Своєрідність драматичних жанрів міської літератури
Драматичні жанри:
Містерія - (від лат слова «таїнство») - це релігійна драма на сюжети з Біблії, що розігрувались спочатку на паперті (ґанку перед костелом) або на майдані. Містерії поділялись на три цикли: старозавітний, новозавітний і апостольський. Найбільш відомою новозавітною містерією була "Страсті Господні", яка складалася з 35 тис. віршів і йшла протягом 4 днів. Інколи в ній брали участь до 400 виконавців. Містерії, за звичай, влаштовувалися за кошти міської влади, братств і ремісничих цехів на Пасху, Різдво та інші церковні свята. інсценування певного епізоду Священного Писання, містерії анонімні («Гра про Адама», «Містерія страстей господніх» - зображували страждання та смерть Христа).
Міракль - (від латинського слова «чудо») - це віршована драма, в основу сюжету якої покладено розповідь про чудо, яке створив один із святих або Діва Марія. Часто міраклі відображали і соціальні конфлікти епохи, це, як правило, теми морального осуду невідповідної або й ганебної поведінки феодалів і священиків. Міраклі ставились на сценах міських аматорських театрів, а також виконувались учнями церковних шкіл. Зображення чудес, які творять святі або Богородиця. Цей жанр можна віднести до віршованого жанру. «Міракль про Теофіла» - побудовано на сюжеті взаємини людини з нечистою силою.
Фарс - маленька віршована комічна сценка на побутову тему. У центрі - дивний, безглуздий випадок. Це невеличкі п'єси анекдотичного характеру, в яких дотепно викриваються розпуста ченців, зажерливість заможних громадян, продажність суддів, висміюються феодальні грабіжницькі війни, папські індульгенції. Самі ранні фарси ставляться до XIII ст. Розвиваються до XVII ст. Фарс ставиться в народних театрах, площах.
Мораліте. Основне призначення - повчання, моральний урок аудиторії у вигляді алегоричної дії. Основні персонажі - алегоричні фігури (порок, чеснота, влада). Розділились на алегорії («героями» яких є алегоричні уособлення чеснот, пороків або певних рис людини - Справедливість, Заздрість, Мужність тощо) та історії (які торкалися тем сімейної та суспільної моралі)
Фарси і мораліте – мали більш світський характер
Лірика вігантів
Поезія голіардів та вагантів виникає на базі поезії про життя мандруючих «вчених кліриків», про події, свідками яких їм судилося бути. У середні віки латина була мовою освіти й науки. В університетах, монастирських школах усі предмети викладалися цією мовою. Вже у ХІІ столітті соборні школи почали випускати надмірну кількість кліриків, багатьом із них не вистачало місць при соборах і монастирях, вони залишались без своєї парафії. Чимало з них мандрували шляхами Європи. Знання латини вирізняло вагантів з-поміж невігластва натовпу, вони відчували себе інтелектуальною елітою, хоча їхній соціальний рівень був невисоким. Вони знали, що таке бідність, приниження. Це зближувало їх із простим людом. Високо цінуючи Овідія, Горація, вони знали й народну творчість, використовували у своїх творах мотиви та форми народних пісень. Вони не прагнули прикрашати життя, і навмисне уникали куртуазності.
Основні теми та мотиви:
1) уславлення плотського життя
2) уславлення студентського життя
3) скарги на зіпсованість світу
4) мінливість долі
18. Поезія Війона, « Балада прикмет»
«Я знаю все, та тільки не себе...» [«Балада прикмет» Франсуа Війона)
Творчість Франсуа Війона належить до періоду французького Відродження, коли актуальними стали питання не лише пізнання довколишнього світу, але, насамперед, пізнання людини, її сутності в мінливому суспільному житті. Війона вважають неперевершеним майстром балад. До цього жанру зверталися багато письменників багатьох літератур світу, проте саме Війон залишив у своїй творчій спадщині по-новаторському повнозвучні зразки балад. У французькій літературі, завдяки творчості Ф. Війона, викристалізувалися певні особливості балад: безпосереднє звернення до читача, оповідь від першої особи, наявність обов'язкових трьох строф, повторення рядків (рефрен). «Балада прикмет» — приклад цього.
Ліричний герой цього поетичного твору — звичайна людина, яка добре обізнана з різними сторонами життя. Проте, дочитавши твір до кінця, усе ж таки доходиш висновку, що ця ніби звичайна людина добре засвоїла заклик давньоримського філософа Цицерона: «Пізнай самого себе». Анафора «я знаю», на якій побудовано весь твір, акцентує увагу на внутрішній зосередженості ліричного героя, на його особистому ставленні до довколишнього життя.
Отже, за традицією, балада звучить від першої особи, ліричний герой постає перед нами знавцем життя, бо він обізнаний у всьому, він знає «літопис далеких днів», «книги, істини, чутки», «смерть, що нищить все довкола», «скільки крихіток в окрайці хліба». Удаючись до іронії та протиставлення, Війон пише, що його герой бачить набагато більше, бо відає про те, що «багатіям і тепло, й сухо», що вони бувають глухими, «бо їм не до тебе». Іронічно звучать зауваження про те, що йому відомі навіть ніби не потрібні на перший погляд речі, наприклад, «що у принца на обід», «хто працює, а хто ні», «як рум'яняться старі жінки». Але врешті, ці всі знання ліричного героя — це знання про довколишнє життя, він у гущі його, серед простих і серед багатих, серед освічених і ницих. Однак повторення рядка «Я знаю все, та тільки не себе», яким закінчується кожна строфа, засвідчує, що ліричний герой, пізнаючи довколишній світ, намагається пізнати самого себе. Складається враження, що поет устами свого героя закликає до активного пізнання світу, до зміни його, але саме через удосконалення самого себе.
Отже, Ф. Війон, увівши в баладу конкретне звернення до внутрішнього світу свого ліричного героя, тим самим показав глибокий гуманістичний зміст своїх творів, що було характерною ознакою творчості митців епохи європейського Відродження.
Епоха Відродження
Відродження або Ренеса́нс — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.
Специфіка культури доби Відродження
- Відродження інтересу до Античності;
- Обґрунтування права науки і розуму на незалежність від церкви;
- Антропоцентризм замість теоцентризму;
- Світський характер культури та літератури;
- Спроби компромісного поєднання надбання античності давньоримського варіанта з християнською ідеологією католицизму
Загальна характеристика
За своєю основою Ренесанс - антифеодальний за спрямуванням ( Лазарев В.Н., Ротенберг І.Е та інші ), йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304—1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313—1375), автор «Декамерону». В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Філліппо Брунеллескі (1377—1446), Донателло (1386—1466), Мазаччо (1401—бл.1428). Це період так званого «Раннього Відродження». Таким чином, перша в історії людства культура, антифеодальна за спрямуванням, виникла в італійських містах - державах, що першими стали на капіталістичний шлях розвитку економіки і вибороли політичну незалежність у аристократії та князів церкви. Останні - перейшли на позиції підтримки нової ідеологічної течії, водночас або породжуючи компромісні форми між ренесансними настановами і католицизмом, або обмежуючи розповсюдження гуманізму. Відомі ренесансні центри навіть в Італії (Флоренція, Венеція, Ріміні, Падуя, почасти Рим) існували в тісному оточенні феодальних князівств і феодальних державних утворень на Європейському континенті.
З 16 ст. розпочався перехід до первісного накопичення капіталів, довга і драматична перебудова економіки декількох західноєвропейських країн, формування перших національних держав і буржуазних націй. Дивним чином в авангарді нових процесів стали країни, мало зачеплені ідеями Відродження — Північні Нідерланди, Англія, Швеція, частково — німецькі князівства. Найпарадоксальніша ситуація склалася в Італії, класичній країні Відродження. Дрібні італійські князівства на чолі з Папською державою пішли консервативним шляхом і зміцненням феодальних відносин. Це сприяло кризі ідей Відродження після 1527 року, скороченню капіталістичних виробництв, обвалу авторитету римських пап, Контрреформації і посиленню позицій інквізиції в усіх суспільних галузях, загальмувало процес об'єднаня конгломерата дрібних італійських держав в єдину державу на 450 років.(Італія стане єдиною державою лише в середині 19 століття.)
Посилив свої позиції європейський протестантизм — через занепад авторитету папської влади. В Німеччині набуло міці лютеранство. В Англії виникло англіканство, де головою віровчення став світський володар — король Генріх VIII. Відтак Британія офіційно відмовилась надсилати у Рим гроші та не визнавала верховенство папи в державі. За папський рахунок свої позиції посилили навіть італійські князівства. У місто Ріміні повернувся Сіджизмондо Малатеста, володар міста. А венеціанські дожі підпорядкували собі папські міста Червію та Равенну. Римським папам знадобиться декілька десятиліть, аби потроху відновити свої позиції тільки в Італії. Але західноєвропейська спільнота назавжди розкололася на два релігійні табори — католицизм і протестантизм.
Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 15-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням ширших верств. Починається період «Високого відродження». Творчість діячів цього періоду переповнена вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів, розвитку науки, в архітектурі створення великої кількості світських будівель, у живописі відображення всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, у тому числі й оголеного. Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан (Італія), Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гуттен, Г.Гольбайн (Німеччина), Франсуа Рабле (Франція), Шекспір, Томас Мор (Англія), Мігель Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія), Еразм Роттердамський, П. Рубенс, Х. Рембрандт (Нідерланди, Фландрія) та багато інших.
Періодизація:
1. Проторенесанс
друга половина 13 ст. – початок 14 ст.
2. Раннє Відродження
кінець 15 ст. – перша третина 16 ст.
3. Пізнє, або трагічне Відродження
16 ст. – 17 ст.
20. Передвідродження в Італії. Поезія Данте. “Нове життя” та “Божественна комедія”
Проторенесанс в Італії
Отже, зародження художньої культури Відродження пов'язане із Проторенесансом. Цей період близький середньовічному художньому життю, органічно продовжував його. Навіть новатори того часу не були як такі, оскільки в їхній творчості бракувало чіткого розмежування між старим і новим, а тому, природно, що про будь-яке відкриття особистостей не могло бути й мови.
Особливого піднесення Проторенесанс набув у Сієні, що зумовлювалося його пануванням на європейському сукняному і грошовому ринках до середини ХЇІІ ст. Другим центром нового життя в Італії була Флоренція, яка до середини XIII ст. вважалася найбагатшою і найбільш населеною завдяки інтенсивному розвитку текстильної промисловості. Вона вважалася на той час і вітчизною демократії, що було досить відносним. Тут постійно боролися між собою дві сили — папи і світські правителі, причому боротьба ця тривала до цілковитої втрати могутні і однієї, і другої сторін. Перебуваючи за кермом економічного й політичного життя, Флоренція поставила перед собою завдання перемогти суперників і в художній сфері, чого й досягла, перетворившись у джерело культури італійського Відродження.
Творців проторенесансної культури вважають останніми художниками середньовіччя і першими — Нового часу, настільки помітний у їхній творчості сплав цих двох основ.
Такий Данте Аліг'єрі, твір якого «Божественна комедія» є відсвітом мислення середньовічної людини, котра прагне полишити земне життя і перейти до кращого світу. Він стверджує, що земне життя не таке вже й страшне й убоге, як говорять монахи і священики. Його роблять потворним і жалюгідним нерозумні люди. Данте показує: люди в пеклі шкодують не про те, що не потрапили до раю, а про те, що не можуть жити на землі. Його думка про необхідність жити мудро, бути по-справжньому людяним випереджає уяву про людину часу Відродження.
Близький до Данте і зачинатель лірики Франческо Петрарка. Його зосередженість на собі, здатність до самопізнання дали змогу бути уважним до зовнішнього світу, земних радощів і спокус. Він любив життя — предмет свого вивчення. Суть його в коханні до оспіваної ним Лаури. Поетичне ставлення до земної жінки і виводило Петрарку із когорти середньовічних поетів, наповнювало його творчість новим змістом.
Ще більшим відходом від традиційної середньовічної художньої основи позначена творчість Джованні Бокаччо. У його «Декамероні» людина посідає перше місце в світі, одночасно величному й трагічному. Чума, що охопила місто, є не що інше як символ розпаду, розкладу старого суспільства, метою ж свободи є насолода життям.
У живопису представником нового часу був Чимабуе, який поєднав у своїй творчості досягнення візантійської (статичні, нерухомі, але чудові фігури, у котрих життєвість, краса обличчя не суттєві) і французької традиції (видовжені людські фігури, безплотні, які символізують, а не зображають тіло людини, проте динамічні й такі, що передають внутрішні почуття). У його творчості застиглі візантійські фігури наповнились життям, почуттям і не втратили зв'язку із землею.
Учень Чнмабуе Джотто у живопису зробив те, що Данте в літературі — утвердив цінність реальної земної людини. Ще дитиною він звершив революцію в образотворчому мистецтві — написав із натури ягня, що паслося. Надалі Джотто був також пройнятий новизною, як і в юності. Він вбачав свою мету в правдивому зображенні руху людського тіла, в утвердженні краси людини. Щодо цього найзначнішими в його надбанні вважаються: епічний цикл фресок на теми євангельських переказів про Христа й Марію в Капеллі дель Арена в Падуї, в котрих релігійні сюжети виповнені новим змістом, а релігійні легенди трактуються як реальні події («Повернення їоакіма до пастухів», «Поцілунок Іуди», «Оплакування Христа»); фрески церкви Санта Кроче у Флоренції, присвячені Франциску Ассізькому (своєрідна поетична апологія його діянь, просякнута ідеєю відродження і просвітлення людини). У названих витворах сконцентровано те, що дає змогу віднести Джотто до плеяди художників Відродження: уведення до живопису тримірного простору, зображення фігур об'ємними (за допомогою моделювання світлотінню), згідно зі своєю людською природою.
Таким чином. Проторенесанс — час, що визначив утвердження нового типу культури.
Перші вірші Д. написав ще наприкінці 80-х років XIII ст., у 1292 р. створив автобіографічну італомовну повість «Нове життя» («Vita nuova»), яку дослідники називають «першою ліричною автобіографією» у світовій літературі. Данте розповідає у ній про своє кохання до Беатріче (образ мав реальний прототип — Беатріче Портінарі), котру він бачив зблизька всього тричі: вперше у травневі дні 1274 p., коли йому, як і Беатріче, було всього 9 років, тоді вона була в червоному платті; вдруге, коли їм обидвом виповнилося 18 років, — тоді Беатріче була в білому одязі, вона вклонилася йому у відповідь і усміхнулася. Коли ж він побачив її втретє, то вклонився, але не отримав відповіді. Данте пише тут про кохання, яке в ті часи вважали шляхетним мистецтвом. Богословська наука готувала душу людини до спілкування з Богом, містичного контакту. Для цього потрібно було очистити душі коханням — таким чином кохання ставало духовним народженням і шкалою самовдосконалення. Прованські трубадури розрізняли чотири види любовного почуття, від звичайного захоплення до найвищого осяяння. Близькими до цього були й поети «Дольче стиль нуово» («Солодкого нового стилю») у Флоренції, котрі вбачали в коханні джерело поетичної творчості. Данте об'єднав традиції тієї й іншої поетичних шкіл, у його «Новому житті» любов поділена на звичайну, земну (історія з «дамою-ширмою»), і високу, що облагороджує людину і відкриває для неї таїну нового, духовного життя.
Саме таким платонічним коханням покохав Данте юну Беатріче, котра стала предметом його мрій, марень, снів і освітила його поезію світлом щирого сердечного почуття. За логікою дантівської ранньої повісті, людина народжується двічі: вперше у день появи на світ і вдруге — коли покохає, але не кожному дано пізнати цю таїну нового життя, лише обраним душам, здатним на розуміння високої поезії.
Повість Данте написана впереміж віршами та прозою, розповідь у ній і конкретна, і алегорична, при цьому, вона викладена «новим стилем», де відсутня колишня пишність. Серед його віршів переважають сонети і канцони, багато з яких належать до шедеврів середньовічної лірики. Алегоричне начало в «Новому житті» виражається у різних формах. У снах з'являється алегорична постать Амура, бога високого кохання; алегоричні згадки про колір плаття Беатріче: червоне плаття її дитинства символізує радість, а біле плаття юності — чистоту і цноту, головні якості жіночого ідеалу. Інакомовний характер мають і містичні цифри — 9 і 18, оскільки це «священні» числа, і зустріч Данте з Беатріче відбувається у благословенний Богом час. Та й самий образ цнотливої Беатріче, котра наштовхує поета на думку про духовне очищення, сприймається не лише в плані конкретному, а й алегоричному — як уособлення філософської науки, що веде людину до пізнання самої себе і навколишнього світу. Водночас алегорія у «Новому житті» співіснує разом із щирим голосом серця. Філософська ідея твору полягає в уславленні кохання як дороги до Бога через очищення серця, а його поетичний зміст — в зображенні «оновленого життя» душі. Поміж пізніших ліричних віршів Данте немає рівноцінних тим, які він присвятив Беатріче в «Новому житті». Але слід зазначити, що у ліричних творах, присвячених друзям, а іноді жінкам, створених ним у пізніші роки (серед них виділяються вірші, адресовані «колишній дамі»), помітний більш чуттєвий тон, аніж в ранній ліриці поета.
"Нове життя" - Данте пише після смерті Беатріче, щоб увічнити її вигляд і пояснити людству концепцію любові стильновістів.
Починає сонети серйозно й незграбно. Хоче описати нове життя після смерті Беатріче. Пише, що вперше зустрів її, коли йому було дев'ять - магічне число (три трійки). Потім в 18 - теж магічне число. Завжди бачив її у священних червоних одіяннях. Починає любити її любов'ю стильновістів у 18. Спочатку неуважність Беатріче боляче ранить Данте, але поступово гіркота йде, тому що Данте усвідомлює, що любов коштовна сама по собі, це стимул для постійної духовної роботи, самовдосконалення. Ідеалізація образу. У третій частині Беатріче помирає, природа оплакує її. Смерть сприймається як світова катастрофа. Але є ще й 4 частина, де Данте описує свою хворобу, за ним доглядала дама - їй присвячено 4 сонети. Зрозуміло, що він любить її, але звичайною любов'ю. Данте забороняє собі мати з нею справу. "Нове життя" - це перша в історії західноєвропейської літератури автобіографічна повість, розкриває читачеві самі таємні почуття. Потім вигнання й Данте на довгі роки забуває про лірика.
«Божественна комедія» написана у жанрі ви-діння, популярного у середньовічній літературі, у якому зазвичай зображували «ходіння по муках» (тобто в пекло, де перебували грішники), при цьому туди могли потрапити лише святі, інколи — Богородиця. Данте значно видозмінив цей жанр, змалювавши не одні лише безодні Пекла, а й весь універсум, і до того ж пройшов через усі кола потойбічного світу особисто; живий, грішний чоловік, він зробив універсум частиною свого особистого життя. І хоча Данте писав про свій «сон, видіння», багато його сучасників вважали, що він насправді побував у «реальному» потойбічному царстві. У ті часи побутував навіть анекдот про двох жінок, котрі нібито бачили, що борода Данте «обпалена пекельним вогнем».
«Божественна комедія» ділиться на три частини («кантики»): «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Поет із сумлінністю геометра креслить просторові параметри: у Пеклі — дев'ять кіл, у Чистилищі — два передчистилища і сім уступів гори, що вивищується до небес, а в Раї — дев'ять небесних сфер. Композиція дантівської поеми побудована з урахуванням так званої магії чисел, згідно з якою священними є числа 3, 9 і 10. У «Божественній комедії» три кантики, три центральні постаті, в кожній кантиці по 33 пісні, а оскільки є ще перша пісня — пролог, то загальна сума пісень дорівнює 100. Світ Данте винятково цілісний і гармонійний, дивовижне навіть саме це поєднання математичної точності мислення з нестримною фантазією поета. У зображенні мандрівки потойбічним світом вражає поєднання достовірності картин, перенесених із земного буття, та алегоричності, що привносить у ці картини певну зашифрованість. Читання поеми й раніше потребувало коментарів, які розшифровували звичні для середньовічної культури алегорії.
У першій пісні-пролозі Данте розповідає про те, як «здолавши півшляху життя земного» (у ті часи — 30 років) він «трапив у похмурий ліс густий», і цей дикий ліс — алегорія земного буття, і, можливо, якоюсь мірою в ній зашифрована і жорстока історична епоха, в якій жив поет. Сповнений страху і сум'яття, герой поеми шукає втрачену «певну дорогу» (алегорія ідеалу), але дорогу йому заступають три звірі. Існує ціла дискусія в науковій літературі про алегоричний смисл кожного з цих уособлень людських вад, але більшість схиляється до думки, що лев — алегорія жорстокості та гордині, у ньому риси тирана-володаря; вовк — алегорія егоїзму та жадібності; пантера — брехні, обману і любострастя; зі всіма цими людськими гріхами Данте неодноразово буде зустрічатися в різних колах Пекла та на уступах гори Чистилища. Небезпечних звірів відганяє Вергілій, вірніше, це всього лише тінь Вергілія, котрий прийшов допомогти Данте, тому що його викликала з пекельних глибин тінь святої Беатріче, звелівши Вергілію врятувати її друга. Алегорія — небесна мудрість йде рятувати людину, посилаючи їй розум.
Кожна кантика має свій алегоричний зміст: Пекло — втілення страшного та потворного, Чистилище — поправних вад і угамовуваної печалі. Рай — алегорія Краси, Радості. Кожна форма покарання в Пеклі також має свій алегоричний ракурс, як і кожне випробування в Чистилищі і кожна форма нагороди в Раю. Уявивши цей світ як заснований Творцем, Данте насправді сконструював його сам.