Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, цивільному судочинстві. Без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, то­му суд і є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних процесуаль­них правовідносин. Другим суб'єктом цивільних процесуаль­них правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і яка в одній зі стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи прокуратури, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, і профспілки, підприємства, установи, організації і окремі гро­мадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах окремого провадження; процесуаль­ні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи.

З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб'єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів їх класифікації на групи:

а) на юридичне заінтересованих і юридичне незаінтересованих осіб або суб'єктів допоміжних правовідносин; б) на суб'єк­тів по застосуванню норм права і суб'єктів по додержанню та виконанню норм права або на юрисдикційні органи та їх службових осіб і учасників цивільного процесу; в) на суб'єк­тів, які здійснюють правосуддя, беруть участь у здійсненні правосуддя, сприяють правосуддю. Наведена класифікація має загальний характер, не розкриває мети і завдання участі окремих суб'єктів у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, які беруть участь у справі (§ 1 глави 4 розділу 1 ЦПК України).

З урахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та нормативного їх виділення і визна­чення вони можуть бути класифіковані на три групи:

1) особи, які здійснюють правосуддя у цивільних справах:
а) суди, що розглядають і вирішують справи по першій ін­станції; б) суди, що перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з винятковими і нововиявленими обставинами;

2) особи, які беруть участь у справі(§ 1 глави 4 розділу 1
ЦПК України): а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних
законом інтересів сторонами, третіми особами у справах по­зовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах наказного і окремого провадження; б) з метою за­хисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів:
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та окремі громадяни (ст. 26 ЦПК України);

3) інші учасники цивільного процесу (§ 2 глави 4 розділу 1 ЦПК України): — особи, які сприяють судові в розгляді спра­ви, — свідок, експерт, перекладач, особи, які мають письмові і речові докази, спеціаліст, особа, яка надає правову допомо­гу, секретар судового засідання, судовий розпорядник (ст. 47 ЦПК України).

Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних пра­вовідносин становлять державні органи, наділені владними функціями. Суд є обов'язковим суб'єктом у всіх стадіях про­цесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати :І одноособових дій судді, який виступає від імені суду.

Процесуальними гарантіями, що забезпечують безсто­ронність і об'єктивність суддів є відводи. Судді й секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у розгляді справи і виконанні рішення та підлягають відводу і самовідводу за наявності пості обставин, передбачених статтями 20, 22 ЦПК України.

Особи, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України), відрізняються від інших суб'єктів тим, що мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і в реалізації ухваленого по ній судового рішення. Їх заінтересованість. зумовлюється тим, що вони мають відношення до справи як учасники матеріального спору (суб'єктивний матеріально-правовий характер заінтересованості). Виходячи з цього, вони мають рівні процесуальні права (ст. 27 ЦПК України) і у своїх судженнях та діях можуть висловлювати і визначати своє ставлення з приводу правової суті цивільної справи, а та­кож з будь-яких питань, що виникають у процесі її розгляду і перевірки законності та обґрунтованості ухваленого по ній су­дового рішення. Але характер і ступінь їх юридичної заінтере­сованості не однаковий.

Сторони у позовному провадженні (статті 30-33 ЦПК Ук­раїни) перебувають між собою у спірних матеріальних пра­вовідносинах, що вимагають судового захисту. У зв'язку з цим їх заінтересованість у справі має суб'єктивний матеріаль­но-правовий характер. Суб'єктивний правовий інтерес мають заявники і заінтересовані особи у справах окремого прова­дження (статті 234, 235 ЦПК України). До даної підгрупи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать треті особи (статті 34-36 ЦПК України), які мають правовий зв'язок з однією зі сторін і заінтересованість, обумовлену тим, що наслідки розгляду судом такої справи можуть вплинути на ці відносини.

Самостійну підгрупу цивільних процесуальних право­відносин — осіб, які беруть участь у справі, становлять органи держави, державні та громадські організації, які захищають права інших осіб. Характерною їх рисою є наявність у справі державного або громадського інтересу, який визначається ви­конуваними ними функціями у системі політичної організації суспільства. Відповідно до ст. 45 ЦПК України цивільні процесуальні правовідносини між судом, Уповноваженим Вер­ховної Ради України з прав людини, прокурором, органами державної влади, органами місцевого самоврядування виникають тоді, коли останні, здійснюючи покладені на них обов'язки, покликані захищати права інших осіб та інтереси держави. У передбачених законом випадках підприємства І установи, виходячи з суспільних інтересів, беруть участь у справі в цивільному процесі для захисту інших осіб (ст. 237 ЦПК України, ст. 165 СК України).

Цивільне процесуальне законодавство присвячує окремі норми права участі профспілок та інших громадських і кооперативних організацій у цивільному процесі (статті 3-5 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 243 КЗпП України держава визнає професійні спілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-еко­номічних прав та інтересів у органах державної влади та міс­цевого самоврядування, у відносинах з власником або уповно­важеним ним органом, а також з іншими об'єднаннями грома­дян. Вони взаємодіють із судом для здійснення своїх статут­них завдань щодо захисту прав та інтересів працівників.

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин щодо захисту прав та інтересів громадян, державних і суспільних інтересів, які належать до осіб, які беруть участь у справі, є органи прокуратури (ст. 45 ЦПК України), їх заінтересова­ність у справі має державно-правовий характер.

Статтею 26 ЦПК України до складу осіб, які беруть участь у справі, включений процесуальний представник, поклика­ний захищати права й інтереси осіб, яких він представляє в цивільному процесі у справі (сторін, третіх осіб та ін.).

Самостійну групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять інші учасники цивільного процесу. Назва цієї групи суб'єктів у чинному законодавстві уніфікова­на. У статті 47 ЦПК України встановлюється перелік таких осіб, які не беруть участі у справі, їх призначення і процесуальне становище в процесі.

Особи, які не беруть участі у справі, характеризуються відсутністю у справі юридичної заінтересованості, але обійтися без їх участі у цивільному процесі неможливо. Вони сприяють особам, які беруть участь у справі, в доказовій діяльності, судові — у здійсненні правосуддя. До них належать: свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти; особи, які надають правову допомогу; секретар судового засідання, судовий розпорядник. Між такими особами і судом існують взаємні процесуальні правовідносини. Так, відповідно до ст. 50 ЦПК України свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано примусовому приводу через органи внут­рішніх справ (ст. 94 ЦПК України), про що суддя постановляє відповідну ухвалу. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмови­ми записами, відмовитися від давання показань у встановле­них законом випадках, а також на компенсацію витрат, по­в'язаних з викликом до суду. Свідок несе кримінальну від­повідальність за завідомо неправдиві показання або за відмо­ву від давання показань з непередбачених законом підстав.

Громадяни і організації можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані суб'єктом цивільного процесуального права, носіями процесуальних прав і обов'язків. Поняття суб'єкта права нерозривно пов'яза­не з категорією цивільної процесуальної правоздатності (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка виникає у організацій одночасно з дієздатністю (здатністю особисто здійснювати свої права в суді та доручити ведення справи представникові) і відповідно до статей 28, 29 ЦПК Ук­раїни наділяються ними тільки юридичні особи. Процесуаль­ною правоздатністю наділені всі громадяни України, іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства (статті 410, 411 ЦПК України). Дієздатністю - громадяни, які досягли повноліття. Неповнолітні віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть виступати у суді особисто лише у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто бе­руть участь.

Притягнення до участі у таких справах законних представників (батьків, опікунів, піклувальників) неповнолітніх дітей для надання їм допомоги залежить від суду. Однак він зобов'язаний їх притягти до участі у справі, що виникла з угоди, на укладання якої неповнолітнім потрібна згода батьків, опікунів і піклувальників, для захисту прав та інтересів неповнолітніх.

Права та охоронювані інтереси неповнолітніх, які не дослі­ди чотирнадцяти років, а також визнаних судом обмежено дієздатними і недієздатними громадянами, захищають у суді їх законні представники.

Але бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідно­син мають можливість також організації, які не є юридични­ми особами, на підставі надання їм законом прав і покладання обов'язків на участь у цивільному процесі. Наявність статусу юридичної особи ще є недостатньою для того, щоб організація мала можливість бути будь-яким суб'єктом цивільних проце­суальних правовідносин і здійснювати його права. По захисту прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України) вона може брати участь лише у деяких справах. Вона не може бути свідком, експер­том, перекладачем, спеціалістом.

Недосконалість цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності для характеристики наявності в організації мож­ливостей права набуття і права здійснення дали підставу дея­ким авторам ввести до термінологічного складу цивільного процесу таку юридичну категорію, як правосуб'єктність. Щодо категорій правоздатності та дієздатності, то їх необхід­но мати у цивільному праві, де можливість мати права не завжди є можливістю реалізувати їх особистими діями. У цивільному процесі необхідна наявність правосуб'єктності - права і обов'язку стати конкретним суб'єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних процесуальних прав і обов'язків, встановлених процесуальним законом для даного суб'єкта правовідносин, і здійснювати їх. Але категорія правосуб'єктності у теорії цивільного процесу визначається різним змістом — ототожнюється з правоздатністю або з правоздатністю і дієздатністю; сфера застосування обмежується тільки організаціями. Використання для характеристики можливого правонабуття і право здійснення різної юридичної термінології — правоздатності, дієздатності і правосуб'єктності — вносить неточність у зміст цих понять, викликає по­милки і труднощі у практичному застосуванні.

Правоздатність і дієздатність у змісті статей 28, 29 ЦПК України мають, крім зазначених вище, ще й той недолік, що вони стосуються права мати права і обов'язки і здійснювати їх лише тоді, коли можливість бути суб'єктом процесуальних правовідносин для органів держави, підприємства і органі­зацій доповнюється також їх обов'язком. Участь органів опі­ки і піклування, наприклад, у справах про позбавлення бать­ківських прав (частини 4, 5 ст. 19 СК України), є не тільки правом, а й обов'язком, який випливає з необхідності здійс­нювати покладені на них функції у державному управлінні і у справі захисту прав громадян та інтересів держави. Право державних організацій і підприємств брати участь у цивільно­му процесі суб'єктами захисту цивільних прав сторонами є для них обов'язком, який випливає з необхідності захисту державної власності. Обов'язком є участь громадян у ци­вільному процесі свідками, а також експертами (статті 50, 53 ЦПК України).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, прокуратури, суду, підприємства, установи, організації для виконання визначеної їм компетенції наділяються необхідними правами і обов'язками, а не здатністю їх мати. Формули «правоздатність — правосуб'єктність» не може бути прийняти для підприємств, установ, організацій також тому, що для них можливість мати процесуальні права і обов'язки виникає одночасно з правом їх здійснювати. Отже, соціальна можливість, визнана і узаконена державою, характеризує не здатність громадян, підприємств, установ і організацій мати процесуальні права і обов'язки та здійснювати їх, а право і обов’язок бути конкретним суб’єктом процесуальних відносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто наявна цивільна процесуальна правосуб'єктність. Вона визначається сукупністю процесуальних прав і обов'язків на участь у цивільному процесі

а) суб'єктами захисту своїх прав та інтересів як сторони, тре­тьої особи у справах позовного провадження, заявника і заін­тересованої особи у справах окремого провадження та щодо здійснення закріплених за ними у законі процесуальних прав і обов'язків; б) суб'єктами захисту прав та інтересів інших осіб як прокурор, орган державної влади, профспілка та ін. (ст. 45 ЦПК України), процесуальний представник та щодо здійснення закріплених за ними процесуальних прав і обов'язків; в) суб'єктами, які сприяють правосуддю, а також у здійсненні закріплених за ними процесуальних прав та обов'язків.

З цього приводу зроблено зауваження, що при визначенні правосуб'єктності через права і обов'язки її не можна відріз­нити від суб'єктивних прав, незважаючи на те, що вона є пе­редумовою їх виникнення. Таке твердження є наслідком ото­тожнення суб'єктивних прав з правами суб'єкта конкретних правовідносин. Суб'єктивне право поняття більш широке, во­но включає право бути суб'єктом правовідносин і права суб'єкта правовідносин. Цивільна процесуальна право­суб'єктність є передумовою не суб'єктивних прав, оскільки сама входить до її складу, а передумовою для набуття і володіння процесуальними правами і обов'язками конкретного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб'єктність і права суб'єкта правовідносин — пов'язані можливості, які існують паралельно і являють собою різні етапи у її розвитку. Зі вступом у цивільний процес громадянин і ор­ганізація не позбавляються правосуб'єктності. Їх право бути суб'єктом захисту своїх чи чужих інтересів не погашається використаною можливістю участі у конкретній справі. А це свідчить про те, що з реалізацією правосуб'єктності громадя­нин і організація стають конкретними суб'єктами процесуальних правовідносин, набувають його прав і обов'язків, а також можливості їх здійснення.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність є складовою за­гальної правосуб'єктності громадян та організацій і тісно пов'язана з державною, адміністративною, цивільною, трудо­вою та іншими видами і визначається характером зв'язку між зазначеними галузями права. Можливість набути цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх (цивільна правосуб'єкт­ність) перебуває у реальному забезпеченні визнаної за громадянами і організаціями, що нею наділені, цивільної процесу­альної правосуб'єктності, наявність якої є процесуальною га­рантією охорони, а не захисту першої. Охорона — це загроза вжити заходів, тобто бути учасником процесу, порушити у суді справу. Захист виникає з порушенням цивільної право­суб'єктності і виявляється у реалізації процесуальної пра­восуб'єктності на відкриття у суді справи.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність також охоро­няється процесуальним законом і може бути предметом захи­сту.