Кирило-мефодіївці: українська відповідь на нову імперську ідеологію

В українському національ­ному відродженні 1820-1830-х років не було нічого такого, що представляло б серйозну загро­зу для Російської імперії. Укра­їнські патріоти - літератори, збирачі фольклору, укладачі іс­торії та граматики - зберігали лояльність цареві і Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі служ­бою у російських державних ус­тановах. Гулак-Артемовський ті­шився з перемоги російського війська над польськими повстан­цями у 1831 p., з того, що його командуючий генерал Пашкевич «видавив з поляків весь жир». Квітка-Основ'яненко у «Листах до любезних земляків» відверто вихваляв пануючий лад, а Метлинський називав Москву «рідним краєм»⁷⁷. Зі свого боку, Санкт-Петербург розглядав літературно-науковий рух в Україні як час­тину «загальноруського» куль­турного процесу. Після польсь­кого повстання 1830-1831 pp. російський уряд звернув увагу на цей рух в Україні, маючи на­мір за його допомогою укріпи­ти «руський» характер Південно-Західного краю. Особливо наго­лошувалося на розвитку історич­них досліджень в Україні. У 1843 р. при канцелярії київсько­го генерал-губернатора було засновано Тимчасовий комітет для розгляду давніх актів. Метою створення цієї археографічної комісії була публікація історич­них документів, що доводили б безпідставність польських пре­тензій на цей край і виправдову­вали б антипольську русифікаторську політику. У діяльності комісії взяло участь чимало ук­раїнських патріотів.

Свідоме використання укра­їнського руху у власних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії⁷⁸. До повстання 1830-1831 pp. Петербург не приділяв великого значення національно­му питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель ґрунтувалася на традиційному визначенні гро­мадянства: від громадянина ви­магалося вірнопідданого вико­нання своїх обов'язків та безумовної лояльності цареві. Його віросповідання чи націо­нальна приналежність не брали­ся до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російсь­кої правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, поль­ських шляхтичів тощо). Те саме стосувалося членів Російської академії наук та професорсько­го складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих ро­ків служби у Петербурзі й Мос­кві так і не навчилися розмовля­ти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петер­бурзького двору була французь­ка, а частина провінційного дво­рянства розмовляла німецькою. Повстання 1830-1831 років на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є над­ійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявили­ся ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 1830-х ро­ках, за правління Миколи І (1825-1855). Головним ідеоло­гом нового курсу став призначе­ний Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував три принципи, на які має спиратися російська державність: «само­державство, православ'я, народ­ність». Перші два принципи були старими і зрозумілими, тимчасом як третій - «народність» -відповідав модерним західним інтелектуальним тенденціям. Не­зрозумілим було, як провести цей принцип у державі, де ро­сійською мовою розмовляє мен­ше половини населення. Уваров пропонував розв'язати цю про­блему простим й ефективним способом - русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети мала стати освітня політика. У першу чергу треба було заступити іно­земних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише про­вів чистку професорського скла­ду, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для ста­жування у західноєвропейських університетах, а після завершен­ня стажування призначав їх на високі посади.

Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих ре­форм. Михайло Максимович був першим ректором Київського університету за прямим розпо­рядженням Уварова, маючи за­ледве ЗО років. Іншим протеже міністра освіти був Ізмаїл Срезнєвський, який перед тим як очо­лити кафедру слов'янських мов у Харківському університеті був відряджений до слов'янських країн. Вихованцями Максимовича і Серезневського були два про­відні діячі нової хвилі українсько­го відродження - Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Помічником (а фактично голов­ним розпорядником) Київського учбового округу у 1843 р. призна­чили активного «малоросійсько­го» діяча Михайла Юзефовича. Його приймальня стала місцем, де діставала високі призначення талановита українська молодь.

Але справа була не лише в особових призначеннях. Глиб­ший вплив мало створення ін­шого інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уварівських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, за допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, що відрізнялася від традиційних на­родно-селянської та церковної культур, почала розвиватися допіру у 1760-х роках. На початку XIX ст. вона see ще перебувала у стадії формування літературної мови та свого культурного коду. До часу правління Миколи І нова російська, як і нова українська культура була позбавлена офі­ційної опіки. Російський двір тривалий час був космополітич­ним, надаючи перевагу західно­європейським літературам і смакам. Прагнення Миколи І змі­нити модель громадянства з ім­перської на національно-ро­сійську логічно вели до потреби розвивати цю нову російську «високу» культуру.

Українська культура у 1830-х роках перебувала більш або менш в однаковому стані роз­витку з російською; обидві були складовими частинами одного потоку, які неможливо було ро-зчленити. Внесок українців у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти вони могли вважа­ти цю культуру власною. Відпо­відно російський двір також розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підтримка російської культури неминуче означала й розвиток культури української. Невідклад­ними цілями було формування літературної мови, писання під­ручників з історії тощо: автома­тично це вело до реалізації та­ких самих завдань в українській культурі. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливішим ставало їхнє подальше нерозчленоване спів­існування. Так, дослідження в галузі історії неминуче ставили питання про час виникнення «малоросів» і «великоросів», про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі та ін. Порушення цих питань поклало початок гос­трим дискусіям між українськи­ми і російськими діячами.

Головним ефектом уварівської реформи стало прискорене вичленування української куль­турної ідентичності з загально-руського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, яке вступило на суспільну арену на зламі 1830-х і 1840-х років. Цен­тральними фігурами цієї генера­ції були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. У їхніх біографіях від­билися збірні риси нового поко­ління українських патріотів. На відміну від своїх попередників -нащадків козацької старшини - всі троє були «низького» соці­ального походження: Куліш по­ходив із сім'ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шев­ченко народився в сім'ї кріпаків і сам до 24 року життя був крі­паком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що у 1840-х ро­ках всі вони займали посади в установах міністерства народної освіти (Куліш навчав у гімназіях Києва, Луцька, Петербурга та у Петербурзькому університеті, Костомаров - у рівненській гім­назії і Київському університеті, а Шевченко працював у Київській археографічній комісії, а у люто­му 1847 р. завдяки протегуван­ню княгині Рєпніної одержав по­саду викладача у Київському університеті). Якщо діячі першої генерації національного відрод­ження трактували свої літера­турні і наукові заняття як своє­рідне хоббі, то для Куліша. Костомарова і Шевченка їхня ді­яльність у галузі української культури мала, так би мовити, цілком фаховий характер.

Найвизначнішою постаттю ) цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видає збірку своїх поезій під назвою «Кобзар». Значення появи «Коб­заря» виходило далеко за літе­ратурні рамки. Шевченкові пое­зії відрізнялися мовою. Вона бу­ла не просто відтворенням на­родної мови; поет творив її на основі трьох українських діапектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов'янської мови, а також мовного матеріалу раніш­ніх українських літературних творів. Шевченко тим самим заклав міцні підвалини модерної укра­їнської літератури, а в ширшо­му значенні - і під українську на­ціональну самосвідомість.

Велике значення мав політич­ний аспект його творчості. Найпліднішими з цього погляду були 1843-1845 pp., коли Шевченко написав свої найбільш револю­ційні поеми - «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...» та «Заповіт». Більшість із них він зібрав у своїй рукопис­ній книжечці під назвою «Три літа». Його пристрасна поезія не обмежувалася, як у інших українських романтиків, оплакуван­ням героїчного минулого. Вона збуджувала національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому корис­тувалася правами самостійної держави, то це має служити до­статньою підставою для здобут­тя політичної незалежності у майбутньому.

Основну вину за поневолен­ня України Шевченко перекладав на Росію та російських імпера­торів. Для Шевченка російські імператори - це тирани, які поз­бавили Україну свободи. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свого голосу протес­ту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську мо­дель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора.

Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу розділені струмені ко­зацької традиції - простолюдну і старшинську. Шевченкова не­нависть до соціальної неспра­ведливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася із його селянського походження. Але своїм інтелек­туальним вантажем він завдячу­вав впливу українського дворян­ства, як писанням, так і особис­тим знайомствам. Шевченка могли читати всі - і селяни, і дворяни. Кожна з верств укра­їнського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. Його вірші справляли величезний вплив на його сучасників. За словами Костомарова, «...муза Шевченко раздирала занавесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и упоительно было за­глянуть туда»⁷⁹.

Коли Шевченко творив нову українську ідеологію своїми на­тхненними віршами, Костомаров закладав під неї наукові підвалини. Він був вихідцем із хар­ківського середовища, яке у 1843-1844 pp. після смерті Квіт-ки-Основ'яненка та відходу від українських студій Ізмаїла Срез-невського перестало існувати. Захистивши магістерську дисер-тацію(1844) у Харківському університеті та після недовгого вчи­телювання у Рівному, у 1845 р. Костомаров одержав призна­чення до Київського університету. У стінах цього університету він знайшов групу молодих лю­дей, які були вже підготовані до засвоєння нових ідей лекціями Михаила Максимовича. У 1845 р. вони відвідували лекції Костома­рова зі слов'янської міфології. Костомаров став духовним про­водирем цієї групи, подібно як Срезневський у Харкові. Він по­єднав первісну, харківську тра­дицію з більш зрілим, київським періодом у розвитку українсько­го романтизму.

Вивчаючи народну творчість українців та слов'янських наро­дів, Костомаров дійшов виснов­ку, що між українцями і слов'я­нами існує чимало спільного. Це наштовхнуло його на ідею слов'янської єдності.

Погляди Костомарова поді­ляв його найближчий друг, Пан­телеймон Куліш. Якщо Куліш називав Костомарова українсь­ким Тацітом, то Костомаров вбачав у Кулішєві майбутнього українського Вальтера Скотта. Його повість «Чорна рада», пер­ші розділи якої були надруковані у 1845 p., досі займає одне з чільних місць в українській літе­ратурі, а його доброзичлива критика «Кобзаря» позитивно вплинула на Шевченка. Куліш був пройнятий ідеєю поширен­ня української науки і літерату­ри. «Українська пісня й неписана словесність народу українсько­го натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою - видвигнути свою націю із темряви», - пи­сав пізніше Куліш, а в своїй ав­тобіографії додавав: «Христи­янство та історія слов'ян були їм потрібні для великого сподвиж-ництва»⁸⁰.

Наприкінці 1845 - на почат­ку 1846 р. Костомаров разом з іншим членом українофільської групи, молодим службовцем губернської канцелярії Миколою Гулаком вирішили перетворити вільний гурток молодих людей на конспіративну організацію -Кирило-Мефодіївське братство, яке займеться поширенням ідеї слов'янської спільності. Ідеоло­гія братства була синтезом ідеї трьох рухів - українського авто-номістичного, польського де­мократичного і російського де­кабристського в Україні. Особливо сильним у його діяльності був християнський момент. Це відбилося у виборі патронів то­вариства - св. Кирила і Мефодія, які навернули слов'ян у християнство, у формі самої ор­ганізації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кири­ло-мефодіївців - «Книзі битія українського народу» (інша на­зва - «Закон божий»). Автором «Книги битія...» вважається Ми­кола Костомаров. Центральним моментом у програмному доку­менті братства було наполяган­ня на необхідності здійснення християнських ідеалів справед­ливості, свободи і рівності. Ці ідеали у «Книзі битія» поєдну­ються з почуттям українського патріотизму.

Поєднання християнської і національної ідей не було вина­ходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передо­всім з твору Адама Міцкевича «Ksiegi narodu polskiego і piel-grzymstwa polskiego» («Книги народу польського і пілігримства польського»), написаного і вида­ного у Парижі у 1832 р., після поразки листопадового повстан­ня. Але незважаючи на запози­чення однієї з центральних ідей, «Книга битія...» була оригіналь­ним документом⁸¹. У ній розви­валася ідея українського месіанства: український народ, най­більш пригноблений і зневаже­ний, а заразом - і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього дес­потизму, а поляків - від аристок­ратизму. У своїй автобіографії Костомаров пізніше признавав­ся, що федерацію слов'янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Шта­тів Америки. «Книга битія» закін­чувалась словами:

«І встане Україна з своєї мо­гили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні ца­ревича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холо­па - ні в Московщині, ні в Поль­щі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.

І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Сло­в'янськім.

Тоді скажуть всі язики, пока­зуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не берегоша зиждущий, той бисть во гла­ву [угла]»⁶²».

Вироблення програми Кири-ло-Мефодіївського братства від­бувалося у гострих суперечках, насамперед - між Костомаро­вим і Шевченком. Розходження між цими двома чоловими брат­чиками дали привід радянським історикам і літературознавцям говорити про існування двох течій всередині товариства -«ліберально-буржуазної» і «рево­люційно-демократичної». Це твердження свідомо перебіль­шувало ідейні відмінності серед членів товариства. Точніше буде сказати, що політична філософія братства мала синкретичний характер: Куліш наголошував на національному елементі, Косто­маров - загальнолюдському -християнському, а Шевченко -соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов відобра­ження у «Книзі битія...».

Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед наро­ду. Вони не розробили конкрет­ніших планів щодо знищення кріпацтва й впровадження за­гальної освіти. Реалізація цих обидвох вимог була лише пере­думовою для досягнення глиб­ших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах хри­стиянської етики, ідеї панславіз­му і широко зрозумілого лібера­лізму - особистої свободи лю­дей, незалежної від їхнього осо­бистого соціального статусу. Це були ідеї, за які українська на­ція, як твердили братчики, бо­ролася ось уже декілька століть.

Кирило-Мефодіївське братст­во проіснувало трохи більше ро­ку. Наприкінці березня - на почат­ку квітня 1847 р. воно було розгромлене жандармами за доно­сом студента Олексія Петрова.

Окремі сторінки історії Кирило-Мефодіївського братства оповиті туманом. Петро Зайончковський, який користувався архівними матеріалами справи Кирило-Мефодіївського братст­ва, переконував, що створенню товариства передувала організаційно неоформлена група студентів, чиновників і вчителів-«українофілів» під назвою «Ки­ївська молода»⁸³. З його легкої руки це твердження перекочува­ло у праці багатьох радянських і західних істориків⁸⁴. Однак не всі поділяють таку точку зору, вважаючи її непереконливою⁸⁵. Серед його дослідників немає єдиної думки і щодо того, скіль­ки осіб об'єднувало братство, зокрема, чи входили до його складу Шевченко і Куліш? Слід­ством встановлено, що това­риство складалося лише з трьох чоловік: Білозерського, Гулака і Костомарова. Решта арештова­них формально не ввійшла до складу братства, хоча знала про його існування завдяки знайом­ству з цима трьома особами. Ця версія повторюється у декількох сучасних дослідженнях⁸⁶, хоча вона має слабке місце: логічно

припустити, що арештовані сві­домо прагнули ввести в оману слідчих і представити справу так, щоб уникнути суворого покарання. Дмитро Пильчиков у своїх пізніших спогадах твердив, що кількість членів товариства на початку 1847 р. доходила до 100 чол,^а7. Ця оцінка найчастіше трапляється у дослідженнях, присвячених Кирило-Мефоді-ївському братству⁸⁸. Окремо виділяється ядро товариства, до складу якого входило 12 чол.: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Та­рас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Дмитро Пильчиков, Мико­ла Савич та студенти Київсько­го університету - Юрій Андрузький, Опанас Маркович, Олек­сандр Навроцький, Іван Посяда, Олександр Тулуб. Зайончковсь-кий вважає назване Пильчиковим число явно перебільшеним, стверджуючи, однак, що в Кири-ло-Мефодіївському братстві було більше, аніж 12 чоловік⁸⁹. В українській традиційній та радянській історіографії Кири­ло-Мефодіївське братство слу­жило своєрідною точкою відліку національної боротьби проти російського поневолення чи, від­повідно, - революційної бороть­би проти реакційної феодальної системи. Тому зрозумілим є ба­жання «містифікувати» характер та перебільшувати масштаби його діяльності. Але таке трактування має дуже мало спільно­го з історичною дійсністю. До­сить сказати, що у результаті слідства у російських жандармів склалося враження, що діяль­ність Товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Олексій Орлов у листі до Миколи І писав, що «общество было не более как ученый бред трех молодых лю­дей»⁹⁰. За обсягом слідчого ма­теріалу справа кирило-мефодіїв-ців була порівняно невеликою. У 1990 p., після тривалих пере­шкод і зволікань з боку радянсь­кої влади, були опубліковані до­кументи слідства над членами Кирило-Мефодіївського братст­ва, їхня публікація зайняла три томи. Для порівняння наведемо факт, що справа декабристів, яка видавалася з 1925 по 1988 р., вмістилася у 18 томах. Справа Конарського навряд чи вмісти­лася б навіть у 10 томах⁹¹.

Більшість арештованих діста­ла порівняно м'яке покарання, відповідно до їхнього молодого віку і «дитячості їхніх задумів». За винятком Костомарова й Гу-лака, яких було покарано відпо­відно на 1 та 3 роки тюрми (перший відсидів цей термін у Петропавлівській, другий - у Шліссельбурзькій фортеці), решту було засуджено на корот­кі терміни ув'язнення, а після ув'язнення - на заслання у ве­ликоруські губернії під полі­цейський нагляд. Найсуворіше було покарано Шевченка, однак не за злочини, пов'язані безпо­середньо з діяльністю братства. Приводом для тяжкого покаран­ня стали знайдені зошити з його поемами «Кавказ», «Сон», «Пос-ланіє...». Крім їхнього револю­ційного й антиросійського зміс­ту, слідчих обурило те, що у цих віршах містилися образливі на­тяки на Миколу І та його дружи­ну. Після завершення слідства Шевченка було віддано у солда­ти на невизначений термін в Оренбурзький окремий корпус. За особистим розпорядженням імператора, над ним був встановлений суворий нагляд з за­бороною писати і малювати.

Організаційна неоформле­ність, нечисленність Кирило-Ме­фодіївського братства та порів­няна м'якість покарання братчи­ків не свідчили про його незначущість. Як зауважує Марко Ан­тонович, один із найкращих су­часних знавців суспільно-полі­тичного життя у Наддніпрянській Україні XIX ст., український рух до 1900 p., тобто до часу утво­рення першої української партії, майже не знав організацій з чіт­ко визначеним членством. Тому статус братчиків найкраще було б визначити як «члени-прихильники»⁹². Гадаємо, що це не було винятково українським явищем. За умов миколаївської реакції 1830-1840-х років будь-яке відкрите обговорення суспільно-політичних питань було немож­ливим, тому воно переносилося у домашні зібрання, переписку та в інші недоступні державно­му контролю сфери громадсько­го життя. Домашні гуртки набра­ли великого значення як засіб культивування суспільної думки. Майже у той самий час, що й Ки­рило-Мефодіївське товариство, декілька таких гуртків існували у столиці Російської імперії (серед них найбільш відомий гурток петрашевців), а також у Москві, Казані, Ростові-Ярославському. Вони виникали навколо однієї чи декількох осіб, що мали амбіції, талант і енергію для згуртуван­ня навколо себе відповідного ін­телектуального середовища, ви­роблення основних ідей, веден­ня самої дискусії тощо. Хоча вступ на такі зібрання був суво­ро регламентований, домашні гуртки не мали чіткої організа­ційної структури, а їхня діяль­ність не набула нелегального ха­рактеру. Вони діяли тривалий час, доки жандармерії не вдава­лося вжив йти у це середовище свого агента чи провокатора й одержати таким чином матеріал для проведення арештів⁹³.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства треба оцінювати на декількох рівнях і в декількох контекстах. У загальноєвропейському контексті то­вариство було українським від­повідником націоналістичних організацій, що між 1830 і 1848 pp.виникали по всьому континенті під впливом наполео­нівських воєн, антимонархічних революцій і поширення ідеоло­гії романтизму - «Молода Іта­лія», «Молода Німеччина», «Мо­лода Польща», «Молода Ірлан­дія» та ін. Спільним для всіх цих організацій було поєднання на­ціональних гасел з ідеєю де­мократії⁹⁴. У специфічних обста­винах Центральної і Східної Європи кирило-мефодіївці були одними з численних речників концепції слов'янської єдності. Однак порівняно з політичними вимогами інших всеслов'янських рухів (австрославізму, ілірійсько-го руху, російського панславіз­му) київське товариство відріз­нялося найреволюційнішою про­грамою демократичної сло­в'янської федерації⁹⁵.

У контексті Російської імперії діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій українсь­кій ідентичності серед місцевої еліти. До цього часу усі укра­їнські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, а все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі україн­ці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російсь­ка культура. Заповнюючи ці ніші, вони водночас вносили коректи­ви у поняття «руськості». Вихід­ці з Малоросії першими поста­вили питання про російську на­ціональну ідентичність. Даючи широке («общерусское») тракту­вання своєї ідентичності, «мало­роси» вводили росіян у ширший слов'янський світ і певною мірою, готували ґрунт для виникнення слов'янофільства і російського націоналізму.

Приклад інкорпорації «мало­росів» до імперського суспільст­ва немовби давав ствердну від­повідь на поставлене Пушкіним питання: чи зіллються усі сло­в'янські ріки у російське море? Співвідношення між «Малою» і «Великою» Руссю, що склалося на початку XIX ст., слугувало го­товою моделлю для асиміляції інших народів, тобто реалізації уварівської формули «народнос­ті». Здавалося, що «стара Укра­їна» зійшла з історичної сцени, і в українському питанні не було нічого такого, що робило б його політичним. Впроваджуючи свої реформи, Уваров зобов'язував Київський університет до прове­дення спеціальних заходів «к исцелению глубокой язвы, вза­имной ненависти двух славянс­ких народов»⁹⁶. Він мав на увазі лише російський і польський на­роди. Офіційні плани не перед­бачали існування в Малоросії третьої нації - української.

Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єднос­ті перебувала у рішучій опози­ції до урядового панславізму. Ідеї централізованої слов'янсь­кої імперії з центром у Петер­бурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської рес­публіки з столицею у Києві. Тим самим вони завдавали удару у найчутливіше місце уварівської концепції народності. Не випад­ково діяльність кирило-мефоді­ївців викликала гостру реакцію Уварова. В окремому циркулярі, написаному з приводу арештів серед кирило-мефодіївців, мі­ністр освіти застерігав, що «рус­ское славянство в чистоте своей должно выражать безус­ловную приверженность к пра­вославию и самодержавию; но все, что выходит из этих пре­делов, есть примесь чуждых по­нятий, игра фантазии или личи­на, под которою злоумышлен­ные стараются уловить неопыт­ность и увлечь мечтателей⁹⁷».

Циркуляр Уварова відбивав офіційну, але не єдину точку зору російського суспільства на спроби молодих київських інтелектуалів утвердити нове понят­тя української ідентичності. У 1840-х роках українська тема втратила ту вагу й популярність, якою вона втішалася у Петер­бурзі десять років тому. Серед російської освіченої публіки на той час велася гостра полеміка навколо питання про співвідно­шення Росії і Заходу. Одна гру­па (так звані західники) турбува­лася відставанням Росії від За­ходу і наполягала на якнайшир­шому впровадженні європейсь­ких стандартів у російське жит­тя, інша - слов'янофіли - напо­лягала на захисті національної культури від шкідливих західних впливів. Спроби кирило-мефо­діївців утвердити нову українсь­ку національну ідею, якими б маловажними вони не видава­лися, влучили саме у центр дис­кусій. Один із провідних лідерів російського слов'янофільства Олексій Хом'яков відгукнувся про братчиків як про малоросів, заражених політичним безумст­вом⁹⁸. Ставлення західників не було однозначно негативним. Ти­мофій Грановський і Олександр Герцен виявляли свої симпатії до України й українців, але не надавали великого значення відмінностям між «великороса­ми» і «малоросами». На думку Герцена, ця справа мала друго­рядне значення у відношенні до головної проблеми - пробуд­ження від сну і модернізації патріархального життя слов'ян. Єдиним різким відгуком була реакція володаря думок ро­сійської ліберальної і прозахіднонастроєної інтелігенції Вісса-ріона Бєлінського. У листі до П.Анненкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми:

«Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, дока­зывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы)... Шевчен­ку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его су-дьею, я сделал бы не меньше.»⁹⁹

Солідаризація Бєлінського з офіційною позицією виглядала дуже дивною - адже в інших ви­падках він виступав гострим критиком російського самодержав­ства. Роздратування Бєлінсько­го викликало прагнення україн­ських діячів 1840-х років писати українською мовою. На його дум­ку, літературною мовою освічених малоросіян мала бути росій­ська. Він вважав, що серед усіх слов'янських народів лише росі­яни і, можливо, чехи можуть пи­шатися великими поетами. Укра­їнською мовою, якою розмовляє лише «малоросійська чернь», не можуть писатися твори високої мистецької цінності. Він передрі­кав цілковите зникнення цієї мови як природний наслідок входження України до Російсь­кої імперії. Для нього українці були просто племенем, але не нацією, а тим більше - держав­ною нацією. Бєлінський по­годжувався з загальною думкою, що українські козаки могли хо­робро воювати і блискуче вми­рати за свою батьківщину. Але вони ніколи не могли скориста­тися з плодів своїх перемог.

На поглядах Бєлінського сильно позначився вплив філо­софії Гегеля, його поділ на «іс­торичні» й «неісторичні» народи. Здатністю творити історію згід­но з цією філософією володіють тільки ті народи, які мають свою державу. Доля ж інших, «неісто-ричних» народів, які втратили або ж зовсім не мали своєї держави, полягала у цілковитій асиміляції й розчиненні серед народів «державних». Філософія Гегеля у поглядах на національ­не питання була запереченням поглядів Гердера, і її тріумфальне поширення на Європейсько­му континенті сильно підірвало позиції романтиків. Зокрема, вона завдала тяжкого удару ук­раїнській справі. Кожна спроба відродити «неісторичну» укра­їнську націю в очах російських лібералів виглядала як назад-ництво, що суперечить історич­ному прогресові.

Збіг оцінок Уварова, Хом'я­кова і Бєлінського свідчив про дуже важливий факт в історії українсько-російських відносин: з часу появи Кирило-Мефоді-ївського братства російська й українська ідентичності не мог­ли уже бути примирені одна з одною¹⁰⁰. Суворе покарання братчиків стало наче пересторо­гою для всіх, хто насмілився б піти дальше їхнім шляхом. Однак надання українській справі оре­олу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягаль-ність для наступних поколінь ук­раїнських діячів.