М.Драгоманов і зародження українського соціалізму. Революційно-демократичний рух. Поширення максизму. Початок пролетарського руху.
Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову зявляються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства ПЗВРГТ, яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети Киевский телеграф. Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.
Починаючи з 60-х років XIX ст. найрадикальніше налаштована молодь Російської імперії обєднувалася в так звані народницькі організації. Вони ототожнювали себе з народом, ідеалізували його, уважали морально чистим, повністю позбавленим егоїзму, схильним до соціалізму.
Щоб звільнити народ від нещадних експлуататорів та їхнього захисника — царизму, народники вважали своїм завданням і обовязком підняти його на революцію. Першу групу народників-революціонерів організував у 1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський. Подібні групи стали виникати по всій імперії. У 1873 р. вже існувала народницька група в Одесі, до якої входило майже 100 осіб. У її складі був і Андрій Желябов — український студент, виходець із селянської родини, який став одним із найвідоміших революціонерів-народників. У Києві виникла невелика група анархістів, членами якої стали такі згодом відомі революціонери, як Віра Засулич, Володимир Дебогорій-Мокрієвич, Яків Стефанович.
Незабаром народники розділилися на два напрями. Перший очолив Петро Лавров. Він був прихильником поступової підготовки народу до революції шляхом освіти й пропаганди. Представники другого напряму схилялися до ідей Михайла Бакуніна, який мав переконання, що народ на революцію можна підняти, здійснивши кілька терористичних актів.
У 1874 p. 3 тис. прихильників Петра Лаврова кинули навчання в університетах і, убравшись у селянський одяг, пішли в села, щоб установити звязки із селянами та підготувати їх до масового повстання. Проте селяни відмовлялися мати справу з чужими, недоладно перевдягнутими на хліборобів міськими мешканцями. Вони їх не розуміли, а інколи й допомагали жандармам заарештовувати, маючи за бродяг. Ходіння в народ також мало місце воколицях м.Чигирина Київської губернії. Народники сподівалися, що в одному з центрів колишньої гайдамаччини ще зберігся дух бунтарства.
Поразка лавровців надихнула анархістів київського гуртка скористатися наївною вірою селян у доброго царя. У 1877 р. Яків Стефанович, назвавши себе Дмитром Найдою — царським послом, зачитував селянам фальшивий царський маніфест, за яким цар нібито наказував селянам утворювати таємні загони і повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. За участь у цій так званій чигиринській змові до слідства було притягнуто понад тисячу селян. До речі, це був єдиний приклад масової участі їх у народницькому русі.
Невдачі ходіння в народ і дій бакунінців-анархістів наштовхували революціонерів-народників удатися до терористичних засобів політичної боротьби. Спочатку народники вирішили переходити до терору як до методу оборони. Так, у січні 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця київської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова за те, що він наказав висікти різками заарештованого народника Боголюбова. Після цього випадку було здійснено цілу серію замахів і вбивств високих царських сановників. Особливо активно народовольці діяли саме в Києві, убивши кількох урядовців. Через це дехто з революціонерів навіть доводив, що політичний терор є винаходом південців.
Улітку 1879 р. Земля і Воля розкололася на дві організації. Народна воля обєднала прихильників боротьби проти царизму шляхом посилення індивідуального терору. Група розпочала кампанію політичних замахів, яка завершилася вбивством царя Олександра II в 1881 р. Інша організація — Чорний переділ — залишилася на бакунінсько-бунтарських позиціях і все більше цікавилася політичним ученням марксизму. В обох організаціях помітну роль відігравали й народники з України. До народовольців належали Желябов, Фроленко, Кибальчич; до чорнопередільців — Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич.
Михайло Драгоманов 1841-1895 pp. мав значний вплив на український національний рух. Він розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі — існуванні децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, обєднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На його думку, справжня демократія можлива лише при ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М. Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності всіх народів, вчений виступав за автономію України в межах федеративної демократичної Російської
держави.
Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували потребу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драгоманов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідеологічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її представників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.
Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дворянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні традиції користувалися повагою в сімї, їх затіняв космополітичний лібералізм батька Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання в Київському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Драгоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікавитися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже, в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину, а прагнення практично допомогти пригніченому людові.
Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку, українці цей, як він казав, плебейський народ — пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти ідеально відповідали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом.
Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обмеження прав особи з боку сильної централізованої держави, в ін вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів створених не обовязково на етнічних засадах, в якій рішення приймалися б насамперед на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з найкращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкіна про те, що все славянские ручьи сольютея в русском море. У своїй відомійстатті Втрачена епоха він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вірність не всій Русі, а насамперед Україні: Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не д,ля України і її народу… Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною. Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У період репресій 1875-1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши натомість вигнання на чужину. Перед відїздом із Києва він досяг угоди зі Старою громадою, за якою зобовязався при фінансовій підтримці громади видавати часопис, присвячений українській справі. Так виникла Громада — перший український часопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у Громаді радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативнішими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.
Однак із послабленням звязків з українцями в Росії зміцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закарпаття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої української соціалістичної партії.
Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм. Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський економіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Драгомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та в Галичині.
Революційно-демократичний рух. Поширення марксизму. Початок пролетарського руху.
Г. Плеханов, В. Ленін. Криза народництва, розгортання робітничого руху призвели до поширення в Росії ідеології марксизму. Подейкують, що засновник Німецької держави та її перший канцлер Бісмарк якось сказав своєму співвітчизникові КарлуМарксу: Ваша теорія розвитку суспільства дуже гарна, тепер залишається тільки вибрати країну, яку треба принести цій теорії в жертву.
Першу марксистську організацію — Групу визволення праці -заснували в Женеві 1883 р. російські революціонери, які відмовилися від народництва Г. Плеханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та ін.. Діячі групи вважали своїм завданням підготовку умов для розвитку соціал-демократичного руху в Росії. Вони переклали російською мовою деякі праці Маркса й Енгельса та поширювали їх в Росії, розгромили ідеологію народників, довівши її хибність. Особлива заслуга у цьому Г. Плеханова 1856-1918. Крім нищівної критики народників, він обгрунтував необхідність заснування в Росії марксистської партії, в 1883-1885 pp. склав перші проекти її програми.
У 80-х pp. XIX ст. у промислових і політичних центрах Росії почали виникати марксистські гуртки.
Восени 1895 р. майже два десятки петербурзьких соціал-демократичних гуртків обєдналися під орудою В. Леніна в Союз боротьби за визволення робітничого класу. У березні 1897 р. таку саму організацію створили київські соціал-демократи. Київський Союз налагодив випуск і поширення загальноросійської Рабочей газети. Подібні союзи виникли і в інших містах Росії.
Консолідація гуртків була кроком до створення загальноросійської соціал-демократичної партії. Так, протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. викристалізувалися основні пролетарські форми і засоби боротьби проти експлуатації та соціальної нерівності, що ґрунтувалися на засадах колективізму, солідарності, організованості й чітко визначених вимогах.
Слід виділити три основні напрямки суспільно-політичного руху.
1 Клерикально-монархічний консервативний напрямок. Він не мав чіткого організаційного оформлення, але його позиції були досить стійкі. Поширення гласності в результаті указу про скасування попередньої цензури викликано появу правої, наступально орієнтованої журналістики. Послідовники цього напрямку групувалися навколо таких видань, як Московские ведомости, Русский вестник, Гражданин, Новое время та ін. Характерним для прихильників цього напрямку було негативне ставлення до реформ 60-х рр., активне відстоювання самодержавства, церковності, суспільної ієрархії. Головну небезпеку вони вбачали в буржуазному лібералізмі та західних впливах.
2. Ліберальний рух в Росії бере початок від західників, які відстоювали ідею розвитку країни за західноєвропейським зразком. Хоча в пореформений період західництво і словянофільство як окремі напрямки суспільної думки перестали існувати, порушені ними проблеми залишались актуальними. У 60-ті рр ліберальний рух проявлявся в діяльності земств. Кращою формою правління ліберали вважали конституційну монархію. В основу своєї діяльностівони поклали тактику пошуку компромісів з урядом. І хоча в XIX ст. лібералізм не відіграв значної ролі в політичному житті, він мав великий вплив на суспільну думку. Напочатку XX ст. утворилися ліберальні політичні партії.
3. Революційний рух, який на протязі 30 років домінував серед радикально настроєних представників російського суспільства. Він отримав назву революційно-демократичний, а згодом народницький. Після того як Росія, а разом з нею і основна частина України, стали на шлях капіталістичного розвитку, революціонери-дворяни практично вичерпали свої можливості. Зявилося нове покоління революціонерів, які піддали критиці капіталістичний лад і закликали до побудови нового, який вони називали соціалістичним. Вони вважали, що селянська община, яка ґрунтується на зрівняльному землекористуванні, може стати основою нового ладу. Народники вірили в революційну природу селянства, у можливість підняти його відразу на соціалістичну революцію. В народництві існували три основні течії: бунтарська, пропагандистська та змовницька. Можна виділити етапи революційного руху — період гурткової роботи та ходіння в народ кін. 60-х — кін 70-х рр., утворення підпільної організації Земля і Воля 1876 р., посилення пропагандистської роботи та перехід до індивідуального терору друга половина 70-х рр., розкол Землі і Волі на Народну волю та Чорний переділ 1879 р.. Вищим досягненням революційних народників стало вбивство царя Олександра ІІ 1 березня 1881 р. Після цього народництво йде на спад. Поступово домінуючі позиції у революційному русі переходять до марксизму.
Протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст., як і в наступні періоди, в Україні відбувається поєднання революційного та національного рухів.
Важливе місце в національному русі займали громади — культурно-освітні організації, які мали на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Але навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Царський уряд заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань, а потім і друкування літератури українською мовою в Російській імперії та увезення її з-за кордону Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.. Це підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці.
Проте в другій половині XIX ст. діяли й фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культури. Епоха промислового капіталізму викликала потребу в спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури. На перший план виступає різночинна інтелігенція, близька довизвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас. Величезний вплив на розвиток демократичного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. його живила також національно-визвольна боротьба передових громадських сил. Ідеали соціальної справедливості, демократії, політичної й національної свободи надихали творчість кращих діячів духовної культури України. У зміцненні її демократичного напряму важливе значення мали звязки його представників із передовими майстрами російської культури. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських.