Традиційні українські свята. Календарна обрядовість
Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.
До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.
З календарним циклом сільськогосподарських робіт тісно пов’язана традиційна трудова обрядовість, такі обряди обов’язково супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. Участь дітей та молоді у цих обрядах забезпечувала їх долучення до майбутньої трудової діяльності.
Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками – Різдвом, Новим роком і Хрещенням. Останній день старого та перший день нового року українці відзначали як свята Меланки і Василя.
На 13 грудня за новим стилем і 30 листопада за стрим припадало свято Андрія. Це молодіжне свято, яке відповідало церковному святу Андрія Первозванного. Молодіжні зібрання цього дня були наповнені веселощами й розвагами, хоча і припадали на період посту, і подекуди називалися великими вечорницями. Ввечері дівчата до господині, де мали відбутися вечорниці, приносили хто що мав. Хлопці приносили наливку і цукерки. господиня ще вдень варила компот із сушених фруктів і картоплю на вареники. Дівчата допомагали господині приготовляти святкову вечерю. Збиралися після заходу сонця, спочатку розповідали різні історії, а тим часом деякі дівчата з господинею накривали святковий стіл. На Андрія вдавалися до різноманітних прийомів любовно-шлюбної магії: засівання конопель, ворожінь із балабушками, калитою тощо. Ці ворожіння мали відповісти на такі основні питання: чого чекати в Новому році — шлюбу чи смерті; якщо шлюбу — то хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Намагалися також дізнатися про професію, матеріальне становище майбутнього чоловіка, главенство у майбутній сім'ї. Магічні дії нерідко супроводжувались відповідними примовками:
Андрію, Андрію!
Я на тебе коноплі сію;
Спідницею волочу,
Бо дуже заміж хочу.
Або ж:
О Святий, добрий Андрію,
Я лишень на Тебе маю надію!
Дуже хочу знати,
Звідки нареченого маю виглядати?
Або, наприклад, брали перстень, ляльку й паперову квітку, і кожну річ клали під окрему тарілочку. Спочатку долю запитувала найстарша дівчина, потім інші. Дівчина, якій ворожили мала обрати одну із тарілок. Якщо під тарілкою буде перстень, то вірили, що вже скоро заміж вийде; якщо - квіточка, то ще дівуватиме; а коли витягне ляльку, то зраду від коханої людини матиме.
Ще одним типом ворожіння було підкидання дівчиною чобота, вважалося в який бік чобіт упаде носком, з цього боку й прийде наречений. Крім того дівчата могли на подвір'ї стати біля паркану, і рахували кілки, примовляючи: „Молодець, старець". Останній кілок обов'язково оглядали. Якщо кілок тоненький і рівненький, то тій дівчині випаде хлопець молоденький; а коли кривий і товстий, то хлопець буде такий; а якщо кілок з товстою корою, то суджений буде багатий, грошовитий та з бородою.
Коли вже дівчата лягали спати, то щоб уві сні побачити свого судженого під ліжко ставили миску з водою, а зверху клали дощечку (ніби кладка через річку) і промовляли:
О дай же, Боже, молодій мені,
Щоб приснився мій суджений в сні.
Тебе, Святий Андрію,
Я прошу, як умію:
Святий Андрію, допоможи,
Мене сьогодні не залиши!
Ой ти, місточок, та не хилися,
А ти, Іванку, мені приснися.
Перейди річку - биструю воду,
Й веди до шлюбу мене, молоду.
Серед найпоширеніших був також ритуал слухання або гукання попід вікнами. Підходить дівчина під вікно і терпляче чекає, що скажуть у хаті. Якщо почує: "Піди-но" або "Біжи", "Принеси" чи "Подай" - радіє, бо піде заміж наступного року. Якщо ж хтось гукне на дитину: "Сядь! Щоб ти не встало!" - це погане ворожіння, ще рік сидітиме в дівках.
Зустрівши на вулиці чоловіка, дівчата питали: "Дядьку! Як вас звати?" Дядько казав яке-небудь ім'я - і так повинен був зватися майбутній чоловік тієї дівчини, що спитала.
Чобітьми, переставляючи їх по черзі, міряли хату від стола до порога. Чий чобіт вийде за поріг, та перша заміж піде в наступному році.
На підлозі розставляли тарілочки з хлібом і водою, розкладали вуглинки, срібні, золоті і мідні предмети. Потім у кімнату вноситься курка. Підійде курка до вугілля – бути заміжньою за бідняком, стане пити воду – і того гірше, за п’яницею. А от якщо почне їсти хліб, клюне срібне колечко – трапиться заможний чоловік, золоте – і зовсім багач. Якщо ж курка віддасть перевагу міді – наречений виявиться не тільки ледарем, але і тяганиною.
На свято Андрія вдавалися до різноманітних жартів: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, затуляли ззовні вікна, щоб господарі думали, що ще ніч, вилазили на стріху і затикали комин, пускали в димар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння підняти воза і поставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого на подвір'ях, де були дівчата на порі.
Давнім землеробським календарним святом було свято Миколи. Відомі два Миколи: весняний, або Теплий (9 травня за ст. ст.), і зимовий (Зимній)— 6 грудня. У народних віруваннях св. Микола виступає помічником і заступником хлібороба.
До зимової дати були приурочені деякі приповідки про погоду та прогнози на майбутній врожай. Який день на Миколу зимового, такий і на Миколу літнього. У кожному році два Миколи: до першого Миколи не буває холодно ніколи, а до другого Миколи не буває тепла ніколи. Як впаде великий іній - на гарний врожай хліба. Як на Миколу піде дощ, то врожай на озимину. Морозяний день - на уроду хліба й городини.
Серед українського населення Галичини, Закарпаття та інших західних областей з XIX ст. набула поширення католицька традиція обдарування від імені св. Миколая. Очолювана парубком, перевдягненим у святого, група молоді обходила двори, роздаючи подарунки дітям, а неслухняним залишала палицю як пересторогу на майбутнє. На Львівщині й Тернопільщині до свята випікали спеціальне печиво — миколайчики — і клали їх дітям уночі під подушку. Вважалося, що подарунки під подушку отримували слухняні діти, неслухняні ж знаходили різочку.
Власне Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем та 24 грудня за старим). Було прийнято нічого не їсти до вечора, поки не з'являлася перша зоря на небі. Сама підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом — книшем.
Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колідник, коляду). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні. На Свят-вечір робили деякі прогнози й ворожили, зокрема вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо ж зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною стеблини соломи, яку виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий. До Свят-вечора готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи будь-які продукти, за винятком скоромних. Сама трапеза нагадувала розгорнуте обрядове дійство. Обов'язково запалювали воскову свічу. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін. Існувало й повір'я, що той, хто спить у ніч перед Різдвом, проспить царство небесне.
Вважалося що вночі до хати зходилися духи померлих родичів і тому було прийнято залишати на столі страви, навіть мити посуд у цей день вважалося гріхом. До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.
З різдвяними святами пов’язаний обряд колядування, цедавній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул. Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.
Колядка є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви — мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо.
Звичай колядувати, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Новорічні наспіви виконувалися колективами, ватагами, гуртами різного складу: парубочими, дівочими, дитячими, старшого віку. Це визначало певні особливості їхньої мелодики, ритму й навіть змісту. Дитяче колядування мало спрощену форму — в основному це прохання винагороди.
Гуртувалися колядники за територіальним принципом — по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.
У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній — із ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження.
Традиційним атрибутом різдвяного обряду колядування була різдвяна зірка. Даний атрибут був пов'язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила "віфліємська зоря". Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували "роги" (5, б, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря".
Ще одним цікавим обрядом, пов’язаним з даним циклом свят було „водіння кози” - театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем — парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Крім центральної зооморфної маски, в ній діяло багато побутових персонажів: Дід, Баба, Лікар, Жандарм, Єврей, Циган, Турок та ін.
Одним з найдавніших і найпопулярніших календарних свят був Новий рік.У давніх слов'ян, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. З 1700 р. Петро І увів у Росії січневе літочислення, проте на Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV—XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Новий рік 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч і тривалий час не визнавалася широкими масами.
Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року.
Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж удавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: Як уродиш — не зрубаю, як не вродиш — зрубаю — і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.
Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі — на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.
За тиждень після Різдва, 14 січня, за старим стилем, весь український народ святкує Новий рік. За церковним календарем у цей день припадає святого Василія. Як на Свят-вечір, так і напередодні Нового року, тобто 13 січня, готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними. В цей вечір прийнято щедрувати. Це давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень — щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.
У перший день нового року прийнято посипати (засівати), цедавньо-слов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Широке розповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:
Сійся, родися
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.
Зверху колосиста,
Зісподу корениста.
Будьте зі святом здорові,
З Новим роком!
Або:
Сійся родися
Усяка пашниця,
Коноплі - під стелю,
Льон - по коліна ,
Щоб у Вас - господарів,
Голова не боліла.
Посипальників, що ходили невеличкими групами, приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). У деяких місцевостях перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва.
Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників. Зерно, що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.
Перший посівальник на Новий рік звичайно буває і першим полазником. Полазником вважалася людина, яка першою відвідувала оселю на Новий рік. За повір'ям, такий гість мав неодмінно принести родині щастя або невдачі протягом року. Тому люди спостерігали, хто першим завітає до хати. Найкращими полазниками вважалися особи чоловічої статі. І вже зовсім погано, якщо першою в новому році в оселю заходила жінка, особливо стара, немічна чи хвора бабуся. "Від такого полазника, — казали з цього приводу, — цілий рік добра не буде".
Специфічними складовими традиційного українського новоріччя, як вже згадувалося, були обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині. Наприклад "Маланка" ("Меланка") — традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа — Маланки — грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата.
Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов'ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. Традиційні карнавальні образи "Маланки" включали маски тварин — Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, маски Діда і Баби, а також багатьох інших персонажів.
6 січня за ст. cтилем відзначалося свято, що знаменувало собою дванадцятиденного періоду святок - Хрещення (Водохрещі, Водохреща, Ордань, Ардан, Йордан) — народний варіант християнського свята Богоявлення. Центральне місце серед обрядів яких займали ті, що пов'язані з водою.
Вечір напередодні Хрещення (друга кутя, голодний Свят-вечір, голодна кутя) немовби повторював обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді. Весь день 5 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір ішли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалась освяченням води. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім і, хату, подвір'я, криницю, сільськогосподарський реманент, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях. Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений в хату ще на початку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв'язував кожне фруктове дерево в садку, аби родили так рясно, як овес. Після виконання деяких ритуалів різдвяного Свят-вечора та після урочистої трапези проганяли кутю — тобто виходили з хати і зчиняли галас, б'ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо.
Саме свято Xрещення відбувалося на річці або біля струмка; в місцевостях, бідних на воду, збиралися коло криниці. Напередодні на льоду річки вирубували великий хрест, пробивали ополонки, з льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом.
Кульмінаційний момент свята — занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою. Цей акт у багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць та запуском голубів.
Освяченій воді приписувались чудодійні властивості. Її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. До крижаної купелі вдавалися хворі, а іноді й ряджені щедрувальники, змиваючи в такий спосіб "скверну бісівських масок".
За давньою традицією на Xрещення в селах і містах України (особливо Лівобережної) влаштовувались катання на святково прикрашених конях та кулачні бої.
5 лютого за новим стилем українці освячують воду та восковi свiчки. Стрiтення святкують за 40 днів після Різдва Христового. Здавна цього дня люди спостерiгали за явищами природи i поведінкою тварин. Так селяни прогнозували погоду i складали агрономiчний календар. Існували прикмети: "Як на Стрiтення пiвень нап'ється води з калюжi, то жди ще стужi", "Як на Стрiтення падає зi стрiхи, не знайдеться з лiта потiхи".
Своєрідним святом, що несе в собі язичницький зміст, була Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) — давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила Масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого — початок березня за ст. ст.), проте вона так і не набула релігійного змісту.
На Україні це свято не мало такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовували бенкети у складчину. В деяких місцевостях Масляну зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія), відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) — відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше ж колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки тощо чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем. На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами — купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Великдень — повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу.
Важливою віхою землеробського календаря українцівбуло Благовіщення , до цього" свята (25 березня за ст. ст.) лелеки звичайно прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що в цей день відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж "турбувати" землю вважалося великим гріхом. Існувало багато народних прикмет, що дозволяли, спостерігаючи за погодою в цей день, спрогнозувати майбутній врожай: Якщо на Благовіщення дуже тепло, то на Великдень буде холодно. Благовіщення без ластівок - холодна весна. Якщо з'являться жаби і зникнуть, то стільки ще буде холодно. На Благовіщення гарна погода - гарний врожай. Якщо ввечері зоряно, то вродять коноплі. Якщо на Благовіщення летить сніг - літо неврожайне. Якщо на Благовіщення півень на порозі нап'ється, то на Юрія (6.05) віл напасеться тощо.
Наступним традиційним святом, що знаменувало собою підготовку до Великодня є Вербна неділя, свято на яке у українців прийнято святити гілки верби в пам’ять про тріумфальний в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим. З посвяченими гілками верби у нашого народу пов'язано багато звичаїв. Ці гілки ставили в хаті за іконами чи садили на городі. Ними благословили худобу, коли перший раз виганяли її на поле пастися. З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб захоронити його від нечистої сили. Гріх було топтати ногами свячену вербу, а тому навіть найдрібніші галузки, що залишалися після освячення, спалювали на вогні, щоб не потрапило під ноги. Свячену вербу клали в домовину бабі-повитусі, щоб мала чим відганяти потерчат. Виходячи з церкви в Вербну неділю, люди один одного легко торкалися лозою, кажучи:
"Не я б'ю, лоза б'є,
від нині за тиждень буде Великдень".
А діти і молодь, "б'ючи" лозою один одного, примовляли:
"Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!"
Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку.
На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Існує повір'я, що в Чистий четвер, до східсонця ворон носить з гнізда своїх дітей купати в річці. Хто скупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровий протягом цілого року. Отож: хворі люди купалися, бувало, вночі — «поки ворон дітей не купає», щоб очиститись від хвороби. Викупавшись, хворий набирав з свого купелю відро води, ніс ту воду на перехресну дорогу і виливав — «щоб там усе лихо зоставалося». А дехто ще й примовляв:
«Господи, Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже, здоров'я в ручки, в ніжки і в живіт трішки»
Найзначнішим християнським святом на честь воскресіння Ісуса Христа був Великдень (Паска), що відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, обов'язково окремо від іудейської Пасхи.
У народному побуті українців Великдень чітко утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.
Обов’язковим ритуальним елементом свята були писанки (крашанки, галунки) — фарбовані або орнаментовані курячі яйця. Здавна використовувались як обрядові атрибути, оскільки яйце вважалося символом життя і на думку дослідників цей символ має ще дохристиянське походження. Кожний етнографічний регіон України має специфічні орнаментальні мотиви писанок і кольорову гаму їх прикрашення.
Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю.
Великоднє гуляння, на яке сходилося все село, за традицією відбувалося на подвір'ї коло церкви — цвинтарі. Протягом трьох днів свята усім парафіянам дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Вважалося, що вони відлякують нечисту силу і сприяють тому, щоб гречка уродила.
Багатим був репертуар традиційних великодніх ігор. Діти залюбки грали у цоканьє— биття яєць: той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубочі ігри (битилупака, піп, чорт, харлай, шила бити, кашу варити, довгої лози та ін.) являли собою змагання у спритності, швидкості й силі. У дівочих іграх(шум, жельман, кострубонька, мак, кривий танець, вербова дощечка та ін.) випробовувалися художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися у певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися справжніми ярмарками наречених.
У весняному циклі значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків.
У першу неділю після Великодня провідували померлих родичів (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди пов'язували рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню "за упокій душі". Ця традиція побутує й сьогодні.
23 квітня за ст. ст. та 6 травня за новим українці відзначали Юрія (Юра) — стародавнє свято землеробського календаря. У народній свідомості св. Юрій (Георгій) був покровителем диких звірів і охоронцем свійських тварин.
Цього дня зранку виганяли худобу в полена Юрову росу, яка, за повір'ями, мала чудодійну силу. На Закарпатті, виганяючи корів, одягали на них вінки з квітів, щоб корова була парадна для Юрія. Господарі ворожили про здоров'я худоби, запалювали на піч у хлівах свічки, обсипали корів свяченим маком, виконували інші магічні церемонії, щоб захистити їх від нечистої сили, а також від хижаків. Свято мало й важливе аграрне значення: на Юрія обов'язково спостерігали: Як на Юрія стала буря, то буде мокре літо. На Юрія дощ - на худобу легкий рік. Якщо на Юрія ворона в житі сховається, то буде врожайне літо, а коли воно горобцю по коліна - на лихе. На Юрія мороз - уродиться овес. Коли до Юрія закує зозуля на голе дерево, то буде голодне літо, а як на піст, то буде поліття. Закувала зозуля до Юрія - на поганий врожай.
Вважалося, що коли на Юрія посади редьку, то вроде, як кулак, що після Юрія не можна сіяти маку, гарбузів і кукурудзи, бо пізно і майже нічого не вродить, малий врожай буде.
Побутував звичай кидати в озимину кістку від м'ясної страви (частіше — великоднього поросяти). Виходячи дивитися на жито, качалися по ньому, що мало принести добрий врожай. Дівчата качали крашанки у полі й там закопували їх до початку жнив.
В уявленнях українців Юрій виступав також подавцем весняної вологи, необхідної для зростання посівів. Цього дня співали спеціальних пісень, в яких звертались до святого з проханням узяти ключі й відімкнута землю, щоб випустити теплу росу, тепле літо.
10 травня за ст. ст.в деньСимона Зілота проводився зільницький обряд, пов'язаний із збиранням лікувальних трав (зілля). Участь у ньому брали лише баби й молодиці. Зібравшись в одній хаті напередодні, жінки смажили яєшню, варили вареники, готували інші страви та гуртом йшли до лісу збирати цілющі квіти і трави: золототисячник, череду, ромашку, ведмеже вухо, полин, деревій, п'ятилисник тощо. Зілля намагалися збирати до схід сонця, коли ще не впала роса, і обов'язково потай від чужого ока, промовляючи магічні формули: Святий Авраам на це зілля орав, а Бог садив, а Спас родив, Мати Божа поливала і на поміч це зілля давала та ін. Закінчивши збирання трав, у лісі ж улаштовували колективну трапезу.
У деяких місцевостях жінки вибирали поміж себе вдову, яку називали "Симон". Її першою купали у великій діжі, підливаючи туди відвар свіжих лікувальних трав. Потім цю церемонію по черзі повторювали й з усіма іншими. Завершення обряду відзначали спільним застіллям у садку та виконанням "зільницьких" пісень.
24 червня за ст. ст. у період підготовки до збору врожаю відзначалося свято Івана Купала, давньо-слов'янське свято літнього сонцестояння. Купалою, очевидно, називали ляльку або опудало, яких купали — топили у воді, заривали у землю, спалювали. Назва ж "Івана Купала", ймовірно, походить від народного наймення Іоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції.
Серед українців свято відзначала переважно молодь. Напередодні парубки розкладали великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер тощо. Запалити ці купальські вогні доручали дідам, які повинні були до вечірньої зорі добути примітивним способом новий вогонь. Вірили, що, стрибаючи через багаття, можна позбутися хвороб, злих чарів, безплідності. Виходячи з того, вдалим чи невдалим виявився стрибок через вогонь, дівчата й парубки ворожили про своє майбутнє, ранній чи пізній шлюб.
Центральне місце у святі займало ритуальне деревце — марена (купайлиця, купайло, гільце). Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата — живими та штучними квітами, ягодами, стрічками тощо. Навколо марени водили хороводи, співали пісні про кохання, сватання, майбутній шлюб. Тут же відбувалося своєрідне ігрове суперництво між дівчатами і парубками: останні намагалися будь-що відібрати у дівчат деревце і поламати його. Купальському дереву надавалося й аграрно-магічного значення. У багатьох місцевостях його купали у воді, а потім розламували так, щоб кожній дівчині дісталась гілочка. Шматочки марени несли на городи (щоб краще в'язалися огірки), затикали під стріху (щоб багатство велося), кидали у річку (щоб дощ пішов).
Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася нечиста сила. Звідси — широко розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні прийоми, за допомогою яких застерігались від відьом. Вірили, що трави, зібрані в цю ніч, мають особливо цілющі властивості. Багато повір'їв було пов'язано з квіткою папороті .
На 50-й день після Паскивідзначаються Зелені свята — українська назва християнського свята Трійці. В основі обрядів цього свята лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.
Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, обов'язково прикрашали подвір'я та господарські будівлі клечанням — зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Забороненим деревом подекуди вважалася осика, на якій, за повір'ям, повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м'ятою, пижмою, ласкавцями, татарським зіллям.
Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків — ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене гіллям, квітами, стрічками.
На Лівобережжі дівчата водили тополю — одягали одну з-поміж себе тополею і водили її по дворах. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання, щедро обдаровував учасників обряду. На Поліссі побугував близький за значенням обряд троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина.
На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.
1 серпня за ст. ст. українці святкувалиМаковія(спрощена українська назва церковного свята святих мучеників Маккавеїв). Цього дня у церквах разом із хлібним колоссям святили садові квіти і головки маку, які на Різдво використовувались для приготування куті. Вдома пекли пироги і коржі з маком. Традиційні першосерпневі букети на Поділлі називалися маковійками. Звичайно їх носили до церкви дівчатка. Перед цим їх треба було добре нагодувати, бо наступний рік випаде неврожайний.
Освячені на Маковея квіти й трави зберігали за іконами як помічне зілля. Якщо захворювала якась свійська тварина, її годували засушеними квітами, скурювали, поїли відварами із трав. Освячений у церкві мак, особливо дикий (видюк), використовували для охорони житла, худоби, двору від усякої нечистої сили.
У деяких селах Київщини на Маковея встановлювали високі хрести, прикрашаючи їх квітами й головками маку, а зверху прикріплювали гарбузову маску з запаленою свічкою всередині, що нагадувало людський череп. Протягом усієї ночі хлопці та дівчата співали й танцювали, оберігаючи свій маковіївський хрест від сусідів-однолітків з інших вулиць чи кутків, які намагалися його викрасти або зламати.
19 серпня за ст. ст. святкувалося Спаса (свято православної церкви, встановлене на честь Преображення Господнього). За традицією святили яблука, груші, мед, калачі з муки нового врожаю. Після церковної відправи пригощали одне одного пирогами та фруктами, особливо дітей і старців. Великим гріхом вважалося їсти яблука і груші до Спаса. Цієї заборони особливо суворо дотримувалися батьки, що втратили дітей, та діти, в яких померли батьки.
На Спаса разом із фруктами й медом до церкви несли великі оберемки трав, квітів, городніх рослин. Кожний вид освяченого зілля мав своє призначення. Васильками лікувалися від падучої, запою, внутрішнього жару, з них робили підстилку в труні, подушечку для небіжчика, вінки для померлих дівчат. Відвар сон-трави пили від безсоння тощо. За народною прикметою, на Спаса літо зустрічається з осінню. Цієї пори у природі вже відчувалися перші ознаки майбутніх холодів, тому й казали: Прийшов Спас, готуй рукавиці про запас. Спаса — це день поминання мертвих родичів; за народньою міфологією, це третій вихід мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.
14 жовтня в Україні відзначається одне з найбільших шанованих свят - Покрова Пресвятої Богородиці в народі його ще називають Третя пречиста. Це свято запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св. Покрови.
У селянському побуті за станом погоди на Покрову намагалися передбачити характер майбутньої зими: Яка погода на Покрову, такою буде і зима. Якщо в цей день сніг не покрив землю - не покриє в листопаді та грудні. На Покрову віє вітер з півдня - буде тепла зима. Якщо до цього дня не спадає з вишень листя - на теплу зиму, а звільниться - на сувору. Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами. Казали також, що Покрова покриває або листом, або снігом. До початку жовтня звичайно закінчували сівбу озимих. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку.
26 жовтня за ст. ст. відзначалося свято Дмитра. За народними уявленнями, св. Дмитро завершував землеробський рік, замикав землю і приводив зиму. Він же тримав у себе ключі до весни, коли передавав їх св. Юрієві. Після Д. звичайно вже не засилали сватів, і тому казали: До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри. Субота перед Д. на Волині поважалась як дідова субота, коли влаштовували поминальні обіди для старих і жебраків. На Київщині ж приказували: З Юрія — хороводи, з Дмитра — вечорниці.
21 листопада за ст. ст. відзначали християнське святоВведення, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його На Рівненщині казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.
Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде; Як ляже глибока зима, готуй глибокі закрома. В окремих місцевостях на Введення., як і на Новий рік, починали деякі види робіт, що, за повір'ям, мало забезпечити успіх протягом усього року.
На 24 листопада за ст. ст.припадало святоКатерини. Цього дня дівчата ворожили про майбутню долю. Робили це, зокрема, так: зрізали гілки вишні чи сливи і ставили їх у воду або в горщик із землею на покуті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, це обіцяло скорий шлюб. У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть у наступному році. Напередодні Катерини дівчата клали під подушку листочки з різних дерев, помічаючи в такий спосіб кількох хлопців. Серед них мав бути і яблуневий листочок - "для дівчини". Лягаючи спати, дівчина читала молитву Долі, аби змилосердилася над нею, а вдосвіта прохала найменшого в родині хлопчика витягти одного з них - який втрапляв, за того і вийде заміж.
З вечорницями на Катерину пов'язаний ще один своєрідний звичай. Зібравшись в якій-небудь хаті, дівчата варили кашу з пшона і маку та по черзі вилазили на ворота, вигукуючи: Доле, ходи до нас вечеряти. Подекуди замість долі закликали судженого.
Виділяють також цілу низку трудових свят, та пов’язаних з ними обрядів. З-поміж них можна виділити і свято першої борозни та пов’язані з ним обряди покладання свяченого хліба, яєць та срібних монет на перші скиби зораної землі; і проводи на полонину, і свято першого снопа, і обжинки з прикрашанням дідуха та завиванням бороди (борода - це невелика кількість нескошених колосків, які залишали у полі для забезпечення родючості землі) тощо.
Отже, важливим складником духовної і матеріальної культури українського народу є календарна і трудова обрядовість, яка визначалася аграрним устроєм життя. Обов’язково святкували день святого, ім’ям якого було названо місцевий храм. Для кожної пори року, для кожного свята були свої особливі традиції.