Замкове і фортечне будівництво України
Україна - одна з найбільших країн Європи, різні регіони якої мали свої особливості історичного розвитку. Традиційно вважається, що замки на території України можна побачити тільки в західній частині країни, проте, це помилкова думка. Замки, фортеці та палаци зустрічаються майже по всій території Україні, особливо в тих її частинах, які активно розвивалися в період Пізнього Середньовіччя та Ренесансу.
Такі фортеці як Аккерманська фортеця або Кам'янець-Подільська фортеця є пам'ятками архітектури, які вивчають у всіх спеціалізованих установах Європи. Численні замки і фортеці Західної України були побудовані за сприяння аристократичних сімей Угорщини, Польщі та Україні, в той час як фортеці південній Україні будувалися при посильному участю італійців, греків, козаків і росіян.
Найбільша кількість замкових споруд збереглося в Тернопільській області. Тут у багатьох селах стоять руїни замків, фортець, костьолів. Але воістину замки-музеї збереглися у Львівській області (Золочів, замки в Підгірцях, Олеську, Свіржі), Хмельницькій області (місто-музей Кам'янець-Подільський, Меджибіж), прекрасна фортеця в Хотині на Буковині, мукачівський замок в Закарпатті. Про них, і не тільки, на сторінках цього сайту.
Творчість Д. Бортнянського.
Дмитро Степанович Бортнянський (28 жовтня 1751 Глухів, Україна — †10 жовтня 1825, Петербург) — український композитор, співак і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту. Музична спадщина Бортнянського величезна. Він написав 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Церковно-вокальний стиль Бортнянського є вершиною тогочасного мистецтва. Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх ще в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери «Алкід», «Креонт», «Квінт Фабій». Ці твори мали беззаперечне визнання при царському дворі, але неоднозначно сприймалися російськими музикантами. Деякі з них закидали Бортнянському, як і пізніше Чайковському, його палкому прихильникові, «італьянщину», «м’якість і солодкавість». А Михайло Глінка іронічно називав Бортнянського «Сахар Медович Патокін». Більшою популярністю за життя композитора користувалася хорова музика. Незважаючи на прикладне призначення концертів, які створювалися здебільшого з нагоди придворних урочистостей, вони мають велику художню цінність та відзначаються глибокою змістовністю. Для ранніх концертів Бортнянського характерний парадний блиск, урочистість, звукова барвистість святкувань при дворі Катерини II. Духом своїм вони нагадують одичну поезію тих часів, зокрема поезію Г.Державіна.
Творчість А. Веделя.
Артем Лук'янович Ведель (Ведельський) (1767, Київ — †14 липня 1808, там само) — український композитор, диригент, співак, скрипаль.
Ведель навчався в Києво-Могилянській Академії до 1787, пройшов курс до класу філософії включно, де здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. В Києво-Могилянській Академії Ведель почав компонувати свої перші музичні твори, диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. 1788 відряджений митрополитом Київським і Галицьким, протектором Києво-Могилянської Академії до Москви, де керував капелами генерал-губернатора Москви Петра Єропкіна (до 1790). Отже, вже тоді талант Веделя був визнаний музичними колами і дістав високу оцінку. Формально Ведель був зарахований на службу, згодом він числився у штаті VI Депутатського Сенату підканцеляристом. Під час п'ятирічного перебування в Москві композитор мав можливість познайомитися з музичною культурою Росії й Західної Європи. 1 грудня 1792 за проханням Веделя його звільнено в чині канцеляриста Сенату. З кінця 1792 Ведель живе у батьківському домі. Деякий час знову керував хором Києво-Могилянської Академії. У Києві тоді особливо славилися церковні хори. На початку 1794 Ведель очолив капелу. Водночас керував хором солдатських дітей. У березні 1796 Артемій Ведель переїхав до Харкова, що було пов'язано з призначенням генерала Леванідова генерал-губернатором Харківського намісництва. Тут А. Ведель організував новий намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю. Написав 3 концерти. У Харкові дуже високо цінували композитора та його твори. Концерти Веделя вивчалися й виконувались у Харківському колегіумі, їх співали у церквах. Наприкінці літа 1798 Ведель виїхав до Києва. Жив у батьківському домі на Подолі, працював над новими творами. Написав два концерти. На початку 1799 він став послушником Києво-Печерської Лаври. Він був прикладом для братії в покорі, терпеливості та сумлінності служіння. Наприкінці весни того ж року було знайдено книжку «Служба Нилу Столбенскому», де на порожніх сторінках начебто Веделевою рукою у символічній формі було написано пророцтво про вбивство чинного царя Павла І та названо його вбивцею. Проти Веделя негайно порушили «секретну справу». Саме через «секретність» справи все, що відбувалося в той період, вкрито таємницею: через 200-літню відсутність архівних документів, знайдених лише нещодавно, поширилися легенди, вигадки та відверті наклепи. Митрополит і архімандрит Києво-Печерської лаври Ієрофей (Малицький) 25 травня 1799 року оголосив Веделя божевільним. Поки в Петербурзі вирішували справу, Веделя, який тяжко захворів на гауптвахті та був близьким до смерті, віддали під опіку батька. 10 липня 1799 року надійшло розпорядження генерального прокурора Санкт-Петербурга, де зазначалося: цар «повелеть соизволил: буде он Ведель выздоровел, взять его от отца, отослать в дом сумасшедших в Киеве й держать без выпуску». У київській божевільні композитор промучився 9 років. Лише напередодні смерті батькові вдалося забрати його додому. Поховано Артемія Веделя на подільському Щекавицькому кладовищі. Нині воно повністю зруйноване, й де була могила Веделя — невідомо. Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант.
Література XIX ст.
Українське слово у XIX ст., незважаючи на офіційну його заборону, живе й розвивається. Автором численних сатиричних байок, балад і ліричних віршів, є П. Гулак-Артемовський. Григорія Квітки-Основ'яненка, став основоположником нової української художньої прози. Євген Гребінка незмінно підносив у своїй поезії гуманність, працьовитість, доброту; його творчість пройнята любов'ю до України, захопленням її героїчною історією. Важливе місце серед ранніх романтиків належить М. Костомарову цей творець політичних концепцій та вчений-історик відомий ще й як автор яскравих історичних драм і повістей («Українські балади», повість «Сорок років» та ін.) Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав Іван Франко (1856 1916) видатний український письменник, філософ, історик, фольклорист, етнограф. Народне визнання принесли Франкові поетичні збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх творів Франка особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Беркут», «Борислав сміється» та ін. Франко багато уваги приділяв перекладам з європейських мов, які помітно збагатили українську культуру слова. Визначними українськими прозаїками ХІХ ст. були Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, у чиїй творчості утвердилися реалізм, глибокий інтерес до національної тематики та демократична естетика. На межі XIX XX ст. творили такі цікаві письменники-новатори, як Михайло Коцюбинський (1864 1913) та Володимир Винниченко (1880 1951). Першого справедливо вважають «українським імпресіоністом», який надав українському слову повітряної легкості, барвистості й тонкості колориту.