Етика національних відносин
Етика національних відносин – це система моральних обов’язків і вимог до поведінки, яка є відносно незалежною ділянкою гуманітарного знання. Основними принципами сучасної етики національних відносин є: рівність людей всіх народів, етносів у моралі; свобода кожного народу чи етносу; визнання самоцінності нації, народу, етносу; справедливість у національних відносинах; співробітництво і солідарність між народами задля загального блага.
Принцип рівності в моралі історично виник і формувався як альтернатива родинної замкненості і соціальної відокремленості людей. Виразом ідеї рівності в моралі є золоте правило: робити іншим слід те, чого бажаєш, щоб робили тобі. Це правило визначає універсальність моральних вимог, їх поширення на всіх людей, незалежно від їх національної або етнічної належності, раси, майнового стану, віку, статі тощо.
Принцип свободи в етиці національних відносин відображає вимогу будь-якого народу чи етносу, незалежно від расової належності, соціального і культурного розвитку, історичних реалій самому вирішувати свою долю, розвиватися самостійно або у складі інших народів чи держав. Визнання самоцінності народу, нації, етносу означає, що національна самоідентифікація особи є важливим ступенем її розвитку і соціалізації.
Принцип справедливості орієнтує на доцільний і оптимальний розподіл функцій управління в економіці, політиці, ділянці права, культурі між народами і етносами, а також всередині окремих держав. Цьому сприяє зміцнення суверенітету національно-державних утворень, в межах яких представники кожної національності чи етносу можуть вільно створювати національні товариства, вивчати рідну мову, підтримувати звичаї і традиції тощо.
Співробітництво і солідарність між народами орієнтують на спільні й ефективні дії у ситуаціях соціальних потрясінь, природних катастроф, вироблення стратегії і тактики допомоги потерпілим від різних гуманітарних і природних лих. Ставлення людини до народу чи етносу і моральна рефлексія, з цим пов’язана, в наш час формується у межах таких позицій: націоналістичної, космополітичної, «золотої середини», тобто гармонійного поєднання національного і вселюдського.
Основою націоналізму (лат. плем’я, народ) є ідеї вищості окремого народу, його національної винятковості, розгляд нації як вищої позаісторичної спільноти людей. Нація тлумачиться як гармонійна єдність людей певного народу, в якій інтереси окремих прошарків суспільства вважаються ідентичними.
Моральні аспекти поняття нації і націоналізму є компонентими низки теорій і доктрин. Так в межах психологічного підходу нація розглядається як спільність національного духа (національної свідомості, моральних принципів нації, національного характеру), певний стійкий набір психологічних і моральних характеристик особистості, єдність культури. Окремі ідеї щодо моральної основи існування нації висловлювали такі представники німецької класичної філософії, як Фіхте і Гегель.
А. Кардинер, Р. Бенедикт, М. Мід (американська етнопсихологічна школа) створювали моделі середнього представника того чи іншого народу, проводили порівняльні дослідження типів національного характеру, моральних властивостей представників різних народів. Такі дослідження мали за мету подолання стереотипів, зокрема в галузі моралі.
Психологічний підхід стверджує, що духовні, в тому числі моральні фактори є головними у творенні та існуванні нації.
В інших теоріях етичний аспект щільно пов’язаний з правовим і політичним (політико-правовий підхід). Найбільш високою моральністю з цих позицій характеризуються ті люди, які головним сенсом свого життя вважають служіння загальнонаціональній меті, інтересам консолідації людей своєї національності. Ця спільна мета найбільше реалізується в державі, яка скріплює союз між людьми. Цей підхід має свої вади, оскільки недостатньо враховує складність соціального життя людей. З цих позицій народи, які не змогли утворити державу або втратити її, не можуть вважатися націями, а їх представники, з моральної точки зору, не можуть зберегти гідність, реалізувати своє право на свободу, приречені на постійне відчуття своєї меншовартості.
Проте, історія свідчить, що багато націй зберігали свою ідентичність і не маючи держави, а їх представники виявили найкращі моральні чесноти і зразки високоморальної поведінки. В подібних випадках не державно-правові, а, навпаки, релігійно-етичні фактори були головними у консолідації нації (лідер визвольного руху Індії Махатма Ганді). Рух за національну незалежність є необхідним етапом в житті народів і має своє моральне виправдання.
Політико-правовий підхід вважає, що політичні і правові аспекти визначають етичний зміст національної свідомості.
Третім підходом до проблеми формування нації і її тлумачення є історичний, що базується на позиціях матеріалізму. Плем’я, народність, нація становлять єдиний історичний ряд, послідовність якого зумовлена розвитком матеріального виробництва. Нація як така виникла на грунті усталених економічних відносин капіталізму. Етичні фактори визнавалися і вважалися важливими, але вони розглядалися як похідні, залежні від матеріальних. З цих позицій лише революційне перетворення суспільства здатне привести до вивільнення людини і всебічного розвитку усіх її найкращих якостей. Така позиція характерна для марксизму, її дотримувалися революційні демократи, зокрема І. Франко.
Історичний підхід говорить, що мораль є відображенням матеріальних чинників творення і життя нації.
Датський релігійний філософ С. К’єркегор взагалі заперечував істинність ідеї нації, вважав її лише дуже поширеною абстракцією, що не має позитивного змісту. Етичні аспекти національних відносин розглядалися у творах мислителів Срібного віку (початок ХХ ст.) – М. Бердяєва, Д. Мережковського, В. Соловйова, П. Струве, Г. Федотова.
В основі більшості політичних дій лежать національно-державні інтереси. Однак ці інтереси зазвичай тлумачаться досить вузько – як право однієї нації чинити винятково виходячи зі своєї вигоди, не рахуючись з іншими націями. В. Соловйов вказує на нелогічності теорії національного егоїзму, її ірраціональність, етичний суб’єктивізм. Теорії націоналізму він протиставляє християнську ідею, згідно з якою в царстві Христа зникне непорозуміння і народи будуть відкриті один для одного. Мислитель вважає, що християнство – наднародний, об’єктивний рух, який веде народи, різні культури до примирення, єднання і, одже, до спасіння.
На практиці борьба за свій національний інтерес в егоїстичному тлумаченні обертається прикро проти носіїв цих інтересів, які розв’язували конфлікти, вели війни (Німеччина у Другу світову війну).
Протилежною націоналізмові є теорія космополітизму (грец. громадянин світу), корені якого сягають в глибоку давнину, зокрема в античний світ. Ця ідеологія практично використовувалася в політиці Олександра Македонського щодо завойованих народів. Грекі від вузького, місцевого патріотизму одразу ж перейшли до універсально-культурної самосвідомості. Організація життя Стародавнього Риму спричинила послідовний перехід від політики міста до політики світової монархії без будь-якої зупинки на етапі національному. Римське громадянство зробилося загальнодоступним.
У філософії космополітизм як етичний принцип був сформульований і поширювався представниками двох відомих шкіл – кініками і стоїками.
В етичному сенсі – національність, народ є лише натуральною сутністю, позбавленою будь-якого морального значення; у людини немає обов’язків по відношенню до народу як такого (до свого чи до чужого), а є добровільні обов’язки тільки щодо окремих людей безвідносно до їх національної принадлежності.
Особливого розповсюдження космополітизм набув у ХХ ст., спричинивши утворення наднаціональних держав і об’єднань. Певні тенденції космополітизму виявляються в екологічних рухах сучасності, у глобалізації.
Підходи націоналізму і космополітизму є однобічними. Альтернативою до них є позиція «золотої середини», тобто, гармонійного співвідношення національного і вселюдського у відношеннях між націями, народами, етносами. Прикладом такої позиції є християнський етичний підхід до поєднання національного і універсального, вселюдського в національних відносинах, який поступово впроваджується в життя світової спільноти. Вищий моральний ідеал християнства вимагає, щоб ми любили всіх людей як самих себе, а оскільки люди не існують поза народами, то слід любити всі народи як свій власний. Цією заповіддю стверджується патриотизм як природне і головне почуття, як прямий обов’язок людини до свого найближчого оточення і в той же час почуття вільне від негативних рис націоналізму. Воно стає мірою позитивного ставлення до всіх інших народів і відповідає безумовну і всеохоплюючому моральному началу.