Галузі права, у свою чергу, поділяються на інститути. Зокрема, галузь цивільного права підрозділяється на такі інститути, як зобов'язальне право, речове право та ін.
Серед джерел романо-германського права значна роль відводиться підзаконним актам: регламентам, президентським і урядовим декретам, декретам міністерств, адміністративним циркулярам та ін. Вони є важливим інструментом практичного пристосування змісту права до мінливих суспільних умов.
Зростання впливу та значення урядових й інших адміністративних актів позначається на урядовій нормотворчості, що отримала назву делегованого законодавства або регламентарної влади, ухвалення якого уповноважується парламентом при його офіційному контролі.
Згідно з Конституцією Франції 1958 p., акти делегованого законодавства — це акти Президента, Прем'єр-міністра, міністерств, відомств та ін. Усі питання, що не входять у галузь законодавчого регулювання, вирішуються в адміністративному порядку відповідними нормативно-правовими актами. Серед такого роду актів значну роль відіграють ордонанси. Вони є актами Ради міністрів— уряду Франції, — що видаються з дозволу парламенту. Вони направлені на впорядковування відносин, які в основному регулюються законодавством. Ордонанси підлягають затвердженню парламентом протягом певного строку, після чого вони набувають сили закону. їх зміна або скасування можливі лише за допомогою закону. Юридичної сили ордонанси набувають, згідно з конституцією, відразу ж після їх публікації, але втрачають ЇЇ, якщо законопроект про їх затвердження не внесений до парламенту до закінчення строку, указаного законом, що дозволив їх видання.
Відразу ж після ухвалення Конституції Франції дані акти розглядалися швидше як виняткові заходи, що приймаються при всякого роду соціальних і інших потрясіннях, за надзвичайних обставин. Пізніше вони почали широко використовуватися як звичайні заходи управління державою. Широке застосування ордонансів зумовило появу тенденції поступового розмивання меж між актами парламенту і актами урядових органів.
До джерел романо-германського права належать і звичай. Його роль і значення як джерела права в правових системах різних держав романо-германського права неоднакові, відповідно існує декілька концепцій щодо його ролі і значення як джерела романо-германського права. Згідно з концепцією «соціологічного плану», звичай займає головне місце в системі джерел права. Уважається, що саме він є основою права. Згідно із цією концепцією, звичаї визначають способи застосування і розвитку закону законодавцями, суддями і доктринами (у Швейцарії і Німеччині закон і звичай вважаються одними з основних джерел права).
Існує і протилежна концепція, так звана «позитивістська школа», згідно з якою звичай відіграє незначну роль у системі джерел романо-германського права. Наприклад, у Франції вважається розгляд звичаю як джерела права дещо застарілим поглядом, особливо після широкої кодифікації законодавства. Ця позиція пояснюється традиціями розвитку історичної школи права.
національного суверенітету»; принцип вираження в законі загальної волі та ін.
Загальні правові принципи вважаються джерелом права і в деяких інших країнах романо-германського права, наприклад в Іспанії. Зокрема в Конституції Іспанії закріплено: принцип законності; принцип, згідно з яким встановлюється і підтримується ієрархія нормативних актів; принцип відсутності зворотної сили у норм, що містять санкції, які не сприяють здійсненню особистих прав або обмежують їх і т. ін. Деякі загальні правові принципи, згідно з конституційним і цивільним законодавством Іспанії, визнаються як можливі джерела права.
У системі джерел романо-германського права досить значне місце займає правова доктрина. Термін «доктрина» уживається в декількох значеннях: як учення, філософсько-правова теорія; як думка учених-юристів із тих чи інших питань, щодо суті і змісту різних юридичних актів, із питань правотворчості і правозастосування; а також як наукові праці найбільш авторитетних дослідників у галузі держави і права; і, нарешті, як коментарі різних кодексів, окремих законів.
Історія романо-германського права показує, що тривалий час доктрина була основним джерелом права. Так, в університетах упродовж XIII—XVIII століть було розроблено основні принципи права, і лише з початку XIX ст., з процесами кодифікації змінилося місце доктрини в системі джерел права. Саме доктрина створює словник і правові поняття, якими користується законодавча влада при здійсненні законотворчої діяльності. Незважаючи на те, що на сьогодні доктрина є допоміжним джерелом права, вона продовжує відігравати значну роль у процесі ухвалення і застосування законів, а також при тлумаченні права.
Завдяки розвитку міжнародних відносин та інтеграції в цій галузі великого значення для романо-германського права набувають міжнародно-правові акти як джерело права. У більшості держав, що належать до романо-германської правової сім і, визнається пріоритет норм міжнародних договорів та загальновизнаних норм і принципів міжнародного права перед національним законодавством, і не допускається укладення міжнародних договорів або приєднання до тих, норми яких не відповідають конституціям цих держав. Проте Конституція Португалії встановила виняток для цього принципу, закріпивши положення, згідно з яким «органічна або формальна неконституційність міжнародних договорів не перешкоджає застосуванню їх норм у внутрішній правовій системі Португалії, оскільки такі ж норми застосовуються у внутрішній правовій системі іншої сторони, за винятком випадків, коли їх неконституційність спричиняє порушення фундаментальних положень»1. Але такого роду норми є винятком із загального підходу — визнання верховної сили конституційних норм і непридатності актів, що їм суперечать.
Багато принципів і норм міжнародного права стосуються не тільки зовнішньополітичної сфери діяльності держав, але й деяких аспектів внутрідержавного життя, наприклад загальновизнані принципи і норми в галузі прав людини.
Таким чином, романо-германське право характеризується єдиною стрункою схемою системи джерел права. Разом із тим, ця обставина не виключає істотного переміщення акценту в цій системі на користь того чи іншого джерела права.
5. Структура романо-германського права
Структура романо-германського права — це єдина система. Як відзначає Р. Давид, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї юридична наука об'єднує правові норми в одні і ті ж великі групи. Всюди ми зустрічаємося з одним і тим же фундаментальним поділом права на публічне і приватне. Поділ права на публічне і приватне є стрижнем романо-германської правової сім'ї.
Як відомо, поділ права на публічне і приватне зародився в Стародавньому Римі для диференційованого правового регулювання суспільних і приватних інтересів. Публічне право — це сукупність галузей і інститутів, які визначають статус і порядок діяльності органів держави. Трактування публічного права передбачає специфічне розуміння ролі права в системі влади і соціально-політичних процесів і визнання ЇЇ в забезпеченні суспільних інтересів.
Разом із тим, публічне право не можна зводити тільки до забезпечення державних інтересів. Воно пов'язане з публічним, суспільним інтересом і об'єднує приватних осіб у рамках єдиної державної влади в єдиний колектив. Це спільні інтереси людей різного роду співтовариств, об'єднань, тобто політичні, професійні і ін. Стосовно публічного права маються на увазі потреби, відносини, інтереси, без яких неможливе як задоволення приватних, так і публічних інтересів суспільства в цілому. Галузями публічного права є: конституційне право; адміністративне право; фінансове право; міжнародне публічне право та ін.
Приватне право регулює переважно відносини, пов'язані з правами і свободами людини і громадянина. Воно не тільки забезпечує особі умови і можливості самореалізації, але й гарантує права і свободи шляхом покладання на державні органи, посадових осіб і всі суспільні інститути обов'язку сприяти їх реалізації.
Приватне право орієнтоване на окремих індивідів і зв'язує приватних осіб у процесі захисту своїх особистих інтересів. Для нього характерне встановлення приватного статусу фізичних і юридичних осіб, забезпечення їх рівності у відносинах між собою, договірне регулювання, свобода економічної й іншої діяльності і творчості. Приватне право включає цивільне право, торгове право, цивільно-процесуальне та ін. У правовій системі Франції кримінальне право належить до приватного права, тоді як правова система Німеччини включає кримінальне право у сферу публічного права.
Є і галузі, де норми приватного і публічного права переплітаються: сільськогосподарське право; авторське право; повітряне право; гірниче право; транспортне право; страхове право; міжнародне приватне право, яке визначає становище іноземців, розглядає колізії права. Публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою.
Структура романо-германського права визнає галузеву класифікацію, тобто система права розділяється на галузі, серед яких базовими вважаються конституційна, адміністративна, цивільна, кримінальна, а також цивільно-процесуальна і кримінально-процесуальна галузі та ін.
Особливістю структури романо-германського права є співіснування цивільного і торгового права, названого правовим дуалізмом. Правовий дуалізм виявляється в одночасному існуванні двох незалежних галузей приватного права — цивільного і торгового. Національні правові системи пішли в основному по двох напрямах регулювання приватноправових відносин: у рамках цивільного, або разом із цивільним правом, також торгового права як особливої галузі.
Хоча у ряді держав (наприклад в Італії, Швейцарії та ін.) регулювання торгового обороту здійснюється цивільним правом, а точніше — торговим правом, яке не виділяється як самостійна галузь законодавства. Зовнішнім вираженням такого відособлення є існування двох кодексів — торгового і цивільного.
Аналіз природи цивільних і торгових правовідносин дозволяє говорити про різнорідність даних відносин, що сприяло історичній еволюції і відособленню торгового права від цивільного.
Основи цивільно-правового регулювання були закладені Французьким цивільним кодексом 1804 р. і Німецьким цивільним уложенням 1896 р. У них сформульовано інститути і норми, загальнозначущі для всього цивільного, а частково і для інших галузей права, а також викладено норми, що стосуються статусу фізичних і юридичних осіб, визначення правоздатності, волевиявлення, обчислення строків давності і деякі інші норми. На відміну від Німецького цивільного уложення, що не зазнавало до теперішнього часу істотних змін, Французький цивільний кодекс зазнавав численних змін і доповнень. У результаті не тільки включалися додаткові розділи, але й вилучалися цілі розділи.
Окрім вищезгаданих нормативно-правових актів, цивільно-правові відносини регулюються деякими іншими актами, зокрема конституціями держав, а також звичайними законами, які містять норми, що закріплюють гарантії власності від довільного примусового відчуження та проголошують як конституційні постулати ряд інших особистих і майнових прав, зокрема рівноправ'я чоловіка і жінки, права позашлюбних дітей і право спадкоємства.
Галузі права, у свою чергу, поділяються на інститути. Зокрема, галузь цивільного права підрозділяється на такі інститути, як зобов'язальне право, речове право та ін.
Зобов'язальне право є одним з основоположних специфічних інститутів усіх національних правових систем, що входять у ро-мано-германську правову сім'ю, і є системою норм, розрахованих на врегулювання відносин двох суб'єктів права з приводу взаємних вимог, що виникають між ними та пов'язані з реалізацією їхніх господарських цілей, а також інших особистих інтересів неполі-тичного характеру. У рамках зобов'язання одній особі належить право вимагати від іншої особи здійснення якої-небудь дії або утримання від певної дії. Зобов'язання класифікуються, перш за все, за підставами їх виникнення. Виділяється декілька головних підстав виникнення зобов'язань — договір, одностороння угода, заподіяння шкоди (делікт), ведення чужих справ без доручення, необґрунтоване збагачення і закон.
Ще одним специфічним інститутом романо-германського права є інститут речового права, що регулює відносини з приводу майна, під яким розуміються предмети навколишнього світу. Основним речовим правом, звичайно, уважається право власності. Різні європейські законодавства вкладають у зміст права власності різні компоненти (правомочність): володіння, користування, розпорядження, право на дохід і тому подібне.
Торгово-правові відносини регулюються законодавчими актами, такими як Французький торговий кодекс 1807 р. і Германське торгове уложення 1897 p., що містять визначення понять «комерсант», «торгова фірма», «торговий представник», правила ведення торгових книг, загальні положення про торгові товариства, поняття і різновиди торгових операцій, регулювання морського права та ін. Крім того, Французьким торговим кодексом визначено порядок формування і компетенцію торгових судів, а також регулюються процедури судового розгляду в них та ін.
З розвитком торгових відносин з'являється цілий ряд нормативно-правових актів, що регулюють цю сферу відповідно до умов, що склалися: у Німеччині закони про недобросовісну конкуренцію 1909 р., про боротьбу з обмеженнями конкуренції 1957 р., про сприяння стабільності і зростанню економіки 1967 р., про торгові товариства 1966 р.; у Франції декрет про торгові товариства 1967 p., ордонанс про свободу встановлення цін і про вільну конкуренцію 1986 р. та ін.
Законодавчі положення, що регулюють сімейно-правові відносини, які містяться у Французькому цивільному кодексі і Германському цивільному уложенні, були істотно змінені і доповнені, особливо статті, що допускали нерівність статі і позашлюбних дітей щодо законнонароджених. Наприклад, у теперішній час, у Німеччині ці відносини регулюються законами про рівноправ'я чоловіка і дружини в галузі цивільного права 1957 р., про юридичний статус позашлюбних дітей 1969 р., про усиновлення 1976 р. і про реформу шлюбного і сімейного права 1976 р. Було також спрощено процедуру укладення шлюбу, розширено перелік підстав для розлучення, істотно розширилися права незаконнонароджених і усиновлених дітей та права подружжя на укладення договору, в якому закріплюється вибраний ними режим майнових взаємин, та ін.
Спадково-правові відносини регулюються в основному нормами Французького цивільного кодексу і Германського цивільного уложення, а також прийнятим згодом законодавством, наприклад у Франції ордонансами 1958 p. і законом 1972 р.
Згідно з цими нормами передбачається спадкування згідно із законом і за заповітом. Установлено таку черговість спадкування згідно із законом: нащадки спадкодавця, його батьки і їхні нащадки, його дідусь і бабуся та їхні нащадки тощо. Особливо обумовлені права того подружжя, хто пережив іншого: визнається одним зі спадкоємців першої черги. Допускаються різні форми заповіту: нотаріальна, письмова, а також усна у присутності трьох свідків. При спадкуванні за заповітом забезпечуються права дітей і батьків спадкодавця і того з подружжя, хто пережив іншого, які можуть бути позбавлені своєї частки спадку лише з обґрунтованих мотивів.
Останнім часом простежується тенденція обмеження кола спадкоємців згідно із законом близькими родичами і того з подружжя, хто пережив іншого. При спадкуванні за заповітом у законі обумовлені права на обов'язкову частку дітей спадкодавця, зокрема позашлюбних.
Правове регулювання соціальної сфери завжди перебувало в центрі уваги в системі романо-германського права.
У рамках Ради Європи в 1961 р. було прийнято Європейську соціальну хартію, яка після ратифікації в 1965 р. п'ятьма державами вступила в дію. У 1996 р. було прийнято нову редакцію Європейської соціальної хартії. Сьогодні її ратифікували 22 держави і підписали 9 держав. Європейська соціальна хартія є обов'язковою для держав, що її ратифікували. Гарантовані нею права діляться на три категорії: перша — щодо умов праці, друга — соціального захисту населення, третя — спеціального захисту поза робочим середовищем.
Згідно з Європейською соціальною хартією, усі держави-учасниці зобов'язані використовувати всі засоби національного і міжнародного характеру для ефективної реалізації основних прав і принципів у соціальній сфері: право на справедливі і безпечні умови праці, на справедливу винагороду, право на об'єднання в організації для захисту економічних і соціальних інтересів, право на соціальне забезпечення, право на рівні можливості і рівне відношення у сфері зайнятості, право на соціальний захист, право на захист від бідності, право на житло та.ін.
Особливо можна підкреслити сферу соціального права в Німеччині. Витрати на соціальні послуги в Німеччині складають десяту частину від державного бюджету.
Соціальні послуги за змістовним принципом можна поділити на консультаційні, лікарські, інформаційні, правові і організаційні. Функціонує розвинена система соціального страхування і забезпечення. Головна роль системи законодавства в цій галузі — це соціальний кодекс Німеччини, що складається з десяти книг, які набули чинності в 1975—1982 pp.
Співвідношення загального і особливого в національних правових системах держав, що входять у романо-германську правову сім'ю, можна прослідкувати і на прикладі співвідношення цивільного і трудового законодавства. Спільним для всіх держав є те, що на перших етапах розвитку буржуазного суспільства трудові відносини дуже стисло регламентувалися декількома статтями цивільних кодексів (договір особистого найму)1. Але поступово картина змінилася, і в результаті тривалої еволюції трудове право
стало самостійною галуззю. При цьому у більшості країн романо-германської правової сім'ї трудове право не кодифіковане, воно складається з великої кількості декретів, законів і настанов, що стосуються різних питань.
За останні десятиліття дуже активно розвивається рух із захисту навколишнього середовища від забруднення, що викликається, перш за все, вихлопними газами автомобілів і відходами промислового виробництва. Під впливом прихильників цього руху виникла самостійна галузь законодавства, що регулює сферу охорони навколишнього середовища. Згідно із законом, прийнятим у ФРН в 1974 p., утворено Федеральне міністерство у справах навколишнього середовища.
У ФРН прийнято такі закони, як закон про заходи із забезпечення усунення відпрацьованих масел 1968 p., закон про зменшення забруднення повітря свинцевими сумішами в дизельному паливі 1971 p., закон про захист від шуму літаків 1971 p., закон про захист навколишнього середовища від забруднень повітря, шумів, вібрацій та інших шкідливих впливів 1974 p., закон про запобіжний захист населення від шкідливих випромінювань 1986 p., Закон про охорону природи 1976 р.
Основи регулювання кримінально-правових відносин закладено Французьким кримінальним кодексом 1810 р. і Германським кримінальним уложенням 1871 р., в яких було закріплено основний принцип, згідно з яким караються тільки ті діяння, які заборонені законом у момент їх учинення. Усі вони підрозділялися на злочини, проступки та порушення — залежно від тяжкості передбачених за них законом покарань.
У теперішній час у Німеччині діє Кримінальний кодекс, прийнятий в 1975 p., Загальна частина якого була складена в 60-ті pp. XX ст., а основою Особливої частини є статті Германського кримінального уложення 1871 р. У Франції діє кримінальний кодекс, прийнятий в 1992 p., який також зберіг багато рис колишнього французького законодавства, а також містить новели, включені в нього за останні десятиліття. Передбачається поділ злочинних діянь на тяжкі злочини, кримінальні делікти і проступки. Передбачаються такі форми покарань, як довічне позбавлення волі і позбавлення волі на строк, штраф, конфіскація майна, здобутого кримінальним шляхом.
Отже, незважаючи на специфічні особливості, властиві правовим системам цих держав, структура романо-германського права формує єдину систему.
6. Романське право і германське право
Серед найбільш визнаних у порівняльному правознавстві класифікацій правових систем виділяються класифікації, запропоновані Р. Давидом, у рамках якої виділяється загальна сім'я романо-германського права, і К- Цвайгертом і X. Кьотцом, у рамках якої виділяється романське право і германське право як самостійні правові сім'ї. Хоча вони відзначають, що питання про те, чи слід проводити відмінність між романською і германською правовими сім'ями в рамках правових систем континентальної Європи, є спірним. Звичайно, романська і германська правові сім'ї мають значно більше спільного, ніж кожна з них із загальним правом1.
Незважаючи на існуючі доводи на користь кожної із цих класифікацій, реалії європейського континенту сьогодні дозволяють говорити про єдине романо-германське право завдяки стрімким інтеграційним тенденціям. Незворотні процеси інтеграції в рамках Європейського Співтовариства сприяють не тільки гармонізації і уніфікації в галузі політики, економіки, соціальної сфери, але і в питаннях права.
Разом із тим, правові системи, що входять у романо-германську правову сім'ю, за рядом специфічних ознак підрозділяються на дві відносно самостійні групи: романську і германську. До романської групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу і Голландії. До германської групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії і ряду інших держав.
«Уперше відмінність між термінами «германський» і «романський» було зроблено в «Германії» Тацита. У XVI ст. воно ще більш посилилося через негативне ставлення французької аристократії до всього, що має німецьке походження. Схема їх зіставлення була остаточно сформована в XIX ст. (у зміненому вигляді вона збереглася і до цього дня), при цьому було зроблено висновок про перевагу романської моделі над німецькою як найновішою з романо-латинських, близьких на лінгвістичному, соціальному і культурному рівнях. Ця спорідненість відбита в терміні «латинський», який виходить за межі більш обмеженого «романський» (тобто римський)»1.
Романське право характеризується тим, що воно поєднує римське приватне право і звичаєве місцеве право, причому з переважаючим впливом римського права. Германське право, тобто друга гілка романо-германської правової сім'ї, також поєднує римське приватне право і звичаєве місцеве право, але тут переважає вплив звичаєвого германського права, унаслідок чого сформувалося «пандектне право», тобто злиття римсько-правового базису з германського звичаєво-правовою надбудовою.
Відмінність між романським і германським правом виявляється й у структурі права, наприклад у правовій системі Франції кримінальне право належить до приватного права, тоді як в правовій системі Німеччини кримінальне право належить до публічного права. Основний закон ФРН не визнає за виконавчою владою права на делегування законодавства. Урядові й інші підзаконні акти в Німеччині можуть бути видані тільки в рамках виконання законів. Проте в системі джерел права Франції делеговане законодавство, що видається виконавчими органами влади, займає важливе місце. Цивільні кодекси в державах романо-германської правової сім'ї істотно розрізняються за організацією і структурою. Одна з найбільш значних відмінностей визначається наявністю або відсутністю Загальної частини, яка є в Германському цивільному уло-женні 1896 р. і містить положення, застосовані до всіх інститутів цивільного права'2.
У Французькому цивільному кодексі 1804 р. Загальна частина практично відсутня, замість неї міститься короткий «Вступний титул про публікацію, дію і застосування законів взагалі», який містить не тільки цивільно-правові норми, але й норми, що належать до конституційного права.
У рамках Французького цивільного кодексу норми, що регулюють різні сфери суспільних відносин, викладаються не в логічній послідовності. Наприклад, норми, що регулюють майнові відносини подружжя, розташовані не в першій книзі, яка присвячена регулюванню сімейних відносин1.
Відмінність у строках кодифікації, проведеної у Франції і Німеччині, вплинули на даний процес. У той час, як французькі юристи займалися тлумаченням своїх кодексів, німецькі юристи продовжували роботу університетів над текстами римського права. У Німеччині виникла нова школа — школа пандектистів, яка привела до вищого рівня систематизації римських принципів. Германське цивільне уложення було укладене наприкінці XIX ст. на основі праць пандектистів, звідси і відмінність методів і стилю французького і германського цивільних кодексів.
Норми права в німецькому законодавстві, зокрема в Германському цивільному уложенні, більш абстрактні, ніж норми французького законодавства. Крім того, для німецького законодавства в цілому характерна логічна послідовність переходу від загальних до більш конкретних положень. На відміну від Французького кодексу, мова Германського цивільного уложення надмірно професійна і складна для сприйняття.
Таким чином, існування відмінностей між правовими системами держав, що входять у романо-германське право, не виключає можливості їх об'єднання в загальну правову сім'ю.
7. Судова система в романо-германській правовій сім'ї
Особливістю судової системи романо-германського права є переважання у сфері кримінально-процесуального права принципу розслідування (інквізиції) щодо принципу змагальності. Головними ознаками цього процесу є: наявність ліберального правила щодо допустимості доказу в справі; суб'єктивний стандарт доказування, згідно з яким провина підсудного повинна бути доведена ще до внутрішнього переконання судді; надання державному обвинувачеві права оскаржити виправдувальне рішення суду першої інстанції у справі; фактичний перегляд справи в суді апеляційної інстанції; допустимість розгляду цивільного позову тим же судом, який розглянув кримінальну справу, що пов'язані між собою.
У даних державах елементи інквізиційного процесу з'явилися вже в XIII ст. Інквізиційний процес широко застосовувався і в період панування канонічного права. Остаточно він сформувався у феодальних централізованих і абсолютистських європейських державах. Французький інквізиційний процес в остаточній формі встановився в XVI ст., витіснивши обвинувачувальний процес. У Німеччині інквізиційний процес почав поширюватися через судову практику'.
Останнім часом для судових систем багатьох держав романо-германського права стає більш характерним є змішаний процес, що поєднує риси слідчо-змагального процесу, а саме: демократичні принципи судового розгляду справ, таких як усність, гласність, безпосередність, змагальність та ін., з елементами відносного обмеження права обвинуваченого і захисту на попередньому (досудовому) слідстві (наприклад широкі повноваження слідчого при ухваленні рішень із ряду питань у процесі розслідування).
У романо-германському праві також визнається принцип незалежності суду, але дух цього принципу виявляється в основному в матеріальній, кадровій і професійній незалежності судової влади. Так, наприклад, незважаючи на принцип розділення влад і проголошення принципу незалежності суду, у правових системах романо-германського права адміністративний контроль міністерства юстиції над судами виявляється в таких формах: наділення міністерства юстиції правом на проведення атестації суддів, здійснення контролю над кадровою політикою судів, проведення програм із підвищення кваліфікації суддів т.ін. У деяких державах у системі романо-германського права міністр юстиції
є не тільки главою прокуратури, але й начальником суддів. У системах англо-американського загального права, навпаки, міністр юстиції є лише главою прокуратури.
Для романо-германської правової сім'ї характерна наявність розвиненої судової системи. Спостерігається тенденція визнання судової практики як джерела права. Р. Давид відзначає, що у ФРН і Франції судова практика у ряді сфер відіграє провідну роль у розвитку права, де доктринальні твори у ряді випадків є не чим іншим, як викладенням судової практики1. Звичайно, її значення серед джерел права в романо-германській правовій сім'ї істотно відрізняється від англійського загального права.
У правових системах романо-германського права суди розділяються по інстанціях або по галузях матеріального права. Справи, пов'язані з правопорушеннями, є основним предметом діяльності конкретного суду (наприклад адміністративних судів Франції).
У Німеччині розрізняють п'ять основних галузей юстиції: загальну, трудову, соціальну, адміністративну, фінансову. Відповідно функціонують п'ять систем судів. Також діє система загальних судів, яким підсудні всі цивільні і кримінальні справи, очолювана Верховним федеральним судом.
Своєрідність структури вищої ланки судових органів є ще однією особливістю системи романо-германського права. У структурі судових систем цих держав існують декілька верховних судів. Так, наприклад, у Франції діють три верховні суди: Верховний суд загальної юрисдикції, Верховний адміністративний суд і Верховний конституційний суд. У Німеччині існують шість верховних судів, тобто Федеральний конституційний суд і п'ять галузевих верховних судів.
У державах романо-германського права існує система адміністративного контролю міністерства юстиції над судами, тоді як у державах загального права щодо судової влади діє принцип незалежності суду, який виявляється в усіх розуміннях, а саме: структурному, матеріальному, кадровому і професійному. Існування і функціонування системи органів адміністративної юстиції також є ще однією специфічною рисою романо-германського права. Основний зміст діяльності цих органів полягає у вирішенні спорів, скарг, що виникають із приводу скарг на управлінські акти та рішення, що приймаються органами управління і посадовими особами.
Адміністративна юстиція у державах й романо-германського права має давню історію. Ще в XVII ст. у Франції з'явився новий орган інтендантів, якому було доручено розгляд різного роду спорів і претензій підданих. Адміністративна юстиція в Німеччині почала функціонувати в другій половині XIX ст.
У рамках романо-германського права виділяються дві моделі адміністративної юстиції. Перша модель — французька, яку ще називають управлінською (адміністративною), коли обґрунтованість, доцільність, законність ухвалення і виконання адміністративних актів здійснюється вищим у порядку підпорядкування органом (посадовою особою). Органи адміністративної юстиції не підконтрольні судам загальної юрисдикції, а входять до системи органів виконавчої влади.
Друга модель — німецька, яку ще називають адміністративно-судовою, коли створюються спеціалізовані суди для вирішення спорів у сфері державного управління, що входять до судової системи і не залежать від судів загальної юрисдикції.
8. Романо-германське право і європейське право
Романо-германське право і європейське право відрізняються одне від одного не тільки своєю історією, але і суттю, структурою і системою джерел.
Романо-германське право виступає як цілісна правова система зі своїми специфічними ознаками, що сформувалися в процесі рецепції римського права, своєю структурою і системою джерел, що мають тривалу історію.
Європейське право виступає як інтеграційна правова система, яка фактично почала формуватися після Другої світової війни. Разом із тим, ідея об'єднання Європи давно була в центрі уваги європейців. Ще в 1693 р. англійський квакер' У. Пені у своїй роботі «До теперішнього і майбутнього світу в Європі» висунув ідею створення Європи від Атлантики до Уралу з єдиним парламентом. Проте ця ідея почала втілюватися в життя тільки у XX ст. У 1923 р. австрійський політичний діяч граф Калергі висунув ідею створення Сполучених Штатів Європи.
Реалізація цих проектів почалася в Західній Європі в перші роки після закінчення Другої світової війни. Французи Жан Монне і Робер Шуман стояли біля витоків формування Європейського Співтовариства, подавши на початку 1950 р. меморандум, що містив ідею створення франко-германського об'єднання з вугілля і сталі.
Європейське Співтовариство сформувалося в результаті європейських інтеграційних процесів і пов'язано зі створенням основних європейських організацій, зокрема Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створеного в 1951 р. в Парижі, Європейського економічного співтовариства (ЄЄС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), установлених в 1957 р. в Римі.
У 1957 р. ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург уклали Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства, або Європейського Спільного ринку. У 1960 р. сім інших держав — Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція утворили Європейську асоціацію вільної торгівлі. У 1961 р. асоційованим членом ЄАВТ стала Фінляндія, в 1970 р. до неї приєдналася Ісландія. Якщо ЄАВТ обмежувалася створенням сприятливого режиму торгівлі з поступовим скасуванням митних зборів і обмежень, то держави Спільного ринку встали на шлях поетапної інтеграції. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія. Десятим членом ЄЕС в 1981 р. стала Греція. З 1986 р. після прийому в співтовариство Іспанії і Португалії за ним закріпився термін, що став звичним, «Європа дванадцяти», під яким малося на увазі не тільки економічне, але і розпочате політичне об'єднання. У 1992 р. країни ЄЕС підписали Маастріхтські угоди, які передбачали рансформацію ЄЕС в Європейський Союз, що мав за мету узгоджену зовнішню і оборонну політику. До тексту Договору про Європейський Союз додано 17 протоколів, у т.ч. про статус Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку, протокол про Економічний і соціальний комітет і Комітет з регіонів, а також протокол про перехід до третього етапу розвитку економічного і валютного союзу. Ці протоколи підписали не всі держави. У 1995 р. в ЄС вступили Австрія, Фінляндія, Швеція. Сьогодні членами ЄС є 27 держав європейського континенту.
Європейське право і право Європейського Союзу як його складова, як упорядковані системи правових норм — результат багатовікового розвитку національних правових систем Європи, що сформувалися в процесі правотворчості національних і європейських представницьких, виконавчих і судових органів влади. Тривалий і важкий процес формування і реформування європейського права далекий від завершення; його інтенсивність і результативність залежать значною мірою від зусиль окремих держав і європейських громадян.
З початку свого становлення європейське право базується на принципах романо-германського і загального скандинавського права. Відповідно, в рамках даного права лежать інші правові принципи, які вже не замикаються тільки на романо-германському праві, а виходять на інший рівень. Зокрема правові принципи, пов'язані із затвердженням прецеденту як джерела права, формують систему джерел цього права, відмінну від романо-германського. Також дана правова система зумовлює гнучкіше ставлення національних правових систем держав — членів Європейського Співтовариства до норм міжнародного права.
Основоположний принцип європейського права — принцип прямої дії, згідно з яким його норми регулюють відносини за участі держав, органів влади і установ Євросуду, держав-членів, фізичних і юридичних осіб. Європейське право накладає обов'язки на індивідуумів, а також наділяє їх правами, які утворюють частину їхнього правового статусу.
Романо-германське право являє собою правову сім'ю, тобто певну сукупність національних правових систем, засновану на спільності джерел, структури права і історичного шляху його формування. Із цього випливає, що романо-германське право не є правом прямої дії, оскільки не має свого механізму реалізації норм права, апарату контролю за виконанням розпоряджень — усе це перебуває у веденні самих національних держав.
Європейське право є складним за своєю структурою явищем, що складається з права Ради Європи і права Європейського Союзу.
Право Ради Європи як правове утворення — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються в рамках регіональної міжнародної міжурядової організації — Ради Європи. Рада Європи виникла в 1949 р. і функціонує на підставі свого Статуту. Дана організація не видає загальнообов'язкових нормативних актів і концентрує свою діяльність на питаннях забезпечення прав і свобод людини1.
Право Європейського Союзу — унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських Співтовариств і Європейського Союзу як результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Право Єропейського Союзу — це специфічний правопорядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрідержавного права держав — членів Європейського Союзу. Таким чином, право Європейського Союзу є правовим підґрунтям функціонування міждержавного об'єднання під назвою Європейський Союз.
Для європейського права і права Європейського Союзу як його складової характерне кількісне зростання його норм і розширення предмета їх регулювання. У системі європейського права поступово розвивається структурна диференціація, відбувається формування власних галузей та інститутів: конституційне і адміністративне право, фінансове, трудове, соціальне, екологічне, антимонопольне, акціонерне, банківське, «право компаній», митне право. Разом із матеріальними нормами, право Євросуду містить велику кількість процесуальних норм, присвячених регулюванню й охороні інтелектуальної власності, ринку цінних паперів, інвестиційної і банківської діяльності, інституту банкрутства.
Таким чином, право Європейського Союзу виступає не як сукупність національних правових систем, а як діюча правова система, у рамках якої приймаються нормативно-правові акти, регулюють суспільні відносини в тих державах, які є його членами.
У цьому і полягає принципова відмінність права Європейського Союзу від романо-германського права.