Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 1 страница

XIV-XVI ст.ст.

Як уже зазначалося, найраніше з усіх земель відокремилася від Києва Галичина, за нею Чернігівщина. Відокремлення Переяславщини і Волині завершило розпад Київської держа­ви. Монголо-татарська навала завершила політичний зане­пад Подніпров'я з центром у Києві. Політичний центр пере­міщується на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив і з Володимиро-Суздальською землею — розходяться історичні шляхи українського і російського на­родів. Монголо-татарська навала не допустила поширення влади галицько-волинських князів на схід. Київський мит­рополит у 1300 р. покидає Київ і переїздить до Суздаля.

Історія українських земель тісно пов'язується не тільки з монголо-татарською присутністю, але й з експансією таких держав, як Литва, Польща та Угорщина.

Вже у XIII ст. проходить об'єднання литовських племен в одну державу, а на початку XIV ст. Литва відіграє вирішаль­ну роль в об'єднанні білоруських і українських земель і май­же на два століття стає державою не тільки литовського, але й білоруського та українського народів. Литовське завою­вання звільнило українські землі від татарської залежності. Київська і Переяславська землі ввійшли до складу Литовсь­кої держави в €0-ті pp. XIV ст., а після розгрому в 1363 р. татар на Синіх Водах до неї відійшло Поділля. До Литви відійшла і Волинь після тривалої боротьби з Польщею.

Як правило, входження українських земель до складу Лит­ви, проходило на основі договору: князь української землі зобов'язувався коритися великому князеві литовському, а останній зобов'язувався боронити від татар нову землю. Ос­кільки Литва не мала власного розгалуженого державного апарату, то місцеві органи самоврядування українських зе­мель продовжували функціонувати як і раніше. Литовці за­позичували місцеву систему організації адміністрації, суду та податкової організації. У корінних литовських землях з'яв­ляються назви службовців, що існували за часів Київської Русі: намісник, городничий, тіун, конюший, ключник та ін. Украшсько-бшоруська мова стає мовою великокняжого двору і державної канцелярії. Наприкінці правління великого князя Ольгерда (1341—1377 pp.) населення литовської держави на 9/10 складалося з білорусів та українців. Литовські князі хрестилися за православним обрядом, вони одружувалися з руськими князівнами. Отже, виникло велике Литовсько-Руське князівство, де досить мирно і спокійно жили ли­товський, білоруський і український народи. Перехід україн­ських земель до складу Литви не заторкнув ні їх адміністра­тивного устрою, ні розвитку економіки та культури. Проте в кінці XIV ст. відбулася унія Литви з Польщею, яка докорін­ним чином змінила історію розвитку Литовсько-Руської дер­жави.

Основою унії Литви з Польщею стала необхідність об'єд­нання зусиль для боротьби з німецьким Тевтонським орде­ном, який просуваючись на схід, відрізав Польщу від Бал­тійського моря і загрожував безпосередньо Литві. Зі сходу з'явився досить сильний противник — Московське князів­ство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського князівства. Литовський князь Ягайло (1377—1434 pp.), ви­ходячи із обставин, що склалися, прагнув через шлюб з польською королевою Ядвігою одержати корону короля і, ставши на чолі об'єднаної польсько-литовської держави, зміцнити своє як внутрішнє, так і міжнародне становище.

Переговори Ягайла з поляками завершилися укладенням у 1385 р. так званої Кревської унії, за якою Ягайла обрали польським королем; він та ще не охрещені його піддані хре­стилися за римським обрядом; литовські і руські землі він повертав на вічні часи до польської корони. Кревська унія ліквідувала Литовсько-Руське князівство і зробила його частиною Польщі. Проте реальне з'єднання Литви з Польщею затяглося на довгі роки. Справа в тому, що багато литовських і руських елементів проявило незадоволення унією. Цим скористався суперник Ягайла у боротьбі за ве­ликокнязівський титул Вітовт. Вік силою зброї змусив Ягайла визнати себе за великого князя Литовського, і тільки після його смерті Ягайло знову міг стати литовським князем.

Вся діяльність Вітовта (1382—1430 pp.) була спрямована на скасування Кревської унії, на зміцнення литовської держави. За правління Вітовта знову було зібрано докупи усі білоруські та українські (крім Галичини) землі, збудовано фортеці на Чорному морі — Хаджибей (Одеса), Білгород (Акерман) та інші. Проте поразка Вітовта у 1399 р. У бою з татарами над Ворсклою зміцнила позицію тих сил, які хоті­ли реальної унії Литви і Польщі. Переговори сторін завер­шилися укладенням військового союзу, а у випадку смерті Ягайла, поляки обіцяли обрати королем Вітовта, а литовці, у випадку смерті Вітовта, — не шукати собі нового князя, ним мав стати Ягайло. Цей союз дав можливість з'єднаним силам поляків, литовців, українців та білорусів розгромити у 1410 р. під Грюнвальдом війська Тевтонського ордену. Разом з тим, між українсько-білоруськими князями і боярами з одного боку, та литовськими з другого, виникли протиріч­чя, які вміло використали поляки. Білорусько-українські еле­менти були незадоволені поширенням римо-католицької віри та пов'язаними з нею привілеями. Вітовт, борючись проти сепаратизму українських і білоруських князів, почав заміня­ти їх литовськими намісниками і воєводами. Місцеві князі втрачали владу, у кращому випадку вони діставали нижчі посади. На князівствах залишалися тільки дрібні, послушні Вітовтові князі.

Отже, Вітовт завдав удару по удільній системі, але самі землі залишалися автономними. Він садив тільки своїх воє­вод або намісників на землі, а місцеве управління залиша­лося в руках місцевого боярства. Але поширення римо-ка­толицької віри загострювало протиріччя між україно-біло-руськими та литовськими елементами.

Протягом XV ст. надзвичайно швидко зростає могутність Московського князівства, яке приєднало не тільки власне російські землі, але під його руку переходять чернігівські князі, які вбачали в ньому захисника православної віри.

Війни Москви з Литовським князівством у кінці XV на початку XVI ст. були для неї надзвичайно успішними: до Москви відійшли 319 міст та 70 волостей. У середовищі Московських князів, духовенства та провідної верхівки сус­пільства укорінюється думка, що Москва є спадкоємницею Києва, а тому московський князь прагне не чужих, а своїх земель. Оскільки у Литовсько-Руському князівстві загострювалися національні і релігійні протиріччя, то православ­на Москва, заманюючи обіцянкою рівноправності, знахо­дила прихильників за своїми межами.

Разом з московським наступом на землі Литовсько-Руського князівства чинили напади і татари. У 1484 р. Менглі-Гірей на прохання Івана III напав на українські землі і спа­лив Київ. Наступного року було спустошено Поділля, а потім Волинь і Холмщину. Надалі кожного року українські землі ставали об'єктом спустошливих набігів татар. За умов на­ступу Московського князівства із сходу і постійних набігів татар з півдня уже не тільки литовські, але й українські бо­яри почали схилятися до реальної унії Литви з Польщею. Петиції такого духу постійно надходили до великого князя від верхівки литовського та українсько-білоруського насе­лення.

У січні 1569 р. в Любліні було скликано спільний польсько-литовський сейм, на якому було розглянуто питання унії Литви і Польщі. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти, було видано цілу низку привілеїв для неї. Ті ж, хто виступав проти унії, були піддані репресіям. Трактат про унію передбачав: Польська корона і Велике Князівство Литовське створювали одну Річ Поспо­литу. На спільному сеймі і сенаті обирався король, якого проголошували Великим князем. Польська і Литовська шлях­та одержувала право набувати землі в обох частинах держа­ви. Створювалася спільна монета і проводилася спільна зов­нішня політика. Роздільними залишались: державний герб і печатка, фінанси, адміністрація та військо.

Як уже зазначалося, українська шляхта одержувала спе­ціальні привілеї. Зокрема за Волинським привілеєм стани волинської землі зрівнювалися у правах з коронними. В ад­міністрації і судах зберігалася українська мова. Як світські, так і духовні посади могла посідати тільки місцева, волинська шляхта. Київщина також одержала привілей, подібний до Волинського.

Українські землі в XVI ст. опинилися у складі різних дер­жав. Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берес­тейщина і Пінщина — до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів'ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Мос­кви. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Мол­давії, а з 1564 р. — у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. — до Австрії. Таким чи­ном, у XVI ст. українські землі втратили національну єдність.

Після Люблінської унії починається широка полонізація українських земель: король почав у масовому порядку роз­давати землі польським панам на Київщині, Брацлавщині та Задніпров'ї. Польська шляхта зневажливо ставилася до всього чужого, тому з часом польська мова, католицизм і навіть польське право стають панівними на Україні.

Найбільш полонізованою була Галичина, яка з XIV ст. стала провінцією польського королівства. Хоча Галичина не по­ступалася Польщі у культурному відношенні, але ослаблена міжбоярською боротьбою, швидко втратила місцевий адмі­ністративний устрій, самобутнє право. Старі галицькі бо­ярські роди зливаються з польською шляхтою і прагнуть одержати ті ж привілеї. За Кошицьким привілеєм 1374 р. польська шляхта була звільнена від усіляких податей і по­винностей і дістала право власності на землю. У 1430 р. ко­роль Ягайло Еллінським привілеєм зрівняв галицьку шляхту в правах з короною. Через чотири роки в Галичині було введено польський адміністративний та судовий устрій і шляхетське самоврядування.

В адміністративно-територіальному відношенні Галичина ділилася на три воєводства: 1) Руське, яке складалося із чо­тирьох земель (Галицька, Львівська, Перемишльська і Ся-ніцька); 2) Подільське (Західне Поділля і Борщівська зем­ля); 3) Белзьке, куди входила частина південно-західної Во­лині та повіти Белзський, Сакальський, Равський, Ціша-новський та ін.

Зрівняна у правах з польською шляхтою українська шлях­та Галичини швидко піддавалася полонізації. Лише дрібна шляхта, що жила у віддалених і глухих місцевостях, якій зубожілість не давала змоги досягти вищого рівня культури і освіти, продовжувала зберігати, по крайній мірі до кінця XVII ст,, своє національне обличчя. Шляхта Холмщини і Підляшшя була полонізована ще швидше, оскільки серед неї дуже рано оселилося багато дрібної польської шляхти.

Міщани Галичини не користувалися якимись привілеями. Більше того, рішеннями польських сеймів у XV ст. міщанам заборонялося володіти землею, а одержання містами Магде­бурзького права посилювало роль німецького і польського елементів у житті міст. Привілеями на Магдебурзьке право адміністративні посади у містах могли посідати лише като­лики, тому міські адміністрації обмежували українських міщан у праві купувати будинки, займатися ремеслом і тор­гівлею. Звільнена привілеями від сплати мита за експорт та імпорт шляхта виступала великим конкурентом міст і тим завдавала шкоди розвиткові міської торгівлі і промисловості.

Що стосується селян, то у XV ст. колишні смерди висту­пають під ім'ям данників, а закупи — селян тяглих. Право селянської власності на землю замінено на право користу­вання, а право власності належить князеві, шляхтичу, церкві. Право вільного переходу селян з одного господарства до іншого було у 1435 р. обмежено. Шляхта Галицької землі встановила, що селянин може залишити пана і піти до іншого лише на Різдво. При цьому він має дати панові копу гро­шей, міру пшениці, віз сіна, віз дров, четверо курей та ін. Радомським сеймом 1505 р. селянам узагалі було забороне­но перехід без згоди пана. Окрім того, селянин попадав під виключну юрисдикцію пана. Торунським сеймом 1519 р. було постановлено, що селяни мали відбувати панщину один раз на тиждень на свого пана. Розмір панщини протягом XVI ст, постійно зростав, і уже у другій половині XVI ст. вона ста­новила два дні на тиждень. Законом 1573 р. було встановле­но повну владу поміщиків над селянами.

Решта українських земель до Люблінської унії майже не зазнавала польського впливу. Але після унії українські землі були поділені на воєводства: Волинське, Брацлавське і Київ­ське. Королівськими привілеями місцева шляхта мала право брати участь в управлінні, на з'їздах, вирішувати земські справи, посилати своїх делегатів до сеймів.

Відомо, що за Люблінською унією піддані польської коро­ни одержали право набувати землю в колишніх областях Великого Литовського князівства. У 1569 р. було проведено ревізію земель у Волинському, Подільському і Брацлавському воєводствах. Після цього почалася широка роздача земель польській шляхті. На Україні з'являються величезні латифундії. Так, наприклад, вінницький староста Калиновський дістав усю південну Київщину; канівський і черкась­кий староста Олександр Вишневецький захоплює третину земель Полтавщини. Земля опиняється у власності декіль­кох десятків магнатських сімей, де досить швидко постають міста, містечка, села. Селяни на цих землях звільнялися від будь-яких повинностей на 20—40 років, і таким чином ви­росло ціле покоління, яке не знало кріпацтва. Постійна не­безпека від татарських нападів виробила в українського на­селення сміливий дух, навчила володіти зброєю. Ще рані­ше, десь у XIV ст. виникає специфічна верства українського населення — козаки, які займалися як вільним промислом, так і обороною краю. Наприкінці XVI та на початку XVII ст. козаки почали відігравати одну із вирішальних ролей в історії Польсько-Литовської держави.

Специфічне правове становище мала православна церква в польсько-литовській державі. Якщо за доби Київської Русі князі були захисниками церкви, будували храми, дарували землі, гроші, посуд і т.ін., то у Великому Князівстві Ли­товському такою діяльністю займалися одиниці. У XV ст. патронат над церквою з боку князів виродився на звичайне володіння церквою або монастирем. Князі стягували з мо­настирів гроші за наставления ігумена, єпископа, священи­ка. Патрони розпоряджалися церквами та монастирями на основі маєткового права: передавали у спадщину, заставу, здавали в оренду, продавали. Право патронату зробилося спадковим. Коли церква або монастир попадали під патро­нат католика або протестанта, тоді відбувалося пересліду­вання і зневажання як священиків, так і православних ми­рян. Тому у священики йшли непідготовлені особи, з низь­кою мораллю, особи, що проводили час у шинку.

Духівництво Православної Церкви у порівнянні з католиць­ким було менш освіченим, а тому воно втрачало авторитет у народі. Духовенство не обиралося населенням, як то було раніше, а призначалося патронами. Ненормальне становище духовенства видно на прикладі становища митрополитів.

Як відомо, у 1300 р. Київський митрополит переїхав до Володимира Суздальського. Галицько-волинські володарі у 1303 р. добилися від константинопольського патріарха утво­рення окремої галицької патріархії, але заходами Москви її у 1347 р. було формально скасовано, а у 1371 р. знову віднов­лено.

Для литовських земель у 1415 р. було висвячено окремого митрополита, який з другої половини XVI ст. титулується як митрополит «Київський, Галицький і всієї Русі». Але митрополит не призначав єпископів, це робив великий князь. З XVI ст. і самих митрополитів затверджують великі князі і королі. Посади єпископа, архімандрита та й священика до­сить часто посідали особи світські за протекцією, або за гроші, а тому й не займалися церковно-релігійними справами, а вели світський спосіб життя: займалися полюванням, п'ян­ствували, вели розпусний спосіб життя. Падіння духовного життя тягло за собою падіння і української духовної культу­ри. Проте і серед українського панства з'являлися люди, які підтримували розвиток освіти, а разом з нею і православну церкву. Це перш за все стосується князя Костянтина Ост-рожського (1526—1608 pp.), який заснував в Острозі школу, яку називали колегією або академією; друкарню, де було видруковано Біблію на слов'янській мові і т.ін.

У боротьбі за піднесення Православної Церкви у XVI ст. бере активну участь верства українського суспільства — міщанство, яке створює так звані церковні братства, які існували в Україні з глибокої давнини. Найпершим виникло на Україні у 1439 р. Львівське братство, за ним постали Луць­ке, Київське та інші.

Спочатку братства стежили за упорядкуванням храмів, піклувалися про хворих, а пізніше вони рішуче виступали проти патронату, проти ненормального життя духовенства, проти національних і релігійних обмежень українців, ство­рювали так звані братські школи для піднесення освіти. Якщо спочатку братства були переважно організаціями міщан, то з часом до них стали вступати і шляхтичі, а в 1616 р. до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорізьким.

Грамотою від 1586 р. патріарха Антіохійського, а потім і константинопольського (1589 р.) братства отримали право контролювати діяльність не тільки нижчого, але й вищого духовенства: митрополита та єпископів, відлучати мирян від Церкви.

За таких умов у 3596 р. за ініціативою більшості право­славних владик у Бересті було проведено Собор, на якому було публічно проголошено унію української православної і римо-католицької церков. За Берестейською унією духовен­ство і миряни мали підлягати у справах віри Римському папі. Православна церква зберігала всі свої релігійні обряди і це­ремонії, духовенство користувалося правом одружуватися. Уніатські єпископи могли правити службу в костьолах, а католицькі — у церквах. Уніати зрівнювалися у правах з ка­толиками при зайнятті державних посад.

Проти церковної унії виступила значна частина україн­ської шляхти, міщан та селянства, але король затвердив рішення Берестейського Уніатського Собору. На боці уні­атської церкви були митрополит, п'ять єпископів, а на боці православної — два єпископи та багато нижчого духовен­ства. Уніатство сприйняла і частина населення західних зе­мель України.

Хоча уніати формально зрівнювалися у правах з католика­ми, але Польська римо-католицька церква не вважала уні­атів за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання як національності, так і релігійних догматів, об­рядів та традицій. Приниження, якого зазнавало уніатське духовенство і миряни, викликало з їх боку опір польській асиміляції. Тому одним із позитивних факторів появи уні­атської церкви було те, що вона зблизилася з усім населен­ням і вела вперту боротьбу проти полонізації західних украї­нських земель. Ознайомлення українців із західноєвропейсь­кими надбаннями в галузі освіти, культури, особливо після середньовічної реформації, сприяло її розвиткові і в захід­ноукраїнських землях. У цьому полягає один із важливих позитивних факторів появи уніатської церкви в Україні. Разом з тим, в Україні замість двох — православної і като­лицької — з'явилася ще й третя — уніатська церква, що вело до роз'єднання не тільки духовних, але й матеріальних сил українського народу.

Одним із важливих чинників, що боронив православ'я в Україні на початку XVII ст., стає козацтво. До своїх соціальних і політичних вимог, які козаки ставлять перед держа­вою, вони додають і релігійні вимоги.

Уже в 70—80-ті pp. XVI ст. козаки мають свою вільну орга­нізацію — Запорізьку Січ, що починає виступати як само­стійна держава. Якщо на початку XVI ст. козаків було ти­сячі, то у кінці століття — десятки тисяч. У середовищі ко­заків починається майнова диференціація: з'являються за­можні козаки (городові), які мають свої господарства, хуто­ри, пасіки, і козаки низові, які включали в себе елементи, що були незадоволені соціальним ладом, що існував в Україні. Виступи низових козаків знаходили відгук серед широких народних мас. Запорозькі козаки стають незалежною силою, вони здійснюють набіги на татарські і турецькі володіння, втручаються у справи інших держав, одержують субсидії від чужих володарів, беруть активну участь не тільки у східно­європейських, але й у західноєвропейських подіях. На по­чатку XVII ст. козацтво виступає як могутня самостійна полі­тична і військова сила, що очолила створення у середині XVII ст. незалежної української держави.

Яким же був державний устрій та суспільний лад україн­ських земель XIV—XVI ст.ст.?

За формою правління Литовсько-Руська держава спочатку була ранньофеодальною монархією, а з часом трансформу­валася у монархію станово-представницьку.

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову влади, був верховним начальником збройних сил, оголошував війну і укладав мир, вів дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав когось із синів, не обов'язково старшого сина, спадкоємцем. З 1440 р. Великого князя почали обира­ти на Раді, що складалася з нащадків удільних князів, бояр, намісників, духовних ієрархів, вищих двірських і земських урядовців. Новообраного урочисто проголошували Великим князем і він давав присягу-обіцянку правити у відповідності із старими звичаями. У 1492 р. остаточно було узаконено склад і компетенцію Ради, яка за відсутності Великого кня­зя чинить суд, займається мобілізацією, веде зносини з іноземними державами. У відповідності із спеціальними при­вілеями від 1492, 1506 та 1509 pp. визначалося правове ста­новище Ради: закони приймаються тільки за згодою Ради; великий князь призначає вищих урядовців і чинить суд за порадою Ради; збирає і витрачає кошти, роздає староства теж тільки за згодою Ради.

У період формування Литовсько-Руської держави Великий князь роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям з умо­вою несення військової служби. У свою чергу бояри роздава­ли землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні — ще дрібнішим лицарям — володільцям землі. Так встановлюється ієрархічна васальна залежність з Великим князем на чолі. Поступово нижче лицарство втя­гується у політичне життя країни. Протягом XV ст. збиралися з'їзди лицарів, на яких обговорювалося питання унії Литви з Польщею, обрання князя. Ініціатива скликання з'їзду, який став називатися сеймом, належала Раді. Протягом XVI ст. сейми середнього і дрібного лицарства трансформуються у постійний державний інститут. Статутом від 1566 р. встанов­люється представництво: дві особи від кожного повіту.

Великі пани називалися магнатами, а середні й дрібні — шляхтою. Магнати засідали у Раді, а шляхта — у сеймі, У XVI ст. Рада входить у повному складі до сейму і, таким чином, виникають так звані вальні сейми. Отже, вальні (за­гальні) сейми складалися із двох палат: Ради і власне сейму. Другий Литовський статут 1529 р. визнав Вальний Сейм як державну установу. Отже, влада Великого князя стала обме­жуватися станово-представницьким органом — Вальним Сеймом. Після Люблінської унії сейм Великого князівства Литовського злився з сеймом Речі Посполитої.

Спочатку Велике Князівство Литовське складалося з уділів, на чолі яких стояли удільні князі-намісники. Вони призна­чалися Великим князем із нащадків колишніх руських князів або членів великокнязівської сім'ї. У XVI ст. князівство було поділене на воєводства. Сейми 1564—1566 pp. поділили кня­зівство на 13 воєводств, а кожне воєводство — на повіти на чолі з старостою. Староста виконував функції адміністрато­ра, управляв державним доменом з усім господарством, зби­рав податки, займався організацією оборони краю, виконував судові функції. Старост повітів обирала шляхта, а князь їх тільки затверджував. Староста мав помічників: хорунжі і городничі, тіуни, дітські та ін.

Воєводство очолював воєвода, якого призначав Великий князь. Воєвода виконував не тільки адміністративні функції, але й командував військом. Шляхта кожного повіту стано­вила окремий військовий підрозділ, який очолювали повітові хорунжі і маршалки. Магнати посилали до армії одного ли­царя з конем від кожних 2 400 моргів землі, якими вони володіли; шляхта середньої руки посилала 2—3 лицарів, а дрібна шляхта мала особисто відбувати військову службу. Існувало і народне ополчення, яке з часом втрачає своє зна­чення і використовується лише для захисту фортець у ви­падку нападів татар або займається розвідкою, з'ясовує, чи не наступає ворог.

У Великому князівстві Литовському існував центральний апарат управління, який підпорядковувався Великому кня­зеві. Першою особою після князя був земський маршалок, який за відсутності Великого князя голосував на Раді. Функції міністра закордонних справ і начальника державної канце­лярії виконував канцлер. Фінансами завідував земський підскарбій, а військовими — гетьман.

Після Люблінської унії адміністративний поділ українсь­ких земель не зазнав змін. Землі поділялися на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське, а з 1630 р. почало існувати і Чернігівське воєвод­ство. На чолі воєводства стояв воєвода, він мав помічника — каштеляна.

Отже, на момент укладення унії Литви з Польщею Велике Литовське князівство було станово-представницькою монар­хією: влада Великого князя обмежувалася Вальним Сеймом, у якому засідали як великі магнати, так і представники се­редньої і дрібної шляхти.

Які ж були стани та їх правове становище у Великому Ли­товському князівстві?

Відомо, що у добу Київської Русі не існувало станів насе­лення, а були лише суспільні класи. Подальша еволюція суспільства у період існування Литовсько-Руської держави виокремила найзаможніші верстви населення: із колишніх удільних князів та бояр формується панівний стан населення — магнати, які не тільки володіють величезними маєтностями, але й беруть активну участь у політичному житті — засідають в Раді. Із давніх князівських родів найвидатнішими стають роди Заславських, Четвертинських, Ружинських, Порицьких, Острожських, а із боярських — Семашки, Загоровські, Гулевичі, Немиричі та інші.

Магнати виступали під час військових дій під власною хоругвою, атому називалися «панами хоруговими». Від кож­них восьми селянських господарств вони мали виділяти по одному воїну-кіннотнику. Наскільки заможними були маг­нати свідчить реєстр кількості воїнів, яких вони виставили у 1528 p.: сім'я князів Слуцьких — 433, Острожських — 426, Радзивілів — 628, Кишки — 294, Ходкевичів — 197, Вишневецькі — 98, а пани Сапіги — 153.

Магнати, як видно, володіли величезними маєтностями. Вони, як уже зазначалося, посідали і вищі адміністративні посади: гетьмана, канцлера, підскарбія, воєводи, каштеля­на, старости, маршалка на сеймі. Вони ж посідали і менш значні посади намісників та повітових старост. Магнати ко­ристувалися спеціальними привілеями, які були закріплені грамотами 1492 і 1506 років. За цими привілеями магнати звільнялися з-під юрисдикції судів провінціальної адмініст­рації, судилися у суді Великого князя або Ради, і повідомля­ти їх про виклик до суду необхідно було за чотири тижні до початку розгляду справи.

Найбільше магнатів було на Волині, де збереглося біля ЗО княжих родів. На Київщині і Брацлавщині, зазначає М.Грушевський, не було жодного хоругового роду. На Поділлі та­кож не збереглося старих українських боярських родів. У Галичині боярство у 1430 р. було зрівняне у правах з польською шляхтою, а тому значна його частина розчини­лася у польській масі, і у XVI ст. тут не залишилося визнач­них родів, які б трималися українських традицій. У резуль­таті роздачі королями земель на Україні польським магна­там та активної полонізації вже у XVII ст. українські магна­ти зникають. Отже, у XVII ст. українське суспільство не мало провідної верхівки, яка могла б, як це було в інших країнах, зайнятися місцевим державним творенням.

Середню верству населення становила шляхта — військо­во-службовий стан. Оскільки старі військові дружини за своєю кількістю не відповідали новим вимогам часу, а коштів для створення регулярної армії не вистачало, то князь вдав­ся до залучення на військову службу усіх заможних осіб у розмірі, який відповідав би доходності їх земельної влас­ності. Отже, встановлюється принцип військової служби із кількості землі, що була у власності тієї або іншої особи.

Хто ж ввійшов до шляхетського стану? До шляхти ввійшли насамперед нащадки бідніших боярських сімей, так звані земські бояри. Це були так звані шляхтичі-дідичі, які, як і магнати, мали виставляти одного кінного воїна від восьми селянських дворів, що були у їх маєтностях. Шляхтичі-дідичі під час військових дій ставали під хоругви свого повіту.

Окрім шляхтичів-дідичів, що нерідко мали такі ж розміри маєтків, як і магнати, була ще й убога шляхта, яка не мала багатств, щоб виставляти воїнів, а тому була обтяжена дея­кими повинностями, зокрема відбувала службу у фортецях, несла прикордонну службу, служила поштарями. Серед цієї частини шляхти були вихідці із старих зубожілих боярських сімей, а також із смердів, колишніх невільників. Чисельни­ми були так звані панцерні слуги, які відбували військову службу особисто і не були зобов'язані приводити своїх лю­дей.

Ця шляхта жила по селах і у залежності від успіхів чи не­вдач на військовій службі або опускалася до становища вільного селянина, або ж, примазуючись до магнатів та дідичів, шукала в них достатків і службової кар'єри. На сей­мах і сеймиках вона голосувала так само, як і магнат чи дідич. Особиста свобода і можливість вибитися на гору по­родили у дрібної шляхти характерну самовпевненість, що була закріплена у такому порівняльному вислові: «шляхтич на загороді рівний воєводі».

До кінця XIV ст. шляхта була станом не постійним, але опісля різними привілеями князів цей стан консолідується. Зокрема привілеєм 1387 р. і привілеєм 1413 р. стан шляхти поповнювався тільки литвинами-католиками. Проте князі­вський сепаратизм у литовсько-руській державі змусив Ве­ликого князя Сігізмунда (Жигимонта) спертися на українсько-білоруські елементи, і він у 1432 і 1434 роках привіле­ями звільнив православних українців і білорусів від нату­ральних податків. У 1447 р. привілеями Казиміра Ягайлови-ча (1440—1492 pp.) шляхта одержала право вільного виїзду за кордон, а шляхетські піддані були звільнені від грошово­го податку та інших повинностей, як то: ремонтувати мости та дороги, фортеці, давати коней та харчі на проїзд князя і т.ін. Шляхта одержала право юрисдикції над своїми підда­ними. Цей привілей закріпив за шляхтою, як окремим ста­ном населення, панівне становище у суспільстві. Панівне становище шляхти юридично було закріплене у Литовсько­му статуті.