Сучасні геополітичні течії та школи

Після Другої світової війни таласократична лінія в геополітиці не переривалася й перетворилася на офіційну міжнародну політику Сполучених Штатів Америки. Ця політика передбачала два варіанти розвитку подій: виграш Заходом боротьби зі Сходом і конвергенція двох протилеж­них ідеологічних суспільних систем із утворенням Світового Уряду («мондіалізм»).

Європейської геополітики у повоєнний період практич­но не було до кінця 50-х років, 60-і роки започаткували створення франко-німецького союзу — ядра об'єднаної Європи. Одночасно виникають і розвиваються європейські школи «регіональної геополітики», дослідники яких зосе­реджують увагу на використанні геополітичних методик для вивчення аналізу, опису міждержавних, міжетнічних конфлік­тів, демографічних процесів і навіть політичних виборів.

У загальній лінії геополітичної думки Заходу найви­разніше були репрезентовані такі течії: атлантизм, мондіа­лізм, прикладна геополітика, течія європейських «нових правих», глобалізм. Розгляньмо кожну з них.

Атлантизм. Послідовники й учні Ніколаса Спайкмена активно розвивають і коригують атлантистську лінію в гео­політиці. Серед них політолог Д. Мейніто, який значну ува­гу приділив культурно-функціональному аналізові в гео­політиці, відомий учений і політик (екс-держсекретар США) Генрі Кісінджер, який від часу двополюсного світу (СРСР— США) вважав, що стратегія США полягає в об'єднанні роз­різнених берегових зон в одне ціле, що дасть змогу атлан-тистам мати повний контроль над Євразією, СРСР. Це од­не ціле має охоплювати ті «берегові сектори», які зберігали нейтралітет або тяжіли до Євразії. Доктрина Кісінджера пропонувала США використовувати метод «батога і пряни­ка»: В'єтнаму — війна, Китаю — співробітництво зі США, підтримка режиму шахіншаха Ірану, націоналістичних рухів в Україні та Прибалтиці тощо. Ідеї Г. Кісінджера тісно пов'я­зувалися з доктриною ядерного стримування США і НАТО.

У 90-х роках геополітична думка на Заході розділилася на дві течії: «неоатлантизм» Семуеля Хантінгтона і «кінець історії» Френсіса Фукуями.

1993 p. американський політолог, професор Гарвард­ського університету й директор Інституту стратегічних дослід­жень Хантінгтон опублікував статтю «Зіткнення цивіліза­цій», а в 1996 р. — книгу «Зіткнення цивілізацій і перебудо­ва світового ладу». Лейтмотив концепції С. Хантінгтона: якщо XX ст. було століттям протистояння ідеологій (це стверджує і Фукуяма), то XXI ст. позначене зіткненням цивілізацій і релігій. Історія людства повертається до історії цивілізацій. Учений убачає роль США в новому світовому устрої у сталій міжнародній зверхності Сполучених Штатів, що є важливою для добробуту й безпеки американців і для майбутньої свободи, демократії, відкритих економік і міжна­родного порядку Землі. Водночас С. Хантінгтон стверджує: «Захід унікальний, але не універсальний». Заходові слід відмовитися від ілюзії щодо своєї універсальності. Інтересам Заходу не прислуговуються безладні втручання в суперечки інших народів. Відповідальність за стримування і розв'язан­ня місцевих конфліктів має лежати на країнах-лідерах тієї цивілізації, яка домінує в певному регіоні. В епоху поліцент-ризму відповідальність Заходу полягає у збереженні власних інтересів, а не у розв'язанні конфліктів, які не мають жод­них вигід для Заходу.

С. Хантінгтон стверджує, що стратегічна перемога атлан-тистів над євразійцями не є цивілізаційною. Західна ідео­логія взяла гору тимчасово. її перемога підніме на поверхню глибинні культурні шари Сходу: посилиться вплив релігій­них чинників, зокрема ісламу й православ'я, буддизму, кон­фуціанства та індуїзму. В недалекому майбутньому заявлять про себе слов'яно-православна, конфуціанська (китайська), японська, латиноамериканська й, можливо, африканська цивілізації. Цей чинник знову створює умови для протисто­яння Заходу і Сходу. С. Хантінгтон прогнозує, що наступна світова війна, якщо така виникне, буде війною між цивілі­заціями. Щоб їй запобігти, необхідно набагато глибше ося­гати елементи спільності та відмінності між цивілізаціями, вчитися співіснувати одне з одним.

Наприкінці XX ст. почалася реальна військова еконо­мічна й культурна експансія США у Євразії. У книзі «Ве­лика шахівниця. Панування Америки та її геостратегічні імперативи», надрукованій 1997 p., Збігнєв Бжезинський моделює ймовірні варіанти поведінки країн та іх союзів і дає рекомендації щодо збереження одної світової наддержави. Після поразки й розпаду Радянського Союзу Євразія, як і раніше, зберігає своє геополітичне становище. Перед Аме­рикою стоїть складне завдання збереження глобальних інте­ресів і світового панування. Мета американської геостра-тегії — створити справді готове до співробітництва світове співтовариство й водночас не допустити появи на світовій арені суперника, спроможного панувати в Євразії й кинути виклик Америці. На думку Бжезинського, Росія ще не зро­била остаточного вибору на користь або демократичного шляху, або — знову — євразійської імперії.

Мондіалізм і неомондіалізм. Геополітична концепція «мондіалізму», суттю якої є утвердження повної планетарної інтеграції, створення єдиного світу має дуже давні історичні корені. Видатний російський письменник Федір Достоєвсь-кий (1821 — 1881) стверджував, що Росія повинна зібрати у братерській єдності все людство. Французький мислитель Огюст Конт писав: «Людство — це всесвітня батьківщина, покликана об'єднати, принаймні в майбутньому, всіх зем­лян». За чотири роки перед тим у «Маніфесті Комуністич­ної партії» К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали такі самі ідеї. Найвиразніша серед них: «Пролетарі всіх країн, єднай­теся!». У концепції Л. Троцького та М. Бухаріна про перма­нентну революцію гасло, народжене після перемоги кому­ністів у Китаї в 1949 p., — «росіянин із китайцем брати навіки» — також спроба втілення цих ідей.

Давню історію мають претензії американців на винят­ковість. Уже в середині XIX ст. деякі американські ідеологи стверджували, що у близькому майбутньому США стануть центром, навколо якого згуртуються всі нації, що США, подібно до сонця, справлять «доленосний вплив» на країни Європи, а далі — «на азійські імперії». Найчіткіше ці поло­ження сформулював американський політолог Г. Моїс у 1941 p.: «XX століття має стати значною мірою американсь­ким століттям». Американці, стверджує він, повинні взяти на себе тягар білої людини, скрізь несучи з собою «стабіль­ність» і «прогрес» американського зразка. Ці ідеї в 1945 р. покладено в основу державної зовнішньої політики США. В них підкреслювалося, що перемога у Другій світовій війні

покладає на американський народ тягар відповідальності за дальше керівництво світом.

У XX ст. США стали головним ідеологічним і політич­ним центром мондіалізму. Було визначено своєрідний центр з реалізації цієї концепції, розроблено декілька варіантів (моделей) переходу до єдиної світової системи під патрона­том США. Один із них спирався на ідеї конвергенції (злит­тя, зближення). Теорію конвергенції створив американський соціолог російського походження Питирим Сорокін (1889— 1968). У 70-х роках цю концепцію модернізувала з огляду на потреби мондіалізму група аналітиків під керівництвом 3. Бжезинського й Г. Кісінджера. В рамках цієї теорії роз­роблено методи формування нової культурно-ідеологічної цивілізації, проміжної між соціалізмом і капіталізмом, з ут­воренням світового уряду. До світового уряду мають увійти Вашингтон і Москва. Реалізуючи цей проект, СРСР пішов на поступки США з усіх принципових питань — скорочен­ня озброєння, розпуск Варшавського Договору, що зрештою призвело до розвалу політичної та економічної системи СРСР, східноєвропейських країн. У той же час Захід не пішов ані на політичні, ні на ідеологічні, ні на геополітичні поступки. Таким чином, мондіалізм було ефективно вико­ристано атлантистами-політиками в «холодній війні» проти Радянського Союзу й країн Центральної та Східної Європи.

Новою версією мондіалізму стала концепція політолога Френсіса Фукуями. 1989 р. в США опубліковано його статтю «Кінець історії?», а 1992 р. — книгу «Кінець історії і остання людина». За концепцією Фукуями, настає «кінець історії» й початок планетарного існування людства, коли регіони розпочнуть переструктуровуватись, орієнтуючись на наймогутніші економічні ядра — центри. XX ст. позначене ідеологічним насильством, коли лібералізм змушений був боротися з залишками абсолютизму, більшовизмом і фа­шизмом, а також із новітнім марксизмом, який прагнув втягти світ у страхіття ядерної війни. Й тільки наприкінці століття, замість конвергенції капіталізму й соціалізму, зно­ву утверджується ліберальна демократія західного гатунку як остаточна, найбільш розумна форма держави. З тим чинником прихильник неомондіалізму пов'язує початок нового панування людства — планетарного, де пануватимуть ринок і демократія, які інтегрують світ у єдине ціле.

Інші сучасні школи геополітики. Наприкінці 60-х років XX ст. у Франції виникла геополітична течія «нові праві». її очолив філософ і публіцист Ален Бенуа. Під прапором «но­вих правих» об'єдналися соціалісти, прибічники буржуазної демократії, германофіли й модерністи, а згодом і слов'яно­філи. Провідним принципом «нових правих» став принцип континентальної політики. Всі етноси, що населяють Євро­пу, є вихідцями з Індії, тобто мають «спільне минуле», тож мусять мати й «спільне майбутнє». Державам Європи по­трібно вийти з НАТО, дотримуватися суворого нейтралітету і створити власні ядерні сили. Саме таку політику здійсню­вав до кінця 60-х років Президент Франції генерал де Голль. «Нові праві» шукали розуміння й підтримки на Сході, вияв­ляли інтерес до зовнішньої політики СРСР і Китаю. В ідеї союзу Європи і СРСР вони бачили можливість протистоян­ня атлантизмові й мондіалізмові.

Із доктриною «нових правих» кореспондуються ідеї бельгійця Жана Тіріара, лідера руху «Юна Європа», який вважав себе учнем і продовжувачем концепції К. Хаусхофе-ра. Суть його теорії зводилася до того, що держава може повноцінно розвиватися тільки тоді, коли володіє достатнім геополітичним простором, великими територіями. Держави Європи мають створити єдину імперію, що протистоїть США. Пізніше Тіріар дійшов висновку про необхідність ут­ворення союзу Європа — СРСР, віддав перевагу радянсько­му соціалізмові, а не західному капіталізмові, зараховуючи себе до європейських націонал-більшовиків.

Послідовником ідей К. Хаусхофера, прихильником «націонал-більшовиків» і «нових правих» виступає австрій­ський генерал Йордис фон Локхаузен. У засадничій праці — «Мужність володарювати. Мислити континентами» — Лок­хаузен висловив думку, що політик, лідер-державник пови­нен знайти історичне місце тому чи тому народові на вели­чезній театральній сцені світового дійства чарівниці-історії. Дослідник вважає Європу континентальним утворенням, що тимчасово опинилося під впливом і контролем таласократії. Також Локхаузен обґрунтовував думку про те, що якби столицею Німеччини був Кенігсберг, а не Берлін, то став би невідворотним союз Німеччини з Росією, спрямований про­ти англосаксонської таласократії. Поодинці ні Росія, ні Німеччина не в змозі протистояти впливові англосаксонсь­ких держав.

У Європі 60—70-х років XX ст. утворилася ще одна по­тужна течія — прикладна геополітика. Один з її прибічників француз Ів Лакост вважав, що завдання геополітики полягає у вирішенні локальних проблем (вивчення настроїв електо-рату, вплив мас-медіа на суспільну думку, формування іміджу політичного лідера), які мають не планетарний, а регіональний характер. Хоча аналіз показує, що прикладна геополітика не має нічого спільного з атлантизмом і мон-діалізмом, із докринами таласократії й телурократії, з цими напрямами її частково пов'язує лише термінологія.

Неоєвразійство. Наприкінці 60—70-х років XX ст. роз­різнені течії євразійства сформувалися в якісно нову течію — неоєвразійство. Ця течія пов'язана з ідеєю пасіонарності історика, етнографа, географа Льва Гумільова (1912—1992).

Спираючись на висновки історії, географії й природо­знавства, Л. Гумільов формулює висновок про те, що вели­короси — особливий етнос, який склався під могутнім впли­вом пасіонарного {пасіонарність — надлишок екстремальної енергії) поштовху. Цей сплав етносів міг утворитися як симбіоз, народжений специфічним поєднанням Лісу й Сте­пу. Союз Лісу й Степу визначив суть цивілізації, культури, стереотипів, поведінки великоросів.

Час, науково-технічний прогрес та інші фактори, безу­мовно, наклали відбиток на зовнішній вигляд етносів, які проживають у Євразії, внесли суттєві корективи в їхній мен­талітет. Проте діючі сили «місцерозвитку» впливають на жителів цього ареалу й понині.

Як нова течія неоєвразійство має декілька різновидів. Представники течії національної ідеократії імперського кон­тинентального масштабу (О. Дугін) протистоять ліберально­му західництву та вузькоетнічному націоналізмові. На їхню думку, Росія — це вісь геополітичного великого простору. її завдання і місія — утворення імперії євразійського соціа­лізму. Ліберальну економіку, створювану російськими реформаторами, вони вважають прикметою атлантизму. Пред­ставники протилежного напряму визначають стратегічну важливість Європи для завершення євразійського «великого простору».

Ще одна течія неоєвразійства підтримує й розвиває ідеї, покликані відновити економічну взаємодію колишніх рес­публік Радянського Союзу. Йдеться переважно про «еконо­мічне євразійство». З такою ідеєю вже кілька років виступає Президент Казахстану Нурсултан Назарбаев.

Л. Гумільов, як і його попередники, не протиставляв решті світу величезний континент Євразії. Євразія виступає як один із геополітичних центрів, а не домінує у світі.

Що чекає на Росію і світ загалом? Прихильники євразій-ства першої течії вважають, що перемога Заходу в «холодній війні» концептуально означає завершення біполярного світу й початок однополярного світу. Неоєвразійці Росії не мо­жуть погодитися з таким варіантом розвитку подій. Прогно­зується кілька моделей нового світоустрою.

Першу найпослідовніше обґрунтовує О. Дугін, який стверджує, що оновлена Росія, зміцнивши свою державність і відродивши свою економіку на базі сучасних технотронних технологій, посяде у світі відповідне для неї місце, знову віднайде свою традиційну миротворчу, стабілізаційну силу, яка стримує хаос.

Друга модель передбачає, що у XXI ст. противагою атлантизмові може виступити Китай. Стрімке економічне зростання, величезна територія, потужний демографічний потенціал, активна динамічна зовнішня політика, могутні, що швидко модернізуються, збройні сили, надають цьому варіантові реальних перспектив. Проте Китай на практиці балансує між атлантизмом і євразійством, і ця політика швидше за все буде тривалою.

Згідно з третьою моделлю, найімовірнішою суперницею США може стати Японія, яка на початку XXI ст. виступає в ролі супердержави.

Четверта модель розглядає ймовірність того, що ісламські країни та Індія можуть стати реальною противагою атлан­тизмові й мондіалізму, якщо в економічному та військовому розвитку їм допоможе Росія. На думку Л. Гумільова, якщо Росія й буде врятована, то тільки як євразійська держава і тільки через євразійство.

Глобалізм. Глобалізація (від англ. global — світовий, всесвітній) — загальноцивілізаційний процес, який справляє величезний вплив на політичні та інші сфери людського буття. Цей термін у 60-х роках XX ст. запровадили в науку відомі теоретики Римського клубу Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Мисарович, А. Печчеї та ін.

У визначенні терміна «глобалізація» виявилися чотири основні його тлумачення:

як процесу зміцнення зв'язків між найвіддаленішими ку­точками планети;

як процесу поширення на всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, культури ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо;

як виникнення спільних для всього світового співтова­риства проблем (економічних, політичних, військових, еко­логічних тощо);

як процесу зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах суспільного буття, породжуваних поглибленням взаємозв'язків і взаємозалежності країн і народів.

Глобалізація, як правило, поділяється на фінансово-еко­номічну, технологічну, політичну, культурну та ідеологічну. Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку всіх країн і етно-національних спільнот, «спресовує» світ у єдине ціле, справ­ляє вирішальний вплив на цілі континенти й цивілізації.

Глобальні проблеми сучасності — сукупність суперечли­вих процесів, у яких виявляється криза сучасної цивілізації. Це — поглиблення суперечностей між людиною та приро­дою; поглиблення суперечностей між людьми (проблеми війни й миру, демографії, боротьби зі злочинністю тощо).

Глобалізація зумовлена взаємозв'язком світу та інфор­маційною революцією, розвитком світових телекомунікацій і цифрових електронних мереж. Зростає інтернаціоналізація інноваційних процесів і загострюється конкуренція техно­логій. Використання інноваційних знань перетворилося на важливу передумову ділового успіху.

У зв'язку з об'єднанням національних компаній у міжна­родні корпорації і розвитком складальних виробництв у третіх країнах посилюються тенденції деконцентрації вироб­ництва. Відбувається криза моделі соціально орієнтованої

економіки, перевагу дістають країни з низькою заробітною платою, у яких створено сприятливі умови для розміщення виробництв і збуту їхньої продукції, що сприяє припливу за­рубіжних інвестицій. Азійсько-Тихоокеанський регіон стає реальним світовим полюсом масового продукування виробів широкого вжитку.

На рубежі третього тисячоліття місце постіндустріальної заступає неекономічна (етноекономічна) модель розвитку. Стає можливою не тільки територіальна, а й глобальна кон­солідація нації, яка об'єднує діаспору в усьому світі. Гло­балізація посилює вплив зовнішніх факторів розвитку. Особливо підпадають під зовнішній вплив держави з пере­хідною економікою. В умовах відкритості високорозвинені країни без перешкод проникають на ринок слабших країн, розвиваючи місцеву промисловість і експортуючи чужі соціокультурні цінності.

Глобалізація економіки веде до лібералізації суспільних відносин, що є викликом для політичної еліти. Зростає мобільність громадян, про що свідчать темпи розвитку міжнародного туризму та міграційних процесів.

Після падіння «залізної завіси» держави опинилися на­чебто під молотом глобалізації і регіоналізації економіки. Тут перемагає той, хто здатний створити найсприятливіші умови для господарювання у відповідному місці й соціаль­ному часі.

Як результат глобалізації та регіоналізації сучасного світу формуються інтерполіси, чи світові міста (Нью-Йорк, Гон­конг, Сингапур, Стамбул, Москва та ін.). На ґрунті вико­ристання новітніх інформаційних і комунікаційних техно­логій інтерполюси сконцентрували величезні капітали й ноу-хау. У XXI ст. інтерполіси за аналогією з середньовічни­ми вільними містами, можливо, будуть управляти світом.

Нині в основу формування єдиної Європи покладено ат­лантичну модель. Ідея атлантичного федералізму стала соціокультурною стратегією Західної Європи. Тут пріоритет надається не об'єднанню національних держав, а громадян­ському суспільству, поетапному входженню регіонів до Європи. У здійсненні регіональної політики активна роль належить Раді Європи. 1994 р. вона прийняла Хартію місце­вого самоврядування, а 1996 р. Асамблея європейських регіонів — «Декларацію про регіоналізм у Європі». Нині Асамблея об'єднує понад 300 регіонів Західної, Центральної та Східної Європи.

Таким чином, формування регіональної політики зумов­лене поєднанням внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку. Якщо завдання державної влади полягає у проведенні мак-роекономічної політики, формуванні ринкової макрострук­тури й забезпеченні соціального захисту громадян, то регіональна політика грунтується на економічних, програмо­вих, соціально ефективних і економічно допустимих засадах.

У 90-х роках зазнала серйозної кризи модель усезагального добробуту, або соціальної ринкової економіки. Ключо­вим елементом життєдіяльності оголошується не індивід і суспільство, а взаємини й комунікації між людьми на різних рівнях соціальної ієрархії. Секрет успіху в економіці тепер не завжди залежить від фізичного та фінансового капіталу, а насамперед від багатства людського чинника — знань, ідей і творчості. Принцип рівності в розподілі соціальних благ змінюється на новий: «Хто не працює — той не одержує допомоги».

XX ст. з цілковитою підставою називають американ­ським. Сполучені Штати Америки в цей період стрімко ввійшли до числа світових лідерів і з розпадом СРСР зали­шились єдиною наддержавою. На рубежі XXI ст. Сполучені Штати Америки виграли економічне змагання із Західною Європою та Японією. Економіка країни стала однією з конкурентоздатних у світі, а державний бюджет — бездефі­цитним.

Сполучені Штати Америки — країна західної європейсь­кої цивілізації, країна емігрантів, що утворюють маргінальні субкультури з потужною енергетикою, діловою активністю. Країна емігрантів, яка досягла високого рівня якості життя, залишається привабливою для іноземців, які прагнуть жити у США з економічних мотивів.

Америка випереджає світ конкурентів у сфері високих технологій і є світовим лідером в галузі інформаційних тех­нологій, підтверджуючи тим самим формулу світового пану­вання: «Хто володіє інформацією, той володіє світом».

Військово-промисловий комплекс США забезпечує не тільки внутрішні потреби, а й понад 50 відсотків світового

експорту зброї. Військова доктрина США ґрунтується на використанні максимально мобільної, оснащеної сучасною зброєю, нечисленної професійної армії. Чисельність зброй­них сил США скоротилася за період 1970—1998 років з 3,1 млн до 1,4 млн осіб.

Предметом особливої гордості американців є демократія, що Грунтується на пріоритеті громадянського суспільства перед державою й індивіда перед державою, поділі влад, федералізмі та двопартійній системі. Проте аналітики виріз­няють різке зниження активності американців. Еліта веде жорстку боротьбу за владу, використовуючи в цій боротьбі «війну компроматів». Спостерігається примітивізація масо­вої культури. Громадяни єдиної світової держави й найба-гатшої країни у світі переконані в національній винят­ковості й перевазі над іншими народами.

Одним зі світових центрів економічної могутності стає Азійсько-Тихоокеанський регіон. Серед провідних інду­стріально розвинених країн виокремлюються Японія, Китай із Гонконгом, Південна Корея, Тайвань, Сингапур, Австра­лія і Нова Зеландія. В Азійсько-Тихоокеанському регіоні сформувався один зі світових фінансових центрів, де кон­центрується значний інвестиційний і фінансовий капітал.

Отже, в сучасному світі можна констатувати супереч­ливість процесів глобалізації та регіоналізації. З одного бо­ку, самовпевнені Сполучені Штати Америки, які мріють про нову американську еру. З іншого — нові центри світової мо­гутності, а також реальні тенденції соціальної та економіч­ної маргіналізації в різних регіонах світу.

Короткі висновки

1. Найзагальнішою і такою, яку поділяють усі наукові школи, методологічною формулою геополітики є фундаментальний історичний дуалізм між Сушею, те-лурократією, Євразією, «географічною віссю історії», з одного боку, і Морем, таласократією, Атлантикою, англосаксонським світом, з іншого. Втім, із появою авіації й, особливо, ядерної зброї та засобів її

доставки традиційні моделі, в засаді яких лежав географічно-просторовий детермінізм, потребують коригування.

2. Офіційно проголошена фашистською і буржуазною псевдонаукою, геополітика як така в СРСР не визна­валась, її функції виконувало кілька дисциплін — теорія міжнародного права й міжнародних відносин, стратегія, військова географія, етнографія. Водночас загальна геополітична поведінка СРСР на планетарній арені видавала наявність раціональної, з геополітич-ного погляду, моделі поведінки.

3. Саме ті країни, які визнавали геополітиків і послуго­вувалися їхніми концепціями, одержали вражаючі ре­зультати й підійшли впритул до того, щоб остаточно досягти одноосібного світового панування. Німеччи­на заплатила за неувагу до тези Хаусхофера щодо «континентального блоку» (вісь Берлін—Москва— Токіо) тим, що зазнала трагічної поразки в Другій світовій війні. СРСР, який не надавав достатньої уваги працям російських геополітиків, без бою та опору опинився в тій самій ситуації, що й Німеччина в ре­зультаті Другої світової війни, — глибока економічна й соціальна криза призвела до розпаду колись мо­гутньої держави.

4. Однією із впливових сучасних геополітичних течій є атлантизм. Найґрунтовніше ідеї атлантизму викладе­но в концепції Семюеля Хантінгтона. її лейтмотивом стала теза про те, що XXI ст. буде добою зіткнення цивілізацій і релігій. США виконуватимуть в новому світоустрої роль міжнародного лідера.

5. Геополітична концепція мондіалізму набула свого розвитку в середині XX ст. Один із її варіантів спирав­ся на ідеї конвергенції і створення на її засаді світо­вого уряду, до якого мали ввійти й Вашингтон, і Моск­ва. Радянський Союз пішов на поступки США з усіх принципових питань. Проте Захід не пішов ані на політичні, ні на ідеологічні, ні на геополітичні поступки, що зрештою призвело до розвалу СРСР, а

також політичної системи країн Центральної та Східної Європи.

6. Наприкінці 60-х років XX ст. виникла геополітична течія «нові праві», автори якої обстоювали принцип самостійної, незалежної від США Європи, ідею союзу Європи й Радянського Союзу як передумову протисто­яння атлантизму й мондіалізму. У Європі 70-х років XX ст. склалася ще одна потужна течія — прикладна геополітика, хоч аналіз показує, що проблеми, які прагнуть розв'язувати її прибічники, мають не гло­бальний, а регіональний характер.

7. Прибічники однієї із сучасних течій неоєвразійства вважають, що перемога Заходу в «холодній війні» концептуально означає закінчення біполярного світу й початок світу однополярного. Прибічники іншої течії не погоджуються з таким варіантом розвитку подій і прогнозують ряд моделей нового світоустрою.

8. Новітньою політичною течією є глобалізм. Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку всіх країн і етно-національних спільнот, «спресовує» світ у єдине ціле, справляє вирішальний вплив на цілі континенти й цивілізації. У глобалізму як сучасної геополітичної доктрини є і прибічники, і противники.

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення геополітики як науки.

2. Які вам відомі основні школи геополітики?

3. Дайте визначення понять «атлантизм», «мондіалізм» і «нео-мондіалізм».

4. У чому суть поглядів «нових правих» і прибічників прикладної геополітики?

5. Схарактеризуйте концепцію неоєвразійства.

6. Розкрийте причини глобалізму та антиглобалізму.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гаджиев К. С. Геополитика. — М., 1997. — 384 с.

2. Дергачев В. П. Геополитика. — К., 2000. — 448 с.

3. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. — М., 1997. - 608 с.

4. Україна в новому геополітичному просторі: теоретичний і приклад­ний аспекти [Кол. монографія] / За ред. Ф. М. Рудича. — К., 2002. - 488 с