Політична думка України XIX – початку XX ст

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. політична думка в Україні вступає у новий період свого історичного розвитку. Головними джерелами відродження національної свідомості були вплив західноєвропейських політичних ідей, зокрема ідей Французької революції.

У середині 40‑х років XIX ст. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство, яке уо­соблювало цвіт української політичної думки, об'єднувало людей, котрі справили ве­личезний вплив на подальший розвиток українського відродження. До складу Кирило-Мефодіївського товариства входили Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь Білозерський, Опанас Маркович, Тарас Шевченко. Основними завдан­нями вони вважали побудову слов'янської спілки християнських республік; знищення кріпацтва та абсолютистської влади в Ро­сійській імперії як необхідної умови ство­рення цієї спілки; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення христи­янського заповіту слов'янами. Кирило-Мефодіївське товариство за­кликало слов'ян до об'єднання, але за умов утворення кожним народом своєї власної суверенної республіки, не залежної від інших, збудованої на де­мократичних засадах. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу як через державні ре­форми, так і за­вдяки поширенню освіти, моральному вдосконаленню людини. Головною пере­думовою ідеального суспільного ладу вони вважали особисту чесність і порядність обраних пра­вителів.

Михайло Драгоманов вважав, що чим більш високим є рівень розвитку суспільної ор­ганізації, тим вище має бути ступінь соціального прогресу. Основними постулатами по­літичної концепції Драгоманова були визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя; ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; прове­дення визвольної боротьби лише просвітницькими засобами та розуміння культури як ос­нови для функціонування майбутньої республіканської держави; європоцентризм, тобто переко­нання, що історичний процес в Російській імперії має пройти той самий по­літичний шлях, що і в країнах Західної Європи із заміною абсолютистської монархії на так званий парламентсько-земський варіант; ідея федерації як вирішальної умови пере­будови імперії на засадах широкої автономії.

Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Франко – мисли­тель, письменник, громадсько-політичний діяч. У своїх творах він приділяв значну увагу кооперації, організації взаємодопомоги для соціального захисту, боротьбі за просвіту працівників, підвищення їх культурного рівня. Проте він не виступав за диктатуру проле­таріату, а був за ши­роке самоврядування і акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Як і Драгоманов, Франко виступав з позицій федералізму. Він вва­жав, що формою самостійності може бути демократична автономія у складі федерації, яка б спиралась на солідарність інтересів. Основою такого суспільства мають бути рів­ність людей, забезпечення прав і свобод для кожної людини.

Михайло Грушевський – історик і політичний діяч, голова Української Центральної Ради, пройшов певну еволюцію у поглядах, зокрема від історичної народницької конце­пції у бік державницької, від федералістичної до самостійницької. Спочатку він підтри­мував ідеї федеративних форм організації державного життя нації і виступав за наці­онально-культурну автономію України в рамках Російської імперії. Це було пов'язано з його думкою про те, що народність для свого розвитку не потребує обов'язково політич­ної самостійності, а вирішення українського питання тісно пов'язане з перетворенням Росії у пра­вову державу. Більшовицька революція та новий характер українсько-росій­ських взаємин внесли значні корективи у політичні погляди Грушевського. Він піддає різ­кій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки, на його думку, більшовицькі ке­рівники під своїм федералізмом прихо­вують найгірший терористичний централізм. Такі зміни у політичних поглядах Грушевського не в останню чергу привели на початку 1918 року до проголошення України IV Універсалом Центральної Ради самостійною, незале­жною республікою.

Важливою віхою в історії української політичної думки була творча спадщина Воло­димира Винниченка – українського письменника і політичного діяча. Він висунув власну концепцію української робітничо-селянської революції. Головним її структурним елемен­том було поєднання соціально-економічних чинників із національно-політичними при перевазі перших. Тим самим, на його думку, російських більшовиків було б позбавлено можливості виступити проти України і прагнути до захоплення влади. У разі спрацю­вання ідеї здійснення пролетарської революції в Україні, як окремо взятій країні, вторг­нення московських більшовиків мало б виключно національну, а не ідеологічну ос­нову.

Представником національно-державницького напрямку в політичній думці України був Дмитро Донцов. Його націоналізм являв собою світогляд, що є стимулом усіх люд­ських почи­нань та взаємин. Проголошуючи головним чином діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносив до рівня абсолютних людських цінностей ірраціо­налізм, експансію, насиль­ництво і фанатизм. При цьому фанатизм випливає з релігій­ного характеру, бо віруючі дивляться на свої ідеї, як на правду, що обов'язкова для всіх. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Донцов об­стоював тезу про придатність більшості засо­бів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації. Він також висував ідею переорієнта­ції України на Захід, оскільки вважав, що вона у політичному, економічному, соціаль­ному, культурному та релігійному житті є цілковито європейською держа­вою.

Видатним українським політичним мислителем консервативного напрямку був В'яче­слав Ли­пинський. Він сформулював найоригінальнішу доктрину державного устрою України. Суть її полягала у спадковій трудовій монархії на чолі з гетьманом. Вона базу­валась на концепції хлібороба як головної рушійної сили політичного процесу. Саме хлібороби-власники мали б відновити втрачену державність. Почуття власності на зе­млю настільки сильне, що воно переможе інші прагнення, бо є найстабільнішим і навіть постійним. Отже, геть­манська династія мала походити саме з класу хліборобів-власни­ків. Липинський вважав також, що українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас і вір постала одна єдина українська держава. Тобто кожен, хто робить свій внесок у справу незалежності держави, приносить усе най­краще, що є в нього, й буде справжнім патріотом України. Щодо союзу трьох слов'янсь­ких держав – України, Білорусії та Росії, на думку Липинського, він є можливим лише на рівноправній основі незалежних країн на засадах політичного та економічного партнерс­тва.