Закінчення «холодної війни». Руйнація біполярної структури світу

Передумови й причини закінчення: усвідомл. згубності продовження ракетно-ядерного протистояння; антивоєнниі витсупи в настроях; неспроможність рад. економіки продовжувати суперництво у гонці озброєнь; системна криза рад. моделі розв.; прихід до влади нового рад. керівництва, яке прагло припинення "холодної війни". Результати: розпад 1 з наддержав - СРСР і ліквід. його потенціалу, розпад світової соціаліст. системи та її військ.-політ. (ОВД) та економ. (РЕВ)організацій, утв. у сх-європ. просторі та на території екс-СРСР нових незалежних держав (також Югославія, Чехословаччина) - нових субєктів міжнар. відносин, утв. у центр.-європ. регіоні великої держави - обєднаної Німеччини (претендт на статус регіон. лідера), перерозподіл всіх рад. зон геополіт. впливу на користь США і НАТО, прискорення європ. інтеграції, розширення НАТО та ЄС на Сх, поява проблеми міжнародного тероризму, поява проблеми розповсюдження зброї масового знищення; припинення дії біполярної Ялтинсько-Потсдамської сист. міжнародних відносин. На даний час існує єдина наддержава - США, що має перевагу у всіх складниках впливу (економ., військ., диплом., технолог. і культ.) та кілька великих держав, які на ІІ рівні, що перважають своїз сусідів регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі – нім.-франц. кондомінімум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія у Сх.Азії, Індія в Пд.Азії, Іран у Пд.-Зх. Азії, Бразилія у Лат.Америці, Пар та Нігерія в Африці. На ІІІ рівні - 2рядні регіон. країни, чиї інтереси часто суперечать вел. державам. Світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через оджнополюсний момент (кульмінацією стала війна у Перській затоці) і тепер рухається від однополюсного періоду до багатополюсного (через 10-20 рр).

54. Ознаки монополярності світу у 90-ті рр. ХХ ст:

в структурі світу перважає 1 наддержава, впливові великі держави відсутні, решта країн суттєво відстають у впливі У цієї наддержави можливості настільки великі, що, з 1 сторони, жодна ін. країна не може їм протистояти, з ін - їх недостатньо для ств. світової імперії. Риси однополярності: є міждержавною системою, але не імперією; є анархічною, оскільки 1 країна не може контр. повністю весь світ; не є урівноваженою, оскільки існує 1 наддержава, що не має конкурентів. Характерні тенденції для міжнародних відносин 90-х pp: на зміну біполярній структурі міжнародних відносин прийшла більш складна структура, посилилася взаємозалежність країн; перенесення центру протистояння з лінії Сх-Зх на лінію Пд-Пн; поглибилася міжнар.-політ. диференціація у «ІІІ світі»; зміцнення міжнар. позицій високорозв. демокр. держав, 3 центрів – америк., європ. та японського, «великої 7»; зміни існуючих регіон. комплексів, ств. нових регіон. та субрегіон. комплексів на основі інтеграційних процесів (ЄС, Пн. Амер.), посилення відцентрових тенденцій, розпад ряду країн, як це відбулося з СРСР, Югославією та Чехословаччиною, ця тенденція може поширитися на Росію.

США домінували в ООН у врегулюванні локальних конфліктів у Кувейті, Боснії, Сербії, на Близькому Сх,.ювали тиск на уряди тих країн, чия політика не влаштовувала америк. адміністрацію (бомбардування Іраку, санкції проти Ірану, Лівії, Куби, КНДР).

55. Центри геополітичного впливу у багатополярній структурі світу поч. ХХІ ст.

За сукупністю можливостей США є абсолютним лідером сучасного світу. Вони поєднують глибоку залученість у світові процеси з високим ступенем самод точності, опори на власні ресурси. Можливості для безроздільного панування США почали скорочуватися ще до розпаду двополюсність. ІІ місце після США у структурній ієрархії багатополюсний сти цілком може зайняти об'єднаної Європи. Зростає вплив Європи на вирішення ключових проблем миро вої політики..У потужний центр світового впливу перетворюєтьсяКитай з його гігантським демографічним, зростаючим економічним і військовим потенціалом. Унікальним резервом внутрішнього розвитку і між народної діяльності КНР є інтенсивна взаємодія з обширною діаспорою, котра володіє значними фінансовим і можливостями. Китай має реальні шанси зайняти провідні пози ції в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні з перспективою подальшого піднесення в глобальній структурі багатополюсногоПолюсом регіонального, а можливо і глобального, значення в ситуацію, що виникає світоустрій буде Японія. До їх числа може бути віднесена насамперед Індія, що входить в першу п'ятірку країн світу з ВВП і до «ядерного клубу». Вона розширює свій вплив за межі Південної Азії та в перспек ви платника має реальні шанси стати одним з лідерів Азіатсько-Тихо океанського регіону. Регіональними полюсами Латинської Америки можуть стати такі великі держави з швидкозростаючим населенням, як Бразилія і Мексика.Геополітичні моделі багатополярного світу Шестіполюсний світ. На думку відомого американського уче ного і дипломата Кіссінджера, система міжнародних відносин буде включати в себе шість основних учасників - США, Європу, Китай, Японію, Росію і, ймовірно, Індію. Хоча у пропонованій ним схемою «полюсів», або центрів впливу, політика принаймні трьох держав - Росії, Китаю та Індії - у багатьох відношеннях буде незалежною від Заходу, проте США зуміють забезпечити собі лідируючу роль у міжнародних відносинах Світ семи протиборчих культурно-релігійних цивилиза цій. На думку Хантінгтона, глобальна політика вже стала багатополярної, многоцівілізаціонном. Існуючі сім цивилиза ций - західна, православна, ісламська, китайська, індійська, японська, латиноамериканська (і, можливо, африканська) отлича ються один від одного релігіями і культурними цінностями, залишати-ляющая мало можливостей для компромісів. У цьому він бачить джерело протиріч в міжнародних відносинах майбутнього і реальні передумови для формування нових цівілізаціопіих центрів сили і впливу на світовій арені. Згідно Хантінгтоном, в XXI столітті західна цивілізація буде довго зберігати першість, але перестане домінувати.

56. НАТО кін. ХХ – поч. ХХІ ст.

Процес постбіполярної трансформації НАТО розпочався з Лондонського саміту Альянсу що відбувся у липні 1990р. Осн. напрямкт: скорочення чисельності об'єднаних збройних сил при одночасному підвищенні рівня їх мобільності та здатності оперативно діяти у надзвичайних ситуаціях, розвиток і поглиблення відносин з новими демокр. державами Сх. Європи, а також міжурядовими європ. інституціями - ОБСЄ, ЄЕС, ЗЄС. Розв. і реалізація ідей, висунутих на Лондонському саміті, привели до розробки нової стратегічної концепції Альянсу, схваленої на наступній зустрічі країн-членів НАТО у Римі у листопаді 1991 р. Було також прийнято «Декларацію про мир і співпрацю». Для сприяння розв. такого партнерства ств. Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС), установче засідання якої відбулося 20 грудня 1991 р. за участю мін-ів закорд. справ держав НАТО, 6 країн Центр. та Сх. Європи і 3 Балтійських держав. Березні 1992 - до РПАС приєднались 11 незалеж. держав - членів СНД, що виникли на території колишнього СРСР. Важливою ініціативою Альянсу стала програма «Партнерство заради миру» (ПЗМ) на Брюссельському 1994 р. В травні 1997 р. перетв. Ради північноатлантичного співробітництва на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП). Розв. «Середземноморського діалогу» (на Брюссельському саміті 1994 р. Важливою обставиною, що надавала особливої актуальності процесу налагодження співробітництва між Альянсом і державами - не членами НАТО, стала війна в Югославії: спочатку це було морське та повітряне патрулювання з метою контролю за дотриманням запровадженого ООН ембарго на постачання зброї до республік колишньої Югославської федерації й торг. ембарго проти Сербії та Чорногорії (о-ї «Скай монітор», «Маритайм монітор», «Маритайм ґард»). У березні 1993 для забезпечення режиму забороненої для польотів зони у повітряному просторі над Боснією і Герцеговиною розп. о-ю «Денай флайт». О-я «Союзна сила» в період з 24 березня по 10 червня 1999 р - завершальніий етап Косовської війни, що змусив Югославію припинити бойові дії. Вашингтонський саміт 1999 р відзначився прийняттям І членів організації з числа постсоціаліст. країн - Чехії, Угорщини і Польщі, та ухв. нової Стратегічної концепції НАТО.