XIX СТОЛІТТЯ– ДОБА НАЦІОНАЛЬНО - КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
7.1 Генезис українського відродження. Проблеми мови й освіти. «Руська трійця». Народницький період відродження
У XIX ст. починає формуватися нове поняття спільності як національної свідомості на підґрунтті єдності мови та культури. Поступове поширення ідеї національної свідомості, що стане однією з головних тем нової та новітньої історії України, демонструє три головних етапи, між якими є ряд спільних рис.
На початковому етапі невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, вважаючи, що незабаром самобутність рідного народу зникне під навалою імперської культури.
Другий, культурницький етап став періодом відродження мови, її дедалі ширшого використання в літературі та освіті.
На третьому, або політичному, етапі відбулося зростання національних організацій і висунення національно орієнтованих вимог, за якими крилося прагнення до самоврядування.
У першій половині XIX ст. культура в Україні розвивалася під впливом антикріпосницького визвольного руху, революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму тощо, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом подальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до самоствердження як самобутнього окремого народу.
Цей період характеризується демократизацією культури, боротьбою проти самодержавно-релігійної ідеології та теорії «офіційної народності». Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники, художники, композитори виявляли в своїй творчості великий інтерес до України, до життя українського народу, протестували проти політики національного гноблення, що проводив царський уряд.
Зріс й інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час започаткувалася народницька течія в історіографії, її прихильники головну роль в історії відводили народові, а завданням історика, на їхню думку, є вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена з відшукання, збирання, систематизації та публікації історичних джерел – актового, архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. 3начні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського
(1808 – 1877), який, будучи секретарем «Общества истории и древностей» при Московському університеті та редактором видаваних ним «Чтений»
(1846 – 1848, 1858 – 1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України – «Історію Русів», «Літопис Самовидця», «Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ...» П. Симоновського тощо. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в Києві у 1843 р.
У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII – початку XIX ст. особливе місце займає «Історія Русів» – напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що вперше був опублікований О. Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 р., підпорядкував обгрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.
Першу узагальнюючу історію України, яка грунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д.М. Бантиш-Каменський (1788 – 1859). Його книга «Історія Малої Росії» вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, у друге – в 1830 р. –
у трьох частинах, згодом у 1843 р. Методологічно Д.М. Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М. Карамзіна. Як і М. Карамзін, Д.М. Бантиш-Каменський змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів, гетьманів, козацьких старшин – Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін.
Важливою віхою в історіографії України першої половини XIX ст. була праця М. Маркевича (1804-1860) «Історія Малоросії». Її було видано в 1842 – 1843 рр. у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, М. Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 р.). Маркевич прагнув історично обгрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток.
Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський (1808 – 1898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора князя М. Воронцова на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці: «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841) і «Наезды гайдамаков на Западную Украйну» (1845). Залучивши новий багатий архівний матеріал, А. Скальковський в оцінці історичних подій стояв на дворянсько-монархічних позиціях. Він негативно оцінював антикріпосницьку боротьбу народних мас, зокрема гайдамацькі рухи, повністю схвалював політику царизму.
Ученим, який зробив значний внесок у розвиток історичної наукии, був М. Максимович, виходець з родини дрібного поміщика, нащадка козацьких старшин, перший ректор Київського університету. У своїх численних, переважно невеликих за розміром працях, М. Максимович провів велику критичну роботу з перевірки достовірності літописів та інших історичних джерел і правильності зображення історичних подій у працях різних істориків. Він висловив багато оригінальних думок про різні проблеми з історії України. Показав, що українське козацтво було не прийшлим народом чи племенем, а особливим станом українського народу, витвором соціально-економічного і політичного розвитку України. М. Максимович займався вивченням історії народних рухів. Зокрема, він був першим істориком Коліївщини – великого народного повстання на Правобережжі в 1768 р.
Наприкінці 30-х – 40-х років розпочав свою наукову діяльність як історик М.І. Костомаров (1817-1885). У 1842 – 1844 рр. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, а у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І. Бецького «Молодик» були надруковані перші історичні праці М.І. Костомарова «Русско-польские вельможи. Князья Острожские» і «Первые войны малороссийских казаков с поляками».
Проблеми мови й освіти. У першій половині XIX ст. серед освічених людей посилювався інтерес до усної народної творчості, розгорнулося збирання й публікація її пам'яток. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова, – не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова – це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.
У 1819 р. у Петербурзі М. Цертелєв видав збірник «Опыт собрания старинних малороссийских песен». Три збірки українських народних пісень – «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник народних украинских песен» (1849) – підготував і опублікував М. Максимович. У 1836 р. у Петербурзі вийшов збірник П. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские думы и песни». У 1833-1838 рр. І. Срезневський видав у Харкові шість випусків фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина». Із великою пошаною до українських народних пісень і дум ставилися передові люди – К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Чернишевський, М. Добролюбов та ін. Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін.) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що грунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису.
