Національно-культурне відродження у галичині

Національне відродження, що розпочалося на Лівобе­режній Україні, мало значний вплив на пробудження на­ціональної свідомості у Галичині, яка'перебувала у складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періо­ди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848— 1860 pp.); третій — політичний (1861—1918 pp.).

В умовах відсутності національної інтелігенції роль іні­ціатора національного відродження в Галичині взяло на се­бе греко-католицьке духовенство. Досліджуючи історію гре-.ко-католицької церкви на Україні, М. G. Грушевський на­голошував, що дана церква «...стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна» *.* Грушевський М. С Ілюстрована історія України. К-, 3950. С 477—478.

/ Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині ви­конували духовні навчальні заклади: Греко-католицька ду­ховна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі,-3 ініціативи галицьких митрополитів та єписко­пів П. Біляиського, А. Ангеловича, М. Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті пд=_ рафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії нараховувалося понад 380 та­ких шкіл. Навчання в школах велося польською мовою. Це викликало протест в середовищі греко-католицького духо­венства, яке вимагало запровадити у школах Галичини навчання українською мовою.

Широку культурно-просвітницьку діяльність серед укра­їнського населення розгорнули відомі діячі греко-католииь-кої церкви І. Могильницький, М. Герасевич, В. Компане-вич, І. Лаврівський та іи.

І. Могильницький (1777—1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики., української мови. В науковій роз­відці «Відомості о руськом язиці» (1829 р.) він висловив свою думку щодо української мови як народної, яка має право на самостійне існування у сім'ї братніх слов'янських мов, а також про єдність галицьких і «малоросійських» українців. У даній праці І. Могильницький прагнув «ожи­вити пам'ять про руський народ», існування і колишня са­мостійність якого спирається на такі ж історичні та полі­тичні засади, як чеського та угорського народів. З ініціа­тиви І. Могильницького було утворено товариство галиць­ких священиків греко-католицького обряду (1816 p.), яке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душ-пастирям для «навчання вірних», а парафіянам — для «духовної поживи». Діячі товариства виявили чітке розу­міння мовного питання, яке було у той час важливим еле­ментом питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І. Франко. Він назвав його «зірницею відродження

в Галичині».

* Франко І. Нариси з історії української літератури в Галичині// Зібр. творів: В 50 т. К., 1980. Т. 27. С 156.

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М. Герасевич — автор твору з історії української церкви, В. Компаневич — дослідник історії монастирів, І. Ла&ршсьішії, який підготував популярну іс­торію Русі та переклав польською мовою «Повість времен-них літ».

Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного від родження галицьких українців перемістився з Перемишля у Львів. В цей час у середовищі прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання «Руська трійця», до якого увійшли Маркіяи Шашкевич (1811— 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811—1866 pp.) та Яків Голо-вацький (1814—1888 pp.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811 —1885 pp.) та Гри­горій Ількевич (1803—1841 pp.).

Культурно-просвітницька діяльність «Руської трійці» започаткувала справжнє національно-культурне відроджен­ня в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твер­дження: «нарід руський — одне з головних поколінь сло­в'янських, ...русини Галичини є часткою великого україн­ського народу, який має свою історію, мову і культуру» **.** Семчиишн М. Тисяча років української культури. К., 1993. С. 249. *** Головацкий Я- Воспоминания о М. Шашкевиче и И. Вагилеви-че: Лит. сб. Львов, 1885. Вып. 1/3. С. 11.

«Руська трійця» виходила далеко за межі культурних завдань. Про це свідчать спогади Я. Г словацького про М, Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: «Нам, молодим русинам, треба об'єднатися в гурток, вправ-лятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, про­свіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині» ***.

Важливими джерелами культурно-просвітницької діяль­ності «Руської трійці» були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етногра­фічні праці діячів українського відродження, зокрема

ЛІ. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов'янський свп

Великий інтерес проявляли діячі «Руської трійці» до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — «Син Русі», до якого були включені вірші руською мовою, а* в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка «Зоря» («Писемце посвячене рускому языку»). Якщо перший збірник до друку не призначався — М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил, то «Зо­рю» не пропустила до друку цензура. Вона вбачала в ньому велику небезпеку галицького сепаратизму.

Знаменною подією у національно-культурному відро­дженні Галичини був вихід у світ в 1837 р. у Будимі (Бу­дапешт) літературного альманаху «Русалка Дністровая», підготовленого діячами «Руської трійці». Він був сміли­вим викликом проти національного гноблення та консерва­тизму. У вступному слові до «Русалки Дністрової», яке написав М. Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літературного відродження «русинів», духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України:

Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть! *Шашкевич М. Вибрані твори. К-, 1972. С ЗО.

На сторінках «Русалки Дністрової» були опубліковані збірки народних дум і пісень з передмовою І. Вагилевича, оригінальні твори М. Шашкевича («Загадка», «Погоня», «Туга за милою», «Сумрак вечірній»), Я. Головацького («Два віночки»), І, Вагилевича (поеми «Мадей», «Жулнн і Калин»), а також переклади сербських народних пісень, три історичні пісні «із старих рукописів» тощо.

Важливим було й те, що в альманасі застосовано фо­нетичний правопис, вперше використана не церковно-сло­в'янська суміш, а народна мова. Усі твори були надруко­вані -не латинкою або кирилицею, а «гражданкою».

Вихід у світ «Русалки Дністрової» з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів «Руської трійні» **.Кость П. Історія української церкви. Львів, 1992. С. 120,

Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура кон­фіскувала основний тираж, а губернське управління дало [)озпоряджеїїня~"знищити сто примірників альманаху, які попали до Львова, передавши лише один примірник до уні­верситетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали й діячі «Руської трійці». М. Шашкевич не зміг дістати пара­фії, І. Вагилевич рятувався від утисків переходом до про­тестантизму, а Я. Головацький змушений був покинути професорську посаду у Львівському університеті та емігру­вати в Росію.

«Русалка Дністровая» відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першо­джерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея аль­манаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст «Русалки Дністрової», І. Франко зауважив, що «вона була на ті часи явищем наскрізь революційним» *. Франксі І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1980. Т. 26. С 90.

Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні, які мали великий вплив на всю Австрійську імперію. Під тиском революційних подій Австрійський уряд змуше­ний був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправ­ність громадян.

З метою захисту національних та політичних прав ук-раїнського населення при активному сприянні греко-като-лицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-націо­нальної реформи для українського населення Галичини. Де­легація галицьких русинів, уповноважена Головною Русь­кою Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Ио­сифа II з проханням: ввести у школах Галичини викла­дання всіх предметів руською (українською) мовою; усі цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де прожи­вають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); ру­синам (українцям) надати право брати участь в усіх ад­міністративних установах Австрійської держави.

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє „товариство — «Галицько-руську матицю», відкрила народ­ний просвітній інститут — «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); ви­давала першу в Галичині українську газету — «Зоря Га­лицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 pp. У Львів­ському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував про­фесор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких пред­метів було переведено на українську мову.

Отже, заслуга греко-католицької церкви полягає в тому, що вона зуміла очолити національне відродження українців Галичини кінця XVIII—першої половини XIX ст. Завдяки її діяльності національний рух набирав масового харак­теру.

Визвольний рух народних мас Східної Галичини в сере­дині XIX ст. багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців». У 1868 р. вони заснували у Львові Товари­ство «Просвіта», яке поставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителів і парафіаль-них священиків товариство створило широку мережу чита­лень та бібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції та кооперативи.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин (1841 —1908 pp.), Омелян Огоновський (1833—1894 pp.), Омелян Партацький (1840— 1895 pp.) до 1914 р. товариство мало 77 регіональних від­ділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його Львівської філії й близько 200 тис. у сільських читальнях. У цей час виникають перші молодіж­ні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». На 1914 р. ці юнацькі групи налічували 974 місцевих відділення і понад 33 тис. членів. Все це свідчило, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях*.* Субтельний О, Україна. Історія. К., 1991. С 285.

Третій, політичний етап українського національного від­родження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX—початку XX ст. В умовах демократичного парламен­таризму, дозволеного австрійським урядом, у той час вини­кають політичні групи, які висувають і обстоюють україн­ські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації «Руська Рада» (1870 p.), «Народна Рада» (1885 p.), В згодом і політичні партії.

У цей період в діяльності передових діячів української культури спостерігається поєднання культурно-просвітниць­ких та політичних ідей, серед яких провідне місце займала українська національна ідея. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла ін-телігентів-патріотів і народ. У галузі духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, пуб­ліцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І. Я. Франко та М. С. Грушевський.

В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та ного •однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К. Трильовський, Ф. Вовк та ін. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціаль­ного гноблення *,* Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпо­зіуму ЮНЕСКО. К., 1990. Кн. 1. С" 467.

З ініціативи І. Франка, М. Павлика та С. Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини у 1890 р. ство- , рює Русько-українську радикальну партію — першу на Ук­раїні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали со­ціальне визволення селян та робітників і проголошення незалежності України.

У 1899 р. Русько-українська радикальна партія розпа­лася на дві різні — Національно-демократичну, до якої ч<*' увійшли визначні представники національно свідомої інте­лігенції М. Грушевський, І. Франко, Ю. Романчук, Кость і Євген Лєвицькі, Є. Олесницький та ін., а також Україн­ську соціально-демократичну партію, до якої увійшли мо­лоді радикали — прихильники марксизму Ю. Бачинський, С. Вітик, М. Ганкевич, М. Новаківський, Д. Яросевич та ін. •*. ** Крип'якевич І. П. Історія України. К-, 1990. С. 291.

Українська національно-демократична партія голов­ним гаслом своєї програмної діяльності вважала єдність, соборність всіх українських земель та незалежність Україн­ської держави.

Тезу політичної самостійності України в Галичині впер ше висунули у 1895 р. Ю. Бачинський у книжці «Україна irredenta», а на Наддніпрянській Україні — М. Міхновський у 1900 р. в брошурі «Самостійна Україна».

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, фі­лософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та ет­нограф, визначний громадський та культурний діяч, ї. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості ук­раїнського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі гори­зонти національно-культурного відродження українського народу.

У своєму ідейному розвитку І. Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М. Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті .М. Драгоманова у 1895 р. він стає на позиції українського демократичного націоналізму. Ного світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократиз­му. І. Франко відмежувався від федералістичних ідей М. Костомарова і М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.

Творчий талант І. Франка як письменника виявився в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображе­но життя робітників та селян Галичини: «Ріпник», «На ро­боті», «Навернений грішник», «Boa constrictor», «Борислав сміється»; збірках: «Добрий заробок», «Маніпулянтка».

Серед художніх творів І. Франка особливе місце займа­ють повісті з історичної тематики: «Захар Беркут», «Осно­ви суспільності», «Для домашнього вогнища», «Великий шум», «Перехресні стежки». У повісті «Захар Беркзт» письменник відобразив життя карпатської України 'в XIII ст. у часи монголо-татарської навали. Історичний ха­рактер має також і повість «Великий шум», в якій змальо­вано життя селян після скасування панщини в Австрійській монархії.

В історії української літератури І. Франко займає одне з провідних місць як видатш-щ,доет. Велике народне ви­знання принесли йому поетичні збірки: «З вершин і низдін», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів'яле листя», «Semper tiro». Збірка «Зів'яле листя» (1896 р.) є найкращою збіркою, ліричних поезій І. Франка. У передмові до другого видання поет назвав її «збіркою ліричних піп'їп., найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від чпсу автобіографічних поезій Шевченка» *.* Історія української культури/За ред. |С. Крип'якевичз. Нью-Йорк, 1990. С 419

У 1877—1882 pp. І, Франко написав визначні твори політичної лірики — «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879—1979 pp.) ство­рив симфонічну поему «Каменярі».

Вершиною поетичної творчості І. Франка є поема «Мой-сей» (1905 p.). Висока ідейна та мистецька вартість ста- ' вить її в ряд найвизначніших творів українського письмен­ства. Головна тема поеми — смерть Мойсея як пророка, якого власний народ не прийняв і відкинув. Поема має ' алегоричний характер. В ній оспівується український на­род, висловлюється віра в його краще майбутнє. Націо­нально-визвольну ідею Мойсея підхоплює молодь, що бо­реться за народні ідеали.

У 90-х роках XIX ст. І. Франко написав ряд драматич­них творів: «Учитель», «Сон князя Святослава», «Будка ч. 27», «Кам'яна душа» та інші. Однією з найвидатніших п'єс письменника є його соціальна драма «Украдене щас­тя» (1894 p.), яка відзначається глибоким реалізмом.

І. Франко — найбільший в українській літературі пере­кладач з усіх європейських мов. Своїми численними пере­кладами з літератур різних народів світу він помітно зба­гатив українську культуру найкращими здобутками світо­вої художньої літератури.

І. Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість, його праці з історії і теорії літератури відіграли визна­чальну роль у розвитку українського літературознавства кінця XIX—початку XX ст. Франківські твори «Література, її завдання і найважливіші ціхи», «Нариод історії україн­сько-руської літератури до 1890 p.», «Із секретів поетичної творчості», праці про творчість Т. Г. Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок в галузі української культури та її історії.

Поряд з іменами Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка слід назвати М. С Грушевського (1866—1934 pp.) — видатну постать української духовної культури. Він є автором по­над 2 тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, серед яких 11-томна «Історія України-Русн» (1898—1936 pp.) та 5-томна «Історія української лі­тератури» (1923—1927 pp.). Велику популярність здобули також «Нарис історії українського народу» (1904 p.), «Ілю­стрована історія України» (1911 р.), «Початки громадян­ства» (1921 р.) та інші. В умовах національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних класів Польщі вихід у світ історичних творів М. С. Грушевського справив значний вплив на активізацію національно-визволь­ного руху на українських землях, розчленованих чужозем­ними державними кордонами.

У своїх творах М. С Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і само­бутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність. Творча спад­щина вченого вражає не лише глибиною висвітлення істо­ричного процесу, але й надзвичайною актуальністю та пов­чальністю для сьогодення.

Понад 15 років М. С. Грушевський очолював Наукове товариство їм. Т. Г. Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. То­вариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західно­українських, а також багатьох європейських вчених. Поруч з М. С. Грушевським плідно працювали А. Кримський, Б. Грінченко, В. Гнатюк, І. Франко, М. Павлик, Ф. Вовк, Ф. Колесса. їх наукові праці публікувалися у «Записках/ Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка», «Збірнику ма^ тематично-природничої і лікарської секції», «Етнографіч­ному збірнику», «Пам'ятках українсько-руської мови і /лі­тератури» та інших виданнях товариства.

У 1898 р. М. Грушевський спільно з І. Франком засну­вав «Літературно-науковий Вісник», який згуртував кр'^щі українські літературні сили. Він був одним з організаторів «Української видавничої спілки» (1899 р.) і «Товариства при­хильників української науки, літератури і штуки» (1904 р.)\

Таким чином, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до кінця першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які розповсюджували ідеї національ­ної свідомості не тільки серед інтелігенції та студентів, й'ле й серед населення.

Підводячи підсумки процесу національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX—на початку XX ст., слід зазначити, що незважаючи на певну супереч­ливість, а в окремих випадках і непослідовність, україн­ський національний рух стимулював не тільки загальний ^соціально-економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадянської свідомості широких народних мас, Тогочасна демократична інтелігенція на Укр?шГ"вия¥илася гідною бути провідником прогресивних сил нації.

Національно-культурне відродження в Україні кінця XVIII—початку XX ст. заклало підвалини для відновлення української державності. Четвертим Універсалом Централь­ної Ради 22 січня 1918 р. проголошено повну самостійність Української Народної Республіки, а і листопада 1918 р. була утворена Західноукраїнська Народна Республіка. їх злука відбулася 22 січня 1919 р. Державотворчі процеси дали потужний поштовх національно-культурному відро­дженню України у наступному періоді її історії.

Клапчука