Відродження правобережного козацтва у 80—90-х роках ХVII століття

ЗМІСТ

Ст.

Вступ………………………………………………………………….………………3

Розділ 1. Історіографічний огляд …………………………………..……………...6

Розділ 2. Семен Палій і його роль

у подіях Північної війни 1700-1704 рр……………………………………………19

Розділ 3. Повернення Семена Палія із сибірського заслання

та його роль у поразці мазепинського повстання………………...………………31

Висновки ……………………………………………………………………………50

Список використаних джерел ……………………………………………………54

Список використаної літератури…………………………………………………..56

ВСТУП

Актуальність.

Постать Семена Палія вже майже три століття є помітною темою для історіописання. За цей час в історіографії відбулося нашарування великої кількості стереотипних суджень та міфів, що почасти виникли завдяки ідеологічному факторові. Необхідність розглянути цю історичну персону в сучасному опрацюванні, використавши наявну джерельну базу, не викликає сумнівів. Слід також зазначити, що в історіографії відсутня праця, котра б розглядала роль Семена Палія як активного та інколи і мимовільного учасника подій Північної війни.

Джерелаз даної проблеми є досить різноманітними.

До джерельної бази ми відносимо інформацію із козацьких літописів XVIII століття. Ці відомості будуть розглянуті в історіографічному огляді, адже вони є фактично першими історіографічними творами з даної теми і водночас спричинили створення відповідного образу Семена Палія в історіографії.

Іншим різновидом джерел є фольклорний матеріал, котрий по своєму відобразив у собі постать фастівського полковника. . Практично немає жодного збирача фольклору ХІХ – початку ХХ століття, який би не фіксував пісні або думи, легенди та перекази про Семена Палія та Мазепу. Слід зазначити, що ці джерела були дуже важливим для істориків романтичної традиції ХІХ століття, котрі часто вважали їх чи не найбільш достовірним історичним джерелом. Проте сучасні історики ставлять під сумнів таке твердження, називаючи фольклорні джерела в даному випадку цілком антиісторичними[1]. Також висувається думка, що легенди про Палія та Мазепу, на відміну від пісень та дум, які змістом пов’язані з історичною дійсністю, є лише залишками богатирського епосу. З цієї причини в них немає і не може бути ніяких історичних реалій[2]. Ми погоджуємося із зазначеними думками, тому в даній роботі ми не будемо використовувати фольклорні джерела.

Важливим для дослідження є листування російської політичної еліти, що, на нашу думку, відображає використання авторитету Семена Палія з боку Петра І і його оточення у боротьбі з Мазепою і його прихильниками за впливи в Україні. Основний масив цього листування міститься у VIII і IX томах «Писем и бумаг Петра Великого», що були опубліковані у середині ХХ століття. Окрім цього значна частина цього листування опублікована у збірнику «Матеріалы для отечественной исторіи» М. Судієнка (т. 2). Для нашого дослідження важливими є листи російських вельмож до гетьмана Скоропадського, де міститься інформація про Семена Палія.

Важливими для розкриття теми є також документи, що містяться в «Архиве Юго-Западной Руси» (другий том актів про козаків (за 1679 — 1716рр. ), котрий підготував до публікації Володимир Антонович. Також були опрацьовані відповідні документи, що містяться у збірнику документів «Доба Івана Мазепи» (упорядник Сергій Павленко). У дослідженні використовувалась так звана «Історія Свейської війни чи Поденна записка Петра Великого», що є офіційною історією Північної війни, що писалася під редагуванням Петра І.

Оскільки кількість наукової літератури з даної теми є значною, то історіографічному огляду буде присвячено перший розділ дослідження.

Об’єктом дослідження даної роботи є постать правобережного козацького полковника Семена Палія в період 1700 -1710 рр..

Предметом дослідження є роль колишнього фастівського полковника у подіях Північної війни: участь Семена Палія у повстанні на Правобережжі, позиція російської влади щодо повернення Семена Палія із сибірського заслання, рівень самостійності дій Семена Палія напередодні Полтавської битви, його участь у ній та ставлення до правобережного полковника з боку російської влади після полтавської перемоги.

Хронологічні межі дослідження– 1700 – січень 1710 рр.

Метою даної роботи є дослідити роль правобережного козацького полковника Семена Палія у подіях Північної війни.

Завдання роботи:

-­ аналіз історіографії щодо постаті фастівського полковника Семена Палія;

- аналіз наявної джерельної бази щодо діяльності правобережного полковника;

- визначення ролі Семена Палія як одного із лідерів козацького повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр.;

- уточнення позиції російської влади щодо повернення Семена Палія із сибірського заслання;

— визначення рівня самостійності дій колишнього фастівського полковника напередодні Полтавської битви;

— дослідження участі Семена Палія у Полтавській битві;

— вивчення взаємовідносин між правобережним полковником та російською владою після Полтавської битви.

— спроба розставити акценти щодо ролі Семена Палія у поразці мазепинської антиросійської визвольної акції 1708-1709рр та його участь у подіях Північної війни

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД

Історіографічні відомості про участь Семена Палій у подіях Північної війни знаходимо у літописних творах ХVIII століття, що окрім свого джерельного значення мають ще й риси перших історіографічних напрацювань. Козацькі літописці описують повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр., а також епізод із арештом та поверненням із заслання Семена Палія. Із Короткого опису Малоросії дізнаємося, що «1709 року напередъ указомъ государевимъ ПалЂя з СЂбЂра сискано и милость къ нему показано, который удостоился видЂть побЂду над шведами под Полтавою и самъ тамже на конЂ, хотя уже поддерживанный, ездилъ, побуждая войско, дабы непріятелю сламанному не дали ободритись, пока весма ослабЂютъ и сдадутся.»[3]. Така ж інформація присутня в Лизогубівському літописі[4].

Цікаві відомості містить Чернігівський літопис, автор якого повідомляє, що після повернення Семен Палій був призначений знову на місце білоцерківського полковника. Слід відзначити, що в даному літописі відсутня згадка про участь Палія в Полтавській битві, проте літописець зазначає час і смерті і місце поховання правобережного полковника[5]. О. І. Рігельман також пише про повернення Семена Палія, зазначаючи, що Петро І наказав негайно звільнити його, оскільки він був потрібний у даній ситуації[6].

Після істориків літописної традиції про Семена Палія у своїх працях згадують історики-романтики. У відомого історика Д. М. Бантиш-Каменського можна зустріти неоднозначну оцінку ініціаторів повстання 1702-1704 років. Автор «Истории Малой России» (1822р) констатує факт, що «на правій стороні Дніпра появилися двоє хоробрих воїнів, що завдавали неспокою заздрісному Мазепі». Цими воїнами були Самусь і Палій[7]. Автор називає їх «бунтівними воїнами», що озброїли селян, обіцяючи їм подарувати волю назавжди. Причиною негативного ставлення до козацького визвольного повстання є те, що «Самусь і Палій наносили відчутну шкоду Польщі»[8], що була союзником Росії у війні проти Швеції. Історик у своїй праці «Жизнь Мазепы» подає інформацію про те, що Мазепа в Бердичеві «посадив його в темницю, відправив у Москву, звідки Палій несправедливо звинувачений Мазепою у відносинах із Карлом XII, у посяганні на гетьманство, засланий був, як зрадник, у Єнісейськ»[9]. Автор описує повернення Семена Палія із заслання. Він пише, що «Государ згадав про славного Палія, у 1705 році, за брехливим доносом Мазепи, засланого у Сибір, і негайно велів повернути йому свободу, чин полковника і маєток невинному страждальцеві, що колись зброєю своєю лякав поляків і татар»[10]. Історик ідеалізує участь Семена Палія у Полтавській битві : «В останній раз у житті він цей престарілий воїн оголив тоді свій меч; кілька малоросіян підтримувало його на коні і якщо переможний м’яз, послаблений від багатолітньої праці не міг уже разити суперників, однієї його присутності було достатньо для підняття співвітчизників до мужніх подвигів»[11]. Даний опис спирається на літописну інформацію.

Історик Микола Маркевич називає Семена Палія великим воїном Задніпров’я, котрий воював з турками разом із Яном Собеським, вів постійні війни із татарами і завдяки цьому отримував від короля подарунки та почесті[12]. Автор зазначає, що цар : «згадав про Палія; і старий полковник негайно повернувся з Сибіру на Батьківщину, де знову отримав чини і багатства»[13]. Щодо участі Семена Палія у Полтавській битві, то в описі Маркевича присутнє певне композиційне протиставлення. З одного боку на полі бою Максимович, Зеленський, Покотило, Гамалія, Григор’єв і Чуйкевич, що знаходилися поруч із Мазепою, а з іншого Палій, що бився в рядах Петра»[14]. В такий спосіб автор протиставляє вірність Семена Палія і зраду прибічників Мазепи.

Окрім дослідників історії Малоросії про повернення правобережного полковника писав також І.І. Голіков. Він зазначає, що російський монарх дуже приязно прийняв Палія, наказавши повернути йому відібрані у нього маєтки. Семен Палій був щедро нагороджений і відпущений у Фастів[15].

Російський історик С. М. Соловйов давав позитивну оцінку діяльності Палія та правобережного козацтва, котрі намагалися приєднатися до Росії. А причину таких дій він бачив у тому що «козак не міг ужитися у згоді з панами»[16]. Він пов’язує повернення Семена Палія із заходами, що робилися царем і його оточенням для впливу на Запорозьку Січ[17].

Дмитро Яворницький у своїй трьохтомній «Истории запорожских козаков» також згадує про Семена Палія. Він ідеалізує постать фастівського полковника, називаючи його «провідником народовладдя на Україні, захисником особистої свободи та політичної автономії, ненависником панського самовладдя і чванливості та ворогом всякого рабства»[18].

Новим етапом в історіографії теми стали напрацювання В. Б. Антоновича та М. І. Костомарова, що стали початком сучасного синтетичного узагальнюючого викладу історичного процесу. Володимир Антонович 18 лютого 1870 року захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», що є ґрунтовним дослідженням останнього періоду існування козацьких інституцій на Правобережній Україні. Саме в цій праці ми знаходимо важливі відомості про участь Семена Палія у подіях Північної війни.

Оскільки згадана праця була написана за матеріалами одного із дев’яти томів «Архива Юго-Западной России», головним редактором яких був В. Б. Антонович, то вона має ще й велике джерельне значення. «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», як передмова, також увійшла до другого тому актів про козаків (за 1679 — 1716рр.).

В. Б. Антонович вважав Семена Палія яскравим виразником народних мас. Правобережний полковник був улюбленцем черні, на думку якої, лише Палій думав про її потреби та прагнення, лиш він був достойним унаслідувати епітет «козацького батька», що колись був даний Хмельницькому[19]. Історик зазначає, що повернення Палія було пришвидшене бажанням протиставити особу популярну в народі Мазепі, і таким чином підірвати значення і авторитет останнього[20].

Микола Костомаров у монографії «Мазепа» не міг оминути постать Семена Палія. Слід зазначити , що ця праця займає своєрідне і неоднозначне місце у доробку автора. Ця студія виглядає як разючий дисонанс, що є блідою тінню попередніх його праць, своєрідним казусом у творчості історика[21].

Історик вважав, що Палій фактично створив державне утворення у складі Речі Посполитої. Він був ніби удільним володарем у своєму полку, що прагнув розширити територію цього полку і розповсюдити козацтво, передавши йому панування над краєм, що належало польському шляхетству[22].

Сюжет про роль Семена Палія у подіях Північної війни після його повернення із заслання не знайшов належного відображення на сторінках цієї монографії. Важливість повернення колишнього фастівського полковника визначалася намаганнями схилити запорожців до вірності царю[23]. Загалом постать С. Палія постає на сторінках монографії як одна із символічних жертв гетьмана Мазепи, представлених у споминах народу.

Слід зазначити, що, на думку Антоновича та Костомарова, і Мазепа і Палій захищали ідею об’єднання обох частин України, проте їхній антагонізм був неминучим[24].

Погляди Костомарова і Антоновича підтримували й інші їхні колеги. Тут слід згадати про декілька праць даного періоду, котрі хоч і не вирізняються якимось новаторством, проте зберігають історіографічну цінність. Це праці В. Волк-Каричевського «Борьба Польши з казачеством во второй половине ХVІІ и начале ХVІІІ века», Т. Осадчого «Козацкий батько Палий», Н. К. Сторожевського «Семен Палий, Киевское Полесье, Волинь, 1670-1710».

В. Волк-Каричевський, описуючи повернення Семена Палія, фактично повністю спирається на фактаж В. Б. Антоновича. Він вказує, що повернення правобережного козацького лідера було логічним наслідком падіння Мазепи[25]. Автор зазначає, Семен Палій був вірним інтересам простого народу, будучи першим виразником його устремлінь, він веде разом з ним боротьбу із шведами, що були ворогами Москви[26]. Сторожевський, поділяючи погляди В. Б. Антоновича, пише, що засланням Палія закінчується таємна боротьба Івана Мазепи з представниками народно-демократичних кіл[27].

Серед праць даного періоду також слід відзначити монографію Ф.М. Уманця про гетьмана Мазепу. Саме її можна вважати першим науковим твором, де замість прямого засудження діяльності лівобережного гетьмана проводиться спроба виправдання його дій. Саме в цьому контексті проходить критика Галагана, Апостола, Скоропадського, Палія, що залишилися вірними російському монархові. Автор зазначає, що фастівський полковник «одночасно із проханнями про московське підданство мав зносини із Любомирськими, брав гроші від Яна Собеського, і, засланий в Сибір, лаяв Петра і Мазепу»[28]. Це є чи не першою спробою критичного ставлення до постаті Семена Палія.

Микола Аркас також описує повернення колишнього фастівського полковника : ««Тоді ж князь Долгорукий нагадав цареві про Палія і його звелено було повернути з Сибіру, бо він мав вплив на запорожців. Запорожці тепер були дуже лихі на москалів, і новий гетьман Скоропадський із поміччю Палія, надіявся прихилити їх на бік Петра»[29].

Щодо польської історіографії, то вона негативно відноситься до повстання правобережного козацтва 1702-1704 років. Постать Семена Палія цікавила представників так званої «української школи» в польській історичній літературі ХІХ – початку ХХ ст. Більшість із них стояли на ідеологічних позиціях польської державницької школи та використовували методологічні засади класичного позитивізму ХІХ століття.

Так, один з корифеїв цієї школи Й.Й. Роллє ( псевдонім Доктор Й. Антоні) називає Семена Палія «хлопом», який був популярним серед селян і був «на зразок Богдана Хмельницького у меншому масштабі». Він називає останнього «хлопом тілом і душею, напівгайдамакою і напівсічовиком давнього звичаю, який виріс з «гультяя» до «козацького батька»[30].

На початку ХХ століття починають застосовувати марксистську теорію у різних галузях гуманітарного знання, включно з історичною наукою. На практиці це конкретизувалося розглядом історичних процесів, насамперед крізь призму економічних відносин. Дослідники змушені від самого початку творити, спираючись на теорію формаційного підходу та класової боротьби[31].

Такі тенденції значно вплинули на трактування постаті Семена Палія. Відтепер акцент робився на класовій боротьбі трудящих Правобережної України, а саму боротьбу якраз і очолив фастівський полковник. В період правління Й.Сталіна в оцінці політичних діячів даного історичного періоду дослідникам була нав’язана так звана дворянська історіографічна традиція (Петро І – прогресивний політичний діяч, Мазепа зрадник, а Палій – одна із жертв зрадника)[32]. Це значно ускладнило об’єктивні дослідження постаті фастівського полковника .

Із радянської історіографії слід відзначити напрацювання В. А. Дядиченка, який перший із радянських науковців розпочав дослідження за архівними матеріалами визвольного руху на Правобережжі. Він є автором невеличкої праці «Семен Палій», яка вперше в радянські історіографії була присвячена постаті фастівського полковника. Історик пише, що Петро І у «важкий час звертається до Палія». В. А Дядиченко помилково стверджує, що Палію було надано уряд білоцерківського полковника[33]. В даній праці присутнє «правильне» трактування відносин Семена Палія та Івана Мазепи, проте в ній немає класової боротьби та «прагнення українських трудящих Правобережної України до возз’єднання з братнім російським народом», що є характерними ознаками подальших напрацювань автора[34] та всієї радянської історіографії. Така особливість найімовірніше пояснюється часом і місцем написання роботи, адже вона вийшла у світ у 1942 році в евакуації, в Саратові,. Таким чином побачила світ книга, в якій вже у першому абзаці говориться про «самовідданих борців за незалежність України»[35].

Інший радянський історик В.Шутой також пише про Семена Палія. Цей дослідник є автором концепції так званої «народної війни» в Україні у 1708-1709 роках, котра була направлена проти шведських загарбників. Цю ідею спростовує Сергій Павленко, стверджуючи, що поголоски про цю «народну війну» створили військові підрозділи, що перебували на службі у царя[36]. Саме в контексті «народної війни» В.Шутой описує повернення колишнього фастівського полковника в Україну, проте не дає жодної оцінку його ролі у цих подіях[37]. Щодо участі Семена Палія у полтавській битві, то автор зазначає, що він «підбадьорював і запалював російсько-українські війська на повну перемогу над ворогом»[38].

Однією із найґрунтовніших праць радянської історіографії по правобережному козацтву є монографія Григорія Яковича Сергієнка «Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці ХVІІ і на початку ХVІІІ ст.». Автор пише, що колишній фастівський полковник «допомагав згуртовувати сили українського народу на війну проти лютого ворога», запалював козацьке військо на подвиги в ім’я визволення батьківщини. Г.Я. Сергієнко також стверджує, що Палій навесні 1709 року очолив правобережне козацьке військо[39]. Ключовою характеристикою Семена Палія було те, що він «залишався вірним великому союзові України з Росією»[40].

Інше трактування подій на Правобережній Україні ми знаходимо у групи авторів, котрих радянська історіографічна школа таврувала як представників українського буржуазного націоналізму.

Михайло Грушевський був одним з перших представників цього напрямку, котрий можна назвати державницьким в українській історіографії. Він називає Семена Палія «найбільш славним» серед правобережних козацьких лідерів. Події на Правобережжі розглядає крізь призму постаті Івана Мазепи та його державницьких вчинків. Лівобережний гетьман прагне об’єднати обидві частини козацької держави під власною гетьманською булавою, що стало причиною несправедливо обвинувачення Семена Палія перед Петром І[41]. У статті «Семен Палій» фастівський полковник постає перед нами як небезпечний демагог та суперник, котрий своїми діями заважав об’єднавчим намірам Івана Мазепи.

Слід зазначити, що «державники» були розгромлені у Радянському Союзі. Окремі представники цієї школи змушені були продовжувати роботу в еміграції. З часом там склалася нова наукова школа, у сферу зацікавлень якої входила і тема даної роботи. З даної теми писали свої праці українські історики-емігранти. Так, учень Грушевського, Микола Андрусяк, котрий був директором Інституту історії України в окупованому Києві (1941-1942) досліджував події на Правобережжі, серед його наукових студій слід відзначити працю «Мазепа і Правобережжя» (1938 р.). М. Андрусяк повністю заперечує антагонізм між Палієм та Мазепою, вважаючи, що Палій був лише блідим відображенням лівобережного гетьмана[42]. Цікавою також є праця Наталії Полонської-Василенко «Палій і Мазепа».

Серед дослідників також слід згадати про Ілька Борщака, який у співавторстві з французьким літератором Рене Мартелом став автором романізованого життєпису про Мазепу. Пишучи про несподіваний арешт Семена Палія, Ілько Борщак та Рене Мартел зазначають, що він приніс «українській Державі» всю Київщину, а сам фастівський полковник був лише «руїнницькою силою» в Україні[43].

Василь Луців пов’язує повернення Семена Палія в Україну тим, що він міг викликати протидію Іванові Мазепі, що дозволило б не допустити його замирення Мазепи із кримським ханом[44].

Одним із найвідоміших дослідників мазепинської доби є Борис Крупницький. Найбільш вагома праця у його науковому доробку - це монографія «Гетьман Мазепа та його доба», що вийшла у світ німецькою мовою 1942 року в Лейпцигу. Автор наводить історіографічні погляди дослідників (Костомарова, Антоновича, Андрусяка) щодо суперечностей між Палієм і Мазепою. Він також висловлює власну позицію з цього приводу, за якою усунення Палія було спричинене тактичними міркуваннями лівобережного гетьмана[45]. Не відкидаючи особистих мотивів Мазепи, ув’язнення фастівського полковника автор пояснює аргументами об’єднавчого характеру щодо Правобережної України[46]. Борис Крупницький пов’язує швидку здачу Чигирина, Корсуня та Богуслава на Правобережжі російським військам із засланням до Сибіру фастівського полковника[47].

Олександер Оглоблин також пише про Семена Палія. Його повернення повернення в Україну він не вписує у контекст боротьби Петра І проти мазепинців. Історик зазначає, що Семену Палію у вересні 1709 року надано уряд білоцерківського полковника[48], хоча цей факт викликає певні сумніви.

Зростання української національної свідомості наприкінці 80-х років ХХ століття хвилю зацікавлення до мазепинської доби. У1993 році була видана праця істориків В. А. Смолія та В. С. Степанкова «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. : проблема державотворення». На думку авторів, заслуга Палія полягала у повернені до козацьких державних інституцій. Фастівський полковник розглядав Правобережну Україну як складову частину Гетьманщини, а не Польщі, а зв’язки між обома сторонами Дніпра розглядалися правобережними лідерами як відносини у межах однієї держави і цей факт публічно декларувався[49].

Продовженням ідей даної монографії є праця цих же авторів «Українська державна ідея ХVІІ – ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» . В. А. Смолій та В. С. Степанков вказують на те, що Семен Палій та його соратники вважали територію, зайняту козацькими полками, окремим політичним об’єднанням, котре лише формально залежало від королівської влади. Відбувався процес відродження ідей не лише про козацьку автономну державу, а й про незалежність України в її етнічних межах від Речі Посполитої[50]. В такому ракурсі Семен Палій виступає як палкий прихильник соборності козацької України.

Історик Сергій Павленко зазначає, що у Мазепиних донесення 1704 року ідеться лише про тимчасову ізоляцію Семена Палія на час здачі Білої Церкви. Саме заслання було рішенням Петра І, котре було спричинене союзницькими зобов’язаннями перед польським королем Августом ІІ[51]. Сергій Павленко критикує діяльність Семена Палія та розглядає його арешт як усунення дестабілізуючого фактору із Правобережжя. Зараховуючи правобережного полковника до «партнерів Мазепи з Правобережної України», автор не приділяє уваги проблемі його повернення із сибірського заслання.

Слід також вагомий внесок Тараса Чухліба у дослідження історії правобережного козацтва. Він пропонує новий підхід до подій на Правобережжі, називаючи лідером визвольного повстання не фастівського полковника Палія, а наказного гетьмана Самуся, котрий, на його думку, і був на чолі «другої Хмельниччини»[52]. Ця думка надає аргументацію для переосмислення ролі Семена Палія у подіях Північної війни.

Д. Журавльов розлядає арешт Палія як трагiчний за суттю i наслідками конфлікт двох яскравих i непростих постатей тогочасної української історії. Історик зазначає, що їхня співпраця могла б відвернути трагічні для України наслідки подій 1708-1709 років[53].

Слід також згадати про праці Людмили Іваннікової та Валерія Шевчука, де міститься аналіз критичний аналіз фольклорних джерел щодо постаті фастівського полковника.

Проте в сучасній українській історіографії трапляються дивні казуси, що пов’язані з відсутністю історичної освіти в авторів. До прикладу, праця «Семен Палий – вождь козацького народа», що є незакінченою компіляцією, містить багато цікавих трактувань. Так, автори зазначають що під час Полтавської битви Семен Палій узяв на себе командування козацькими військами, що викликало замішання у рядах запорожців[54].

Зміни відбуваються і в російській історіографії, в якій починає формуватися відхід від класичного ставлення до Мазепи як до гетьмана-зрадника. Велика заслуга в цьому належить дослідниці Тетяні Таіровій-Яковлєвій. Вона пов’язує повернення Семена Палія із зусиллями Петра І та О. Меншикова, що мали на меті не допустити приєднання Запорожжя на бік Мазепи[55].

Підсумовуючи історіографічний огляд, хотілося б зазначити, що про Семена Палія написано значну кількість наукової літератури. Проте відсутня праця, де б окремо розглядалася роль правобережного полковника у подіях Північної війни. Наявна історіографічна база часто є ідеологізованою і побудованою на традиційних стереотипах.

Відродження правобережного козацтва у 80—90-х роках ХVII століття

.

.

З огляду на невиконання Палієм наказів коронного гетьмана С. Яблоновського, комісара С. Дружкевича та наказного козацького гетьмана Гришка, він разом із декількома сотниками у вересні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями. Старшини перебували у в’язниці майже півроку — до квітня 1690 р. — і були випущені звідти за особистим наказом Яна ІІІ Собеського 14. Щоб утримати незадоволеного Палія під своєю владою, відразу ж після його звільнення король наказує повернути полковнику Фастів 15.

У червні 1692 р. до Фастова прибула спеціальна делегація від короля Речі Посполитої на чолі з київським стольником Кшиштофом Ласкою. Очевидно, польські урядовці все ж таки зуміли переконати Яна ІІІ Собеського в тому, що Палій вирішив змінити протекцію. Королівські представники мали запропонувати полковникові визначитися зі своєю підлеглістю й визнати зверхність одного з монархів — короля чи царя.

Після надання допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу «ханського» гетьмана Петра Іваненка (лютий, 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен С. Палій намагається повернути захоплені відділами регіментаря Б. Вільги прикордонні території Фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна ІІІ Собеського від 16 травня Палій повідомляв, що без дозволу короля ходив у похід із лівобережними полками, і виправдовував ці свої дії існуванням «спільної й нерозривної монаршої ліги» проти турків.

На початку 1694 р. відновився наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С. Яблоновським на Фастів. С. Палій послав до короля своїх представників із проханням пояснити, чому коронний гетьман здійснив на нього напад. Можливо, саме після цього звернення Ян ІІІ Собеський наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, оскільки відділи регіментара Б. Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир’я з Вільгою і Яблоновським: «…Вимушений з ляхами з’їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали» 20.

У результаті примирення коронні війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С. Палія.

Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар.

Разом із коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воювали проти турків і татар на Поділлі.. Саме в цей час, за словами історика Б. Крупницького, полковник Палій перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України 26.

С. Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з іншими представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 р. у Вільні, при дворі литовського воєводи Казимира Сапєги. Тісні контакти в козацького керівника були також і з мінським воєводою К. Завішею. Коли той у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то «був прийнятий і трактований мило» 27. Особливі взаємовідносини склалися у Палія також із коронним підстолієм Ю. Любомирським, військові підрозділи якого досить часто брали участь у спільних козацько-польських операціях проти татар. Український полковник листувався з белзьким воєводою А. Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замойським 28. Листуючись із представниками урядових кіл Речі Посполитої, полковник намагався аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, що складалася в цій країні, а також прогнозувати розвиток подій, які могли вплинути на ставлення панівних кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Смерть Яна ІІІ Собеського й період безкоролів’я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, кожен із яких схилявся до різних кандидатур на трон. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польську корону. Однак невдовзі після обрання Августа ІІ Сильного український полковник визнав його владу, хоча спочатку його стосунки з новим королем були напруженими. У січні 1698 р. польський монарх звертався до Палія: «…Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш… мусиш виконувати обов’язки і права публічні» 30. Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року відрядив до Варшави татарських полонених, а в листопаді — «відібраний цікавий документ» про плани кримського хана. У відповідь Август ІІ Сильний надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом 31.

Але вже наступного року ситуація в польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 р. приймає постанову про заборону утримання «козацької міліції» — саме так іменували українські козацькі полки польські політики. за допомогою військової сили з повторно колонізованих земель.

С. Палію вдалося за короткий проміжок часу відродити на правобережжі державні інститути Українського гетьманату.

Таким чином, на початку ХVІІІ ст. правобережна козацька старшина взяла під контроль майже всю територію Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. польська шляхта присвоїла С. Палію титул «Dux malorum et scelerum artifex». В інструкції послам від Київського сеймику на вальний сейм 1692 р. відзначалося, що Палій, «опираючись на Гадяцькі пакти, привласнює собі якусь монархію…» 44

Впродовж останніх десятиліть XVІІ ст. правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових походах, які здійснювала польська армія проти Османської імперії та залежних від неї держав. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької Священної ліги, передбачала самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар. Правобережні полки під керівництвом полковника Семена Палія, а також інших полковників близько півтора десятка разів разом із лівобережними козаками здійснювали великі походи на турецькі володіння.

З часом органи козацького самоврядування перетворювалися

на державні структури Гетьманату, які існували тут з 1648 по 1676 рр. й були знищені у результаті війн за Правобережжя між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією в другій половині 70‑х – на початку 80‑х рр. XVІІ ст. Одержуючи матеріальну допомогу від уряду Речі Посполитої й визнаючи зверхність польського монарха Семен Палій (якого він традиційно «лякав» протекцією московського царя!) та інші козацькі полковники поступово й самочинно, з точки зору уряду Речі Посполитої, трансформували правобережне Військо Запорозьке в автономне політичне утворення, яке прагнуло до возз’єднання з лівобережною частиною Українського гетьманату.

Правобережна Україна зазнала значного спустошення внаслідок трагічних подій доби Руїни. Кульмінацією цієї кривавої драми стали Чигиринські походи 1677-1678 років, що фактично знищили на деякий час правобережне козацтво.

Після Руїни на Правобережній Україні починається відродження козацтва як стану і заселення цієї території українським населенням. Ініціатором відродження козацьких структур на території Київщини і Брацлавщини був польський король[56]. Козаки були потрібні Речі Посполитій для захисту Правобережної України і всієї держави від турецько-татарської загрози. До того ж Польща ввійшла до антиосманської коаліції (Річ Посполита, Австрія, Венеція, Ватикан і Московщина), і це передбачало самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар.

Нагальною була потреба колонізації спустошених Брацлавщини й Київщини, зокрема правобережної Наддніпрянщини. Отже, згідно із королівським універсалом Яна III Собеського від 1684 року та сеймової конституції 1685 року козакам надавалися вольності, свободи і привілеї, а також право на заселення відповідних правобережних територій[57].

Стародавні «права та вольності Війська Запорозького» підтверджувалися постановою вального сейму від 16 лютого 1685 р. 2 Зогляду на королівську політику щодо Правобережної України козацький полковник Семен Палій стає одним із тих хто отримує можливість перебрати на себе процеси повторного заселенняя краю і відповідно встановлення козацької адміністрації Уже 25 серпня того ж року С. Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, у якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку, про запровадження мита на користь козацької адміністрації. 10 вересня того ж року датується перший лист козацького полковника до свого сюзерена — короля Яна ІІІ Собеського[58] 3.

Завдяки політиці колонізації королівського двору починаючи з 1684-1685 років у межах Київського й Брацлавського воєводств виникають територіальні козацькі полки на чолі з полковниками, що згодом стануть провідниками повстання.

Слід зазначити, що новоутворені козацькі полки займали адміністративні межі, що відповідали правобережним полкам періоду Хмельниччини. Так Фастівський полк, як адміністративна одиниця, охоплював частини територій зниклих у середині 70-х років Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького та Київського полків. Фастівським полковником був Семен Палій (Гурко) , а про вагомість даного козацького утворення свідчить той факт, що в історіографії його іноді називають таким явищем як «Палієва держава».

На південно-західних землях колишнього Білоцерківського полку виникає Богуславський полк, котрий частково поширювався на південні райони Паволоцького полку. Ним управляв наказний гетьман Самійло Самусь, що був водночас і головою козацької адміністрації на Правобережжі. На чолі відновленого Брацлавського полку був Андрій Абазин, до юрисдикції якого належали ще й окремі сотні знищених у вирі Руїни Уманського, Канівського та Могилівського полків. Завдяки полковнику Захару Іскрі відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на території зниклих Канівського, Черкаського та Чигиринських полків[59].

Починається активна колонізація вищезазначених територій старих козацьких полків. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині, Поділля, Галичини, навіть Польщі і Молдавії; масами тікали сюди селяни з Лівобережної України, часто-густо повертаючися на свої старі оселі. Виріс новий осередок вільної козацької землі - Фастів[60].

Відродження козацької території на Правобережній Україні викликало обурення у місцевої польської шляхти, адже тут відновлювалися козацькі порядки, скасувалася панщина, а селяни були змушені відбувати тільки деякі повинності на користь козацької старшини і православних монастирів. Таким чином шляхетське володіння у краї зводилося нанівець. Документи засвідчують численні скарги польських шляхтичів на козацьких старшин. Так один із місцевих шляхтичів Стефан Пісочицький ще у 1687 році писав, що « Козаки в цих місцях … узурпували владу … підкорили наш край, чинячи такий опір, що наряд чи хтось із нас зможе сюди повернутися»[61] .В інструкції послам від Київського воєводства до короля, датованого 29 травня 1688 р., відзначалося, що «на Поліссі київськім Палій підданих наших у своїх обертає і так уже кілька років»[62] 11. Щоб уникнути конфлікту з королем, козацький полковник запевняв польського володаря, що не має наміру займати «ті добра, які Богу і Церкві належать» [63]12. Однак, незважаючи на це, фастівський полковник продовжував політику витіснення польської шляхти з Правобережжя. До числа незадоволених козацькою адміністрацією на Правобережжі слід віднести також католицьке і уніатське духовенство, бо на їхні землі поступово поширювалася влада Семена Палія[64].

Поряд із відновленням козацьких вольностей відбувається відродження козацьких самоврядних інституцій, котрі активно працювали на ідею об’єднання із Лівобережним Гетьманатом. Тому польських шляхтичів дуже непокоїли зносини Семена Палія з гетьманом Мазепою і відповідно з московським воєводою у Києві. У відносинах з Мазепою. Від часу обрання гетьманом Лівобережної України І. Мазепи Палій розпочинає активну переписку з ним. Перший лист був відправлений правобережним полковником із Фастова до Батурина в лютому 1688 р. У ньому подавалася інформація про пересування Кримської та Буджацької орд[65] 4.

У тому ж році С. Палій уперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти його під гетьманський регімент та зверхність російського монарха. Проте, зважаючи на укладений між Варшавою й Москвою «Вічний мир», ініціатива фастівського полковника не була підтримана. З огляду на це влітку 1689 р. відновлюється листування між С. Палієм та королем Яном ІІІ Собеським, у якому козацький полковник наголошує на тому, що він є підданим Речі Посполитої [66]6.

I.


Подальше загострення відносин між Палієм і польським урядом викликало нові звернення Палія до гетьманського й царського урядів про допомогу. Мало не щороку (в 1691 р., двічі в 1692 р., в 1693 і 1694 рр.) Палій наполегливо добивається або приєднання Білоцерківщини до Лівобережжя, або принаймні якоїсь реальної допомоги з боку Гетьманщини і Москви[67].

Проте слід зазначити, що правобережне козацтво, незважаючи на тісні відносини із Лівобережною Україною, все ж таки було інтегрованим до суспільно-політичного життя Речі Посполитої. Так впливовий фастівський полковник Семен Палій був у пошані у короля Яна III Собеського. Він підтримував дружні стосунки із литовським воєводою Казимиром Сапєгою, мінським воєводою К. Завішею та коронним підстолієм Ю. Любомирським; листувався із белзьким воєводою А. Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замойським[68].

Конфлікт козацької старшини із польською шляхтою був неминучим, і ця антагоністичність проявлялася у постійних дрібних військових сутичках, що фактично було суперництвом за влив на Правобережній Україні. Свідченням про загострення козацько-шляхетського протистояння є те, що актові книги кінця XVII століття містять чимало скарг обуреної і переляканої шляхти, яка боялася не тільки активних дій, а взагалі будь-яких виявів соціального і національного протесту з українського боку[69]. Польська шляхта побоювалася жахів Хмельниччини на Правобережжі, а серед козацтва та селянства ще була яскравою пам'ять про славні часи визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького .

Співіснування правобережного козацтва та польської шляхти було можливим оскільки Речі Посполитій були необхідні козацькі збройні формування у боротьбі із турецькою загрозою.

Наши рекомендации