Зовнішня політика держави: функції, цілі й засоби

Зовнішня політика – це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика будь-якої держави являє собою продовження внутрішньої політики, її поширення на відносини з іншими державами. Як і внутрішня політика, вона найтіснішим образом пов'язана з пануючим економічним укладом, суспільним і державним устроєм суспільства й представляє їх на міжнародній арені. Зовнішня політика сполучає національні інтереси й цінності із загальнолюдськими інтересами й цінностями, особливо в питаннях безпеки, співробітництва, зміцнення миру, рішення глобальних міжнародних проблем.

Формування зовнішньої політики відбувається в міру визрівання об'єктивних потреб даного суспільства або держави вступити в певні взаємини із зовнішнім миром, тобто з іншими державами.

Специфічні особливості зовнішньої політики:

· здійснюється на більш широкому просторовому й соціальному рівні, тому що характеризує собою взаємодію, щонайменше, із двома й більше країнами;

· її функціонування пов'язане не тільки з якоюсь конкретною формою влади, але й із широким спектром міжнародних норм і цінностей, створених людством у ході його тривалого еволюційно-революційного розвитку;

· у світі існує близько 200 різних держав з їх різноплановими інтересами й програмами, цілями й завданнями. Для налагодження взаємин з іншими державами потрібні не тільки скоординовані дії, але й певне коректування внутрішньої політики держави. Тим самим, зовнішня політика раціоналізує внутрішню політику, нівелює її, приводячи у відповідність із міжнародними реаліями, закономірностями й критеріями функціонування світового співтовариства.

На формування й реалізацію зовнішньої політики держави впливають як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори. Численність об'єктивних факторів, що роблять вплив на зовнішню політику, можна звести в три групи.

Перша група – це фактори внутрішнього соціального середовища:

· політична структура суспільства,

· структура державного апарата,

· економічний потенціал суспільства,

· демографічна структура суспільства й ін.

Друга група – фактори зовнішнього соціального середовища:

· характер і стан суміжного оточення (суспільно-політична обстановка в сусідніх державах),

· блокова приналежність,

· ступінь інтегрованості в систему міжнародних відносин,

· загальний стан і тенденції розвитку системи міжнародних відносин.

Третя група – геополітичні фактори:

· географічне положення країни;

· особливості території,

· природні ресурси.

Величина території, яку займає та або інша держава на планеті, є одним з найважливіших показників які визначають місце країни в ієрархії міжнародних відносин, її політику на світовій арені й національні геополітичні інтереси.

Важливим елементом державної території є води, які діляться на внутрішні й територіальні. У багатьох випадках вони виконують роль геостратегічних ліній розвитку держави: по них проходять важливі транспортні комунікації, територіальні води забезпечують державі вихід до відкритого моря й світової системи морських комунікацій. Повітряний простір має важливе значення в аспекті транспортних комунікацій й оборони країни. Природні ресурси багато в чому визначають сировинний й енергетичний потенціали країни.

До суб'єктивних факторів, що впливають на зовнішню політику, відносять:

· особисті здатності політичних лідерів,

· якість підготовлених і підписаних зовнішньополітичних документів,

· суспільна думка й настрої в суспільстві із приводу основних проблем і напрямків зовнішньої політики.

При розробці зовнішньополітичного курсу держави потрібно урахування всієї сукупності перерахованих факторів.

До найважливіших функцій зовнішньої політики держави відносяться:

1. Оборонна – протидія будь-яким проявам агресії з боку інших держав, захист прав й інтересів країни і її громадян за кордоном.

2. Представницька-інформаційна – має подвійне призначення: інформування свого уряду про положення й події в тій або іншій країні й інформування керівництва інших країн про політику своєї держави. Ця функція відіграє важливу роль у формуванні правильних уявлень про місце держави в розміщенні сил на міжнародній арені й дає можливість проведення реалістичної зовнішньої політики.

3. Переговорно-організаторська – спрямована на встановлення й зміцнення торгово-економічних, науково-технічних, культурних й інших зв'язків з різними державами.

У своїй зовнішньополітичній діяльності держави переслідують такі основні цілі:

· Захист державного суверенітету проти зовнішніх намірів і постійну турботу про безпеку країни.

· Збереження цілісності державної території.

· Створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культурних зв'язків з іншими країнами, розвиток іноземних інвестицій, туризму й т.п.

· Вплив на зовнішнє оточення, контроль за небажаними відносно даної держави діями, їх нейтралізація.

· Внесення свого вкладу в побудову стабільних міжнародних відносин, заснованих на фундаменті міжнародного права.

Зовнішньополітична діяльність по досягненню поставлених цілей реалізується різними засобами: політичними, економічними, військовими, інформаційно-пропагандистськими.

До політичних засобів відноситься, у першу чергу, дипломатія. Дипломатія – це офіційна діяльність держави у вигляді спеціальних інститутів, які здійснюють за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, установлених міжнародним правом й маючих конституційно-правовий характер

Слово “дипломатія” походить від грецького слова “diploma” (у Древній Греції – подвійні дошки з письменами, які підтверджують повноваження пред'явника). Залежно від історичного моменту завдання дипломатії змінювалися: від обслуговування війни до перетворення її в систему засобів ведення переговорів і забезпечення мирних умов взаємодії держав.

Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, візитів, спеціальних конференцій і нарад, зустрічей, підготовки й висновки двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичної переписки, участь у роботі міжнародних організацій.

Основні дипломатичні функції: примус, переконання, урегулювання, досягнення угоди. Акценти в сучасній дипломатії зміщаються від методів примуса до мистецтва врегулювання й досягнення угоди.

Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу даної країни для досягнення зовнішніх політичних цілей. Держава, що володіє сильною економікою, фінансовою міццю, займає міцне положення й на міжнародній арені. Навіть невеликі по території держави, що володіють небагатими матеріальними й людськими ресурсами, можуть відігравати видну роль на світовій арені, якщо в них розвинена економіка, яка базується на передових технологіях і здатна поширювати свої досягнення далеко за свої межі.

Діючими економічними засобами є ембарго, або навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позик, іншої економічної допомоги або відмова в її наданні.

До військових засобів зовнішньої політики прийнято відносити військову міць держави, що містить у собі армію, її чисельність й якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю.

Військові засоби можуть використатися як засоби прямого впливу, так і непрямого.

Прямий вплив – це війни, інтервенції, блокади. Довгий час війна розглядалася як проведення зовнішньої політики насильницькими методами й звичайний спосіб вирішення протиріч між державами. Цілком законними для розширення території й збагачення держави вважали також анексію (насильницьке приєднання однією державою території іншої) і контрибуцію (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підлегла питанням, пов'язаним з війною. Перед нею стояло завдання – забезпечити відповідні умови для ведення війни, сприяти найбільш ефективному використанню результатів війни ( у випадку перемоги), домагатися найменших втрат у випадку поразки. Зміни, які відбулися у світі в середині ХХ ст., змусили світову громадськість визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним насильницьким шляхом. Але, на жаль, і в ХХ ст. ми є свідками вирішення конфліктів між державами військовими засобами. У сучасному суспільствознавстві й публіцистиці зберігає вплив течія, яка як і раніше розглядає війну, включаючи ядерну, як припустимий засіб політики.

До непрямих військових засобів відноситься гонка озброєнь, яка включає випробування нових видів зброї, навчання, маневри, погрозу застосування сили.

До військових засобів зовнішньої політики варто віднести розвідку й шпигунство. Сьогодні тут застосовуються новітні досягнення науки й техніки – від багатотонних космічних кораблів до мікроапаратів.

Пропагандистські засоби містять у собі весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди й агітації, які використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливих партнерів. За допомогою засобів масової інформації формується позитивний образ своєї держави, почуття симпатії до неї, а якщо буде потреба – антипатії й осуду стосовно інших держав. Часто пропагандистські засоби використаються, щоб завуалювати ті або інші інтереси й наміри.

На основі зовнішньополітичної діяльності окремих держав складаються певні міжнародні відносини.