Походження слов'янських народів. Стародавні слов'яни в період великого переселення народів. Анти.. Розселення східних слов'ян.

Перші письмові згадки про слов’ян містяться у творах римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині I тис. н. е. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід. Загальнослов’янська спільнота розпалася на три гілки: слов’яни

східна південна західна

Західну - поляки, чехи, словаки, лужицькі серби.

Південну - серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці.

Східну — українці, білоруси й росіяни.

На сьогодні слов’яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.

Слов'яни— автохтонне індоєвропейське населення Центральної Європи.

& СЛОВНИК: Автохтонний— місцевий.

Територія розселення: від Балканського півострова до Балтійського моря, від Ельби до Тихого океану. Самоназва «слов'яни» означає «ті, що володіють словом, зрозумілою мовою». Ці племена формувалися протягом багатьох століть із місцевого населення Східної Європи.

Праслов'янські племена згадуються вперше в римських джерелах початку І тис. н. е. під іменем венедів, які постійно здійснювали набіги на римські прикордонні землі. Під своїм іменем вони вперше фігурують у Прокоти Кесарійського (512 р.) — склавини. У IV ст., під

час Великого переселення народів, слов'яни розкололися на склавинів (предків західних і південних слов'ян) і антів (предків східних слов'ян).

Сучасна наука говорить, що племена власне слов'ян сформувалися в V ст.

Походження. Єдиного погляду на проблему походження слов'ян не існує. На думку сучасних істориків, слід виокремлювати такі етапи формування культури слов'ян на території України:

1) бронзовий вік — білогрудівська культура;

2) ранній залізний вік — скіфи-орачі та скіфи-хліборобиантичних джерел; вплив кіммерійців, скіфів та греків;

3) III ст. до н. е. — II ст. н. е. — зарубинецька культура в Середньому Подніпров'ї; вплив Римської імперії;

4) кінець II — початок III ст. н. е. — під тиском сарматів народи зарубинецької культури розселяються на північ та захід. У контакті з балтами виникає київська культура, яку деякі вчені пов'язують із праукраїнцями.

Основні заняття. Підсічне або орне землеробство (вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, льон, коноплі, горох, ріпу, цибулю, часник), осіле скотарство (вівці, кози, велика рогата худоба, свині), полювання, рибальство, бортництво. Розвинені ремесла: ливарна справа, ковальство, ткацтво, гончарство (без гончарного кола), виготовлення скла, знарядь праці та прикрас із кістки, дерева. Торгівля з населенням Подунав'я, Прибалтики,

Північного Причорномор'я. Слов'яни контролювали торговельний шлях із Балтійського до Чорного моря по Дніпру.

Поселення. Розташовувалися «гніздами» по 10-15 поселень у кожному. Житло — землянка або напівземлянка з дерев'яними або плетеними стінами, розрахована на одну сім'ю. У кутку — кам'яна або глиняна піч.

Релігією слов'ян було язичництво. Слов'яни зберігали традиційні індоєвропейські

уявлення про трирівневу будову світу: світове дерево об'єднує потойбічний світ, землю і небо та є втіленням світобудови в цілому. Основними богами були:

~ Дажбог — бог Сонця;

~ Стрибог — бог вітру;

~ Перун — бог грому і блискавки;

~ Велес — бог худоби та багатства;

~ Мокош — богиня родючої землі.

& СЛОВНИК: Язичництво— політеїзм, віра в багатьох богів. Боги язичництва уособлювали сили природи.

Своїх покійників слов'яни спалювали, щоб вони швидше діставалися потойбічного світу. Вважалося, що мерцю необхідні будинок, їжа, напої, тому урну з прахом супроводжували необхідні речі.

Суспільний устрій. Слов'яни жили племенами, що складалися з родів. На чолі роду стояли

старійшини, а племінний союз очолював вождь. Вождю належала верховна влада. У V-VІІ ст. починають формуватися слов'янські племінні союзи (наприклад, антське об'єднання), що є передумовою виникнення держави. Союзи відрізнялися мовою, культурою, мали певну територію. У «Повісті минулих літ» згадуються такі племінні союзи: поляни (ті, що живуть на полях, полянах), дреговичі (ті, що живуть на дрягвах — болотах), деревляни (ті, що

живуть у лісах), дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни (ті, що живуть у Сіверії), в'ятичі (ті, що живуть на річці В'ятка), кривичі, радимичі, полочани (ті, що живуть на річці Полота), ільменські словени.

Венеди

Від часів виділення праслов’ян з індоєвропейської спільноти відбувався безперервний процес формування слов’янства. Його поділяють на два періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький.

Зарубинецька людність була сусідом войовничих сарматів. Унаслідок їхніх постійних нападів праслов’яни переселялися на Десну, верхів’я Дніпра та Південного Бугу. У Європі вони були відомі як венеди. Батьківщина венедів, як описав її давньоримський історик Тацит, охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров’я й збігається з територією поширення зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). Кінець венедському етапу розвитку слов’янства поклало Велике переселення народів. Переселення охопило практично всю Європу й суттєво змінило її політичний, культурний та етнічний вигляд.

У ІІ ст. у східному напрямку на Волинь просунулись германські племена ґотів, винищуючи місцеву слов’янську людність, а звідти долиною Південного Бугу вийшли в причорноморські степи. Рятуючись від ґотів,венеди тікали в Подністров’я та Подніпров’я. Відтак територія розселенняпраслов’ян була розрізана ґотами долиною Південного Бугу на східну та західну частини. Надалі вони розвивалися самостійно, набуваючи специфічних рис, що врешті-решт призвело до повстання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я й Волині.

У добу панування ґотів у Причорномор’ї поширилася черняхівська культура (ІІІ-ІV ст.). Її пов’язують із названою ґотським істориком Йорданом імперією Германаріха, до якої, окрім власне ґотів, входили слов’яни, фракійці й сармати.

Гунська навала і слов’яни

Ґотів із Причорномор’я вигнали в останній третині ІV ст. гуни. Приблизно в цей час припинила своє існування черняхівська культура. Правитель розбитих ґотів Вінітарій, ймовірно, відступаючи під тиском гунів на захід, розпочав війну з антами. Він убив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 антських старшин. Тоді гуни виступили на захист антів й убилиВінітарія. Більшість ґотів переселилася на Середній Дунай. Територія розселення антів у VІ ст., описана Йорданом, збігається з тією, де була поширена пеньківська культура, а склавинів – відповідає празько-корчацькійкультурі (V-VІІ ст.). З антами пов’язане існування слов’янського воєнно-політичного об’єднання, яке називають Антським царством.

У цей час Західну Римську імперію заполонили племена варварів, які прийшли туди разом із гунами й утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Однак, унаслідок розгрому гунів на Каталаунських полях (451 р.) та смертіАттіли (453 р.), ця держава розпалася. Складовою частиною наступного розселення народів стало Велике слов’янське розселення V-VІІ ст. Спочатку анти й склавини перейшли південний берег Дунаю та осіли на Балканах у візантійських володіннях. Вони започаткували південну гілку слов’ян. Склавини через деякий час рушили далі, уверх по Дунаю й просунулися у межигір’я Одри та Ельби, поступово інтегруючись із західними слов’янами.

Війни слов’ян з аварами

У середині VІ ст. через українські степи пройшла нова орда кочівників-аварів або обрів. За дозволом Візантії вони оселилися в Паннонії на середньому Дунаї, де заснували свою державу – Аварський каганат. Однак через деякий час авари почали напади на візантійські володіння. Від моменту своєї появи в причорноморських степах авари воювали з антами, оскільки землі останніх були форпостом осілих землеробів на межі зі степом. Ця боротьба була тривалою і виснажливою. Остання згадка про антів міститься у візантійських хроніках від 602 р. У цей рік каган (князь) аварів направив своє військо в землі антів й наказав винищити їх як союзників візантійців. Після цього рештки антського населення перейшли Дунай і оселилися у візантійських володіннях. Північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь у формуванні праукраїнської спільноти.

За часів правління імператора Іраклія (610-641 рр.) Візантія використовувала аварів для боротьби зі склавинами, щоб зупинити їх переселення на свої землі. Літописець Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ», що авари підкорили дулібів, які мешкали на Волині, й беззаперечно були склавинами. Вони сформували союз племен, відомий з арабських джерел якВаліняна, на чолі з князем Маджаком, який в VІІ ст. було знищено аварами.

Отже, слов’яни за своїм походженням є автохтонним (тим, що сформувалося на цій території) населенням українських земель індоєвропейського походження. Як окрема етнічна спільнота вони сформувалися на початку нашої ери. У VІІ-VІІІ ст. у східних слов’ян активно розгортається процес державотворення, що набув логічного завершення у ІХ ст. із виникненням Київської держави.