Створення та діяльність УПА

Украї́нська повста́нська (рідше — повста́нча) а́рмія (УПА) — озброєне крило Організації українських націоналістів.^[2][3] Розпочала свою діяльність з весни 1943 року на територіях, які до 1939–1940 років входили до складу Польщі і Румунії: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) тарумунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944.

УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-1960-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.

Ставлення до історії УПА в українському суспільстві впродовж років незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. З 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, свято Покро́ви Пресвято́ї Богоро́диці).

Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920–1950 років.

Структура

· УПА-Північ (Волинська, Рівненська і частина Житомирської та Київської областей);

· УПА-Захід (Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина, Надсяння) ;

· УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей).

· УПА-Схід (частини Київської і Чернігівської областей), частково сформована, окремого командування для УПА-Схід не створено. На цьому терені діяли лише поодинокі повстанські частини.

Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки.

УПА являла собою партизанську армію, що мала трофейне озброєння (в основному, німецька та радянська зброя), амуніцію (в тому числі спецуніформа в деяких відділах), дисципліну, військову тактику, Службу безпеки (СБ ОУН), агентуру, розвідку, контррозвідку тощо.

Тактика й акції

Основними достоїнствами УПА в партизанській війні були:

· Ідейність (знали, за що боролися);

· Гарний морально-психологічний стан (відвага, ентузіазм, жертовність);

· Загартованість і витривалість (здатність переносити холод і голод, великі фізичні і психологічні навантаження);

· Військова хитрість, винахідливість, підприємливість;

· Максимально раціональне використання всіх наявних засобів.

До числа недоліків УПА можна віднести:

· Меншу чисельність повстанців в порівнянні з силами противника;

· Більш слабку військову підготовку;

· Різноманітність озброєння, що ускладнювало забезпечення його боєприпасами та технічним обслуговуванням;

· Нестачу спеціально підготовлених командних кадрів;

· Слабку оперативну базу на територіях, що контролювалися противником;

· Неможливість швидкого перекидання сил на великі відстані;

· Відсутність повноцінного тилу та сильна залежність від підтримки населення.

Ці сильні і слабкі сторони були характерні для боротьби УПА на всіх етапах: коли вона воювала формуваннями армійського типу (перший етап), коли стала діяти за допомогою партизанських загонів (другий етап), і коли вела підпільну диверсійноно-терористичну й пропагандистську боротьбу (третій етап).^[17]

За весь час свого існування УПА застосовувала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога та намагалася оминати великих боїв. У квітні 1944під час засідки УПА був важко поранений а невдовзі помер генерал М. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення, харчами, одягом та розвідкою. У міру того, як більшовики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у підготовлених бункерах.

Особливою оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди: деякі мали бойовий характер (репресії проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандистські. Вони провадилися у 1943—44 з головної бази УПА на Волині, а у 1944—46 з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжі, Буковині, Закарпатті, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Втрати України в роки ВВВ

Вели́ка Вітчизня́на війна́ — термін, яким радянська історіографія та низка істориків країн колишнього СРСР окреслюють радянсько-німецький збройний конфлікт 1941–1945 років у рамках Другої світової війни. Був створений радянською пропагандою за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами1812 року. На думку кандидата історичних наук Володимира В'ятровича, приставка «Велика» додана для підкреслення значущості радянсько-німецького конфлікту для СРСР, масштабів та наслідків цього конфлікту для Європи. Конфлікт, представлений як Велика Вітчизняна війна, став наріжним націотворчим міфом СРСР, що служив основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу^[1].

Словосполучення «Велика Вітчизняна війна» використовується у деяких пострадянських країнах, зокрема, в Україні. В новітній українській історіографії та закордонній білоруській воно замінюється терміном Радянсько-німецька війна. Поза межами колишнього СРСР «Велика Вітчизняна війна» практично не використовується. В англомовних країнах її замінює термін — Німецько-радянська війна (German-Soviet war) як складова Східного фронту (Eastern Front); в німецькій історіографії — Німецько-радянська війна (Deutsch-Sowjetischer Krieg), Російський похід (Russlandfeldzug), Східний похід (Ostfeldzug).

Оскільки втрати українського народу

завжди розчинялися в загальносоюзних, то

встановлення їхньої, хоча б наближеної,

величини – задача непроста. Через те що

загальносоюзні втрати можна встановити тільки

оціночним шляхом, подібний метод слід

застосовувати і для визначення українських

втрат. Іншими словами, потрібно «оцінювати

вже оцінені дані та результати».

Про те, що втрати українського народу в

роки Великої Вітчизняної війни – маловивчена

тема, свідчить такий факт. У книзі колишнього

спікера Верховної Ради України, історика за

фахом В. М. Литвина [1], загальним обсягом 464

сторінки, питанню втрат українського народу

відведено всього 5 сторінок! Автор зазначає, що

«…за даними української «Книги пам'яті» на

фронтах загинуло 3 млн. уродженців України,

але за достовірність цієї цифри ручатися не

можна. Проте в сучасній історії вона побутує,

оскільки іншої нема» [1, с. 438]. Тут В. Литвин

помилився. Автори монографії [2] (група

Кривошеєва) нарахували 1 млн. 377 тис. 400

загиблих на фронтах війни українців, що склало

15,89% загальних втрат (з 8 млн. 668 тис. 400

загиблих червоноармійців) [2, с. 238]. Однак

авторів зазначеної монографії критикують через

заниженість їхніх даних про втрати збройних сил

СРСР у роки Великої Вітчизняної війни.

Якщо вести мову про загальні втрати, то

тут маємо такі дані. Колишній перший секретар

ЦК Компартії України В. Щербицький на

святкуванні 30-річчя перемоги у Великій

Вітчизняній війні озвучив цифру 6,75 млн.

загиблих жителів України [3]. Через майже 30

років В. Ерліхман загальні втрати народу

України оцінив близькою цифрою – 6,85 млн.

загиблих [4, с. 26]. Енциклопедія українознавства

[5], яка вийшла в світ після війни й була

перевидана в Україні у 1994 р., прямі та непрямі

втрати населення України визначає у 14 млн.

осіб, у тому числі 5 млн. загиблих, з яких 2 млн.

становили євреї [5, с.155]. Але вже на наступній

сторінці Енциклопедія українознавства цифру

загиблих збільшує до 6 млн. осіб [5, с. 156].

Аналогічним чином С. Чорний на 19-й сторінці

свого дослідження [6] кількість загиблих

українців оцінює в 6 млн. осіб, а на 30-й сторінці

втрати населення України він вже оцінює у 10,5-

11 млн. осіб, у тому числі власне українців –

7 млн. (63,6-66,7%). Б. Соколов вважає, що в

цифру 7 млн. загиблих жителів України входять

2,5 млн. військовослужбовців та 4,5 млн.

загиблих мирних громадян [7]. Книга пам'яті

України наводить ті ж цифри втрат [60, с. 563],

зазначаючи разом з тим, що в роки війни

загинуло 16,7% населення України. Професори

М. Коваль та В. Косик визначають загальні

втрати населення України у 8 млн. загиблих, з

тією різницею, що за В. Косиком загинуло 2,5

млн. військових та 5,5 млн. цивільних жителів

України, а за М. Ковалем загинуло 3 млн.

військових та 5 млн. цивільних жителів України

[8, с. 21].

Енциклопедія Великої Вітчизняної війни,

видана в радянські часи [9] стверджує, що в роки

війни загинув кожний 6-й житель України

[9, с. 742]. За С. В. Кульчицьким на червень

1941 р. населення України становило 41,657 млн.

осіб [8, с. 21]. Таким чином, взявши за основу

наведені вище дані, одержуємо цифру 6,943 млн.

загиблих. Довідник з історії України наводить

наступні цифри втрат: загинуло 5,5 млн.

цивільних громадян, 1,367 млн.

військовополонених та ще 3 млн. загинуло під

час бойових дій [10, с. 200]. Разом – 9,869 млн.

загиблих, хоча переважна більшість загиблих

радянських військовополонених, як ми покажемо

нижче, не були уродженцями України. Тому з

даних наведеного вище джерела випливає цифра

8,5 млн. загиблих у роки війни жителів України.

Очевидно, маючи на увазі цифру 9,867 млн.

загиблих, П. Тронько говорить вже про 10 млн.

загиблих уроки війни українців [11, с. 99].

П. Проциком втрати населення України

визначаються в 2,5 млн. загиблих військових та

5,5-6 млн. загиблих цивільних громадян [12]. І,

нарешті, у джерелі [13] з посиланням на

військово-історичний центр Збройних сил

Російської Федерації наводяться дані про те, що

в роки війни втрати України становили 1,4 млн.

військових і 3,3 млн. цивільних громадян,

нараховувалося 1 млн. остарбайтерів, та ще

0,2 млн. жителів України емігрували на Захід.

Разом, таким чином, загинуло 4,7 млн. жителів

України.

Зводячи докупи наведені вище дані,

одержуємо наступні числові ряди, які

характеризують втрати населення України в роки

Великої Вітчизняної війни.

1. Військові втрати: 1,377 млн.; 1,4 млн.;

2,5 млн.; 3 млн. загиблих, маючи на увазі

зауваження цитованого вище В. Литвина про те,

що цифра 3 млн. загиблих на фронті жителів

України довіри не викликає. Отже, військові

втрати України коливаються в межах 1,377-3

млн. загиблих.

2. Втрати цивільного населення: 3,3

млн.; 4,5 млн.; 5 млн.; 5,5-6 млн. загиблих. Таким

чином, коливання втрат цивільного населення

складає 3,3-6 млн. загиблих.

3. Загальні втрати населення: 4,7 млн.; 5

млн.; 6 млн.; 6,75 млн.; 6,85 млн.; 6,943 млн.; 7

млн.; 8 млн.; 8,5 млн.; 10 млн.; 10,5-11 млн.

загиблих. Цифри 10-11 млн. загиблих ми

вважаємо перебільшеними, оскільки, крім

іншого, вони включають у себе загиблих

радянських військовополонених, величезна

більшість з яких не були уродженцями України,

а тому не входять в її демографічні втрати.

Таким чином, коливання загальних втрат

населення України в роки Великої Вітчизняної

війни складає 4,7-8,5 млн. загиблих.