Розподіл і захоплення українських земель Литвою, Польщею та іншими державами
Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства, українські землі на початку XIV ст. стали об'єктом експансії з боку Литовського князівства. Основна частина українських земель була захоплена за правління литовського князя Ольгерда, який у 1362 р. зайняв Київ. Цим фактично закінчилася княжа доба в історії України, Ольгерду навіть вдалося у 1362 р. на річці Синя Вода (раніше, ніж Дмитрію Донському на Куликовському полі) розгромити татар.
Слід зазначити, що українське та білоруське населення, а також їх землі складали біля 90% території Великого князівства Литовського, тому це значно впливало на ситуацію в державі. Українці досить спокійно віднеслися до литовської експансії, оскільки влада литовців не була репресивною, самі литовські князі поступово приймають православну віру, руська мова стала загальнодержавною. Крім того, люди бачили у Литві можливого захисника проти жорстоких набігів татар. Були прийняті й руські норми права, назви посад і т.д. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством – багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою, у якій литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам – культурна й економічна. На чолі Литовсько-Руського князівства стояв великий князь, який зосереджував в своїх руках законодавчу, виконавчу, судову та військову владу.
У цей же час поширює свою експансію на українські землі Польща. Після тривалої боротьби у 1387 р. їй вдається остаточно захопити Галичину.
Буковина з 1359 р. входить до складу Молдавського князівства під назвою Шипинської землі, Закарпаття - у другій половині XIII ст.
- до складу Угорщини. Таким чином, на протязі ХIII-ХІV ст. українські землі були розчленовані і увійшли до складу різних держав. Почалася нова – польсько-литовська доба в історії України.
У 1385 р. у зв'язку з загостренням зовнішньо - і внутріполітичної ситуації (розбрат серед литовської верхівки, загроза з боку Тевтонського ордену) великий князь Ягайло вирішує об'єднатися з польськими феодалами, щоб зміцнити свою владу. У замку Крево (недалеко від Вільна) Ягайло і польські представники підписали акт про унію (союз), яка дістала назву Кревської. Згідно з нею Ягайло отримував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це до Польщі мали приєднати українські і білоруські землі, де вводилося католицтво, збройні сили об'єднувались, казна князівства мала використовуватись на потреби Польщі. Укладення унії допомогло стримати натиск Тевтонського ордену (в 1410 р. у Грюнвальдській битві німці були розгромлені), а також зміцнило становище польських феодалів, які почали захоплювати українські землі, насаджувати католицизм, посилювати визискування українського населення, полонізувати його.
Проте внаслідок прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишалася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала великому князю Вітовту (1392-1430 рр.). Литва починає тривале суперництво з Москвою за спадок Київської Русі (обидві держави претендували на об'єднання в своїх межах усієї Русі і Східної Європи). Виникла так звана «литовська альтернатива» розвитку Східної Європи, коли цей регіон міг опинитися під контролем Литви. Але у битві над р. Ворсклою у 1399 р. великий князь Литовський Вітовт зазнав поразки від татар, були вбиті десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства. Це значно обмежило можливості реалізації «литовської альтернативи».
Новим етапом польсько-литовських відносин стала Городельська унія. На сеймі в м. Городелі у 1413 р. було визнано існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя затверджувалось польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювались в правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських. Участь православних у державному управлінні обмежувалась.
Після смерті Вітовта литовські та руські феодали на сеймі у Вільно обрали великим князем литовським Свидригайла (брата Ягайла), відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав воєнні дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. У 1430-1431 рр. польське військо здобуло Кам’янець, Володимир-Волинський, взяло в облогу Луцьк. Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сигізмунд своїм привілеєм від 1432 р. зрівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сигізмундові остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників – руських князів. Свидригайло змушений був відмовитися від боротьби за великокнязівський престол. Під його владою залишилася тільки Волинь.
Руські князі не змирилися з поразкою. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем Казимиром Ягайловичем (1440-1492) були змушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Були відновлені Київське та Волинське удільні князівства і їм надано автономію. Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло.
Але поступки з боку Литви були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд вже на початку 50-х рр. XV ст. узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайло Волинське князівство припинило своє існування. У 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича також було ліквідоване Київське князівство. Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя.
Останньою спробою української знаті вибороти державні права в межах Литовсько-Руського князівства стало повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського. Воно було жорстко подавлено і після цього українське панство в Литві й Польщі вже обстоювало тільки свої станові й особисті інтереси.
У 1569 р. Польща і Литва підписують Люблінську унію, що було пов'язано з поразками Литви на першому етапі Лівонської війни (1558-1583 рр.) з Московською державою. Литва, яка опинилася на межі воєнної катастрофи змушена була об’єднатися з Польщею в єдину державу - Річ Посполиту(республіку), де встановлюють єдиний державний устрій (короля, який є великим князем литовським, обирають на спільному польсько-литовському сеймі), вводять єдину грошову систему, право (за польськими зразками), ведеться спільна зовнішня політика. Католицтво оголошують державною релігією. Литва у новій федеративній державі зберігала свій державний статус: окреме законодавство, судову систему, центральний і територіальний уряди, військо і фінанси, але вимушена була погодитись з територіальними поступками на користь Польщі. У складі Литви залишилися білоруські землі, а Польща приєднала українські, поділивши їх на 6 воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.
Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній та соціально-правовій системі нової держави, тому становище українців після унії різко погіршилося. Проте унія 1569 р. мала для України й деяке позитивне значення: знову більшість українських земель об'єдналася в межах однієї, хоч і ворожої українцям держави, що інтенсифікувало зв'язки між ними; прискорилася колонізація Подніпров'я.
Політична і релігійна ситуація в Україні загострилася в зв'язку з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків обчислення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів, Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже, населення Польщі розділилося: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до посилення соціального і релігійного гніту, оскільки польські пани забороняли українським селянам відзначати свята за старим стилем (напр. Різдво, Пасху) і змушували їх в ті дні працювати, що викликало досить різку опозицію.
Польща підтримала прагнення Ватикану покатоличити Україну. Навіть було передбачено перехідний період для обернення православних у католиків. Крім того, ряд православних єпископів прагнув зрівнятися в правах з привілейованим католицьким духовенством, а частина православних українських феодалів - зайняти "місце під сонцем" і у Речі Посполитій.
В результаті у 1596 р. у Бресті було підписано церковну унію. За цим актом замість православної церкви в Україні створювали уніатську (греко-католицьку). Уніати визнавали догмати (теорію) католицької церкви, своїм главою - папу римського, але обряди залишалися православними, а богослужіння велось церковнослов'янською мовою. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків, а уніатська шляхта діставала право займати державні посади.
Діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися уніатам, ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично відбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’я католицизму. Таким чином, для більшості населення висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою колонізації України і відмови від усталених традицій. Підписання унії призвело до загострення релігійної та національної боротьби. Проти неї виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527 – 1608 рр.), братства (громадські організації міщан, створені для захисту православної пастви). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.