Доба національно-культурного відродження
Головною особливістю соціально-економічного розвитку України першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. З розпадом кріпосницького господарства прискорюється формування капіталістичних відносин. Спостерігається швидке зростання економіки, торгівлі, міст, посилюються темпи руху населення. Розвиток капіталістичних відносин призвів до відчутних змін у соціально-економічному і культурному житті міст.
XIX ст. — суперечлива доба в історії культури України. Саме цього часу було завершено послідовну політику позбавлення України державності й національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть. Територія України входила до складу Російської імперії й Австрії. Ще наприкінці XVI11 ст. на українських землях, що перебували у складі Російськоїімперії, відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і утворені губернії та генерал-губернаторства. Внутрішня політика самодержавства на українських землях була спрямована на уніфікацію адміністративноїсистеми цих земель за загальноімперською системою. Російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим, ліквідація Запорозької Січі, насильницьке приєднання Російською імперієютериторії Правобережної У країни і Буковини, скасування козацької автономії на Слобожанщині та Лівобережжі й оформлення тут кріпосного права, русифікаторська політика царського уряду — все це сприяло виникненню і поширенню української національної самосвідомості.
У XVIII ст. Європа добре знала посягання центральної влади натрадиційні свободи, якими користувалися окремі міста, регіони або стани. Занепад старих форм українського життя і початок нового періоду в українській історії — національного відродження — були зумовлені тим, що освічені представники етносу вважали, що українська національність перестає існувати, а з нею мова і культура України. З усіх земель українського етносу територія колишньої Гетьманщини та Слобожанщина мали найкращий потенціал, володіли відносно кращими передумовами для формування модерного національного руху. На цих землях ще жива була пам'ять про політичні права й державний устрій, що донедавна існував тут.
Рух за національне відродження став важливою складовою суспільно-політичного життя України XIX ст. У першій половині XIX ст. у європейських країнах з'являються нові наукові погляди на концепцію нації. Основоположником цих поглядів вважається німецький філософ Й. Гердер, який одним із перших довів значення національних мов і фольклору у розвитку національної самосвідомості народів.
На думку сучасних дослідників національних рухів, процес формування націй проходив утрьох етапах: академічному, культурному і політичному. Автором такої періо-дизаціїє професор Празького університету Мирослав Грох. За його теорією на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Робиться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відродження визначений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у політиці. І на третьому етапі нація, об'єднана мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, самостійності.
Формування української національної свідомості у хронологічних рамках виглядає так:
— перший етап — кінець XVIIІ - 40-ві роки XIX ст.;
— другий етап — 40-80-ті роки XIX ст.;
— третій етап —90-ті роки XIX ст. — 1914 р.
Періодизацію цю запропонував один із найбільших авторитетів у зарубіжному українознавстві І. Лисяк-Рудницький.
Найважливішими складовими національно-культурного відродження в Україні можна вважати такі:
— зміст і основні результати соціально-економічних зрушень, які характерні для переходу від феодалізму до капіталізму;
— процес формування нації, національної самосвідомості, національної культури;
— змісті реальні результати національно-визвольної боротьби, спрямованої на обстоювання політичної незалежності.
У процесі формування української нації, а водночас, і формування національної культури складається єдина літературна мова, що мало непересічне значення для формування національної самосвідомості.
Особливу роль у розвитку національної самосвідомості відіграв фольклор, початок вивчення якого в Україні припадає на кінець XVIII-початок XIX ст. У процесі національного пробудження виникає національний театр, музика, образотворче мистецтво, домінують національні елементи в архітектурі. Визначеного розвитку досягають освітянські традиції, які формуються під впливом етнопедагогіки. Зрештою, саме до цього періоду належить виникнення української журналістики та книгодрукування рідною мовою.
У суспільно-політичному, культурно-науковому і мистецькому житті України другої половини XIX ст. помітну роль відігравали так звані громади — в основі своїй ліберально-буржуазні організації української інтелігенції. Громади, передусім, мали на меті вести серед селянства та інших непривілейованих прошарків українського суспільства культурницьку, освітню роботу, домагаючись піднесення самосвідомості українського народу. Громади існували у Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах Східної України. Учасники їх також «ходили в народ», вчителювали у недільних школах, збирали фольклорні й етнографічні матеріали, видавали науково-популярні книжки для селян. Щодо ідейно-політичних позицій склад учасників громад був неоднаковий. Поряд з правими громадівцями (В.Б. Антонович, О.Я. Кониський та ін.) у них брали участь і демократи, вихідці з різночинного середовища — О. Черепахін, С. Яст-ремський,Т. Рильський та ін.
До числа демократично настроєних громадівців належав і М.П. Драгоманов — визначний соціолог-публіцист, історик, літературний критик і фольклорист. У розвитку суспільно-політичної думки, фольклористики, літературної критики XIX ст. М.Драго-манову належить одне з найпомітніших місць. Він відіграв помітну роль у зміцненні зв'язків східних і західних українських діячів культури, в організації видавничої справи, у пропаганді української літератури у Західній Європі.
У діяльності громад брали участь видатні діячі української культури —драматург М. Старицький та видатний композитор М. Лисенко. Кожен з них зробив свій вагомий внесок у справу піднесення самосвідомості українського народу, зміцнення його традиційних культурних зв'язків з іншими братськими слов'янськими народами. М. Старицький і М. Лисенко були активними продовжувачами традицій Т.Г. Шевченка, соратниками—однодумцями І.Я. Франка.
У 1876 р. діяльність громад було заборонено, підтиском урядових переслідувань М. Драгоманов і ще деякі громадівці емігрували за кордон. І.Я. Франко писав, що з другої половини сімдесятих років XIX ст. центром української думки стала Женева. Саме тут М. Драгоманов написав більшу частину того, що забезпечило йому визначне місце у літературі та публіцистиці XIX ст.
Діяльність представників демократичного напряму в науці, мистецтві, літературі розгорталася в умовах гострої ідейної боротьби проти різних антинародних сил у суспільному й культурно-громадському житті на українських земляхі, насамперед, проти «москвофілів» та народовців, що протистояли розвитку національної культури. «Москвофіли» у своїх політичних прагненнях орієнтувалися на російське самодержавство, зневажливо ставилися до національних прав українського народу, до його мови, культури. На сторінках своїх періодичних видань «москвофіли» вели атаку на передову громадську думку, на визвольний рух демократичних сил проти соціального й національного гноблення. Товариства та організації «москвофілів» справляли помітний вплив на значну частину суспільства, на культурно-громадське життя того часу. Представники цієї суспільно-політичної течії лояльно ставилися до гнобительської політики царизму у Східній Україні, схвально зустріли циркуляр Валуєва і 863 р. і царський указ 1876 р. про заборону книгодрукування українською мовою, по суті заперечували право українського народу на об'єднання і національне існування.
Не визнаючи української мови, «москвофіли» користувалися штучно створеним «язичієм» — сумішшю церковнослов'янської, російської і української мов. У ранній період діяльності «москвофіли» все ж відіграли деяку позитивну роль у культурно-історичному розвитку України. Поряд з цареславними, монархічними творами на сторінках їх видань друкувалися і твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя та інших пись-менників-класиків, що сприяло посиленню інтересу до культур інших слов'янських культур.
Одночасно з «москвофільською» течією в суспільно-політичному і культурно-громадському житті на західних українських землях помітну роль відіграли так звані «народовці». Навколо культурно-освітніх організацій і видань народовців гуртувалася українська ліберально-буржуазна інтелігенція, яка у своїх прагненнях орієнтувалася на австро-угорську монархію. У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», що ставило своєю метою поширення освіти серед народу, пробудження його національної самосвідомості. У багатьох містах і містечках Галичини існували філії товариства, які організовували читальні, бібліотеки, музичні, драматичні гуртки, видавали газети, журнали, брошури, календарі, підручники для шкіл тощо. «Просвітою» були видані кілька літературних альманахів і збіроктворів українських письменників—Т. Шевченка, М. Вовчка, С Руданського, Ю. Федьковичата ін.
У 1873 р. у Львові з ініціативи М. Драгоманова і О. Кониського було засноване «Літературнетовариствоім.Т.Г. Шевченка», яке ставило своєю метою сприяння розвитку освіти, науки, культури. У його діяльності брали участь передові письменники, вчені, культурні діячі. У виданнях товариства з'явилося чимало цінних матеріалів з історії української мови та літератури, фольклористики, етнографії. 1893 р. «Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка» було реорганізоване у «Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка» зтрьома секціями: філологічною, історико-філософською, математико-природни-чо-медичною. У діяльності товариства активну участь брав І. Франко, який керував філологічною секцією. У «Записках Наукового товариства ім.Т.Г. Шевченка» публікувалися цінні дослідження з різних галузей наук. З 1897 р. товариство очолив історик М. Грушевський.
Капіталістичні перетворення, які стимулювали суспільний розподіл праці і загальний прогрес цивілізації, породили і попит на кваліфіковану розумову працю. Це і стало основним підґрунтям обособления інтелігенції в окрему соціальну групу. 1 хоч у Росії слово «інтелігенція» у значенні соціальної категорії увійшло у вжиток тільки у 60-х роках XIX ст., у 30-40-х роках у Харкові вже складалася освічена еліта, яка відіграла визначну роль у справі національно-культурного відродження. Ця еліта, відносно нечисленна, змогла певним чином стати виразницею загальнонародних прагненьу вирішенні найактуальніших проблем нації, що не мала своєї державності. Передові представники освіченого дворянства вели інтенсивну роботу в галузі розвитку культури і національної самосвідомості, що в результаті хоч і не перетворило їх в окремий елемент структури суспільства, все ж дало їм можливість відіграти самостійну роль як натхненників національного відродження.
Таким чином, інтелігенція як соціально-економічний продукт капіталістичних перетворень стає, водночас, активним чинником цих перетворень. Із розвитком капіталізму участь народних мас в економічному житті краю збільшувалась. Внаслідок загального прогресу просвітництва зростало число вчителів, журналістів, науковців, які зберегли почуття мовної і культурної спільностіз народом.
Загалом умови розвитку культури, науки, мистецтва, літератури як на східних, так і назахідних українських землях у ХІХст. були доситьскладними. Але всупереч постійним репресійним заходам царського і цісарського урядів, на противагу різним реакційним силам, український народ виявив неабияку життєздатність, талановитість і незбориму силу волелюбного духу.
ОСВІТА І НАУКА
Уже наприкінці XVIII ст. Києво-Могилянська академія втрачає роль культурно-освітнього центру. У 1780 р. від пожежі загинула бібліотека академії, яка була найбільшою в Україні, у 1786 р. навчальний заклад був позбавлений матеріальної підтримки і, зрештою, у 1817 р. був закритий. У 1805 р. був тимчасово закритий і Львівський університет.
Ще у другій половині XVIIІ ст. в Україні було кілька спроб відкрити університет — 1780р. вБатурині, 1767 — уСумах, 1784 —у Катеринославі, 1786 — у Чернігові. Але жодна із цих спроб не увінчалася успіхом. Врешті-решт, спроба відкрити університет в Україні все ж вдалася, він був відкритий у центрі Слобідської України — у Харкові. Цього часу на Слобожанщині формувалася місцева козацька аристократія, яка поступово поповнювала лави російського дворянства. Дворянство Харкова виділило 400 тисяч карбованців на заснування університету в центрі Слобідської України. 1 вересня 1802 р. була видана царська грамота на заснування університету в Харкові. Це стало можливим завдяки старанням відомого вченого і громадського діяча Василя Назаровича Каразіна.
Офіційне відкриття університету відбулося у січні 1805 р. Першим ректором нового навчального закладу став професор російської словесності, член Росі йської академ її наук — Іван Степанович Рижський. Його роботи «Введение в круг словесности», «Наука стихотворства», посібники з логіки, лінгвістики, переклади праць Монтеск'є, Дідро, Гольбаха та інших філософів стали вагомим внеском у розвиток науки. І. Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення і розвиток мови, п залежність від рівня науки, літератури, філософії, специфічних рис кожного народу. На його думку, мова виникає у процесі становлення людини. Через мову досягається повна відповідність ходу наших думок про світ. Мова і мислення залежать від рівня соціального розвитку, глибини пізнання явищ природи. І. Рижський виступав за розвиток освіти, науки, які, на його думку, сприяють перетворенню і розвитку суспільства. Правомірно стверджувати, що діяльність І. Рижського як ректора сприяла розвитку філософії в Харківському університеті, а його думки та ідеї зумовили формування впливової школи харківських мовників.
З моменту відкриття харківський університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Статут університету передбачавтворення у межах навчального закладу наукових товариств, друкування власних періодичних відань і наукових праць. Дотогожуніверситет мав право цензури всіх книг, які виходили у Харківському навчальному окрузі.
Харківський навчальний округ був утворений майже одночасно з університетом. Відомо, що у 1828 р. в окрузі було 249 середніх і нижчих шкіл, 1664 учнів і 746 учителів, що вважалося недостатнім для такої великої території. Харківський університет доклав чимало зусиль, щоб поліпшити цю ситуацію.
Структура університету визначалася статутом і складалася з чотирьох факультетів: історико-філологічного, медичного, фізико-математичного та юридичного. В університеті не було богословського відділення, що було обов'язковим для тогочасних вищих навчальних закладів. Статутом визначалися і обов'язки університету, до яких входили навчальна і наукова робота, утворення навчальних закладів на території навчального округу та керування ними, цензура друкованої продукції, що виходила на території округу. Структура та обов'язки університету протягом XIX ст. змінювалися внаслідок постійної боротьби передових педагогів за більш глибоку спеціалізацію, за створення справжнього осередку науки і культури. Передові професори університету намагалися втілити ужиття демократичні принципи доступності вищої освіти для всіх.
У Харківському університеті питання про мову викладання набувало надзвичайної гостроти, оскільки більшість професорів, які працювали в перші роки його існування, були іноземцями і викладали не мовою студентів, а своєю рідною мовою. Ректор університету Рижський І.С. вважав, що від мови викладання і навчання залежить ґрунтовне засвоєння знань, формування патріотичних почуттів студентів. Ситуація ускладнювалася офіційною забороною навчання українською мовою і довгий час рідною мовою викладався лише курс риторики.
Харківський університет зробив значний внесок у розробку проблем фахової підготовки студентів якза змістом навчання, так і застосуванням прогресивних методів організації викладання. Основною формою навчання були лекціїі спецкурси, щосприяли ґрунтовному засвоєнню матеріалу, розвитку наукових інтересів, формуванню світогляду студентів. Деякі спецкурси були педагогічно профільовані, підготовка педагогічних кадрів залишалася одним із найважливіших завдань університетської освіти.
З перших років функціонування університету в Харкові постала проблема забезпечення навчального закладу найкращим и науковими силами. Були запрошені викладачі з Росії, з-за кордону. Філософію в університеті почав викладати професор Іоанн Баптист Шад, вихованець німецької класичної філософії. Самеу Харкові професор написав свої основні наукові праці, зокрема, сформулював романтичну філософію нації і написав ґрунтовну роботу про природні права людини. І. Б. Шад, підкреслюючи важливу роль вдосконалення людини, законодавства і державності, основу прогресивного розвитку людства вбачав у його різноманітності. Він вважав, що будь-яке вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами і націями. Нація, яка підкоряється іншій навітьз прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які можуть на неї впасти. Завдяки блискучій красномовності, глибокій ерудиції І.Б. Шад завоював симпатії студентської молоді. Ун іверситет став своєрідн им центром філософського життя у місті, що мало величезний вплив на формування світогляду студентів. Професор Шад наголошував у своїх роботах на необхідність свободи для людини, що було співзвучним з ідеями українського національно-культурного відродження і філософською традицією України, зокрема з ідеями Г.С. Сковороди. Але панування таких ідей у суспільстві було не до вподоби існуючому режиму, і у 1814 р. професора Шада було видворено з України у Прусію, а його твори знищено і заборонено.
Розвиток філософської думки у Харківському університеті не був винятковим явищем. Зацікавлення філософськими течіями Європи спостерігається в Україні вже у XVII-XVI11 ст. З появою ідей українського національного відродження це зацікавлення стає більш помітним. Захоплені філософією Канта, закарпатські вчені Петро Подій і Василь Довгович у своїх наукових творах дають критичне висвітлення ідей німецького вченого. Прихильниками Гегеля в Україні були Орест Новицький та Сильвестр Гогоць-кий. Цікаві спостереження щодо української і російської ментальності належатьпер-шому ректору Київського університету Михайлу Максимовичу. Працюючи в різних галузях науки (мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології), М. Максимович не обмежувався констатацією тих чи інших фактів, а робив спробу їх теоретичного узагальнення з позицій новітніх на той час філософських поглядів, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга. Як учений він відстоював зв'язок, єдність теорії і практики, аналізу і синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, феноменів культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умовта рівня науки того часу. Слід зазначити, що авторитет Максимовича як вченого, мислителя мав вплив на стан філософіїу Київськомууніверситеті.
Непересічне значення для формування філософської думки в Україні означеного періоду мали праці лідерів Кирило-Мефодіївськоготовариства. Саме з діяльністю цього товариства пов'язується у сучасному науковому розумінні виникнення власної концепції культурно-історичного розвитку українського народу. Основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства були викладені у «Книзі буття українського народу», у «Статуті слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», у відозвах «До братів українців», «До братів росіян», «До братів поляків», а також в історичних працях Миколи Костомарова «Мысли об истории Малороссии», «Славянская мифология», у роботах Пантелеймона Куліша «Повесть об украинском народе» та поемі «Україна».
Соціально-політична концепція Кирило-Мефодіївського товариства мала цілу низку положень щодо культурно-історичного процесу, з-поміж яких головне полягало у необхідності визнання рівних прав усіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови і національної культури. Важливою рисою концепції можна вважати теоретичні положення щодо особливих рис українського народу і його культури.
Для свого часу кирило-мефодіївці піднялися до розуміння вищих критеріїв демократії - їх програма національного і соціального визволення українського народу була максимальною для свого часу і такою залишалася у своїй основі на всі наступні півтора століття. «Книга буття українського народу» започаткувала в українській історіографії низку концепцій, які обґрунтовували у наступні часи. Велике значення мавтой факт, що своїми документами товариство рішуче утверджувало народоназву «українці». У період, коли царизм почав викидати з політичного вжитку самі слова «Україна», «український», задекларування етноніма «українці» мало важливе значення для утвердження самобутності народу.
Слідчі органи встановили склад Кирило-Мефодіївського товариства. До нього входили: Микола Гулак, колезький секретар; Микола Савич, поміщик Полтавської губернії; Пантелеймон Куліш, службовець освіти; Василь Білозерський, учитель; Микола Костомаров, ад'юнкт Київського університету; Тарас Шевченко, художник; атакож студенти Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, ЮрійАндрузький. Зв'язки з товариством підтримували представники інтелігенції з інших міст України.
У творчості члена товариства П. Куліша почувається сильний антеїстичний мотив — орієнтація на землеробську культуру. Саме антеїстич на тематика породжує одну з централ ьн их антитез П. Куліша —антитезу хутора і міста, через що філософську позицію Куліша часто називають «Хутірською філософією».
Щезчасів Києво-Могилянськоїакадеміїу Києві зберігався ідейний клімат української ментальності, який впливав на формування способу мислення багатьох російських вчених, що жили й працювалитут. Йдеться про Київськуекзістенціально-гуманістич-ну школу філософії, ідейною підставою якої була українська ментальність. До найбільш відомих її представників належать Микола Бердяев і Лев Шестов, творчість яких припадає вже на початок XX ст.
Освітній процес в Україні XIX ст. надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Росії й Польщі. Ще у 1696 р. закон, прийнятий польським урядом, заборонив українську мову в адміністративному вжитку. Укази російського уряду і 627, 1628 і 1721 pp. забороняли друкувати книги українською мовою, а видані українською мовою книги підлягали вилученню і знищенню. Укази 1727, 1728,1735 рр. спрямовані на вилучення з церков українських друків і заміну їх російськими. 1720 р. було заборонене українське книгодрукування і у Києво-Могилянській академії. Вже у другій половині XIII ст. всі освітні заклади України поступово перейшли на російську мову.
У XIX ст. національно-культурний рух зазнає нових ударів. Валуєвський циркуляр 1863 р. забороняв видавати українською мовою релігійні та наукові твори. Наступним етапом дискримінаційної політики російського уряду став так званий Емський акт 1876 р. Цим документом уводилася жорстка цензура на українські книги, які ввозилися з-за кордону, заборонялося вживання української мови на сцені. З обов'язковим застосуванням російського правописуукраїнською мовою дозволялося публікувати тільки оригінальні художні твори та історичні документи.
Вільному розвитку української мови не сприяла й мовна політика Австрійського уряду в Галичині і на Буковині. Львівський університет, де низка предметів викладалася українською мовою, у 1808 р. був закритий. Цього часу в Галичині активізується національно-визвольний рух. Біля його джерел стояли діячі «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич,ЯківГоловацький.У 1829 р. з'являється перша в Галичині граматика української мови, автором якої був І. Могильницький. У 1846 р. видано «Граматику української мови» Й. Лозинського. Революція 1848 р. стала рішучим поштовхом для розвитку соціально-культурних рухів у Західній Україні. Цього ж року у Львові пройшов з'їзд учених, після якого було створено культурно-освітнє товариство «Галицько-руська митниця». Товариство починає видавати книги з різних галузей знань. У Львівському університеті відкривається кафедра української мови ілітератури.
Українські університети відігравали помітнурольу науковому, культурно-громадському житті на східних і західних землях. В університетах України у XIX ст. працювала ціла плеяда видатних українських і російських вчених, які своєю діяльністю уславили вітчизняну науку. З-поміж них — фізик і хімік М.М. Бекетов, математик О. М.Ляпунов у Харкові, астроном Ф.О. Бредихін — у Києві, фізик М.О. Умов, природознавці І.М. Сеченов, I.I. Мечников, О.О. Ковалевський — в Одесі. Внесок цихучениху світову науку вагомий і загальновизнаний.
У галузі історичної науки в Україні цього часу була продуктивною діяльність О. М. Лазаревського — автора численних досліджень, статей, розвідок, які не втратили своєї наукової цінності до наших днів. Наприкінці XIX ст. плідно працювала історик О.Я. Єфименко, в дослідженнях якої правдиво показані народні рухи, оцінено історичні події з демократичних позицій. О.Я. Єфименко виступала також як дослідник творчості Г. Сковороди, І. Котляревського,Т. Шевченка.
Помітною була діяльність професора Київського університету В. Б. Антоновича — історика, археолога, етнографа і фольклориста. Він був головою «Історичного товариства Нестора-літописця» при Київському університеті, брав активну участь у підготовці до видання багатотомної праці «Архива Юго-Западной России».
Високого рівня на кінець XIX ст. досягла філологічна наука. Особливо помітна заслуга у цьому професора Харківського університету О. Потебні і створеної ним філологічної школи. Мовознавчі праці вченого, дослідження з психології творчості, фольклористики й етнографії високо оцінювалися сучасниками і досі при вертають увагу дослідників. У великій науковій спадщині О. Потебні гідними на увагу є його відгуки про творчість ряду письменників і видання їх творів. У розвиток української філологічної думки чимало цінного вніс також видатний учений, член-кореспондент Російської академії наук П.Г. Житецький.
Цього ж часу з'являються перші спроби науково висвітлити історичний шлях розвитку української літератури. Поява нарису про українську літературу в праці О. Пи-пінаі В. Спасовича «Обзор истории славянских літератур», слідом за цим вихід у світ праць М. Петрова «Очерки из истории украинской литературы XVH-XVI11 вв.», «Киевская искусственная литература XVII-XVIII вв., преимущественно драматическая», «Очерки истории украинской литературы XIX века» сприяли утвердженню самого факту існування української літератури, активізували подальше її вивчення. Вчені-філологи нагромадили великий фактичний матеріал, дослідили окремі періоди історіїлітератури, об'єктивно оцінили велику кількість літературних пам'яток, вивчили біографії письменників, робили спроби пояснити історичне, естетичне значення кращих здобутків мистецтва слова в Україні.
У 40-х роках XIX ст. помітно пожвавлюється етнографічна діяльність українських вчених. 1845 р. було створене Російське Географічне Товариство, членами якого стали українські вчені М. Максимович, М. Маркевич, А. Метлинськийтаін. У 1848 р. у межах діяльності цього товариства розпочинаються дослідження в Україні особливостей життя й побуту українців, їх мови, звичаїв тощо. Комісія для опису губерній Київського навчального округу, яку засновано 1851 p., починає видавати наукові збірники, в яких друкується чимало цінних праць з української етнографії. У 1869 р. Російське географічне товариство організувало експедицію в «Юго-Западный край», керівником якої був призначений дійсний член товариства П.П. Чубинський. Експедиція охопила дослідженнями територію Київської, Волинської, Подільської, частково Полтавської, а також окремі повіти Мінської, Люблінської, Седлецької, Гродненської губерній і Бесарабію. У роботі експедиції взяли участь багато культурно-освітніх діячів: М. Драгоманов, В.Антонович, М.Лисенко,О. Русов, М. Костомаров, О. Кістяківський, В.Си-миренкота ін. Багатий фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал, зібраний експедицією, був виданий усемитомах під назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной императорским русским географическим обществом».
У роботі експедиції і виданні її матеріалів діяльну роль відіграв «Юго-западный отдел русского географического общества», що існував у Києві до появи Емського указу. В і 873 — 1874 pp. цей відділ видав два томи «Записок». Серед матеріалів цього видання праця М.В. Лисенка «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем», стаття М.П. Драгоманова «Отголосок рыцарской поэзии в русских народных песнях», добірка «Думы и песни кобзаря Остапа Вересая».
У XIX ст. значна увага приділялася розробці теоретичних питаньукраїнської фольклористики. Роботи М. Максимовича, П. Куліша присвячені дослідженню української народної пісенної і поетичної творчості. Фольклорові присвячує свою дисертацію М. Костомаров. Етнографічні й фольклорні матеріали використовували українські письменники у своїй творчості, до того ж вони самі часто були збирачами усної народної творчості. І.Я. Франко поставив українську фольклористику на міцну науково-теоретичну основу. Збирання, вивчення та видання народної творчості І. Франко та його однодумці вважали завданням першорядної ваги. На народну творчість вони дивилися як на неоціненне багатство духовної культури, в якому відбилася національна і соціальна самосвідомість українського народу. Саме тому звернення до фольклорних джерел вони вважали доцільним і корисним не тільки для майстрів художнього слова, а й для майстрів живопису, скульптури, музики.
Окрема політика російського уряду була спрямована на шкільну освіту в Україні. Середні школи з українською мовою навчання були перетворені майже всі у духовні семінарії. Нові школи, які засновувалися, були винятково з російською мовою викладання. Ці школи були чужими для українського населення не тільки мовою навчання, а й програмами, у підручниках розповідалося тільки про російський народ, його звичаї, традиції, історичне минуле.
На Правобережжі шкільна освіта була під кураторством Польщі. Навчання велося тут польською мовою.
Щоб хоч трохи поліпшити стан українського шкільництва, українські студенти у 1859 р. заснували три недільні школи і одну щоденну у Києві. Згодом такі ж школи з'явилися у Харкові, Полтаві, Чернігові. Крім цього, у Києві і удеяких містах України почали засновуватися жіночі недільні школи. Але школам цим не судилося існувати довго. Після розгрому поліцією у 1860 р. таємного студентського гуртка у Харківському університеті, було наказано перевірити діяльність усіх недільних шкіл у Російській імперії і у червні 1862 р. всі недільні школи і читальні були закриті.
Закриття недільних шкіл, репресивні дії щодо інтелігенції, що спілкувалася куль-турно-освітньою роботою, Валуївський, Емський укази значно погіршили освітню справу в Україні. Наприкінці XIX ст. реакційні заходи російського уряду щодо українського національно-культурного руху посилюються. Щоб утримати освіту на українських землях від остаточного занепаду, у Києві і Харкові засновуються «Товариства грамотності», основою діяльності яких стало видання книг для народу. Але дуже мізерна частина їх видавалася українською мовою.