Правова держава та права людини
Теорію правової держави насамперед пов'язують з іменем Емануіла Канта, котрий одним з перших висунув і обгрунтував ідею про те, що благо і призначення держави у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права.
В ході суспільного прогресу поняття правової держави набувало нових якостей та наповнювалось новим змістом, що відповідало конкретним умовам існування суспільства. Проте незмінною ознакою правової держави залишається приорітетна роль права, як мірило свободи, що грунтується на принципах рівності, гуманізму, справедливості та гідності людини. Правова держава - це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Основними ознаками правової держави є наступне:
- верховенство права у всіх сферах суспільного житгя;
- юридичне забезпечення прав людини;
- взаємна відповідальність особи і держави;
- розподіл влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами;
- притаманність усім громадянам високої правової культури.
Права людини та їх реальне юридичне забезпечення як основна змістовна характеристика правової держави, вимагає розкриття змісту згаданого поняття. Права людини - це явище, що також перебуває у постійному розвитку. За часом виникнення виділяють три «покоління прав людини».
Під першим поколінням прав людини розуміють традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані у процесі буржуазних революцій, а потім конкретизувалися в практиці та законодавстві демократичних держав. До них належать: право на життя, свободу, безпеку особи, право на свободу думки, совісті, право на рівність перед законом тощо.
Друге покоління прав людини (позитивні права) сформувалися в ході боротьби людей за поліпшення економічного становища, підвищення культурного рівня. До них належать: право на працю і вільний вибір роботи, соціальне забезпечення і відпочинок, захист материнства та дитинства та ін.
Третє покоління почало формуватися після завершення Другої світової війни. Це - право на розвиток, мир, здоров'я, безпечне довкілля, спільну спадщину людства та ін.
Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
137. становлення та розвиток концепції соціальної держави.
Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знаменний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її становлення.
Початок її розбудови (1880-1914 рр.) характеризується формальним започаткуванням терміна «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокремлення у межах внутрішньої політики її самостійного компоненту — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.
Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.
Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супроводжувався процесом формування соціального права й прийняття значної кількості міжнародно-правових документів, зокрема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відносини в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.
На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до нових умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в напрямку їх підвищення.
138. Поняття та ознаки соціальної держави.
Соціальна держава - це правова держава розвиненого громадяського суспільства, що , з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини.
Держава, зорієнтована на здійснення широкої та ефективної соціальної політики, яка має втілюватись у реальності прав людини й громадянина, в існування доступних та ефективних систем освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, у підтримку малозабезпечених прошарків населення тощо.
Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; А) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.
140. Цивілізаційний підхід у державознавстві.
Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, державний) — поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки культура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з’являється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивіліза-ційної типології.
Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу класифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість “суспільно-економічної формації” як критерію типології держави і права й інших критеріїв здійснюється спроба використання як такого критерію “цивілізації”.
Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на думку американського політолога С. Хантингтона, являє собою “певну культурну сутність”. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей.Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис індивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвідносить.
Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає “певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, словом, в царині культури”. Уся світова історія, на його думку, нараховує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.
Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої державності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох десятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття “цивілізація”, можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм типів держави:
– східні, західні та змішані;
– давні, середньовічні та сучасні;
– аграрні, промислові та науково-технічні;
– доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні;
– локальні, особливі та сучасні.
У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший — локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, “нецивілізованих” спільностей (давньоєгипетська, шумерська та ін.). Другий — особливі цивілізації (індійська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і характеризуються певною своєрідністю. Третій етап — сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об’єднання різних суспільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.
Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездатний замінити собою формаційний підхід.
У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів.
Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничого, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим пов’язані альтернативність і багатоваріантність їх розвитку. Це дозволяє зробити висновок про необхідність використання обох підходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слід протиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених віддає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. При цьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служить його доповненням, творчо його розвиває.
141. Локальні цивілізації і держава.
У 19 столітті європейські історики, отримавши перші відомості про східні суспільства, дійшли висновку, що між суспільствами, які перебувають на стадії цивілізації, можуть існувати якісні відмінності. Це дозволило їм говорити не про одну цівілізацію, а про кілька цівілізацій. Втім уявлення про культурні відмінності між європейською та неєвропейськими культурами з'явилися ще раніше: наприклад, російський дослідник І. М. Іонов трактує заяви італійського філософа Джамбатісти Віко (1668—1744) про те, що «імператор китайський надзвичайно культурний», як зародок уявлень про існування особливої китайської цивілізації, а значить, і про ймовірну множинність цивілізацій. Проте, ані в його роботах, ані в творах Вольтера і Йоганна Готфріда Гердера, які виражали ідеї, споріднені ідеям Віко, поняття цивілізація не було чільним, а поняття локальна цивілізація не вживалося взагалі[8].
Вперше слово цивілізація використане в двох значеннях у книзі французького письменника та історика П'єра Симона Балланша «Старий і юнак» (1820). Пізніше таке саме його вживання зустрічається Ежена Бюрнуфа «Нарис про палі» (1826), в роботах відомого мандрівника і дослідника Олександра фон Гумбольдта і ряду інших мислителів[9]. Використанню другого значення слова цивілізація посприяв французький історик Франсуа Гізо, який неодноразово застосовував термін у множині, хоча залишався вірним лінійно-стадіальній схемі історичного розвитку[8][9].
Жозеф Гобіно
Уперше термін локальна цивілізація з'явився в роботі французького філософа Шарля Ренувьє «Керівництво до давньої філософії» (1844). Через кілька років світ побачила книга французького письменника та історика Жозефа Гобіно «Досвід про нерівність людських рас» (1853—1855), в якій автор виділив 10 цивілізацій, кожна з яких проходить свій власний шлях розвитку. Виникнувши, кожна з них рано чи пізно гине, і західна цивілізація не є винятком. Однак мислителя абсолютно не цікавили культурні, соціальні, економічні відмінності між цивілізаціями: його хвилювало лише те загальне, що було в історії цивілізацій, — піднесення і падіння аристократії. Тому його історико-філософська концепція має непряме відношення до теорії локальних цивілізацій і пряме до ідеології консерватизму.
Ідеї, співзвучні роботам Гобіно, викладав і німецький історик Генріх Рюккерт, який прийшов до висновку, що історія людства — не єдиний процес, а сума паралельно протікаючих процесів культурно-історичних організмів, які неможливо розташувати на одній лінії. Німецький дослідник вперше звернув увагу на проблему кордону цивілізацій, їхнього взаємовпливу, структурних відносин. Разом з тим Рюккерт продовжував розглядати весь світ як об'єкт впливу Європи, що зумовило наявність у його концепції реліктів ієрархічного підходу до цивілізацій, заперечення їх рівноцінності і самодостатності[8].
Н. Я. Данилевський
Першим на цивілізаційні відносини поглянути через призму не європоцентричної самосвідомості вдалося російському соціологу Миколі Яковичу Данилевському, який у своїй книзі «Росія і Європа» (1869) протиставив старіючій європейській цивілізації молоду слов'янську. Російський ідеолог панславізму вказував, що жоден культурно-історичний тип не може претендувати на те, щоб вважатися більш розвинутим, більш високим, ніж інші. Західна Європа в цьому відношенні не представляє виключення. Хоча цю думку філософ не витримує до кінця, часом вказуючи на перевагу слов'янських народів над своїми західними сусідами.
Освальд Шпенглер
Наступною значною подією у становленні теорії локальних цивілізацій стала робота німецького філософа і культуролога Освальда Шпенглера «Захід Європи» (1918). Невідомо достеменно, чи був знайомий Шпенглер з роботою російського мислителя, але загалом основні концептуальні положення цих науковців подібні в усіх найважливіших пунктах[10]. Як і Данилевський, рішуче відкидаючи загальноприйняту умовну періодизацію історії на «Стародавній світ — Середні віки — Новий час», Шпенглер виступив прихильником іншого погляду на світову історію — як на ряд незалежних одна від одної культур, що проживають, подібно до живих організмів, періоди зародження, становлення і вмирання. Як і Данилевський, він виступає з критикою європоцентризму і виходить не з потреб історичного дослідження, а з необхідності знайти відповіді на питання, поставлені сучасним суспільством: в теорії локальних культур німецький мислитель знаходить пояснення кризі західного суспільства, яке переживає такий самий занепад, який спіткав єгипетську, античну та інші стародавні культури[11]. Книга Шпенглера містила не так багато теоретичних новацій у порівнянні з опублікованими раніше роботами Рюккерта і Данилевського, однак мала гучний успіх, оскільки була написана яскравою мовою, рясніла фактами й міркуваннями і була опублікована після завершення Першої світової війни, що викликала повне розчарування у західній цивілізації і підсилила кризу європоцентризму[12].
Набагато більш вагомий внесок у вивчення локальних цивілізацій вніс англійський історик Арнольд Джозеф Тойнбі. У своїй 12-томній праці «Розуміння історії» (1934—1961 роки). Британський вчений поділив історію людства на ряд локальних цивілізацій, що мають однакову внутрішню схему розвитку. Поява, становлення і занепад цивілізацій характеризувався такими факторами, як зовнішній Божественний поштовх і енергія, виклик і відповідь та ухід і повернення. У поглядах Шпенглера і Тойнбі багато спільних рис. Головна ж відмінність полягає в тому, що у Шпенглера культури цілком відокремлені одна від одної. У Тойнбі навпаки ці відносини хоча і мають зовнішній характер, але становлять частину життя самих цивілізацій. Для нього надзвичайно важливо, що деякі суспільства, приєднуючись до інших, забезпечують тим самим безперервність історичного процесу[13].
Російський дослідник Ю. В. Яковець, грунтуючись на роботах Деніела Белла і Елвіна Тоффлера, сформулював концепцію світових цивілізацій як певний щабель «в історичному ритмі динаміки і генетики суспільства як цілісної системи, в якій взаємно переплетені, доповнюючи один одного, матеріальне і духовне відтворення, політика, економіка, соціальні відносини та культура»[14]. Історія людства в його трактуванні представлена як ритмічна зміна цивілізаційних циклів, тривалість яких невблаганно скорочується.
143. Держава в забезпеченні досягнень цивілізації і культури.