сам, що в 40-их роках, як ідеольог кйрило-методіївців голосив ідеали українсь­кого «федералізму що відзначався яскравим автономізмом, майже самостійництвом, республиканізмом і суспільним радикалізмом», в 70-их pp. стався ідеольогом безполового, аполітичного «українофільства».

Правда, Костомарів відступав з позицій своєї молодости не відразу. В статтях російського «Совремєнніка» й української «Основи» він ще боронить тези про право кожного народу на державну самостійність і на кожному кроці підкреслює культурно-національну окремішність українського народу, мовляв «хай ні поляки ні москалі не вважають за свої земель, заселених українським народом». Та де далі тим низше опускає Костомарів свій національний стяг. Він перестає писати по українськи, зриває звязки з галичанами та проповідує ідеали повної й беззастережної льояльности владі. «Людина, що в 40-их роках гово­рила, що перед Росією є тільки дві дороги — або перетворитися в фе­дерацію незалежних націй, або розпастися на кілька держав, україн­ський самостійник і республиканець 40-их років, в 70-их pp. пропові­дував повну льояльність кожному петербурському урядові та його обрусительній політиці» (Ю. Охримович).

В противенстві до безкомпромісового самостійника Шевченка й федераліста, а відтак льояльного російського патріота Костома­рова, третий з кирило-методіївців — Куліш, виступає виразником п о-л і т и ч із о г о москвофільства. В «Чорній Раді» та низці пізніших тво­рів, він виказує нездатність українців до самостійного життя, а зєдинення України з Росією вважає одиноким рятунком для неї. Захоплений українською культурою, Куліш показує на державно-творчі способности

москалів, з якими нема чого українцям й боротися на політичному полі. Він повірив і других заставляв вірити, що в межах московської держав­ної системи найдеться місце на буйний розвиток української культури, головнож мови, якій признавав куди більші прикмети, як московській.

Колиж указ проти української мови з 1876 р. примусив його зневірити­ся в можливість розвитку української культури впоряд з московською, тоді він, не перестаючи бути політичним москвофілом, вдарився в звяз­ки з поляками, а коли й на них завівся, пробував орієнтуватися на... Ту­реччину. А хоч Куліш був тільки культурником, то його експерименти мали таки вплив на оточення, й викликаючи хаос, остаточно причинили­ся до витворення типу культурних «українофілів», що були політичними «москвофілами». Остаточно Куліш і Костомарів стали духовими бать­ками українофільського, аполітичного культурництва, яке ознаменовує національне життя Придніпрянщини протягом чергового трицятиліття. Обєднуючи в собі доволі різношерсті елементи, від консервати-стів і монархістів до правих соціялістів, українські «громади» тих часів кермувалися в свой ому народолюбстві радше соціяльними, аніж національними мотивами. Любов до українського минулого, в якому на перший плян висовувалося козацтво (козакофільство) захоплення на-родньою мовою й побутом, дуже часто обмежувалися в тих україно­філів до романтичних акцесуарів у роді козацької чи народньої ноші, співання народніх пісень а то й вживання народньої їжі, головнож слав­ного «українського борщу». Дехто з них мріяв про запоріжську Січ, про щось у роді козацької республики, але ніхто не виходив поза мрії. Позатим всі вони, а бодай видатніші з них працювали на полі україн­ської культури (етнографії, археольогії, історії та літератури) але все і всюди підкреслювали аполітичність своєї праці, головнож відхрещу­валася від марева «українського сепаратизму» й то не тільки з ляку перед царською поліцією. З часом, коли крик московських шовіністів притих, а цензура на українські видання помякшала, зазбручанські «українофіли» насмілилися оживити свою літературно-научну діяльність. Тоді то на чоло українських міст висовується престольний К и ї в, на якого університеті вспіло вже вирости нове покоління наукових та громадських працівників. Вони то, приспавши своїм «культурництвом» чуйність центральної влади, виєднали дозвіл на закладення в Києві відділу петербур. «ГеографічногоТовариства»(1872), що на кілька літ зробився осередком наукового українознавства. Рівночас­но оживає й скріплюється новими іменами (Мирний-Рудченко, Старицький) українська література, а свіжий і великий талант Миколи Лисенка виводить на концертову естраду й сцену (опера «Різдвяна Ніч») українську м у з и к у. Не прогавлює пригожого моменту й укра­їнський театр.

Указ 1876 р.

Та не вспіли ще київські «громадяне» як слід розмахнутися, коли марево «українського сепаратизму» викликало проти них нові репресії уряду. На доноси, що їх почали слати до центрального уряду платні й безплатні агенти московської поліції, створено в 1875 р, спеціяльну протиукраїнську комісію. її душею стався куратор київської шкільної округи Михайло Юзефович, що ще в 1874 р. подав на українців донос, мовляв вони змагають до створення «вільної України в формі респуб­лики, з гетьманом упроводі». Комісія працювала коротко, але рішуче. Прийшовши до переконання, що «допустити окрему літературу на простонародньому українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хочби й у далекій будучности, України від Росії», вона рішила розвязати київський від­діл «Географічного Товариства», а його членів і співробітників, як теж і всіх активних українців зтероризувати індивідуальними репресіями. Короноюж праці тої комісії був ганебний царський указ, підписаний Олександром її. 18 травня 1876 p., що поклав три печаті на українську культуру. Силою цього указу заборонено було друкувати українською мовою не тільки книжки, а й тексти під нотами, виставляти українські театральні пєси та прилюдно співати українські пісні! Таж сама комісія тодіж таки, рішила підсилити «пособія» на москвофільську пропаганду в Галичині, куди якраз і перенесено точку тяжести всеукраїнського національного руху. Указ з 1876 р. мав ще й той наслідок, що з України почалася політична еміграція за кордон, а ЇЇ передвісник Михайло Драгоманів створив на вільній швайцарській землі свого роду культур­но-політичну амбасадупоневоленої України.

Михайло Драгомашв

На тлі аполітичного й асоціяльногі» українського культурництва 70-их pp. підіймається постать Михайла Драгоманова, як дороговказ нової політичної думки. Драгоманів, нащадок дрібного полтавського дворянства, виявив себе зразу як студент, а з початком 70-их pp. Як приват-доцент київського університету. Ліберал і народолюбець з урод­ження, в ранній молодости підпав під вплив поезій Шевченка та соціялістичних теорій Герцена, Бакуніна, Чернишевського і західноєвро­пейських марксистів. Як велика частина тогочасної молоді, був молодий Драгоманів суспільним радикалом-марксистом, а щойно в другу чергу українським патріотом. Останнім зробився він якраз через свій вродже­ний і набутий освітою демократизм. Свою громадську карієру почав як член київської «Старої Громади» з обовязуючого в ті часи культур­ництва. На спілку з істориком В. Антоновичем видав він у 1873—4 pp. перший і половину другого тому «Історичних пісень українського наро­ду» (очевидно по російськи). Поминаючи самозрозумілі в умовах того часу хиби й методичні недотягнення, була ця публікація, як каже Франко «світлою спробою історичної систематики й критики» памятників ук­раїнської устної словестности, що й удостоїлася т. зв. уварівської премії петербурської Академії Наук. З черги видав Драгоманів «Українські пе­рекази й оповідання», для яких використав етнографічні записки таких збирачів, як Степан Руданський, Павло Чубинський, Іван Манджура та інші. Зпід його молодого пера вийшла популярна українська брошу­ра «Про козаків, татар і турків» та прочитаний на третьому археольогічному з'їзді реферат про «Лицарські відгомони в українській народній поезії». Рівночасно писав Драгоманів публіцистичні статті в петербурському «Вєстніку Європи». Особливий натиск у тих статтях клав він на культурно-політичні відносини в Галичині, з якої діячами познак омився ще пічас своїх університетських подорожей в 1871-2 pp. В львівській «Правді» з 1874 р. помістив він статтю про «Літературу російську, великоруську, українську й галицьку», де йдучи слідами Куліша й дру­гих українських культурників, розсновував думки про можливість роз­витку української культури, під спільним общеруським дахом. Подорож Драгоманова по Галичині й Закарпаттю в 1875 р. дала йому приблизне уявлення про західньоукраїнський культурно-національний рух, та йо­го боротьбу з штучно годованим москофільством. З неї привіз він м. і. збірку оповідань О. Федьковича, яку видав у Києві з передмовою про галицько-українське письменство. Доноси галицьких кацапів насторо­жили російську поліцію, що подбала врешті про те, щоби усунути Драгоманова з університетської катедри. Сталося це на передодні цар­ського указу з 1876 р. З доручення київської «Громади» Драгоманів. ки­нув Київ і виїхав за кордон.

Дорогою через Львів і Відень, де він видав російську брошурку «До питання про українську літературу», опинився Драгоманів у Женеві. З того часу зробилася Женева центром українського політичного руху й своєрідньою амбасадою України в Західній Европі, на протяг цілого двацятиліття. Тут написав Драгоманів цілу низку публіцистичних статтей, брошур і книжок, відсіля утримував звязки з Галичиною й Придніпрянщиною, тут він і виріс до децидуючого фактора в тогочасному й майбутньому українському русі.

Свою публіцистичну діяльність почав Драгоманів як далекий епігон кирило-методіївців, з яких програми приняв ідею словянської федера­ції, виключаючи момент українського месіянізму в Словянщині а словянського в світі. Познакомившися з німецьким «напором на схід» прийшов Драгоманів до переконання, що йому треба протиставити федерацію народів східньої Европи, замкнених у межах Австро-Угор­щини й Росії. Рівночасно намагався він усіми силами й засобами, «зевропеізувати» українське громадянство в дусі пануючого тоді в Европі соціального радикалізму й космополітизму. «Розвинувши ще в Києві широку діяльність у тодішніх тайник Громадах, стояв він рівночасно близько до «українофільського» і до соціял-революційного народниц­тва та до тодішних лібералів-общеросів, але ідейно не пристав ні до од­ної течії, тільки весь час працював над синтезою всіх цих напрям­ків, що незабаром вилилася в форму українського громадівства — федералістичного соціялізму» (Ю. Охримович). Та ос­кільки на зазбручанському грунті параліжувало його вплив задомашнене «українофільство» з його консерватизмом і рахунком на льояльність, то куди кращими успіхами могла похвалитися його акція на галиць­кому грунті. Тут він трапив до переконання поважного відламу україн­ської молоді, що в її проводі станув такий талант і титан праці, як І в а н Франко.

Видавана Драгомановим у Женеві на кошт його київських земля­ків, але всупереч їх політичним аспіраціям «Громад а» станула на становищі потреби національної самостійиости всіх народів російської імперії, але не проповідувала гасел безоглядного сепаратизму укра­їнців, як у Росії так і в Австрії. В першу чергу треба змагати до здо­буття й поширення конституційних свобід, щоби еволюційною дорогою довести до федерації народів.

Як демократ і соціяліст, а в першу чергу як член поневоленої Моск­вою української нації, стався Драгоманів першим і довший час одино­ким критиком офіціяльної Росії. В пору, коли більшість російських демократів мовчки акцептувала обрусительну політику московського уряду і громадянства, він перший запротестував проти неї, перший теж здемаскував «визвольну» політику Росії щодо південних словян. Драго­манів перший розкрив Европі очі на Росію, проголосивши в чотирьох європейських мовах полумяний протест проти указу з 1876 p., що став­ся угольним каменем української пропаганди й інформації в західній Европі.

В брошурі «Пропащий час» доказав Драгоманів, що Україна на свойому добровільному приєднанню до Москви все втратила, а нічого не зискала, та що українська молодь мусить станути до боротьби з москов­ським впливом на Україні. У статті «Історична Польща і російська де­мократія» доказував Драгоманів, що майже всі російські соціялісти, від чолових теоретиків до рядових революціонерів, ніколи не поважи­лися признати українському народові права на політичну й національну незалежність, а більшість з них попросту визнавала теорію Валуєва, мовляв «не було, нема й не може бути» ніякої України. Те саме закидував Драгоманів польським демократам, що, не дивлючися на москов­ський гніт над поляками, тільки про те і думали, якби то осідлати ук­раїнський народ.

Розправившись з фарисейством російської й польської демокра­тії, Драгоманів з неменшою гостротою накинувся на хиби й недома­гання українського руху. В першу чергу дісталося від нього аполітич­ному українофільству йогож таки земляків, культурницьким теоріям Костомарова та політичному москвофільству таких культурних укра­їнофілів, як Куліш, Потебня, Антонович, Сумцов та інші. Костомарова та Антоновича пятнує Драгоманів за їх москвофільське насвітлювання української історії, через свідоме й послідовне промовчування протимосковських змагань козацької старшини. Рівночасно в українських діячів і письменників національного напрямку критикує Драгоманів їх національну формалістику, за якою не криється суспільно-громадсь­ка суть. Драгоманів гостро критикує таких українських діячів, як напр. Кониський, що кооперуючи з поляками на галицькому грунті, мріяли навіть про відірвання України від Росії, але не подбали про те, щоби на зазбручанському грунті заснувати якусь нелегальну, самостійницьку партію, мовляв ЇЇ не треба, бо за українців думає... Бісмарк. Душа Драгоманова бунтувалася проти типового для українців «самобутництва», тобто безкритичного боготворения чогось тільки тому, що воно україн­ське. Заслонюючи очі на власні слабости й недомагання, українці облегчують тим самим боротьбу з ними їхніх противників. Не переконували Драгоманова нарікання його земляків на москалів і поляків, мовляв тільки вони винуваті в незавидному положенню України. На думку Драгоманова багато завинили самі українці, своєю байдужністю, пасив­ністю й безхребетністю. «Нам треба поступових гасел, нам треба забли­снути наукою і чином, щоби весь світ зглянувся на нас» — писав Драгоманів. Осуджуючи національно свідомих земляків, громив Драго­манів і лібералів-общеросів українського походження за те, що вони відсахнулися від рідної нації й працювали під чужими прапорами. Він закликав їх, щоби вони вернули на лоно рідного народу й провадили пропаганду суспільних реформ українською мовою і на рідних основах, навязуючи ідеї західньоевропейського соціалізму до українських виз­вольних рухів XVII—XVIII ст. Він закликав до закладення україн­ської соціалістичної партії, яка, поруч пропаганди за соціяльне визво­лення, велаб її за визволення національне й політичне. Одним з перших бачив Драгоманів потребу нац. освідомлеиня міського пролєтаріяту, бо «кожна людина, яка покинула Україну, кожне слово, сказане не по українськи, кожна копійка, видана на неукраїнську справу с великою втратою з народньої, мужицької скарбниці, яка при нинішних порядках нізвідки не вернеться і за яку доведеться важко розплачуватися нащад­кам».

Особливі заслуги поклав Драгоманів для розвитку української політичної думки й прочищення атмосфери в закацапщеній Г а л ич и н і. Йому то вдалося частину москвофільської молоді перетягти до українства, а другу частину, до решти згангриновану,— здемаскувати. Галицьке рутенство, льокальний галицький патріотизм, обскурантизм назадництво та льоялізм, усі «сім гріхів» тогочасного галицького грома­дянства найшли в Драгоманові свого непримиреного ворога.

Підсумовуючи висновки з критики Драгоманова, нетрудно дійти до його позитивної політичної програми, що поклала незатерте тавро на дальшому розвиткові українського руху й політичної думки. Є це: глибока синтеза національного й міжнароднього елементу на грунті строгого демократизму; розуміння українства як національно-політич­ного руху, радикалізм та послідовний демократизм у справах націо­нальної політики й нарешті — всеукраїнство.