Культурне будівництво 30-х років в Україні
Савченко
У 30-ті роки помітні зрушення відбулись у культурному житті України. В усіх сферах культури відбувалися складні та досить суперечливі процеси, їх суперечливість полягала в тому, що, з одного боку, прагнучи створити передову сучасну економіку, зміцнити військову могутність країни, сталінське керівництво розвивало і культуру, а з іншого — усі прояви культурно-духовного життя суворо контролювалися, наповнювались комуністичним ідеологічним змістом.
У галузі освіти в 30-х роках було досягнуто безсумнівних успіхів. Йдеться насамперед про поліпшення елементарної грамотності народу. Школа охопила навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження "всеобучу" почалось з осені 1930 року. Одночасно розв'язувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 30-х роках було завершено перехід до обов'язкової початкової, а в містах - до обов'язкової семирічної освіти. За переписом населення 1939 року в Україні було вже 85,3% письменних віком 9-50 років (за переписом 1897 року писати і читати в Україні могли лише 27,9% населення). Більше як 2 млн осіб на початку 30-х років навчались у школах лікбезу, спеціальних курсах і гуртках ліквідації неписьменності. У роки другої п'ятирічки (1933—1937) збільшилась кількість шкіл. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів. Понад 80,7% дітей навчались у школах з українською мовою навчання.
Недовіра до старих спеціалістів та бажання створити нове покоління "пролетарських спеціалістів" змусила владу розширювати мережу вищих навчальних закладів. У 1933 році в Україні діяло 190 вищих навчальних закладів. Відновили роботу українські університети. Розширювалась мережа робітфаків. Слухачі на робітфаки зараховувалися за рекомендацією партійної та комсомольської організації, профспілкових зборів і зборів червоноармійців. Такий підхід до набору до вищої школи повинен був вирішити проблему "пролетаризації" науки. Для підготовки вищих наукових кадрів утворювались інститути "червоної професури". За першу та другу п'ятирічки українські навчальні заклади підготували майже стільки ж спеціалістів з вищою освітою, скільки їх. було за часів Російської імперії. На 1 січня 1941 року в Україні діяли 173 вищі навчальні заклади, в яких навчалося 197 тис. студентів і 693 технікуми з 196 тис. учнів. З 1934 року було скасовано плату за навчання у вищих навчальних закладах і технікумах, введено індивідуальну оцінку знань, відновлено обов'язкове складання заліків та іспитів. Кількість випускників вищих навчальних закладів і технікумів зростала з кожним роком, але їх професійний та культурний рівень був досить невисоким. Радянським спеціалістам не вистачало загальної культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.
Основним центром наукової думки залишалась Всеукраїнська Академія наук. В її інститутах і лабораторіях у 30-ті роки працювали І. Курчатов, Л. Ландау, Є. ІІатон, М. Боголюбов, М. Грушевський, М. Слабчснко та інші вчені. Світової слави набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крсйна. В Українському фізико-технічному інституті в Харкові було введено в дію прискорювач елементарних часток, на якому одержали ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці JT. Ландау, С. Лівшиця та інших вчених свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики міжнародного класу. Важливі напрями в галузі хімічних наук проводились під керівництвом О. Бродського та Л. Писарського.
У 1932 році електрозварювальна лабораторія Є. О. Питана була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітню славу здобув офтальмолог В. П. Філатов.
У 1936 році в складі Української Академії наук відкрилось ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців становила майже 20 тис. чоловік.
У 30-ті роки сталінський режим проводив контроль за діяльністю діячів культури та мистецтва. Характерною рисою розвитку культури того періоду була її всеохоплююча ідеологізація. Усі досягнення культури партійне керівництво розглядало в контексті "культурної революції", метою якої було утвердження "марксистського світогляду". Для більш дієвого контролю за процесами, які відбувалися у сфері культури, було прийнято рішення "колективізувати" художню творчість. У відповідності до Постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературних організацій" замість численних студій та груп, які важко було контролювати, утворювалась єдина централізована організація. На 1 з'їзді письменників України в 1934 році було утворено Спілку письменників України. Єдиним прийнятним методом художньої творчості оголошувався принцип "соціалістичного реалізму". Ті ж письменники, художники, хто не бажав дотримуватись у своїй творчості цього принципу, ставали жертвами масових репресій.
У 30-ті роки в Україні продовжували працювати талановиті поети та письменники - П.Тичина, В.Сосюра, М.Рильський, М.Бажан, Ю.Яновський. Але в їх творах не було місця жорстоким реаліям життя - голодомору, колективізації, масовим репресіям. Ці теми були заборонені. Усіма можливими засобами ідеалізувалось революційне минуле та "соціалістична сучасність". Важливим завданням літератури стало уславлення "мудрої політики" партії і особисто Сталіна.
Аналогічні процеси відбувались і в образотворчому мистецтві. У великій кількості створювались портрети "вождя народів" Сталіна, його скульптурні зображення. Композитори писали пісні в його честь. Таким чином, трагедія української творчої інтелігенції полягала в тому, що талановиті митці за можливість жити і працювати змушені були зраджувати собі і своєму таланту, перетворюючи свої твори у хвалебні гімни партійним лідерам.
Схожі процеси відбувались і з українським театром та кіно. Творче життя митців було настільки регламентоване, що часто втрачало ознаки творчості. Але і в цих надзвичайно складних соціально-політичних умовах творча інтелігенція зуміла зберегти українське художнє слово, а, головне, можливість для відродження української культури в майбутньому.
Методичному переслідуванню піддавалось релігійне життя. До церкви у влади було особливе ставлення. Релігія не вписувалась в офіційну комуністичну ідеологію і в той же час залишалась легальною організацією, чужою більшовицькому режиму. У 20-30-ті роки уряд посилив тиск на православну церкву. З храмів, монастирів, культових споруд вилучались цінності, які потім вивозили за кордон для закупівлі обладнання для промисловості. Конфісковувались культові предмети (ікони, вироби з золота і срібла), які мали велику художню та історичну цінність. Така політика викликала протест з боку духовенства і віруючих. Конфлікти часто закінчувались арештами і розстрілами священиків та активістів церкви.
У 30-ті роки взагалі велика кількість храмів і більшість монастирів були закриті, священики репресовані. Друга п'ятирічка була оголошена "п'ятирічкою знищення релігії". Повсюди стали виникати "Об'єднання войовничих безбожників". В результаті такої політики до середини 30-х років в Україні залишилось лише 9% храмів від тієї кількості, яка була в 1913 році.
Оспівували досягнення соціалізму, і в той же час культивували нігілістичне ставлення до минулого, до пам'яток культури. У 30-ті роки були знищені поховання багатьох гетьманів України, руйнувались архітектурні ансамблі храмів і монастирів. За безцінь за кордон продавались історико-культурні цінності.
30-ті роки характеризувались поверненням політики русифікації. У 1933 році в Україну прибув П. Постишев, а разом з ним прибули і тисячі партійних функціонерів. Вони зайняли усі керівні посади в республіці. їх уже не змушували вивчати українську мову і спілкуватись нею в офіційних установах. Бажання місцевих керівників зберегти завойоване в 20-ті роки оголошувалось "місцевим націоналізмом". Скорочувалась мережа українських шкіл. Вносилися зміни в українську абетку, граматику і словники, наближаючи їх до російських. Скоротилась кількість українських вчителів, обмежувалась їх підготовка у вищих навчальних закладах України.
Політична історія