Застосування

Система запобіжних заходів, підстави та порядок їх застосування

регулюються главою 18 розділу ІІ КПК України.

Запобіжні заходи –це частина заходів забезпечення кримінального

провадження, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного,

обвинуваченого через певне обмеження їхніх особистих прав.

В окремих джерелах зустрічаються і більш ширші визначення запобіжних

заходів. Наприклад, О.Г. Шило вважає, що запобіжні заходи − це різновид заходів

кримінально-процесуального примусу попереджувального характеру, які

застосовуються за наявності підстав і в порядку, встановленому законом,

уповноваженими на те органами та посадовими особами відносно підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання,

слідства і суду, перешкодити встановленню істини, продовжити злочинну

діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Запобіжні заходи є найбільш суворим видом кримінально-процесуального

примусу і застосовуються для забезпечення успішного здійснення досудового

провадження та судового розгляду кримінальних правопорушень.

Запобіжні заходи є різновидом превентивних заходів кримінально-

процесуального примусу, що полягають у позбавленні волі або обмеженні свободи

підозрюваного, обвинуваченого на певний період часу. Вони призначені для

врегулювання правових відносин, що виникають у сфері кримінального

судочинства, у всіх випадках, коли необхідно виключити для підозрюваного,

обвинуваченого можливість переховатися від органів досудового розслідування або

суду чи іншим чином зашкодити встановленню істини.

За своєю юридичною природою запобіжні заходи застосовуються тоді, коли

особа ще не визнана винною у скоєнні кримінального правопорушення, тобто згідно

із презумпцією невинуватості вона є невинуватою. Тому застосування запобіжних

заходів ні в якому разі не повинно розцінюватися як покарання, а є лише певними

обмеженнями особи, яка підозрюється чи обвинувачується у скоєнні кримінального

правопорушення.

Окрім ознак, притаманних усім заходам забезпечення кримінального

провадження, запобіжні заходи мають ще й такі:

– їх може бути застосовано тільки до певних суб’єктів кримінального процесу:

підозрюваного, обвинуваченого. На відміну від цього, заходи забезпечення

кримінального провадження можуть застосовуватися й щодо інших учасників

кримінального судочинства (свідка, потерпілого, особи, у володінні якої знаходяться

речі і документи щодо який винесено рішення про тимчасовий доступ до них);

– мають особистий (персональний) характер, бо обмежують особисті права

конкретного підозрюваного чи обвинуваченого;

– характеризуються специфічними підставами та метою застосування,

визначеними в ст.177 КПК;

– мають більший, порівняно з іншими заходами, ступінь примусу (пов’язані з

обмеженням конституційних прав особи).

Система запобіжних заходів визначена в ст. 176 КПК України, а саме:

1) особисте зобов'язання (ст. 179 КПК);

2) особиста порука (ст. 180 КПК);

3) застава (ст. 182 КПК);

4) домашній арешт (ст. 181 КПК);

5) затримання – тимчасовий запобіжний захід (ст.ст. 188−192, 207−213 КПК);

6) тримання під вартою (ст. 183 КПК).

В нормах Кримінального процесуального кодексу, які визначають особливі

порядки кримінального провадження (розділ ІV), визначені наступні запобіжні

заходи:

 до неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених може застосовуватися

передання їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які

виховуються в дитячій установі, − передання їх під нагляд адміністрації цієї

установи ( ч.1 ст. 493 КПК);

 до особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів

медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, можуть бути

застосовані судом такі запобіжні заходи:

− передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї з

обов'язковим лікарським наглядом;

− поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають її

небезпечну поведінку (ч.1 ст. 508 КПК).

Окрім цього, в розділі IХ КПК, який визначає порядок Міжнародного

співробітництва під час кримінального провадження, зустрічається термін

екстрадиційний арешт, що визначається як запобіжний захід у вигляді тримання

особи під вартою з метою забезпечення її видачі (екстрадиції) – п.9 ст. 541 КПК.

Наявність системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного

підходу до їх застосування в практиці кримінального провадження, що передбачає

взяття до уваги не лише обставин провадження, а й суворості запобіжного заходу.

Так, одні запобіжні заходи обмежують свободу обвинуваченого, створюють лише

психологічні перешкоди ухилення від обов’язків (особисте зобов'язання, особиста

порука), інші − частково або повністю позбавляють підозрюваного, обвинуваченого

фізичної можливості ухилитися від слідства та суду (тримання під вартою).

Вказаний перелік запобіжних заходів у кожному конкретному випадку

дозволяє індивідуалізувати його застосування враховуючи при цьому як інтереси

правосуддя, так і недопущення невиправданих обмежень прав і свобод

підозрюваного, обвинуваченого. При цьому, Кримінальний процесуальний кодекс в

окремих нормах конкретизує умови застосування певних запобіжних заходів. Так,

відповідно до ч.7 ст.194 КПК, до підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні

злочину, за який передбачено основне покарання у виді штрафу понад 3000

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (далі − НМДГ), може бути

застосовано запобіжний захід лише у вигляді застави або тримання під вартою.

Окрім цього, відповідно до ч.3 ст.176 КПК України слідчий суддя, суд

відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що

встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів

обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м'яких запобіжних

заходів, передбачених частиною не може запобігти доведеним під час розгляду

ризику або ризикам.

В ст. 183 КПК визначено, що тримання під вартою застосовується виключно у

разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе

запобігти ризикам, передбаченим в ст.177 КПК.

На відміну від КПК 1960 року, Кримінальний процесуальний кодекс 2012

року в ч. 3 ст.176 законодавчо визначив, що найбільш м'яким запобіжним заходом є

особисте зобов'язання, а найбільш суворим – тримання під вартою. Отже, за мірою

зростання суворості запобіжні заходи розташовуються таким чином: особисте

зобов'язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою.

Метою застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі є (ч.1 ст.

177 КПК):

1) забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на

нього процесуальних обов'язків;

2) запобігання спробам (звідси – запобіжні заходи):

− переховуватися від органів досудового розслідування та (або) суду;

− знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають

істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

− незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного,

обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

− перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

− вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне

правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Запобіжні заходи можуть застосовуватися лише за наявності підстав,

визначених в ч. 2 ст. 177 КПК, де передбачено, що підставою застосування

запобіжного заходу є:

1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального

правопорушення. Обґрунтованість підозри має підтверджуватися зібраними

достатніми даними, що вказують на наявність ознак кримінального

правопорушення;

2) наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду

вважати, що підозрюваний, обвинувачений може здійснити дії визначені у ч.1 ст.

177 КПК, а саме:

 буде ухилятися:

− від органів досудового розслідування та (або) суду. Наприклад,

підозрюваний, обвинувачений висловлював наміри виїхати за межі населеного

пункту, оголошувався його розшук у цьому провадженні чи він одержав

закордонний паспорт;

− від виконання покладених на нього процесуальних обов'язків;

 буде перешкоджати кримінальному провадженню шляхом:

− знищення, приховування, спотворення будь-якої речі чи документа, які

мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

− незаконного впливу на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного,

обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні.

Наприклад, схилятиме цих осіб до відмови давати показання чи буде погрожувати

експерту, спеціалісту з тією ж метою;

 продовжуватиме протиправну діяльність шляхом:

− вчинення інших кримінальних правопорушень;

− продовження здійснення кримінального правопорушення, у якому

підозрюється, обвинувачується. Про це, наприклад, може свідчити те, що

підозрюваний, обвинувачений раніше неодноразово засуджувався за вчинення

кримінального правопорушення.

Труднощі практичного характеру при обранні запобіжного заходу полягають у

тому, що доказування ризиків, за яких запобіжні заходи варто застосовувати, мають

прогностичний характер, тобто спрямовані у майбутнє, а тому повинні спиратися на

конкретні фактичні дані, які свідчать про обґрунтованість прийнятого рішення.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на необхідності

обґрунтування підстав обрання запобіжного заходу. Зокрема у Рішенні “Ткачов

проти України” від 13 грудня 2007 року, вказано, що повторювання формальних

підстав для взяття під варту, без будь-якої спроби продемонструвати, яким чином

вони застосовуються відносно справи заявника, не може бути розцінено як

“відповідні” та “достатні” підстави застосування запобіжного заходу.

Закон не зобов’язує обирати запобіжний захід кожному підозрюваному,

обвинуваченому. Відповідно до вимог ч.2 ст. 177 КПК, якщо немає достатніх

підстав для застосування запобіжного заходу, то слідчий, прокурор не мають права

ініціювати застосування запобіжного заходу.

При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності

вищенаведених ризиків, слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами

матеріалів зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі:

− вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим

кримінального правопорушення;

− тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання

підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у

вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується;

− вік та стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого;

− міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його

постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців;

− наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або

навчання;

− репутацію підозрюваного, обвинуваченого;

− майновий стан підозрюваного, обвинуваченого;

− наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;

− дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних

заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;

− наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального

правопорушення (ст.178 КПК).

Вказані обставини повинні ретельно аналізуватися при вирішенні питання про

тримання під вартою чи при застосуванні запобіжних заходів щодо неповнолітніх,

або осіб похилого віку, вагітних жінок, матерів, які мають малолітніх дітей чи

одиноких матерів тощо.

У юридичній літературі запропоновано декілька класифікацій запобіжних

заходів, які здійснюються за різними критеріями.

1) за видом примусу запобіжні заходи в літературі поділяють на:

− фізично-примусові запобіжні заходи − тримання під вартою, затримання,

домашній арешт. Ці заходи фізично обмежують особисту свободу підозрюваного,

обвинуваченого, ізолюючи його від суспільства. Характер правообмежень у даному

випадку обумовлює необхідність встановлення строку дії цих заходів;

− психолого-примусові запобіжні заходи пов’язані із застосуванням щодо

підозрюваного, обвинуваченого психічного впливу, який полягає у покладенні на

них певних обов'язків, пов’язаних із забезпеченням їх належної поведінки і

можливості застосування більш суворих запобіжних заходів у випадку їх

невиконання. До цієї групи належать усі інші запобіжні заходи.

2) залежно від форми досудового розслідування запобіжні заходи можна

поділяти на:

− заходи, що застосовуються під час досудового розслідування злочинів (у

формі досудового слідства) − можуть застосовуватися всі заходи забезпечення

кримінального провадження;

− заходи, що застосовуються під час досудового розслідування кримінальних

проступків (у формі дізнання) − не допускається застосування запобіжних заходів у

вигляді домашнього арешту, застави або тримання під вартою ( ст. 299 КПК).

3) залежно від поширеності дії на тих суб’єктів, щодо яких може бути

застосовано запобіжні заходи, вони поділяються на:

− загальні − ті що застосовуються до всіх суб’єктів кримінального

провадження (особисте зобов’язання, застава, домашній арешт тощо);

− спеціальні − ті що застосовуються до спеціальних суб’єктів − неповнолітніх,

обмежено осудних осіб (передання їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників,

адміністрації виховної дитячої установи, поміщення до психіатричного закладу в

умовах, що виключають небезпечну поведінку обмежено осудних осіб).