Есе–1 (творче есе) як жанр

Інститут масової комунікації при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

К. С. Шендеровський

Як написати успішне есе

Методичні рекомендації до написання есе

Київ 2009

Есе: стиль, жанр, мета та завдання пись­мо­вої роботи

Сучасний вимір суспільних проблем, відносин, постійних соціально-економічних змін, причин та тенденцій розвитку явищ, ситуацій потребує застосування не стільки дослідницького під­хо­ду-алгоритму, скільки творчого, відповідального та компетент­ного аналізу, доречного визначення проблеми, вміння професійно сформулювати гіпотезу та довести спроможність-неспроможність її впровадження. Досить ефективним, що активізує студентський потенціал, методом контролю й пере­вірки знань більш високого порядку (за схемою: аналіз, синтез, творче застосування знань і оцінка) є есе.

Есе як жанр літератури.

У перекладі з англійської, есе (essay) означає «нарис», «твір», «спробу самостійного аналізу» та «обґрунтування теоретичної гі­потези». Есе(фр. essai «спроба, проба, нарис», від лат. exagium «зважування») — літературний жанр прозового твору невели­кого обсягу й вільної композиції.

Есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом (з яким есе нерідко плутають), з іншого боку — з філософським трактатом. Есеїстичному стилю властиві образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію. Деякими теоретиками[1] розглядається як четвертий, поряд з епосом, лірикою і драмою, рід художньої літератури.

У ролі особливої жанрової форми есе ввів, опираючись на досвід попередників, Мішель Монтень (1580). Своїм творам, виданим у вигляді книг в 1597, 1612 і 1625, Френсис Бекон уперше в англійській літературі дав назву англ. essays. Англійський поет і драматург Бен Джонсон уперше використав слово есеїст (англ. essayist) в 1609.

У XVIII—XIX століттях есе — один із провідних жанрів англійської й французької журналістики. Розвитку есеїстики сприяли в Англії Дж. Аддисон, Ричард Стил, Генрі Филдинг, у Франції — Дідро і Вольтер, у Німеччині — Лессінг і Гердер. Есе було основною формою філософсько-естетичної полеміки у романтиків, романтичних філософів (Г. Гейне, Р. У. Емерсон, Г. Д. Торо тощо).

Жанр есе глибоко вкоренився в англійській літературі: Т. Кар­лейль, В. Хезлітт, М. Арнольд (XIX век); М. Бірбом, Г. К. Честер­тон (XX століття). Есеїстика переживала розквіт: до жанру есе звер­талися найбільші філософи, прозаїки, поети (Р. Ролан, Б. Шоу, Г. Уельс, Дж. Оруэлл, Т. Манн, А. Моруа, Ж. П. Сартр).

В українській та російській літературах есе не було достатньо поширеним. Зразки есеїстичного стилю в російській літературі виявляються у О. Пушкіна (рос.: «Путешествие из Петербурга в Москву»), О. Герцена (рос.: «С того берега»), Ф.Достоєвського (рос.: «Дневник писателя»). На початку XX століття до жанру есе зверталися російські письменники В. Іванов, Д. Мережковський, А. Білий, Л. Шестов, В. Розанов, пізніше - І. Еренбург, В. Шклов­сь­кий, К. Паустовський.

Окремі елементи есе ми спостерігаємо в щоденнику Т. Шев­ченка, творах Л. Українки. В українській літературі риси есеїс­тич­ного жанру й стилю також властиві М. Рильському, Ю. Смо­личу, О. Гончару, Д. Павличку. Збірки статей, до яких увійшли есе, видали П. Загребельний («Неможними устами»), І. Драч («Духовний меч»), Р. Горак («Тричі мені являлася лю­бов») тощо.

Таким чином, есе як жанр літератури не має чітких часових, національних, культурологічних, чи, приміром, соціально-еко­но­міч­них ознак. Як жанр літератури, есе перш за все пов'язане з повним або частковим використанням його елементів у твор­чості найбільш видатних постатей прозової літератури.

Есе–1 (творче есе) як жанр

Письмової творчої роботи.

Мета творчого (есе–1), як нам бачиться, в тому, щоб відійти від «формалізованих» рамок традиційної письмової роботи студента. В есе–1 домінує не стільки логіка, скільки асоціації. Якщо студента обмежують чіткі рамки реферату, задана структура письмової роботи, необхідність все обґрунтувати та повністю перераховувати докази, рекомендуємо звернутися до есе як більш вільної, дина­міч­ної форми письмової навчальної роботи.

З формалізованих вимог до есе-1 потрібно віднести тільки одне: наявність заголовка. Внутрішня структура есе може бути довільною (хоча в рекомендаціях ми пропонуємо структуру есе). Оскільки есе – це мала форма письмової роботи, необов’язковим, але бажаним, є повторення висновків в кінці; висновки можуть бути включеними до основного тексту або заголовка. Також аргументація може переду­вати формулюванню проблеми. Формулювання проблеми може спів­падати з остаточним висновком.

При формулюванні проблеми потрібно враховувати, що есе від­різняє конкретна тема та суб’єктивне її трактування. Об’єм теми в есе набагато вужчий, ніж, наприклад, в трактаті.

Успішне есе можливо тільки при наявності несподіваного ходу в розкритті теми: «Всі ми думали, що... а виявляється — навпаки...» Така «точка подиву» і є передумовою для есе. «Точка подиву» — це те, чим студент може здивувати й збагатити, навіть обурити читача-викладача.

Наприклад, з 1019 по 1036 рік Київська Русь була поділена між Ярославом Мудрим і Мстиславом Хоробрим по Дніпру. Есе «Краще хоробрість, чим мудрість» може доводити, що Мстислав, як правитель, був би кращим історичним вибором для Русі.

Оскільки есе — жанр суб'єктивний, то й оцінка його може бути суб’єктивною. Робити ставку на новизну завжди ризиковано, але хто не ризикує, той не перемагає. За умови, що джерела цитуються коректно, а власні висновки ґрунтовно аргументовані, завжди є надія на успіх.