Станово-представницька монархія

В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Розвиток економіки середньовічної Європи ознаменувався зростанням політичної ролі міст. Місто, яке тим чи іншим способом вивільнилося з-під феодальної експлуатації, створювало ніби державу у державі:з власною суспільною організацією (цехи і гільдії), власним самоврядуванням (вибор­ні мери та радники), власними законами (магдебурзьке право), власним автономним судом, власними збройними силами (ополчення громадян) тощо. Така організація за своєю суттю була ворожою старому феодальному суспільству та старому феодальному праву. У надрах старого суспільства зароджувалося суспільство нове, буржуазне - з власними уявлен­нями про державу і право.З іншого боку, саме поява незалежних міст дозволяла європейським монархам суттєво зміцнити свої позиції у боротьбі з феодальною роздробленістю. Опираючись на ті ресурси, що їх могли -і були готові - надати вільні міста (не лише кошти, але й власні збройні сили, а також моральна підтримка) королі Франції та Англії успішно борю­ться проти децентралізаторських намагань феодальної верхівки. І навпа­ки, там, де можливості міст були меншими, як, для прикладу, у Німеччині, влада монарха наштовхувалася на більший опір феодалів.

Яскравою ознакою даної історичної доби стає поява органів стано­вого представництва:парламенту у Англії, Генеральних штатів у Франції та Нідерландах, рейхстагу та ландтагів у Німеччині, кортесів у Іспанії, снему у Чехії, Земського собору у Московському царстві тощо. Це -своєрідна плата монархів містам за військово-політичний союз. Втім, сила і вплив цих органів станового представництва значною мірою зале­жали від політичної волі представлених у них верств населення.Саме союз старого і нового дворянства зумовив успіхи англійського парламентаризму.

Зміни у суспільному ладі. Становлення міського самоврядування

На ранньому етапі феодалізму міста, подібно до сіл, перебували в залежності від феодальних сеньйорів. По суті, міста самі прагнули такого покровителя, оскільки феодальний магнат міг забезпечити міс­там підтримку в торгівлі. Безпека шляхів, захист міських стін від зов­нішнього ворога, морські комунікації тощо - усе це вимагало таких сил і засобів, яких міста в той час просто не мали. Однак, починаючи з ХІІ-ХШ ст., вони виборюють, чи, радше, купують собі більшу чи меншу автономію.

Не останню роль у становленні міст відіграли хрестові походи. Ідею першого такого походу на Близький Схід висунув на церковному соборі в Клермоні (Південна Франція) папа Урбан II. Сталося це в

1095 р. Усім його учасникам було обіцяно відпуск гріхів і багату здо­бич. Зерна заохочення упали на підготовлений ґрунт. В Європі на той час різко зросла кількість рицарів - нижчої верстви пануючого класу, до складу якої входили молодші сини феодалів. За діючим тоді порядком вони земельної власності (феодів) у спадщину не отримува­ли. Це був т. зв. майорат - система спадкоємства, коли все майно пе­реходить неподільно до старшого в родині чи до старшого із синів померлого.

Європейські рицарі, не маючи постійних джерел доходу, займалися розбоєм на великій дорозі, грабували своїх і чужих і були готові на будь-яку авантюру. Роки 1095-1097 принесли неврожай, в Європі на­віть були зафіксовані випадки людоїдства. В перший хрестовий похід

1096 р. до «святої землі» рушили натовпи погано озброєних ополчен­ців, з якими турки на їх шляху зуміли справитися. Однак рицарське ополчення в 1096-1099 pp. зуміло дістатися Єрусалиму, на території Сирії і Палестини було утворено ряд королівств хрестоносців. До 1144 р. хрестоносці втратили один з важливих опорних пунктів - Едессу. Організований для відвоювання міста другий хрестовий похід 1147-1149 pp. був безуспішний. У 1187 р. полководець Саладін, об'єднавши дрібні держави арабів і турків, зумів відвоювати Єрусалим.

Останній оплот хрестоносців у Палестині, місто Акра, був узятий турками у 1291 p., і цей рік вважається кінцем хрестових походів. Проте, якими б малорезультативними не були хрестові походи для європейських рицарів, наслідки їх для самої Європи були надзвичайно важливими. Європейці зіткнулися з набагато вищою культурою Схо­ду, познайомилися з предметами розкоші - шовком, цукром, доскона­лими виробами зі скла, дамаською зброєю тощо. Виникло поняття моди. Феодал більше не міг ходити в домотканому одязі з грубої тка­нини і овечих шкур, пити вино місцевих виноградників, їздити верхи на конях. Щоб задовольнити різко зрослий попит на ввізні товари, йому потрібні були гроші. Колишня натуральна оплата перестала за­довольняти феодалів. З іншого боку, самі хрестові походи вимагали грошей - на зброю для війська, кораблі, парусину і харчові припаси.

Найбільше від хрестових походів виграли європейські міста, в яких різко зріс попит на вироби ремісників - спершу на зброю, а далі на посуд, карети, меблі, модний одяг, ювелірні прикраси. Міста почали багатішати. Намагання феодалів вирушити у хрестовий похід вимага­ли грошової підтримки. Міста були готові надати ці гроші в обмін на звільнення. Особливо легко йшов на такі угоди англійський король Річард І Левове Серце (1189-1199), від нього не відставали сотні менш відомих герцогів, баронів.

Вінцем політичної автономії ставало право обирати свої органи управління, видавати закони та здійснювати суд над міщанами. Сень­йор відступав ці права за одноразовий відкуп або в обмін на щорічну сплату певних грошових сум. Відкупившись, місто отримувало зов­нішні ознаки самоврядування: башту з дзвоном (символом права скликати власні віча), ганебний стовп і шибеницю (право чинити суд) та міську печатку (право приймати закони). Управління такими міс­тами здійснювала міська рада та виборний мер. Однак місця в раді належали тим громадянам, чиї родини брали участь у сплаті викупних сум. Плебеї, чернь до управління не допускалися. Так, міська рада Марселя складалася з 89 членів. Міській аристократії належало 80 місць, З - обиралися від духовенства, 6 - від цехів.

Звичайно, становлення міського самоуправління відбувалося нерів­номірно, мало свої національні і місцеві особливості. Найраніше, ще до хрестових походів, отримали самоврядування італійські міста -Венеція (VIII ст.), Генуя, Лукка, Піза (X ст.). Тут вдалося скористати­ся боротьбою франкських та германських імператорів проти римських пап. Намагаючись знайти собі союзника, імператори і папи йшли на підтримку прагнень міст до автономії. А, наприклад, в Німеччині, крім т. зв. імперських і «попівських» міст, існували й міста, що пере­бували у власності курфюрстів аж до кінця XVIII ст. Якщо імперські міста (Гамбург, Бремен, Нюрнберг) мали власний суд, видавали вла­сні кодифікації права, набирали військо, а імператор міг видавати розпорядження, тільки перебуваючи безпосередньо у місті, то міста, що належали курфюрстам, почувалися значно гірше. Останні не тіль­ки збирали побори зі своїх міст, але й регламентували роботу ринків і цехів, забороняли мати свої самоуправні комуни, утворювати союзи міст, накладали інші обмеження.

Найважливішим завоюванням міст був вільний стан усіх громадян. У середньовічній Європі існувало прислів'я: «Повітря міста робить людину вільною». Якщо кріпакові вдавалося прожити один рік і один день у стінах міста і за цей час пан не оголошував про свої права, ко­лишній напівраб отримував повну свободу.

З метою організації самооборони міста від розбійних нападів зов­нішнього ворога та грабіжницьких рицарських банд, для розподілу обов'язків по будівництву та підтриманню міської інфраструктури (водопроводу, каналізації, освітлення, шляхів) ремісники створювали свої об'єднання, які називалися цехами, а купці створювали свої - гільдії. Виникнення цехів розпочалося ще в XI ст., так, паризькі свічни­ки уже в XI ст. мали свій цех. Цех становив об'єднання людей, які за­ймалися певною професійною діяльністю, з метою регулювання цін, якості продукції, кількості підмайстрів, тривалості робочого дня тощо. Якщо первісно цехи створювалися для підтримки осіб однієї спеціаль­ності (допомога на випадок хвороби, посаг дочкам бідного члена цеху, похорон неімущих), то вже з XIII ст. основним завданням цеху стає бо­ротьба проти конкурентів. Осіб, які пробують виробляти продукцію, не будучи членами відповідного цеху (т. зв. «партачів»), виявляють і чи­нять над ними фізичну розправу, знищують виготовлені ними товари.

Цехи встановлюють суттєві обмеження для усіх бажаючих стати членами цеху: навчання удома і за кордоном (в середньому 7-10 років), виготовлення еталонного виробу (т. зв. штуки), гучний банкет для усіх членів цеху тощо. Шанси стати членом цеху для сторонньої людини чи навіть підмайстра зводяться майже до нуля. Майстри спільно чинять тиск на учнів і підмайстрів: встановлюють однаково низькі розцінки на працю, однакову тривалість робочого дня і т. ін. Вигнаного з роботи підмайстра жодний з майстрів на роботу уже не візьме.

Напруженими були стосунки цехів і гільдій. Якщо купець прагнув привезти якнайбільше дешевого імпорту, то місцевий цех намагався не допустити конкуренції привізного товару з власною продукцією. Тому відносини цехів і гільдій часто були ворожими, але ця ворожнеча мала більш цивілізовані форми, ніж боротьба проти «партачів». Наприклад, у Лондоні купці викупили собі право призначати не лише певну кількість членів магістрату, але й мера з власного середовища, а ремісничі цехи мусили миритися з таким політичним лідерством купецького стану.

Цех чи гільдія мали свій статут, своїх старшин (ця посада була по-життєва і спадкова), суд для суду над членами свого цеху. Цех був та­кож військовою одиницею, кожний його член повинен був мати зброю для захисту міста. При облозі міста ворожою армією цех або гільдія захищали свою ділянку міського муру, у мирний час ця ж ділянка муру підтримувалася у належному порядку зусиллями цеховиків.

Часто феодали намагалися після отримання відкупу від міст знову нав'язати їм своє «покровительство». Спершу королі й імператори в подібних конфліктах підтримували представників свого класу, але згодом ситуація змінюється на діаметрально протилежну. Монархи прагнуть зміцнення єдності країни і ліквідації феодальної роздробле­ності та сепаратизму магнатів. Але цього ж прагнуть і міста. Вони за­інтересовані у безпеці доріг, повноцінній монеті, скасуванні внутріш­ніх мит, припиненні усобних війн, одним словом, у стабільності. В обмін на королівську підтримку своїх викуплених самоуправлінських прав міста готові надавати королям та імператорам певні грошові суми, набрані за міські кошти збройні загони тощо. Чим багатшими і міцнішими стають міста, тим більш суттєву підтримку вони можуть надати королеві. Сила міст - у їх організації, а на сильних зважають. На якомусь етапі монархічна влада пробує протиставити т. зв. третій стан (міську аристократію) першим двом (дворянству і духовенству). Так з'являються станово-представницькі установи.

В епоху раннього феодалізму монархи неохоче погоджувалися на різні магнатські та клерикальні з'їзди, не кажучи вже про постійно діючі представницькі установи. Феодали - світські і церковні - вико­ристовували такі зібрання для висунення своїх вимог монарху, остан­ній нерідко ставав заручником своїх могутніх підданих. З появою і зміцненням нової політичної інституції - третього стану королівська влада отримує змогу виступати в якості арбітра в конфліктах трьох станів. Тим самим влада короля не тільки позбавляється ризику ослаб­лення, а навпаки - посилюється.

З'являються постійно діючі представницькі установи. У Франції - це Генеральні штати, в Німеччині -рейхстаг і ландтаги, в Іспанії - кор-теси, в Англії - парламент, в Польщі - сейм, у Чехії - снем і т. д. і т. п.

Основна відмінність від колишніх з'їздів феодалів полягає у тому, що представлено вже не два стани, як було колись, а три. Тому, якщо колишні з'їзди були знаряддям боротьби проти централізації країни, то станово-представницькі установи стають засобом внутрішнього зміцнення держави.

В станово-представницьких установах не представлені, як правило, народні низи. Навіть особиста свобода не була підставою для надання політичних прав. У містах, як уже зазначалося, патриціанська верхів­ка ізолювала плебс від найменшої участі в управлінні. На селі ситуа­ція була майже аналогічною. Починаючи з епохи хрестових походів, селянство переводить свої натуральні повинності у грошову форму. З'являється т. зв. цензива - спадкове селянське тримання на умовах щорічної сплати певної суми. Власник такої цензиви ставав особисто вільним. В Англії, наприклад, уже в XIV ст. більшість селян були особисто вільними, а у Фландрії вони звільнилися навіть на сто років раніше. Однак, як правило, вільні селяни у станово-представницьких органах представлені не були, виняток становили окремі німецькі та австрійські землі. Це пояснюється слабшою організованістю селянст­ва, а, отже, меншою заінтересованістю в цьому класі монархів.

Зрозуміло, що залежні верстви населення (закріпачені селяни), пред­ставники більшості національних меншин (євреї, цигани), більшість ре­лігійних меншин в станово-представницьких установах участі не брали.