Тема 5. запобігання корупційній злочинності

Вступ

1. Поняття корупції та корупційної злочинності.

2. Рівень, структура і динаміка корупційної злочинності. Особа корупціонера.

3. Причини та умови корупційної злочинності.

4. Основні напрями протидії та профілактики корупційної злочинності.

Висновки

ВСТУП. В останнє десятиріччя, особливо з середини 90-х років ХХ століття, на всіх рівнях українського суспільства, починаючи з вищих державних органів, різноманітних громадських об’єднань, у працях науковців, засобах масової інформації та багаточисельних опитуваннях громадян відмічається значне поширення корупції. Вказується, що вона охопила всі ланки апарату управління, судову систему, органи правоохорони, установи та заклади, які покликані обслуговувати населення, задовольняти його життєво-важливі потреби. Зрештою на законодавчому рівні визнано, що корупція становить загрозу національній безпеці країни, а протидія їй має бути віднесена до найвищих пріоритетів держави. Виняткова поширеність корупції в України, в тому числі на вищому рівні влади і управління, в ключових ланках економіки, відмічається міжнародними організаціями, авторитетними аналітичними центрами, в численних рейтингах сприйняття корупції підприємцями та інвесторами. Зокрема за цим показником міжнародна неурядова організація „Транспаренсі інтернейшелн” традиційно відводить Україні одне з найгірших місць у світі, а деякі відомі дослідники (Дж.Хєлман, Д.Кауфман) відносять її до країн, це через високорівневу корупцію. Є підстави констатувати „приватизацію держави”.

1. Поняття корупції та корупційної злочинності. В чому полягає сутність та природа корупції? В самому короткому викладі нинішнього розуміння корупції – її сутність полягає у використанні наданої влади чи посади в особистих, передусім корисливих цілях. Корупція має соціальні коріння у далекому минулому. З появою відокремленого від мас населення прошарку чиновництва, що є рисою і свідченням утворення держави, його супроводжувала ознака корупційності. За свідченням дослідників термін корупція (від латинського „corruption”- дослівно – псування, порча) у Древній Греції ще до нової ери вживався спочатку у побутовому значенні стосовно псування харчів та питної води. Згодом його стали використовувати і в соціальному значенні для позначення морального розкладу, „розладу порядку у полісі”, тобто у суспільній організації. Тож цим терміном у західних країнах, мова яких багато що наслідувала з латині, терміном „корупція” стали називати підкуп, побори державного чиновника, підкреслюючи, що тим самим він спотворює владу, псує, розбещує уявлення про неї. В сучасній італійській мові, наприклад, ознака „corroto”, що походить від латинської „corruption” перекладається як зіпсований, підкуплений, розбещення. До речі поряд з ним условнику стоїть „corrosione” – роз’їдання, руйнування, корозія. Це дало привід декому з сучасних дослідників образно визначати корупцію в якості корозії влади.

З історії відомо, що поширеність, міра та відвертість корупції визначалися повнотою надання чиновнику влади над населенням, в тому числі права легально збирати з нього данину, побори або неофіційно брати кошт (російське – мзду) за виконання покладених на нього державних повноважень, службових обов’язків. Можливість останнього перебувала у прямій залежності від закритості чиновної діяльності та підставлення загального культурно-цивілізаційного розвитку населення.

У країнах, що стали на шлях демократії, процеси утвердження демократичних засад у системі державного управління забезпечували її поступову відкритість громадянському суспільству. Таким самим підривалася живильна основа всевладдя та корупційності чиновництва. Демократичне середовище перешкоджає та протидіє корупції. Однак жодна з соціально-політичних та економічних систем не має повного імунітету від корупції. Змінюються лише її обсяги і прояви, а також можливості, що визначається ставленням до неї держави та суспільства.

Характерною у цьому відношенні була радянська система. Вона створила апарат нечуваних розмірів та надала йому, передусім партійному апаратові, гіпертрофованих повноважень. Фактична сила апарату була ще більшою внаслідок суцільного одержавлення економіки та інших суспільних сфер, якими партійний апарат беззастережно командував, а також через повсюдне насаджування закритості, режиму „для службового користування”, обмеження безпосередньої демократії формальним її декларуванням та бюрократичною формалістикою.

За цих умов партійні та державні функціонери вищого рівня мали можливості отримувати всі потрібні їм життєві блага без всякої корупції. Рідко, коли оприлюднювалися та ставали предметом публічного розгляду факти їх корупційних зв’язків із „тіньовим” бізнесом і криміналітетом. І що вони не сягали вище рівня керівництва республікою або областю. Це стосується корупційності чиновництва середнього та нижчого рівнів, що вона досить відчутно стримувалася густим мереживом різноманітного контролю, „підгодовуванням” апарату, передусім номенклатури, відчутними побутовими пільгами та перевагами, а головне – через страх втратити останні, що зразу переводило винуватця на нижчій на декілька порядків рівень життя та можливостей „звичайного” громадянина.

З настанням незалежності Україна успадкувала апарат управління майже незмінним як за його кадровим складом (зникла лише партійна частина), так і за принципами всевладності, кастовості, закритості, фактичним пануванням над населенням. Проголошувана неодноразово адміністративна реформа обмежувалася формальними змінами структури, та жодним чином не торкалася заміни розпорядчих повноважень чиновництва на виконавчі стосовно забезпечення реалізації прав, повноважень, норм, що мали б бути визначені лише законом. Демократизація апарату та системи управління суспільством, впровадження інституцій та контролю громадянського суспільства залишилися лише деклараціями у доповідях, резолюціях, посланнях. Розпорядчих актах щодо відкритості, прозорості. Атестування, ротації апарату. Фактично жодного разу за роки існування нової влади не було опрацьовано конкретної програми та планів реальних заходів щодо демократизації апарату управління, як і суспільства загалом. Концепція боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затверджена Указом Президента України від 24 квітня 1998 року, стосовно більшості рекомендованих нею заходів залишилися не виконаною або виконана формально, без отримання конкретних результатів.

Наведене дає можливість визначити сутність та поняття корупції.

Сутність корупції визначається наступним

1) вона існує у суспільстві та має суспільний характер і прояв;

2) має соціальну обумовленість, міра вияву та реалізації якої визначається конкретними у різні періоди історії умовами цивілізаційно-демократичного розвитку суспільства;

3) корупція виявляється у сфері реалізації публічної влади та полягає у використанні останньої її носіями у власних, здебільшого корисних, інтересах;

4) корупція є діяльнісним проявом носіїв публічної влади та відповідних посадових повноважень;

5) корупція спричинює глобальну шкоду суспільству, головним умовам та відносинами його життєдіяльності, є винятково суспільно-небезпечною та загрозливою для національної безпеки і фактичної незалежності держави;

6) корупція має транснаціональний та міжнародний характер, як за сферою прояву і взаємозв’язками, так і за спричинюваною шкодою міжнародній спільності.

З огляду на наведене, можна визначити кримінологічне поняття корупції. Остання – це вияв соціально обумовленої суспільно-небезпечної діяльнісної активності людей, наділених публічною владою, з метою її використання в особистих, здебільшого корисливих інтересах.

Корупція як вияв суспільно-небезпечної людської активності має різні діяльнісні прояви. Вони розрізняються за різними підставами. За механізмом (структурою) корупційного прояву останні поділяються на корупційний вчинок (одноразовий, одноелементний прояв) та корупційну діяльність. Згідно загальних ознак діяльності під корупційною діяльністю слід розуміти систему цілеспрямованих об’єднаних єдиною потребою та метою неодночасних діянь особи, наділеної публічною владою або посадовими повноваженнями, спрямованих на забезпечення задоволення через використання останніх власних, здебільшого корисливих, інтересів.

За мірою організованості, тобто підготовленості, програмованості, ресурсної забезпеченості тощо, корупційну діяльність, як і будь-яку діяльність, можна поділяти на елементарно- та складно організовану, а в останній виділити діяльність організовану з допомогою спеціальних засобів. Такою можна назвати спеціальноорганізовану (забезпечену) корупційну діяльність.

Корупційні прояви, маючи суспільну-небезпечну сутність, проявляються у суспільстві, де суспільно значущі відносини унормовані та оцінюються з огляду на суспільні норми, передусім моральні та правові. Через це корупційні діяння (вчинки і діяльність) поділяються на не протиправні, вчинень яких правом не заборонено, та протиправні (корупційні правопорушення). Серед останніх мають найбільшу суспільну небезпечність – злочинні прояви корупції, за вчинення яких кримінальним законом визначена кримінальна відповідальність. З огляду на це в літературі містяться пропозиції щодо виділення категорії „корупційні злочини”, а серед них таких, що є безумовно корупційними (мають всі ознаки корупційності) та які набувають ці ознаки за певних умов. Ця точка зору має право на існування. Проте навряд чи виділені за ознакою корупційності злочини можна вважати структурною категорією злочинності. Кримінальний кодекс України структурує злочини за загальним об’єктом посягання або сферою їх вчинення. Виділення ж корупційних злочинів здійснюється за ознаками корупційного мотиву та, головним чином, за корупційним способом їх вчинення суб’єкт наділений владою або повноваженнями використовує їх з корупційною метою. Очевидно, тут має місце не структуризація злочинності, а один з варіантів її кримінологічної класифікації.

Більший інтерес та практичне значення має питання про межі криміналізації корупційних проявів. Може йде про визнання кримінально караними всієї повноти діянь, які мають значну суспільну небезпечність, вчиняються з використанням влади або посадових повноважень, як правило, легально, через прийняття відповідного управлінського рішення на користь певної особи включаючи юридичну особу та на шкоду іншим особам, що мають рівні права і підстави скористатися зазначеними благами. В Україні досі діє дещо спрощене, запозичене з умов планової економіки, уявлення про корупційний вчинок як надання посадовою особою певного блага третій особі за безпосередньо винагороду. Разом з тим, штучне створення з використанням владних повноважень або зовсім позаконкурсного становища у ринкових відносинах для окремої особи на шкоду рівноправним особам-конкурентам, навіть без доведення отримання посадовою особою корупційного корисливого зиску, давно вже взнається на Заході корупційним правопорушенням.. останнє тягне відповідальність юридичної особи, аж до її ліквідації. На неповноту українського законодавства, в його невідповідність європейському законодавству, зокрема Конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією в контексті кримінального права, вже зверталася увага при проведенні експертизи оновленої редакції Закону України „Про боротьбу з корупцією”.

2. Рівень, структура і динаміка корупційної злочинності.Особа корупціонера.

Чинне законодавство України передбачає за корупційні правопорушення адміністративну, а за прояви корупції злочинного характеру – кримінальну відповідальність.

Адміністративна відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, передбачена в 5 статтях (7-11) Розділу ІІІ Закону України „Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995р. з наступними змінами, внесеними у 1997-2016 роках. Вона встановлена: статтею 7 – за вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, будь-якою із корупційних діянь, які зазначені у статті 1 Закону – незаконне одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, в тому числі шляхом їх придбання за істотно нижчою ціною (частина 1); одержання кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством (частина 2); статтею 8 – за порушення спеціальних обмежень, встановлених статтею 5 Закону для осіб, уповноважених на виконання функцій держави; статтею 9 – за порушення тією ж особою вимог фінансового контролю; статтею 10 – за невжиття керівником міністерства, відомства, державного підприємства, установи чи організації заходів щодо боротьби з корупцією; статтею 11 – за умисне невиконання обов’язків по боротьбі з корупцією особою, на яку покладено ці обов’язки.

Рівень корупційних правопорушень, передбачених згаданим Законом, визначається кількістю адміністративних протоколів, складених на виконання зазначених його норм, в тому числі числом цих протоколів, направлених до суду для притягнення винних до адміністративної відповідальності.

Як свідчать наведені дані, в Україні щороку виявляється 6-7 тис. адміністративних корупційних правопорушень, з них переважна більшість стає предметом розгляду суду. Проте реальну відповідальність несуть значно менше осіб, а серед них переважають державні службовці нижчих категорій (5-7), депутати та посадові особи нижчого рівня рад. Про це свідчать дані за 2002-2016 роки. Вони відображують тенденції щодо спрямованості та результативності адміністративної практики стосовно кондиційних правопорушень, яка продовжується з початку застосування Закону „Про боротьбу з корупцією”. Всі роки ця практика критикується за неефективність з багатьох трибун, в тому числі й Президентом України, але не змінюється. Корупціонери високих рангів та категорій мають більше сили, щоб ця, навіть незначна відповідальність у вигляді штрафу, їх обходила. Підтвердження цьому є результати спеціальних досліджень, згідно яких виявляється лише одно з п’яти (а за деякими даними – одно з десяти) корупційних правопорушень. За межею виявлених здебільшого залишаються корупційні прояви високо посадовців та можновладців.

Кримінологічна характеристика корупційної злочинності ускладнюється низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офіційної статистики, яка фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення про стан, структуру, динаміку і географію корупційної злочинності в Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.

Так, хабарництво становить 0,3-0,5 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів. У 1990-2001 роках спостерігалась тенденція до зростання хабарництва. Так, у 1990 році в Україні було зареєстровано 420 випадків одержання хабара, 55 – посередництва в хабарництві і 524 – дачі хабара. У наступних роках ці цифри були такими: у 1995 році відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. – 1286, 77 і 542; 1997 р. – 1540, 76 і 600; 1998 р. – 1641, 89 і 718; 1999 р. – 1514, 109, 703. У 2001 році було зареєстровано 1542 випадків одержання хабара і 732 – давання хабара (новий КК статтю про відповідальність за посередництво в хабарництві не передбачає).

Кількість засуджених за хабарництво характеризується такими показниками. У 1990 році за одержання хабара було засуджено 77, дачу хабара – 113, посередництво у хабарництві – 5 осіб. У наступних роках кількість засуджених за ці злочини відповідно становила: у 1995 р. – 209, 62, 11; 1996 р. – 306, 123, 9; 1997 р. – 305, 165, 13; 1998 р. – 351, 153, 4; 1999 р. – 315, 126, 10; 2000 р. – 383, 122, 6 осіб.

Аналіз наведених даних дає змогу констатувати суттєві розбіжності між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і осіб, засуджених за його вчинення. За виявленими у 1990 році 420 фактами одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 році за 1540 такими фактами – 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджувалося по кілька осіб на рік.

В останнє десятиліття спостерігалось зростання групового хабарництва, а в окремі роки відбувалися його “спалахи”. Так, якщо у 1990 році питома вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. – 41,5 %, 1994 р. – 39,7 %.

У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:

1) зменшення кількості жінок - хабарників. Якщо у 1990 році вони становили 42 %, то у 1999 – 28,7 %;

2) підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році 52,9 % хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у 1999 році таких вже було 84 %;

3) зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини. Якщо у 1990 році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 – 1,8 %.

4) незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась кількість хабарників у віці 25-29 років (у 1990 р. таких було 15,3 %, 1998 – 11,1 %). Зате збільшилась частка хабарників у віці 30 років і старше (у 1990 р. таких було 80,8 %, 1998 – 82,4 %). Спостерігається також збільшення числа хабарників, яким виповнилося 60 років. У 1996 році таких було 3,7 %, 1997 – 4,2 %, 1998 – 5,3 %, 1999 – 6,8 %.

Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня, оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо). Це свідчить про те, що офіційна статистика не відображає реальних масштабів хабарництва, оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий стан речей у цій сфері притаманний не лише Україні, а й зарубіжним країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього СРСР. За експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно реєструється не більше одного відсотка цих злочинів.

Зловживання владою або службовим становищем теж мають тенденцію до зростання. Якщо у 1990 році таких злочинів було зареєстровано 594, то у 1999 – 5789. Це зростання переривалось лише у 1993 році, коли було зареєстровано 638 зловживань владою. Освітній рівень осіб, які вчиняють дані злочини, є найвищим серед усіх посадових злочинців. Так, у 1996 році частка осіб з вищою або середньою спеціальною освітою серед них становила 81,1 %,у 1999 – 87,7 %. Питома вага осіб, які вчиняють зазначені злочини, є найбільшою серед посадових злочинців. У 1999 році їх було 29,6 %, тоді як хабарників – 12,1 %, а осіб, що перевищили владу або службові повноваження – 5,1 %.

Серед тих, хто зловживає владою чи службовим становищем, досить велика частка жінок – близько 40 %.

Привласнення, розтрата майна чи заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем мають найменші, порівняно з вище розглянутими злочинами, темпи зростання. За період з 1990 по 1999 роки вони зросли лише на 28,9 % (у 1990 році їх зареєстровано 10649, а 1999 – 13724). Найбільш поширений цей вид викрадень у сільському господарстві, вугільній промисловості, торгівлі і на залізничному транспорті. Однак, якщо брати до уваги кількість осіб, які вчинили подібні викрадення, то картина щодо найбільш криміналізованих галузей буде дещо іншою. У 1999 році питома вага цих злочинців у сільському господарстві становила 6,1 %, на транспорті – 7,8 %, у торгівлі і громадському харчуванні – 4,9 %, сфері приватизації – 52,6 %, банківської діяльності – 28 %, фінансів – 28,6 %, у митних органах – 64,8 %, судах та інших органах юстиції – 56,9 %.

Простежується зв’язок корупційної злочинності з організованою. У 1990 році в Україні було виявлено 371 організовану злочинну групу, з яких 6 були корумпованими. У 1993 році ці показники відповідно складали 621 і 34, у 1995 – 871 і 36, у 1999 – 1166 і 14, у 2000 – 960 і 38, у 2001 – 770 і 28. Із виявлених у 1990 році 1843 злочинів, скоєних організованими злочинними групами, корупційним був 101 злочин, тобто 5,5 %. У 1993 році цей показник становив 2,4 % (відповідно 2794 і 69 злочинів), у 1996 – 3 % (відповідно 6241 і 192 злочини), у 1999 – 2 % (відповідно 45476 і 934 злочини). Однак, до цих офіційних цифр треба скептично, і таку малу кількість корупційних злочинів пояснити перекручуванням статистичних даних заради прикрашування дійсності.

Викладене вище дає підстави для наступних висновків. По-перше, офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків статистичної звітності та високої латентності даного виду злочинності. Тут слід погодитись з дослідниками (наприклад, М.І. Камликом, Є.В. Невмержицьким), які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних органів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень корупційної злочинності. По-друге, існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов’язані з соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються дрібні чиновники, а “акули” залишаються на волі.

Дослідження особи корупціонерів показують, що від інших видів злочинців вони відрізняються передусім особливою соціальною позицією – наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння.

Корупційна поведінка, як правило, проявляється у двох формах. Перша з них полягає у відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, встановлених правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, трансформацією законослухняної особи в корупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки, в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, допускаючи все більш небезпечні корупційні прояви. Бувають і ситуативні корупціонери, які скоюють злочини під впливом складних життєвих обставин.

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що з самого початку зайняття відповідної посади особа зорієнтована на протиправне використання владних повноважень з метою наживи. Особа в цьому разі цілеспрямовано рветься до влади з тим, щоб вчиняти корупційні злочини.

3. Причини та умови корупційної злочинності. Ефективна протидія корупції потребує з’ясування її чинників. Треба виходити з того, що корупція має соціальні передумови, які властиві усім державам, але найбільше країнам з перехідною економікою, до яких належить і Україна.

На різке зростання корупції в незалежній Україні насамперед вплинули кризові явища в усіх сферах суспільного життя. Науково доведено, що за здійснення радикальних реформ дуже зростає рівень корупції. Проте слід наголосити, що її зростання обумовлено не самими по собі реформами, а їх повільністю, непослідовністю і незавершеністю. Власне, це і спостерігається в Україні. Після отримання незалежності вона не виробила чіткої політичної та економічної стратегії формування громадянського суспільства. Це обумовило виникнення корпоративних кланів, викривлення процесів приватизації в інтересах окремих ділків, перепони у розвитку демократичних інститутів та утвердженні верховенства права тощо.

Детермінанти корупційних злочинів можна поділити на політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські і соціально-психологічні криміногенні фактори. Вони викладені у Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 р.

До політичних чинників віднесені:

- відсутність програмованості та предметності у впровадженні демократичних засад у різні сфери суспільного життя;

- повільний розвиток політичної структури та свідомості суспільства, передусім його громадянських інституцій;

- відсутність системи виховання у службовців патріотичних почуттів, моральних, професійних якостей, розуміння того, що корупція підриває авторитет держави, етичні основи суспільної свідомості;

- недостатня визначеність і непослідовність у здійсненні антикорупційної політики, що породжує у службовців, схильних до корупційних діянь, відчуття безкарності;

- відсутність державної ініціативи та необхідних організаційних зусиль щодо створення громадських формувань задля підвищення активності населення у боротьбі з корупцією;

- відсутність ефективного парламентського контролю за діяльністю вищих посадових осіб виконавчої гілки влади, у тому числі керівників правоохоронних органів.

Економічними чинниками є:

- несприятливі умови для правомірної діяльності усіх суб’єктів господарювання, особливо малого і середнього бізнесу;

- непрозорість процесів приватизації, вирішення інших господарських питань, оцінки прибутків, обсягу податків, одержання пільг тощо;

- зростання розриву між доходами підприємців і державних службовців, наділених повноваженнями управління економічними процесами.

Правові чинники включають:

- недосконалість нормативно-правової бази, яка не забезпечує ефективної протидії зловживанням чиновництва, зберігає його надмірну закритість, не сприяє чіткому контролю за діяльністю службовців та надійному правовому захисту громадян від свавілля посадових осіб;

- відсутність цілісної системи правових засобів впливу на фактори, які обумовлюють корупційні злочини;

- прогалини в законодавстві, що передбачає відповідальність за різні види корупційних правопорушень та регламентує діяльність державних органів у боротьбу з ними.

Організаційно-управлінськими чинниками є:

- слабка регламентація правил поведінки державних службовців, процедури здійснення їх повноважень, видачі офіційних документів тощо;

- наявність у посадових осіб надто широких можливостей для прийняття рішень на свій розсуд;

- поширеність випадків заміщення посад не на підставі ділових і моральних якостей особи, а через знайомство, особисту відданість, близькість політичних уподобань і т.п.;

- відсутність тестування на відповідність професійним та моральним якостям і періодичної ротації кадрів, формальне ставлення до їх атестації;

- відсутність механізмів унеможливлення прийняття на службу лідерів чи членів злочинних угруповань.

До соціально-психологічних чинників належать:

- зорієнтованість значної частини населення на протиправне вирішення життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії перетворюється у правило поведінки;

- низька психологічна готовність громадян протидіяти корупції;

- корислива спрямованість багатьох державних службовців, що призводить до порушення закону, норм моралі і професійної етики;

- моральна деформація частини керівників, яка виявляється як у вчиненні ними злочинів, так і поблажливому ставленні до корупційних діянь з боку підлеглих (кругова порука).

4. Основні напрями протидії та профілактики корупційної злочинності. Протидія злочинності тому так і називається, що передбачає протиставлення криміногенним факторам антикриміногенних, щоб усунути чи блокувати дію перших. Звичайно, досягти цього певною мірою в реальному житті практично неможливо, але мінімізувати вплив криміногенних чинників можна і потрібно.

Ефективна протидія корупції вимагає наукової концепції щодо її запобігання. Однією із основних засад такої концепції має бути розуміння корупції як соціально зумовленого явища. Виходячи з цього, треба виробляти стратегію і тактику протидії їй, ставити відповідні цілі, визначати засоби їх досягнення, рівень матеріального, фінансового, організаційного та правового забезпечення.

Як показує міжнародний досвід, жодна із соціально-економічних систем не мала, і не має повного імунітету від корупції – змінюються лише її обсяги та прояви. Відтак, корупційні злочини неможливо ліквідувати в якійсь конкретній державі чи на якомусь етапі історичного розвитку. Максимум, чого можна досягти, це: зменшити їх рівень та локалізувати сфери розповсюдження; зменшити небезпеку корупційних проявів та їх вплив на різні соціальні процеси. У Західних країнах це йменують контролем над корупцією.

Стратегічним напрямом протидії корупції є її запобігання. Комплексні профілактичні заходи – це шлях, який може зменшити обсяг корупційних проявів та їх негативний вплив на суспільство. Якщо говорити про головні антикорупційні заходи в Україні, то це наступні:

1). Визначення стратегії соціально-економічного розвитку та здійснення адміністративної реформи. Будівництво правової держави і громадянського суспільства – основа протидії корупційній злочинності. Косметичні зміни у системі державного управління, навіть за умови їх зовнішньої привабливості не здатні поліпшити ситуацію з корупцією.

2). Формування ідеології державної служби, тобто її моральних принципів і цінностей. Адже комуністичні постулати відійшли у минуле, а ідеали української державності ще не вироблені. Пануючий серед чиновництва дух невизначеності й непевності у завтрашньому дні – один із важливих чинників корупційної злочинності.

3). Забезпечення відкритості влади, що вирішує такі завдання: повертає віру людей до державних структур; створює несприятливі умови для корупційних злочинів; реалізує конституційні права громадян на достовірну інформацію у цій сфері.

4). Вдосконалення антикорупційного законодавства. Хоча в прийняті відповідні законодавчі акти, які загалом надають правоохоронним органам можливість реагувати на різні корупційні прояви, починаючи з неетичної поведінки державного службовця і закінчуючи його участю у хабарництві чи діяльності організованих злочинних угруповань, проте нормативно-правова база потребує подальшого вдосконалення. Це стосується як регулювання порядку державної служби, так і юридичної відповідальності за корупційні правопорушення.

5). Реальний вияв політичної волі. Політична воля у будь-якій державі, а особливо із недостатньо розвинутими демократичними інститутами, є дієвим засобом протидії корупції. За відсутності такої волі найдосконаліше законодавство має декларативний характер, а діяльність правоохоронних органів лише імітує боротьбу з корупційною злочинністю.

Ще один, в мабуть найефективніший засіб – зробити корупцію ризикованою і невигідною. До тих пір, поки чиновнику буде вигідно брати хабарі, красти, іншим чином зловживати владою, а ризик понести покарання буде мінімальним, ніякі репресивні заходи не дадуть позитивного результату. Збільшення соціальної ціни державної служби (престиж, матеріальна забезпеченість) і ризик корупційних злочинів – це те, що має лежати в основі антикорупційної політики.

ВИСНОВКИ. Корупційна злочинність є складовою більш широкого суспільного явища – корупції. Тому розгляд цього виду злочинності доцільно розпочати із з’ясування сутності корупції. Тим більше, що вона залишається малодослідженою і є чинником, який реально загрожує національній безпеці України.

У загальному вигляді корупцію можна визначити як соціальне явище, яке охоплює всю сукупність діянь, пов’язаних з неправомірним використанням особами наданої їм влади та посадових повноважень з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших правопорушень, які створюють умови для вчинення корупційних діянь або їх приховування.

Сутність корупції полягає у тому, що вона має:

- соціальну обумовленість;

- свою “ціну”, яку платить суспільство за її існування;

- здійснює негативний вплив на всі сфери суспільного життя;

- транснаціональний характер;

- економічні, політичні, правові, психологічні та моральні аспекти;

- здатність постійно пристосовуватись до нових реалій життя.

Таке розуміння корупції є відправним, воно вимагає не обмежуватись у боротьбі з нею лише правовими заходами, переважно у формі юридичної відповідальності за корупційні діяння, а застосувати комплекс економічних, політичних, організаційних та інших заходів протидії.

Глибше й точніше з’ясувати соціальну сутність і правову природу корупції допомагає встановлення механізму корупційної поведінки. На наш погляд, він може проявлятися у двох варіантах. У першому випадку має місце взаємодія двох суб’єктів, кожен з яких прагне задовольнити свої приватні (переважно корисливі) інтереси (скажімо, давання-одержання хабара); у другому – корупційна поведінка зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно задовольняє приватні інтереси, зловживаючи наданими їй посадовими повноваженнями (наприклад, викрадення чужого майна з використанням свого службового становища). Обидва варіанти об’єднує те, що суб’єкт корупційних діянь задовольняє власний інтерес чи інтереси третіх осіб за допомогою неправомірного використання наданих йому владних повноважень.

У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримінально-караними. Але, звичайно, найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини.

Поняття “корупційний злочин” і “корупційне правопорушення” вжиті у Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, прийнятій 4 листопада 1998 року. Отже, вони є загальновизнаними у міжнародному праві, що дає підставу для виокремлення такого виду злочинності як корупційна.

Корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин, що вчиняється посадовою особою органу державної влади чи місцевого самоврядування з використанням свого службового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб. Чинний Кримінальний кодекс України передбачає понад 30 таких злочинів. При цьому частина з них може бути безумовно визнана корупційними, інша – лише за певних умов їх вчинення.

Безумовно, корупційними є злочини, всі ознаки яких вказують на їх корупційний характер та визначені в законі чи випливають з його змісту.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ:

1. Поняття корупції за визначенням у міжнародних документах.

2. Корупційне правопорушення та корупційний злочин: відмінності та спільні риси.

3. Поняття корупції у сучасному кримінальному праві України.

4. Особа корупціонера та її характеристика.

5. Вплив зовнішньоекономічної діяльність АПК в Україні.

6. Основні детермінанти корупційної злочинності.

7. Загальносоціальні заходи запобігання корупції.

8. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання корупції.

9. Індивідуальні заходи запобігання корупції.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Конституція України

2. Берлач А. Зовнішньоекономічна діяльність АПК в Україні і запобігання злочинності // Право України. – 1999. - № 11. – С. 55.

3. Білецький В. Удосконалення боротьби із злочинністю у сфері зовнішньоекономічної діяльності // Право України. – 1997. - № 9. – С. 32-35.

4. Білецький В. Фіктивне підприємництво і економічна злочинність // Право України. – 1997. - № 5. – С. 34-37.

5. Бондарєва А. “Відмивання” грошей: Міжнародно-правові проблеми // Право України. – 1999. - № 1. – С. 95.

6. Бондарєва А. Відповідальність за “відмивання” незаконно здобутих доходів за кримінальним законодавством США // Право України. – 1999. - № 7. – С. 107.

7. Даньшин И.Н. Общетеоретические проблемы криминологии : монографія / И.Н. Даньшин. – Х. : Прапор, 2005. – 224 с.

8. Даньшин И.Н. Преступность: понятие и общая характеристика, причины и условия / И.Н. Даньшин. – К., 1988. – 87 с.

9. Євдокимов В. Запобігання корупції серед суддів: правові проблеми // Право України. – 1999. - № 5. – С. 54.

10. Закалюк А. П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид лит., 1986. – 192 с.

11. Закалюк А. Про запровадження в Україні кримінологічної експертизи // Право України. – 1999. - № 7. – С. 100.

12. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3 кн. / А.П. Закалюк. – К. : Ін Юре, 2007. – Кн. 1 : Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424 с.

13. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3 кн. / А.П. Закалюк. – К. : Ін Юре, 2007. – Кн. 2 : Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів злочинів. – 712 с.

14. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3 кн. / А.П. Закалюк. – К. : Ін Юре, 2008. – Кн. 3 : Практична кримінологія. – 320 с.

15. Кримінологія. Загальна частина :Навчальний посібник. – Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2015. – 658 с. (38,2 д.а.) (авт. кол. : Денисов С.Ф., Кулик С.Г., Шеремет О.С.).

16. Кримінологія. Особлива частина : Навчальний посібник. - Запоріжжя, КПУ, 2012. – 692с.

17. Кузьменко Б. Корупція та економічна злочинність у сучасній Україні: вплив на національну безпеку держави // Право України. – 1997. - № 7. – С. 12.

18. Савченко А. Відмивання грошей: кримінально-правовий і порівняльний аспекти // Право України. – 1997. - № 5. – С. 38-42.

19. Савченко О. Особливості боротьби зі злочинністю у податковій сфері // Право України. – 1999. - № 9. – С. 70.

20. Скрибець В. Тенденції корисливої злочинності у сільській місцевості та її особливості // Право України. – 1997. - № 11. – С. 66.

21. Чаричанський О. Про механізм протидії легалізації (відмиванню) прибутків, одержаних злочинним шляхом // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - № 3. – С. 178-185.

22. Шакун В. Нинішні проблеми боротьби із злочинністю й урбанізація // Право України. – 1997. - № 7. – С. 49-53.

23. Шалгунова С. Запобігання корупції: деякі міркування // Право України. – 1998. - № 9. – С. 65.

24. Шалгунова С. Запобігання хабарництву: деякі міркування // Право України. – 1998. - № 5. – С. 85.

25. Юшко А. Правові аспекти ротації кадрів як один із шляхів запобігання корупції // Право України. – 1999. - № 7. – С. 74.