В Угорщині 1879 року приймається власний кримінальний кодекс, який поширив свою дію на Закарпаття

1912 рокубув введений у діювійськовий Кримінально-проце­суальний кодекс. Військові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.

У І пол. ХІХ ст. в судоустрої західноукраїнських земель змін не простежувалося.

У відповідності з Положенням про суд 1649 р. судова влада відокремлювалась і оголошувалася незалежною. Замість станових судів, з’являються загальні судові установи: повітові, повітові колегіальні, окружні суди і Вищий крайовий суд (у Львові). Вищою судовою інстанцією в державі були Верховний суд і касаційний трибунал.

Існували шляхетські суди І-ої інстанції — земські й міські. Для духовенства — єпископські суди. Для городян — магістратські. Для селян — домініальні суди. Судом другої інстанції для домініальних судів був комітатський суд.

Спеціальні суди — військові, промислові і комерційні.

Утворювалися суди присяжних, а для розгляду дрібних цивільних справ — мирові суди. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі (з 1850 р.), існував інститут адвокатури (з 1781 р.).

3 питання.Державно-політичний устрій і право
українських земель у складі Російської імперії

Більшість українських земель опинилася в кінці XVIII–ХІХ ст. в межах Росії і зазнала іншого, ніж у західних землях, адміністративно-терито­ріального поділу й управління. Так, територія України на початку ХІХ ст. складалася з 9 губерній Російської імперії: Київської, Подільської, Волинської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської, Таврійської, Новоросійської. Перші три з них складали генерал-губернаторство Південно-західного краю. Всі губернатори призначалися особисто царем. Губернатори очолювали губернську адміністрацію, до складу якої входили: казенна палата, рекрутське присутствіє, присутствіє поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалося за участю станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Система повітового управління включала: земський суд, повітове казначейство, митні установи, повітове управління державних маєтностей. Земський суд відігравав голов­ну роль в управлінні, був одночасно адміністративно-поліцейсь­ким і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку та здійснював правосуддя.

Вся система повітових установ «увінчувалася» повітовим пред­водителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які обирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Необхідно звернути увагу на те, що в ХІХ — на початку ХХ ст. в царській Росії проводилася політика зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів. Для цього розширювалася компетенція генерал-губернаторів шляхом надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Так, 1881 року вийшло Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Наслідком цих реформ можна вважати вве­дення органів місцевого самоврядування. Наприклад, у зв’язку з реформою 1861 року було запроваджено селянське громадське управління. А земська 1864 рокуіміська 1870 року реформиутворили органи місцевого самоврядування в повітах, губерніях, містах.

Відповідно до земської (1864 р.) реформи органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста; волосний сход; волосний старшина; волосний суд. Причому функції цих органів обмежувалися. Вони розв’язували тільки деякі земельні справи (розкладка повинностей, перехід зем­лі, яка була общинною власністю, тощо). Земська реформа обмежувалася територіально: вводилась лише в шістьох з дев’яти українських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Хер­сонська, Катеринославська, Таврійська). У губерніях і повітах створювалися виборні установи (на 3 роки), які мали дві ланки: земські збори і земські управи. В них провідне місце посідали поміщики-дворяни.

Земства відали господарськими і культурно-освітніми питаннями, не мали політичної влади, і вся їхня діяльність перебувала під наглядом губернатора та міністра внутрішніх справ. 1914 року для допомоги царському уряду у веденні війни був створений Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам. 1917 року Тимчасовий уряд утворив земства також у волостях. Міська реформа (1870 р.) була проведена в містах царської Росії та України. У містах, таким чином, створювалися при наявності майнового цензу виборні міські думи (на 4 роки) з розпоряд­чими повноваженнями і міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв’язували дрібні господарські питання (ремонт шляхів, вулиць, освітлення тощо) і підлягали губернаторові.

Населення України за становим критерієм поділялося на дворян­ство, духовенство, міських жителів і селянство. Від сплати подат­ків звільнялися лише перші два стани.

Велику частину населення становило селянство. Кріпаки цілковито залежали від поміщиків. Тільки на Правобережжі царський уряд у 1847—1848 рр. провів інвентарну реформу, відповідно до якої форми і масштаби залежності кріпаків від поміщиків затверджувалися в інвентарях для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847 р., але реформа не обмежила свавілля поміщиків. Лише селянська реформа 1861 р. змінила правове становище селянства.

19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІпідписавманіфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися«Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», «Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності», тощо. Порядок проведення селянської реформи по губерніях конкрети­зувався.

Звільнення селян мало тривати 20 років і відбувалося поетапно. По-перше, селяни переходили на становище тимчасово зобов’язаних; для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота — своєрідний договір селян з поміщиками про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, які надавалися селянам у користування, і повинності: панщина та оброк. Селянин був повинен викупити наділ, після чого він ставав селянином-влас­ником. При укладанні викупної угоди він відразу вносив 20 % викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Упродовж 49 років селяни зобов’язувалися виплачувати борг у кредит державі.

1881 року було прийнято закон про обов’язковий викуп. Упро­довж двох років необхідно було укласти викупні угоди, тому що втрачалося право на земельні наділи.

Зауважте, що при проведенні реформи деякі селяни, які раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишитись у господарів на умовах вільного найму чи шукати роботу в інших місцях.

За селянами затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин міг бути суб’єк­том судового процесу. За реформою визнавалося право на сільське самоврядування (сільські та волосні сходи). Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. — селянським началь­никам. У 1866—1867 рр. положення реформи були поширені на державних селян, але вони мали тяжчі умови викупу.

4 питання.Правова система, суди та процес
в Україні у складі Російської імперії

На почат­ку ХІХ ст. судова система в Україні не була єдиною. Так, у Слобідській Україні, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Надстановими були совісні і надворні суди, які були створені на рівні губерній.

Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для селян і дворян), а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). Головною судовою інстанцією тут був Генеральний суд.

В Одесі 1808 року був створений комерційний суд. У Правобережній Україні,а такожПолтавській і Чернігівській губерніях структура судів була іншою. Так, суди очолював Головний суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих за підпорядкуванням судів — повітових, підкоморських, магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів — цивільних і кри­мінальних справ. На вироки і рішення Головного суду апеляції та скарги подавалися до Сенату.

20 листопада 1864 р. на підставі Судових статутів була про-
ведена судова реформа. Вона проголошувала демократичні прин­ципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Також заснувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Але все ще залишалися станові суди — церковні, військові, волосні, а також окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

В ході реформи 1864 р. створювалася подвійна система судів: місцеві — одноособовий мировий суддя, повітовий з’їзд мирових суддів і Сенат, а також загальні суди — окружні суди, судові палати й Сенат.

Зазначимо, що в окружних судах при розгляді кримінальних справ запроваджувався інститут присяжних засідателів, списки яких, погоджені з губернатором або градоначальником, складали земські та міські управи.

Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. В чотирьох губерніях (Полтавській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській) створювалися місцеві та загальні суди.

1889 року вийшло положення про земських начальників, у якому скасовувався мировий суд. В 90-х рр. ХХ ст. уряд урізав повноваження органів самоврядування.

Відбувався перший розвиток галузей права в Україні ХІХ ст. На початку століття була започаткована кодифікація права. Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював М. Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П. Завадський.

Головним джерелом права був ІІІ Литовський статут 1588 р., який 1811 року було перекладено російською мовою. Щодо магдебурзького права як джерела права, то рішенням Сенату в 1827 р. його дія була припинена в Україні, за винятком Києва. А 1835 року магдебурзьке право було скасоване і в Києві.

Завданнями кодифікації було приведення місцевих норм у відповідність із загальноімперським законодавством.

Результатом роботи комісій було видання «Зібрання малоросійських прав 1807 р.». Його джерелами стали: Литовський статут (515 посилань), «Зерцало Саксонів» (457 посилань), право Хелмінське (224 посилання), Магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання).

1830 року було складено й надруковано «Повне зібрання законів Російської імперії» в 46 томах (охоплює в хронологічному порядку законодавство з 1649 по 1825 рр.). За два роки виходить «Звід законів Російської імперії» в 15 томах, до якого увійшло чинне законодавство, систематизоване за галузями пра­ва. Таким чином, на Україну була поширена загальноімперська правова система.

В межах галузей права розвивалися правові інститути: власнос­ті; з’явилося чимало нормативних актів, що регулювали правове становище приватних підприємств; земельні відносини.

Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодавчих актів, що регулювали питання праці та заробітної плати. Ці фабричні закони сприяли становленню й розвитку нової галузі права Російської імперії — фабричного права. До них належали закони: «Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах» (1882 р.), «Про заборону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фабриках і мануфактурах» (1885 р.) тощо.

Фабричні закони застосовувались у приватних підприємствах. На державні заводи і підприємства та велику частину залізничних майстерень вони не поширювалися. Більше того, вони мали більше декларативний характер і не створювали надійних правових гарантій.

У кримінальному праві починаючи з 1863 р. було обмежено застосування тілесних покарань. 1876 року був затверджений Військовий статут про покарання, 1886 р. — Військово-морський статут про покарання. Наприкінці ХІХ ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення. Його затверджено 1903 р., але в дію вводилися лише окремі статті та глави. В цілому продовжувало діяти «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845 р.зі змінами та доповненнями в редакції 1885 р.

5 питання.Створення і діяльність Державної
Думи в Російській імперії. Західноукраїнські землі в 1905—1917 рр.

Згадаймо, що 1905 року після поразки російського царизму в військових операціях проти Японії в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція. В умовах наростання тиску цар Микола II погодився на поступки для населення. Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дарував усім підданим громадянські права і свободи — совісті, віросповідання, політичний плюралізм тощо. Це була свого роду Конституція, дарована царем своєму народові. ЇЇ поява розбурхала народні пристрасті. Почали з’являтися різні партії, які мали протилежні цілі : «ліві» партії ставились вороже до урядових заходів, були також «праві» і «помірковані». Було створено Держав­ну Думу із законодавчими повноваженнями.

Вже 11 грудня 1905 р. до Маніфесту було внесене уточнення з приводу виборних прав кожної верстви населення — так званий «Закон про вибори».

1906 року революційний рух почав спадати. В цих умовах
23 лютого 1906 р. вийшло нове «Положення про Державну Думу» і «Положення про Державну Раду» від 23 лютого 1906 р. , за якими встановлювався двопалатний парламент. Так, Державна Рада, яка існувала раніше, ставала Вищою Палатою. Половина її членів обиралася, а друга половина — призначалася урядом. Ниж­чою палатою була Державна Дума.

В законодавчому процесі затверджувався такий порядок: кожне питання або закон обговорювалися спершу в Думі, потім відбувалася апробація прийнятого рішення в Раді, але юридичної сили рішення набувало з моменту його ратифікації царем.

Законодавчий процес відбувався ось яким чином:

Схема 1

26 квітня 1906 р. з’явився новий нормативний акт — «Головні закони Російської імперії», який закріплював такий порядок: най­вище управління належить цареві, а законодавча влада — двом палатам: Державній Раді і Державній Думі.

Зверніть увагу, що на виборах до Першої Державної Думи виборці поділялися на чотири курії: землевласників-поміщиків, міського населення, селян, робітників. Курії мали неоднакову кількість голосів: найбільшу кількість мали поміщики (1 голос помі­щика = 45 голосам робітників). Селяни ж дістали достатньо багато місць, бо уряд традиційно вважав їх консервативними.

Ліві партії бойкотували вибори й не взяли участі в Думі. Головою Першої Державної Думи було обрано професора Московського університету, кадета за поглядами С. Муромцева. Від України було обрано 102 депутати: 24 поміщика, 42 селян,26 жителів міст, 10 робітників.

Зацікавлює конституційна дискусія, що була розгорнута в Росії внаслідок революційних подій 1905 року. Відомі ліберали Пет­ро Струве та Павло Мілюков розробили проект, що ґрунтувався на громадянських правах та законності, але рішуче відкидав ідею децентралізації та федералізму. Автори допускали поступки в на­ціональному питанні тільки щодо автономії Фінляндії та Польщі. У той час дехто стояв і на позиції децентралізації Росії. Так, професор Московського університету Степан Фортунатов був автором ідеї американського федералізму, Максим Ковалевський
обстоював певну автономію національних територій.

Від України в обговоренні конституційного питання в Росії взяв участь М. Грушевський. В травні 1905 року він виклав проект майбутнього конституційного ладу в Російській імперії у статті «Конституційне питання і українство в Росії». Цей проект ґрунтувався на двох основних принципах: репрезентаційний уряд та національно-територіальна децентралізація. Автор проаналізував тогочасне становище в Росії, місце українського руху в контексті загальноросійського. З огляду на цензуру автор не вживав термінів «демократія», «федералізм» і замінив їх термінами «прог­ресивний», «репрезентативний», «раціональний». Багато уваги він приділив критиці принципу Струвещодо прямих виборів всеросійського парламенту як єдиної структури представницької влади, розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, визначив права самоврядних областей. Так, більша національна територія має більші повноваження сейму.

Національно-радикальне крило українського руху запропонувало в цьому ж році свій варіант конституційного проекту. Основ­ний закон «Самостійної України» Спілки народу українського було надруковано в часописі «Самостійна Україна», який видава­ла Українська народна партія. В даному проекті відчувався значний вплив ідей М. Драгоманова. Але відмінність полягала в тому, що в документі в основу покладено принцип повної самостійності України. Пропонувалося створення президентської республіки, де законодавчу владу представляв би двопалатний парламент —
рада представників та сенат, а виконавчу — президент Всеукраїн­ської спілки. Судову владу представляють суди.

Тож в Україні на початку ХХ століття існувало два підходи в конституційному процесі: народницько-федеративний, який пред­ставляв М. Грушевський та консервативно-державницький.

Зазначимо, що в Першій Державній Думі була сформована Українська Парламентарна Громада, до якої ввійшло 45 чоловік. Головою був адвокат з Чернігова І. Шраг.

Українська Парламентарна Громада мала свій друкований орган — «Украинский вестник» (рос). У роботі журналу брали участь найкращі науковці України: М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, Д. Дорошенкота інші.

Політичною платформою Громади була автономія України. М. Грушевським було підготовлено декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою Громади, але внаслідок розпуску Думи 8 липня 1906 року ця мета не була реалізована.

Друга Державна Дума проіснувала вже 103 дні (січень — червень 1907 р.). На виборах до другої Думи брали участь усі партії. Половину всіх депутатів було обрано від лівих партій. У другій Думі також була Українська Громада, що мала 47 членів і видавала часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи». Там друкували промови членів, заяви Громади.

Громада домагалася автономії України, місцевого самоуправління, української мови у школах, судах, церкві. Щоб мати підготовлені педагогічні кадри, Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, запровадження української мови в учительських семінаріях[16].

3 червня 1907 р. другу Державну Думу було розпущено. Новий виборчий законвід 3 червня 1907 р. назвали державним заколотом. За ним надавалися переваги у виборах лише великим землевласникам.

Багато українців у цей час опинилося в тюрмах, на засланні, емігрували за кордон. Але незважаючи на таке становище, українське питання було актуальним і в третій Державній Думі. Так, 1908 року 38 делегатів з України підготували і внесли на розгляд Думи проект про українську мову, навчалися в початкових школах.

Але цей проект викликав опір з боку «Клуба Русских Националистов» та чорносотенців і його зняли з розгляду. Аналогічна ситуація склалася 1909 р. навколо пропозиції про запровадження української мови в судах. 1913 року видатні депутати А. Шинга­рьов, П. Мілюков, О. Керенський, Г. Петровський та інші домагалися свободи національного розвитку та автономії України, професор С. Іванов вимагав створення кафедр українознавства в університетах, єпископ Никон вимагав введення української мови в школах. Усе це свідчить про великі досягнення українців протягом XIX ст. [17]

Третя Дума була розпущена 1912 р. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права посилати представників до четвертої Державної Думи. Восени 1912 р. почалися вибори. Четверта Дума виявилася лівішою, ніж третя.

Української Громади в четвертій Думі вже не було. Тому для вирішення питання про запровадження української мови не склалося в Думі більшості. В той же час малі народи Кавказу вирішили в Думі це питання та отримали рідну мову навчання в школах.

Зверніть увагу, що російська буржуазно-демократична революція 1905—1907 років вплинула на розвиток національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Так, 22 жовтня 1905 року народне віче українців Львова поставило перед австрійським урядом вимоги: загального, рівного і прямого виборчого права у всі державні структури; зміни тогочасного устрою шляхом створення національних територій, окремо для українців Східної Галичини і Північної Буковини.

Наслідком революційних виступів в Австрії стало запровадження 1907 року загального виборчого права, але з числа тих, які могли голосувати, вилучалися жінки, військовослужбовці та молодь до 24 років. До того ж, забезпечувалися привілеї німецьких правлячих кіл. Наприклад, німці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки — від 52 тис., чехи — від 60 тис., а українці — від 105 тис. [18]

В роки першої світової війни західноукраїнські землі перетворилися на центр театру воєнних дій. 3-го вересня 1914 р. російські війська вступили до Львова і верховний головнокомандувач — великий князь Михайло Миколайович — видав маніфест, у якому висловлював радість, що нарешті «російський народ об’єднався» і що «завершено справу Івана Калити». Внаслідок цього почалось інтенсивне впровадження російської мови, було закрито «Просвіту», всі українські установи, бібліотеки, школи (польські продовжували існувати).

Трохи раніше — 27 липня 1914 р. — представники українських політичних партій Галичини й Буковиниоб’єдналися в Голов­ну Українську Раду, яка зі сторінок львівського часопису «Діло» звернулася до населення з маніфестом, де проголошувалося, що «на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України»[19].

Подібну політичну відозву до буковинських українців видав Союз українських парламентарних і сеймових депутатів із Буковини.

У Львові тоді ж було створено позапартійну Спілку Визволення України (СВУ). Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом.

У серпні 1914 р. Головна Українська Рада створила Центральну Бойову Раду, яка звернулася до уряду Австро-Угорщини з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стріль­ців (УСС), що й було зроблено. Січовиків цісарське командування використовувало у війні проти російських військ.

Соціал-демократ Симон Петлюра надрукував у журналі «Украинская жизнь» в Москві статтю-відозву «Війна і українці». В ній зазначалося, що, обираючи між Росією та Австро-Угор­щиною, наддніпрянські українці підтримують Росію. Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу СВУ чи Петлюри.

Після Брусиловського наступу реакція західноукраїнського населення на прихід російських військ у 1917 р. була неоднознач­ною. Одні вбачали в цьому визволення з-під гноблення Австро-Угорщини, а інші — встановлення іншої імперії, Російської.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Австрія — імперія з 1804 по 1918 рр. В 1282—1918 рр. правила династія Габсбургів. 1867 року була перетворена в дуалістичну монархічну державу — Австро-Угорщину.

Буржуазія — частина суспільства, що веде підприємницьку діяльність. Перші представники Б. в Україні з’явилися ще у XVII ст., коли почав зароджуватися ринок, зростали міста, виникли перші мануфактури. Безпосереднє оформлення Б. відбулося в ХІХ ст. з перемогою фабрично-заводського виробництва у пореформену добу, коли нестримно зростали підприємницькі верстви.

Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження, видане 20 липня 1863 р. міністром внутрішніх справ Росії П. Валуєвим, згід­но з яким заборонялося друкувати науково-популярну й релігійну літературу (крім наукових і художніх творів) українською мовою. Поява В.ц. відбивала страх царського уряду перед зростанням національної свідомості серед інтелегенції, згуртованої в громадах, перед поширенням визвольних ідей. Видаючи цей документ, Валуєв скористався, з одного боку, звинуваченнями російською реакційною пресою української громадськості у зв’язках з польським повстанням 1863 р., а з іншого — наклепницьким доносом, що, мовляв, самі українці вважають свою мову лише наріччям російської, а також позицією київського генерал-губернатора Анненкова, який висловився проти видання українського перекладу Євангелія. Після В. ц. кількість україномовних видань різко скоротилася.

Вербицький Михайло (1815—1870 рр.) — композитор. 1863 року пише музику до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». У 1917 та 1992 рр. цей твір офіційно визнаний національним гімном України.

Волость— у ХІХ ст., починаючи з 1961 р. — нижча адміністративна одиниця станового селянського самоуправління.

Громади —напівлегальні організації української інтелігенції культур­ницького і суспільно-політичного спрямування, що діяли у ІІ пол. ХІХ — на початку ХХ ст., не мали усталених програм і не були чіткими організаційними структурами, а лише згуртовували найактивнішу національно свідому інтелігенцію і студентство.

Депортація —примусове виселення з місця постійного проживання осіб унаслідок адміністративного чи судового рішення. В Україні набула поширення з кінця XVII ст. Д. піддавалися небажані царизму гетьмани, непокірні козаки, селяни, демократичні діячі.

Діаспора —частина народу, яка переважно назавжди залишила свою історичну вітчизну і поселилася в іншому етнічному середовищі.

Еміграція —переселення людей зі своєї історичної батьківщини в інші країни для постійного чи тимчасового проживання.

Емський акт 1876 р. — підписаний царем Олександром ІІ у німецькому містечку Емс 18(30) травня 1876 р. таємний законодавчий документ про повну заборону українського письменства. Накладалася ціл­ковита заборона на україномовні видання, вистави, пісні тощо.

Панславізм —політично-ідеологічна доктрина, в основу якої покладена ідея політичного об’єднання всіх слов’ян у формі федерації.

Приписні селяни —група державних селян у Російській імперії XVIII—І пол. ХІХ ст., які, залишаючись власністю держави, були приписані урядом до державних та приватних промислових підприємств, на яких працювали замість сплати феодальних повинностей.

Хлопомани —кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху ІІ пол. ХІХ ст. Зароджувалося як рух за розвиток української мови. Сам термін означав бажання зблизитися з прос­тим людом-хлопами.

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Складіть схему органів селянського управління і суду за реформою 1861 р.

2. Зробіть порівняльну таблицю головних здобутків аграрних ре­форм 1848 р. в імперії Габсбургів і реформи 1861 р. в царській Росії.

3. Складіть схему судоустрою в Україні австрійської та російської юрисдикцій І пол. ХІХ та ІІ пол. ХІХ ст. Які відбулися зміни у судочинстві після проведення судової реформи 1864 р.?

4. Випишіть у зошит головні нормативні акти, що з’явилися в Україні внаслідок проведення кодифікації в ХІХ ст. (в регіональному плані).

5. Порівняйте систему управління в українських землях у складі Австрійської та Російської імперій в І пол. ХІХ ст. та відповідно у ІІ пол. ХІХ ст. Зробіть таблицю.

6. Користуючись матеріалами посібника і схемою №1, охарак­теризуйте законотворчий процес у Державній Думі.