Гіпермаркет Знань>>Правознавство>>Правознавство 11 клас>> Правознавство: Особа, суспільство, держава. Правова держава. Громадянське суспільство
Особа, суспільство, держава. Правова держава. Громадянське суспільство
Гіпермаркет Знань>>Правознавство>>Правознавство 11 клас>> Правознавство: Особа, суспільство, держава. Правова держава. Громадянське суспільство
Співвідношення і взаємодія держави та особи
За нинішньої розбудови України особистість стає рівноправним суб'єктом суспільних відносин із державою, її органами та посадовими особами. Розглядаючи державу і право, теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна вивчає окрему людину, індивіда, особистість, громадянина, розглядає взаємини людини і держави. Індивід — це конкретна людина. Сукупність індивідів, об'єднаних природними зв'язками, утворює людське суспільство. Людина — це розумна істота, яка має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці та може свідомо користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості.
Біологічне в людині, яка є частиною матеріального світу, складається з її природної основи, що характеризується наявністю тіла, органів чуття, природної фізичної сили та інших біологічних якостей.
Соціальне в ній характеризується концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають взаємозв'язок людини і зовнішнього світу.
Без біологічного змісту людини не можна охарактеризувати її соціальні якості. Проте само лише біологічне в людині не визначає її як особистість. Особу характеризує поєднання біологічного змісту і соціальних якостей.
Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є її громадянство, як постійний полїтико-правовий зв'язок індивіда (особистості) з державою, що відображається в їхніх взаємних правах та обов'язках. Підстави й порядок набуття чи втрати громадянства України передбачені Законом України "Про громадянство України" від 16 квітня 1997 р.
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають на території України, користуються правами і виконують обов'язки, передбачені законом України, який не повинен суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права і Конституції України.
Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне становище людини у громадянському суспільстві. Відомі різні визначення правового статусу особи. В найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридично закріплене становище в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний (родовий) та індивідуальний правовий статус.
Загальний правовий статус має такі структурні елементи: відповідні правові норми; правосуб'єкт-ність; загальні для всіх суб'єктивні права, свободи та обов'язки; законні інтереси; громадянство; юридичну відповідальність; правові принципи; правовідносини (загального) статусного характеру.
Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб'єктивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Конституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. До них відносять громадянські й політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права, особисті права— гаранти, що забезпечують їх здійснення, а також основні обов'язки особи.
'Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави
Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.
Ознаками громадянського суспільства є:
• приватна власність, вільна праця, підприємництво;
• існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі;
• багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;
• наявність незалежної системи засобів масової інформації;
• вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;
• переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.
У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.
До основних ознак правової держави слід віднести такі:
• вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;
• у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;
• вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;
• розвинена система чинного законодавства;
• взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;
• провідна роль суду в розв'язанні спірних питань і конфліктних ситуацій;
• ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;
• високий рівень правосвідомості та правової культури громадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін.
Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'язку, взаємодії та взаємодоповнення влади і права. Погляди на державу і право, на його місце і роль у суспільстві поступово викристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою. Держава, їі державні структури та посадові особи з допомогою права упорядковуються процедурно. Діяльність державного апарату чітко регламентується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони.
Таке розуміння держави, як організації на основі права публічної влади, і є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше — під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних революцій та утвердження нового ладу.
Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов'язаності держави, її органів та посадових осіб правом, виникли за античних часів, розвивались і доповнювались вченнями про-, демократію; республіканську форму правління; конституціоналізм; права і свободи людини; народний суверенітет; панування права і закону та рівноправність усіх перед ними; поділ влади і незалежність суду.
Як результат об'єднання цих ідей у певну конструкцію було сформульовано теорію правової держави.
Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Біля витоків цих ідей стояла богиня правосуддя Феміда — з пов'язкою на очах, із мечем і терезами правосуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. є. намагався об'єднати силу і право, проголосивши: "Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши". Як підкреслював потім Арістотель, із Солона в Афінах почалася демократія. Принцип зверхності права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: "Народ повинен битися за закон, як за свої стіни". Платон (427— 347 до н. є.) наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. В його творі "Закони" підкреслювалося: "Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах декількох людей, мова йде не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під будь-чиєю владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги".
Арістотель (384—322 до н. е.), як "батько" античної політичної науки, обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: "Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон — це врівноважений розум". Внутрішній взаємозв'язок права і держави Арістотель сформулював так: "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування".
Отже, античні філософи і правознавці зв'язували державу правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.
Подальший теоретичний і практичний досвід показує, що для правової держави є необхідними не тільки панування права і правового закону, а й належна організація самої системи державної влади,
життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філософ розглядав ці права як "... свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини".
У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк наголошував на тому, що для дотримання режиму свободи публічно-владні повноваження належить чітко розмежувати і поділити між органами держави. Приймати закони повинні органи законодавчої влади, тобто парламент. А от утілювати ці закони — прерогатива органів виконавчої влади.
Він не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, уважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка лягли в основу виниклого в XVII ст. буржуазного конституціоналізму.
Ідею поділу влади як один із принципів теорії правової держави систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1775). Він уважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск'є — це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує поділу влади. Спираючись на вчення Локка, Монтеск'є обгрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада має належати парламентові, виконавча — королю, судова — незалежному судові присяжних. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише на таких умовах існування самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділу влади на вищезгаданих засадах, то це суспільство не має конституції та не може вважатися
демократичним.
Монтеск'є розглядав поділ і взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політичної свободи. Останню він убачав не в тому, аби чинити все, що заманеться, бо в державі (суспільстві), де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоби мати можливість робити лише те, що є необхідним, і не бути примушеним робити те, чого робити не хочеться. Свобода — це право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин мав змогу робити те, що цими законами заборонено, то в нього не було б свободи, позаяк те саме могли б робити і інші громадяни.
Концепція поділу влади у Монтеск'є, що стала основою буржуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об'єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів і судову владу, як незалежну.
Обгрунтування теорії правової держави дали німецькі філософи І. Кант і Г.В.-Ф. Гегель.
Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Політико-юридичні погляди вченого викладено в його працях: Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору", «До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право". Державу Кант визначав як об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовому законові.
Вчення цього мислителя навіяне духом просвітництва з використанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового та формального "категоричного імперативу". Кант уважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому для себе мету і варіанти відповідної поведінки. Він був упевнений, що держава може примусити особу вибирати ті чи ті засоби для досягнення якоїсь мети, але не може наказувати людині, заради чого вона має жити. Філософ першим висунув ідею про те, що устрій держави повинен якнайбільше відповідати праву (правовому закону). Держава мусить спиратися на право, додержуватися прав і свобод людини, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.
Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Він виключав право народу на повстання проти деспотичного управління, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ має ініціюватися зверху способом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію та злочинність. У працях Канта обґрунтовується необхідність миру як у межах держави, так і в міжнародних відносинах між державами. Мислитель виступав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань через укладення і додержання міжнародних договорів та угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між народами торговельних, культурних та інших зв'язків.
Отже, у правовій філософії Канта — одного з пертих авторів, який обґрунтовував буржуазний лібералізм, яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і етичних нотаток. Він — прихильник справедливості, а водночас не залишає людині можливості обстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення "вічного миру". Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. В такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи і недоторканності.
Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеально-теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.
Практичне втілення в суспільному житті ідей правової державності пов'язане з творчістю Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831). Державно-правові вчення мислителя викладено в головній його праці "Філософія права".
Якщо у Канта правові закони і правова держава — то лише необхідність, то в Гегеля вони є дійсністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних формах буденного існування людей.
Не погоджуючись із Ж.-Ж. Руссо, Гегель уважав, що людина не народжується від природи вільною, що вона здобуває свободу як духовна істота. Розумне призначення людини він убачав у тому, щоб вона жила в державі. Індивід настільки моральний та істинний, наскільки він є членом держави. Право, за Гегелем, — це дійсна свобода. Держава — теж право в його найбільш абстрактному розумінні, а саме — права особистості, сім'ї та суспільства.
Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить "світовий розум", "абсолютна ідея" чи "світовий дух", що проявляються в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки: про суб'єктивне, об'єктивне та абсолютне. Вчення про державу і право Гегель трактував як складову філософії, а державу і
право розглядав крізь призму самої ідеї та напрямків її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту і конкретного застосування державно-правових явищ він відносив до предмета юриспруденції. Право мислитель визначав як наявне буття свободи, певний ступінь розвитку свободи; поняття права формулював із позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спершу в історичному, моральному, релігійному значенні, а вже потім у дійсності.
Свободу, за Гегелем, закладено в конструкцію абстрактного права, що має декілька ступенів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправди (ненавмисна, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що приводить до об'єктивізації свободи через сім'ю, громадянське суспільство і державу.
Абстрактне право філософ формулював так: "Будь особистістю і поважай інших як особистостейі" Конкретне право проявляється у формальній свободі, передовсім — у свободі приватної власності. Отож, Гегель:
• вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну
свободу;
• належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості;
• критикував деспотизм, уважаючи, що "... стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, вірніше, заступає закон";
• визначив свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ'я та проти всіх неправових форм застосування сили, як із боку приватних осіб, так і з боку держави. Вчення про правову державу в Росії та Україні виникли у другій половині XIX ст., після проведення буржуазних реформ 60—70-х pp. Вони знайшли відображення в документах російського лібералізму та опозиційного земства. Детальніше ця теорія почала розроблятися на початку XX ст., з переходом Російської імперії до конституційного самодержавства. Активно працювали в напрямку створення теорії правової держави вчені: О. С. Алексеев, В. М. Гессен, Б. О. Кістяківський, М. М. Коркунов, С. О. Котляревський, І. М. Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шершеневич та ін.
Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем правової держави побачили світ, були М. А. Рейснер, який опублікував статтю "Що таке правова держава", і В. М. Гессен, який видав працю "Теорія правової держави". М. А. Рейснер, наприклад, кваліфікував правову державу як таку, де державний устрій, закон є "... нормою, обов'язковою для самої влади", де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом забезпечено недоторканність права особи і громадських корпорацій. В. М. Гессен уважав, що правова держава в її діяльності, у здійсненні урядово-судових функцій зв'язана та обмежена правом, стоїть під правом, а не
ззовні чи над ним.
В основу теорії правової держави російські вчені поклали теорію поділу влади Ш.-Л. Монтеск'є, давши їй своєрідне тлумачення з урахуванням російської практики державно-правового будівництва. У їхньому розумінні державна влада — єдина, але поділяє функції між законодавчими, виконавчими і судовими органами. Але при цьому російські та українські вчені відкидали такі класичні елементи поділу влади, як стримування і противаги. Вони обґрунтовували зверхність законодавчої влади і підпорядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В. М. Гессен намагався розмежувати закон та урядове розпорядження за їхньою юридичною силою, доводячи зверхність закону як неодмінну ознаку правової держави.
О. С. Алексеев уважав, що не може бути змін правового порядку без участі народного представництва. Зв'язаність державної влади правом, з якого законодавець бере законодавчі норми, спираючись на те, що не закон дає силу праву, а право дає силу законові, і є, на його думку, основою правової держави. Він, як і В. М. Гессен, твердив, що справді демократична правова держава має бути тільки парламентарною. .
Необхідність підкорення уряду та його діяльності правовим нормам визнавав та обґрунтовував Б. О. Кістяківський, критикуючи Л. Ф. Штейна, який допускав, що в певних межах уряд у конституційній державі не зв'язаний правом.
Критикуючи концепцію С. 0. Котляревського, який уважав, що влада як сила, котра служить самозбереженню держави, може діяти за необхідністю, відступаючи від додержання принципів права, Б. О. Кістяківський писав, що в закінчено розвиненій правовій державі сильна влада і є владою чистого права; вона сильна тією міццю й рівновагою, які гарантують їй неухильне дотримання норм права як із боку можновладців, так і з боку підвладних. Він же критикував революційні теорії, що виправдовували насилля, вбачаючи в державному механізмі силу, а не право.
Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так і сьогодення було й залишається ефективне забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Ці питання були предметом дослідження українських і російських учених О. Ф. Кістяківського, Є. В. Васьковського, М. І. Палієнка, Ф. В. Таранов-ського, М. П. Драгоманова, М. С. Грушевського та ін.
Наприклад, О. Ф. Кістяківський обґрунтовував необхідність забезпечення незалежності суду від втручання адміністративної влади і запропонував для цього систему організаційно-правових заходів.
Є. В. Воськовський висвітлив основну роль і призначення адвокатури в механізмі захисту прав і свобод особистості. Він також наполягав на необхідності поширення прокурорського нагляду за судовою діяльністю.
М. І. Палієнко розглядав проблему суверенітету як одну з властивостей правової держави, що проявляється у спроможності держави мати власну конституцію, самостійно вирішувати питання економіки, політики, в тому числі й зовнішньої.
На думку В. М. Гессена, громадянин у взаємовідносинах із підзаконною урядовою владою повинен виступати як суб'єкт права, а не як об'єкт влади, її підданий, як це відбувається в умовах абсолютної монархії.
Отже, підводячи підсумки, можна сказати:
• історія вчень про правову державу охоплює систему ідей, думок і концепцій (закордонних і власних авторів) без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави;
• без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи в Україні;
• важливе значення у створенні нормативної бази на основі нової Конституції України має досвід закріплення конституційно-правовими актами основних принципів правової держави, що юридично зафіксовані в законодавстві інших країн;
• використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні й негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.
Правознавство. 11 клас. Колодій А.М., Опришко І.В. За заг.ред. Ковальского В.С.