Політичні партії Великобританії

Як і у Сполучених Штатах Америки, у Великобританії значний вплив на функціонування державного механізму справляє двопартійна система. Основну боротьбу за представництво в Парламенті та місцевих органах влади ведуть дві політичні партії – Консервативна та Лейбористська. У парламентських виборах приймають участь десятки інших партій, однак саме консерватори і лейбористи поперемінно змінюють один одного біля керма влади.

У Великобританії, на відміну від ряду інших європейських держав (наприклад, Німеччини, Австрії, Франції, Італії, Швеції, Португалії) відсутній спеціальний закон, який регламентує діяльність політичних партій. Сам термін “політична партія” у законодавстві відсутній і партії функціонують у силу звичаю.

У Великобританії політичні партії фінансуються за рахунок пожертв фізичних і юридичних осіб. Держава не здійснює фінансування діяльності політичних партій, за виключенням державних виплат опозиційним партіям у Парламенті.

Консервативна партія – одна з найкрупніших (2 млн. членів) і впливових політичних партій. Формальне членство в партії не практикується, членські білети не виписуються і партійні внески не сплачуються. Партія не має постійної програми і статуту. Функцію партійної програми виконують передвиборні маніфести.

Структурно Консервативна партія складається із центральних і місцевих організацій: щорічна національна партійна конференція, Центральна рада, Виконавчий комітет, 11 регіональних організацій і 659 місцевих асоціацій, кожна з яких охоплює у своїй діяльності територію виборчого округу.

Соціальну основу партії складають переважно крупні фінансові, земельні і промислові власники, частина державних службовців, інтелігенції й робітничої аристократії. Гасло Консервативної партії складає кредо: “Розумний прогрес із збереженням традицій”, а її платформу підтримують представники самих різних соціальних груп населення. Позиції Консервативної партії традиційно є сильними в сільській місцевості, а не у крупних містах.

У самій Консервативній партії є декілька течій, але в цілому ключовими принципами політики партії є обмеження державного планування та регулювання економіки, стимулювання розвитку приватної ініціативи, реорганізація економіки за рахунок скорочення неефективних виробництв, скорочення державних субсидій, денаціоналізація попередньо націоналізованих лейбористами галузей економіки, наявність альтернативних державним приватних об’єктів, що повинне покращити ефективність перших.

Лейбористська партія – політична організація соціал-демократичного характеру, яка відіграє, поряд із Консервативною, провідну роль у двопартійній системі країни. Лейбористська партія значно чисельніша Консервативної (у її рядах 7,3 млн. членів), але завдяки колективним членам, якими є профспілки й кооперативні товариства, а індивідуальних членів у партії лише біля 300 тис. чол. Первинно Лейбористська партія була створена як організація, покликана сприяти обранню робітників до Парламенту. Головну роль у партії відіграє парламентська фракція у Палаті Громад, і насамперед її лідер, який визначає політику партії, підбирає партійне керівництво. Лідер обирається на щорічній партійній конференції. Крім цього органу, організаційно партія складається з Національного виконавчого комітету і партійних асоціацій, що створюються у кожному виборчому окрузі.

Партія має статут, але, як і в Консервативної партії, у неї відсутня постійна програма. Програмні положення партії формулюються у період передвиборчої кампанії виходячи із програмної цілі партії – побудови справедливого демократичного суспільства з динамічною економікою.

Соціальну основу партії складають зайняті у промисловості та інших секторах економіки наймані працівники з малим і середнім рівнем доходів.

Партія ліберальних демократів – політична організація, створена в 1988 р. на основі Ліберальної партії. Остання приймала участь у політичному житті країни з 30-х рр. ХІХ ст. і до 1945 р., коли була зміщена з політичної арени Лейбористською партією, була основним політичним суперником Консервативної партії.

Партія ліберальних демократів також не має постійної програми. Передвиборчі гасла партії поєднують у собі позиції консерваторів і лейбористів.

Соціальну основу партії складають дрібні й середні підприємці, частина інтелігенції та державних службовців.

Організаційно партія складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій у виборчих округах.

Соціал-демократична партія створена в 1981 р. в результаті виходу з Лейбористської її правого крила. Як і попередньо розглянуті партії, постійної програми партія не має, а за політичними орієнтирами близька до Консервативної партії. Організаційно складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій.

Партія Плайд Кімру (Вільний Уельс) створена в 1925 р. і є політичною організацією націоналістичного характеру. Основна мета партії – досягти повної незалежності Уельсу. Організаційно партія схожа до попередніх: вищим керівним органом є щорічна конференція, у період між конференціями цю функцію виконує Національна рада, що складається із представників партійних комітетів, які керують первинними партійними організаціями.

Шотландська національна партія створена в 1934 р. з метою отримання Шотландією самоуправління у рамках Британської Співдружності Націй і здійснення контролю над національними ресурсами.

Вищими керівними органами партії є щорічна конференція та Національна рада. Первинні організації партії діють лише в період виборів і складаються із представників місцевих (у виборчих округах) асоціацій, які функціонують постійно. Національна рада формується на основі асоціацій у виборчих округах та первинних організацій. Рада збирається на засідання чотири рази на рік у період між конференціями. Постійно функціонує Національний виконавчий комітет.

Плайд Кімру і Шотландська національна партія є організаціями регіонального масштабу з яскраво вираженою національною специфікою цілей. Обидві партії мають представництво у британському Парламенті.

Вплив кожної з партій на суспільно-політичне життя країни визначається різними факторами, найважливішими серед яких є економічні інтереси і психологічні стереотипи поведінки людей. Британці, незалежно від політичних поглядів, консервативні у своєму сприйнятті суспільного життя. Це, насамперед, простежується у їх відданості відповідним політичним традиціям. Тому традиційні політичні партії завжди мають перевагу в політичній боротьбі з новими суспільно-політичними об’єднаннями. Із цієї точки зору можна стверджувати, що багато виборчих округів поділені між двома основними політичним силами (консерваторами і лейбористами), оскільки виборці традиційно голосують за кандидатів від однієї із цих партій. Більшість на виборах згадані партії отримують від тих округів, де одна традиція переважає над іншою. Змінюваність основних партій біля керма влади залежить від строків їх перебування в Уряді й особливостей соціально-економічної політики[118].

Вибори у Великобританії

Вибори у Великобританії проводяться лише в нижню палату Парламенту – Палату Громад (верхня – Палата Лордів не обирається, як і Глава держави), оскільки вона формує Уряд. Вибираються також представницькі органи на місцях – ради. У Великобританії, як і у Сполучених Штатах Америки, немає призначуваних на місця представників центру, що контролюють діяльність органів місцевого самоврядування.

Палата Громад обирається строком на п’ять років шляхом загальних, рівних виборів за таємного голосування на основі мажоритарної системи відносної більшості.

Активне виборче право надається громадянам Великобританії, що досягли 18 років, а також громадянам Ірландської Республіки, громадянам Британської Співдружності, які постійно проживають у Великобританії. Громадяни, які постійно проживають за кордоном, мають право приймати участь у виборах до Парламенту тільки впродовж п’яти років після того, як покинули країну. Реєстрація виборців у списках (реєстраційних) обов’язкова. Такі списки складаються “чиновником із виборів” за даними власників будинків. Списки через рік складаються заново.

Пасивним виборчим правом на виборах до Палати Громад користуються громадяни, які досягли 21 року і володіють правом голосу. Виключення складають клерикали офіційної (державної) конфесії (Англіканська церква), а також Шотландської (Пресвітеріанської) церкви, Ірландської та Римської католицької церкви, а також особи, що перебувають на державній службі. Обмеження також розповсюджуються на осіб, що позбавлені волі за державну зраду, банкрутів; осіб, що страждають важкими психічними захворюваннями. Як активним, так і пасивним виборчим правом не володіють: пери й переси, які мають титул не нижче барона, судді (крім мирових); на 5-10 років (у залежності від виду порушень) позбавляються виборчого права особи, осуджені за використання нечесних засобів під час виборів[119]. Цензу осілості у Великобританії немає, участь у голосуванні добровільна, вибори визнаються такими що відбулися за будь-якої явки виборців.

Особа, яка бажає балотуватися на виборах до Палати Громад, представляє “чиновнику з виборів” документ про висунення і вносить виборчий завдаток. Для висування кандидатів достатньо заявки одного виборця (це може бути сам кандидат), підтриманого підписами 10 виборців. Звичайно фінансові засоби надаються політичними партіями (кандидати переважно від партій), що висувають кандидатів у виборчих округах. Незалежні депутати вносять суму завдатку самостійно. Якщо кандидат набирає менше встановленого законом відсотку голосів виборців (5 %), завдаток не повертається.

Число депутатів, що обираються у Палату Громад, відповідає кількості виборчих округів (659, округи на виборах до Палати Громад одномандатні). Округи, відповідно до закону, повинні бути приблизно рівними за чисельністю населення, але оскільки їх межі переглядаються раз у 8-12 років, ця вимога не завжди витримується.

Спеціальних виборчих комісій із проведення виборів ні в центрі, ні на місцях у Великобританії немає. У масштабах держави виборами керує міністерство внутрішніх справ, на місцях – чиновники з виборів. Ці обов’язки покладаються або на шерифів графств, або на голів місцевих рад.

Інституту дострокового відклику депутатів, а так само народної законодавчої ініціативи у Великобританії не існує.

У зв’язку з концепцією верховенства Парламенту у Великобританії інститут референдуму довгий час не застосовувався. Сьогодні немає закону про референдум. Сам референдум, однак, відбувався: загальнодержавний консультативний у 1975 р. з питання вступу країни в Європейське співтовариство (нині Союз), місцеві проводилися декілька разів у Шотландії та Уельсі.