Лекція 6. Народні рухи та збройні конфлікти на території Україні 3 страница
Приєднання Західної України до СРСР було процесом складним і неоднозначним. З одного боку, переважна більшість українських етнічних земель були дійсно возз’єднані, але в межах Радянського Союзу – тоталітарної держави, в якій нищилися будь-які прояви громадянської свободи чи національної самобутності. Не дивлячись позитивні моменти, пов’язані з українізацією освіти, експропріацією маєтків польських землевласників, вкладанням коштів в розвиток промисловості , входження західних українців у новий для них світ радянських реалій призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть. Перестали існувати всі колишні українські партії, громадські і культурні установи, освіта поволі ставала українською за формою, але радянською за змістом, відбувалася насильницька колективізація, почалися репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву.
Прорахунки з тяжкими для народів Радянського Союзу наслідками мали місце й у військовому будівництві та розвитку Збройних Сил. І справа не тільки в репресіях, які буквально викосили найдосвідченіші кадри армії: за 3–4 роки перед війною було репресовано понад 44 тис. командирів, 1800 генералів. Разом з репресованими були відкинуті їх ідеї і вкрай необхідні нововведення.
Незважаючи на наявність достатньої кількості зброї, в тому числі й сучасної, Червона армія не була готова до війни – укріплення на старих західних кордонах були демонтовані, а будівництво нових залишилося незакінченим; неукомплектованість частин кваліфікованими кадрами; недомобілізованість армії – все це перетворило на мотлох, металобрухт величезну кількість озброєння, яке шляхом численних жертв народ дав армії напередодні війни.
Таким чином, головна причина непідготовленості Червоної армії до оборони країни полягала у нездатності сталінського режиму відчувати нагальні потреби країни, захищати особисті інтереси громадян та здійснювати комплексну й цілеспрямовану підготовку країни до ведення війни.
Агресія німецьких військ на територію СРСР розпочалася несподівано, без оголошення війни, вторгненням в Україну, Білорусь і Прибалтику на світанку 22 червня 1941 р. Мобільні угрупування «Північ», «Центр» і «Південь» німецької армії швидко просувалися на Ленінград, Москву, Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000км., глибина вторгнення на головних напрямках – 400-600км.
Група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Рундштадта була націлена на Україну. В ній нараховувалося 57 дивізій; 9 танкових та моторизованих, близько 1 тис. літаків.
Їм протистояли Південно-Західний фронт (командуючий М. Кирпонос) та Південний фронт (командуючий І. Тюлєнєв).
У смузі Київського особливого військового округу перевага сил була на боці радянських військ (у живій силі в 1,2 рази, у літаках у 2,5 рази, танках – у 5 разів).
З 23 по 30 червня 1941 р. відбулася найбільша танкова битва у районі м. Львова. На південь від Львова наступали союзники Німеччини – угорці на Станіслав та румуни на Могилів-Подільський та Одесу.
За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу – це 3/5 військ, що перебували у західних округах.
Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилось взяттю у найкоротші сроки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити свою воєнну економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. 18 серпня 1941 р. припиняється наступ на Москву і переорієнтовується вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України – «безпосереднє стратегічне завдання».
У середині липня 1941р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.
Оборона Києва тривала більше двох місяців (з 7 липня по 26 вересня). Під Уманню було ліквідовано фашистами дві армії. Після чого під Полтавою замкнулись у кільце броньовані німецькі «кліщі». У полон потрапило 660 тис. чол. З яких 60 тис. командирів.
Командуючий фронтом М. Кирпоніс, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули.
Оборона Одеси тривала 73 дні (з 4.08. по 16.10.1941р.), що мало велике стратегічне і політичне значення, вона приковувала 18 дивізій противника.
У грудні 1941р. під Москвою було розгромлено 38 дивізій фашистів, що зірвало план “Бліцкригу”, створивши умови для контрнаступу радянських військ.
На пропозицію Генерального штабу в березні 1942р. плану операції на весну і початок літа 1942р., головною ідеєю якого була активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім рішучий наступ. Сталін вимагав організації серії наступальних операцій на окремих напрямках. Що в кінцевому результаті загрожувало бідою.
4 липня 1942р. після 8-ми місячної оборони було втрачено м. Севастополь. Ворог втратив 300 тис. чол. А до цього німці захопили Керченський півострів.
Катастрофою завершився початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку (в полон потрапило 240 тис. червоноармійців).
Ці поразки різко змінили ситуацію на користь німців, які оволоділи стратегічною ініціативою, 28.06.42р. ними був розпочатий широкомаштабний наступ. 22.07.42р. після захоплення фашистами м.Свердловська Ворошиловоградської області, вся територія УРСР була остаточно окупована.
Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори були основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни.
Плани фашистів що до українських земель у воєнний період – матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій у повоєнний – одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.
Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України. На ній загарбники встановили "новий порядок". Окупаційна політика здійснювалась згідно плану "Ост". За цим планом Україна розглядалась як "лебенсраум" – життєвий простір для німецького народу. Призначенням України було постачання продуктів та сировини "новій Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що залишалась, перетворювалась на рабів. Першими піддягали знищенню євреї та цигани. Після завершення війни на захоплені землі передбачалось переселити 8-9 млн. німецьких колоніста.
Окупанти фактично ліквідували саме поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини. Західноукраїнські землі під назвою "дискрикт Галичина'' відійшли до генерал-губернаторства, створеного на території Польщі. Румунії були передані південні райони під назвою "Трансністрія". Решта території відносилась до рейхскомісаріату "Україна" на чолі з катом українського народу Е. Кохом та у відання воєнного командування (Прифронтова зона).
Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. З місцевого населення формувалась допоміжна поліція (250 тис. чол.) та найнижча ланка окупаційної адміністрації. Частина населення добровільно йшла на службу до окупантів (колабораціоністи).
Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори. Проводились масові розстріли військовополонених та мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині. У містах штучно створювався масовий голод. На українських землях окупантами було закатовано понад 5 млн. чол. мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2 млн. молоді. Жовтень 1941р. Україна пізнала свою першу Хатинь, село Обухівку було спалено, а населення розстріляне. І це сталося з 250 населеними пунктами України.
У величезних масштабах відбувалось економічне пограбування України. До березня 1943 р. в Німеччину було вивезено близько 6 млн. тонн пшениці, 1,4 млн. тонн картоплі, 3 млн. голів худоби, тисячі тонн масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування заводів і фабрик, рухомий склад залізниць, сировина, матеріали і навіть чорнозем та фруктові дерева.
Жорстокий окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба.
Антифашистський рух опору в України включав:
– радянське комуністичне підпілля та партизанський рух;
– український самостійницький підпільний та партизанський рухи;
– польський рух опору.
Партизанський рух на окупованій території пройшов такі етапи розвитку:
1 етап – “зародження і становлення” – до кінця 1942р.
2 етап – “стабілізація” – до середини 1943р.
3 етап – “активних наступальних дій” – до цілковитого розгрому німців.
Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.
У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на його територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли .лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.
В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.
Відомими командирами радянських партизанів стали С.Ковпак. О.Федоров, М.Наумов. Зокрема, партизанські з'єднання С.Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора.
В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія'' діяла в міси Краснодоні. До її штабу входили І.Туркенич, О.Кошовий, І.Земнухов, В.Третякевич. С.Тюленін, Л.Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.
У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія – УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30-40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б)проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.
У 1944 р, в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ – керували комуністи. Стосунки між радянським, українськім і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між радянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Великої Вітчизняної війни увібрав боротьбу як проти нацистсько-фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Головними наслідками діяльності руху Опору в Україні були:
1. Знищення великої кількості живої сили та техніки противника на окупованих територіях;
2. Піднесення національної свідомості та патріотизму українського населення.
Під час Сталінградської битви (17.07.1942 – 2.02.1943 рр.) Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. чол. (1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті). Ця битва стала не тільки початком корінного перелому в II світовій війні, а й початком визволення території України.
Першим населеним пунктом визволеним від німецьких військ 18.12.1942р. було с. Півнівка Міловського району Луганської області.
Успішний наступ Червоної армії продовжувався аж до лютого 1943р. Завдяки операції “Зірка” радянські війська оволоділи Харковом (16 лютого), визволили значну територію Донбасу і Харківщини. Але після 16 лютого стратегічну ініціативу було втрачено, фашисти створили дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій вдарили у фланги і тил радянських військ під командуванням Попова. 16 березня м. Харків знову було захоплено фашистами.
З квітня по липень 1943р. на фронтах панувало відносне затишшя.
Влітку 1943р. Німеччина вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Курська битва розпочалася 5.07.1943р. і тривала майже 2 місяці. У ній взяло участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів ворог втратив понад 500 тис. солдатів, 3 тис. гармат, 1.2 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно було вирвана з рук фашистів.
Розвиваючи успіх війська Південно-Західного фронту (командир Р.Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк (8.09.) і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська.
Війська Південного фронту (Ф.Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя.
Війська Воронезького фронту (м. Ватутін) визволили Суми та вийшли до р.Дніпра в районі Переяслава – Хмельницького.
Наприкінці вересня 1943р. Червона армія вже контролювала 700 км. лівого берега р.Дніпра. У жовтні почалися завершальні бої по розгрому нацистів на Лівобережжі.20 жовтня 1943р. Воронезький, Степовий, Південно – Західний і Південний фронти були перейменовані на 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти.
У перші дні листопада розпочалися вирішальні бої за м. Київ. Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги здійснені у ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх хто одержав це звання у ході війни).
Перемога у битві за Київ стала завершенням корінного перелому в II Світовій і Великій Вітчизняній війнах.
Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлено працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцнення обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Вони становили майже половину всіх потужностей, введених у дію у східних районах СРСР.
У січні 1944р. майже 2,3-мільйонна Червона Армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою у січні-лютому під Корсунь-Шевченківськім (німці втратили 55 тис. солдат).
25.03.1944р. війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.
1-й Український фронт розгромив німецькі війська у районі Тернополя і Кам’янця – Подільського 8 квітня вийшли на кордон з Чехословаччиною.
Квітень – травень 1944р. проведено Кримську операцію, в результаті якої 12.05.1944р. Крим був повністю очищений від гітлерівців.
Влітку 1944р. становище Німеччини значно погіршилось. 6 червня 1944р. американо-англійські війська відкрили 2-й фронт у Європі який відтягнув 60 німецьких дивізій.
В липні на Західній Україні в районі Брод в оточення потрапило 8 німецьких дивізій, серед них була й дивізія СС “Галичина”. До кінця липня їх було знищено.
З 20 по 29 серпня війська 2-го та 3-го Українських фронтів провели Яссо-Кишинівську операцію, в результаті якої було звільнено Молдавію та Ізмаїльську область України.
Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах – с. Лавочне Дрогобицької області – визволили 8 жовтня 1944р. Офіційним днем визволення України вважається 14.10.1944р. коли відбулося офіційне засідання у Києві. Закарпатську Україну остаточно було визволено військовими 4-го Українського фронту 28.10.1944р. 8.05.1945р. капітулювала Німеччина, а 2.09.1945р. – Японія. Друга світова війна закінчилася.
Внесок України у Перемогу. 9 травня 1945р. – день Перемоги народів колишнього Радянського Союзу над нацистською Німеччиною. Цей день до сьогодні є одним з найбільших свят в Україні.
Україна стоїть на першому місці по абсолютній кількості загиблих в роки війни і на другому (після Польщі) по процентному співвідношенні між числом загиблих і тими, хто вижив. Загальна кількість загиблих жителів України – 8 млн. осіб, або 16,7% довоєнного населення України. Всі втрати становлять 14,5 млн. чол.
В лавах радянської армії воювало більше 7 млн. громадян України, загинуло понад 3 млн. ОУН втратило 18 – 20 тис. членів, УПА – близько 57 тис.
На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу, та понад 28 тис. сіл України (понад 250 із яких врятовано), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Без даху над головою залишилося 10 млн. осіб. В Україні залишилось лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств.
Прямі матеріальні збитки господарству становили 285 млрд. крб. Ця сума в п’ятеро перевищувала асигнування УРСР протягом усіх 3-ох довоєнних п’ятирічок. Загальна же сума втрат, яких зазнали населення і господарство України, становила 1,2 трлн. крб.
2072 українця стали Героями Радянського Союзу, 32 – двічі Героями, а льотчик У. Кожедуб – тричі Героєм. Багато представників української землі стали і повними кавалерами ордену Слави. З 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.
З 15 фронтів, що діяли в період війни, більше ніж половину очолювали генерали – українці за походженнями (А, Єрьоменко, С, Тимошенко, Р, Малиновський, М Ватутін, І. Черняхівський, П. Рибалко, К. Москаленко та ін.).
120 тис. українців воювали в арміяї Антигітлерівської коаліції (США, Канади, франції, Польщі, Чехословаччини).
В тилу німецьких військ, на території України діяли понад 50 тис. партизанів, близь 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації, збройні загони українських націоналістів. Великим був внесок України у створення матеріально-технічної бази перемоги над Німеччиною
“Все для фронту, все для перемоги” – це гасло в роки війни визначало зміст життя і діяльності всього населення України. Вже через тиждень після початку війни всі підприємства було переведено на виконання замовлень фронту. Працювати довелося в прифронтових умовах – під бомбардуваннями і обстрілами.
Перехід народного господарства на воєнний лад вимагав евакуації в тилові райони країни найбільш цінного майна, а також кваліфікованих фахівців, діячів науки і культури. Керувала евакуацією комісія, яку очолював заступник голови РНК УРСР Д. Жила. Всього з України було евакуйоване обладнання більш ніж 550 великих підприємств 30 галузей промисловості (1/3 всіх заводів і фабрик, евакуйованих з районів СРСР, що були охоплені війною).
Харківський танковий завод свою першу продукцію в евакуації випустив вже в грудні 1941р., всього за період війни завод випустив більш ніж 35 тис. танків.
Працювали люди в три зміни. В складних умовах збирався врожай. Темпи збирання врожаю в тилових районах, не зважаючи на те що не полях працювали жінки, діти і старі люди, в два три рази перевищували довоєнні.
Визначальний внесок у перемогу над ворогом внесли вчені України. Група вчених на чолі з Е. Патоном розробила метод дугової автоматичної електрозварки корпусів танків Т – 34. Винайдено нові методи плавки броньової сталі (І. Доброхотов). Вчені модернізували зброю і військову техніку. Інститут клінічної хірургії під керівництвом О, Богомольця розробив ефективні методи лікування інфекційних захворювань.
Відомі поети і письменники України (А, Малишко, П, Тичина, М, Рильський, В, Сюсюра) піднімали патріотичний дух народу.
Україна зробила вагомий внесок у перемогу над ворогом, і нам є чим пишатися. На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно Києву, Одесі, Керчі і Севастополю.
Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистської Німеччини. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення у суспільному житті України. З одного боку – це не вигойні рани та гігантські збитки, пов’язані з чисельними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого – з війною пов’язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.
8. Народні рухи та збройні конфлікти за часів незалежності України
А) Революція Гідності
Першопричинами Революції Гідності були: узалежнення України від Росії, бажання ліквідувати корупційну систему та відкрити можливості для розвитку країни.
21 листопада 2013 р. декілька журналістів вийшли на майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих приєднатися. Того дня тут зібралося півтори тисячі осіб – переважно журналісти та молодь. Першими до Євромайдану долучилися студенти. Спочатку протестувальники вимагали лише підписання Угоди з ЄС, тому акцію було названо «Євромайданом». Згодом протест підтримала опозиція. Перший мітинг на Європейській площі у центрі столиці виявився найбільш масовим за останні кілька років — понад 100 тисяч учасників.
Хоча Євромайдан не було заборонено судом, за кілька днів уночі загони міліції «Беркут» напали на студентів, що ночували на майдані Незалежності. Молодих людей били кийками, переслідували на вулицях. Було поранено майже сто осіб. Частина євромайданівців знайшли прихисток у Михайлівському монастирі.
Країна була шокована небаченою в Україні брутальністю побиття й тим, що жертвами стала переважно молодь. Вже за день у мітингу протесту в Києві взяли участь від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб. Люди вимагали відставки силових міністрів і розслідування побиття студентів.
Влада мала перевагу завдяки силовим структурам і була зацікавлена, аби перевести протест у насильницьку форму, щоб зменшити його масовість, залякати людей та виправдати репресії. Увечері кількадесят осіб імітували напад на охорону Адміністрації Президента, а згодом розчинилися у натовпі та серед самих правоохоронців. У відповідь спеціальні силові підрозділи жорстоко побили та заарештували багатьох непричетних мітингувальників.
Попри це майдан Незалежності став центром мирного опору. Безпосередньо у наметах мешкали люди, що з’їжджалися зі всієї країни. Вони вимагали покарання винних у побиттях та відновлення європейського шляху України. Після того, як стало зрозуміло, що за нападами на мирних громадян стоїть Янукович та його міністри, з’явилася вимога відставки уряду та президента. Майже всі найбільш відомі та авторитетні в країні митці, вчені, громадські діячі зі сцени Майдану підтримали прагнення громадян. Режим виявився ізольованим від власного суспільства.
У центрі столиці утворилася подоба знаменитої Запорозької Січі. На Майдані було заборонено спиртні напої, а їжу та лікування безкоштовно всім надавали волонтери. Мільйони людей по всій країні жертвували гроші та необхідні речі для мітингарів. Упродовж місяців протестувальники не вчинили на Майдані жодних правопорушень, попри те, що через нього за цей час пройшло кілька мільйонів людей.
Починаючи з 8 грудня, країною поширився «ленінопад» — повалення пам’ятників Леніну, що сприймалося як прощання з диктатурою та імперією.
Практично одразу влада перейшла до індивідуального терору як у столиці, так і в регіонах. Активістів били, заарештовували, звільняли роботи.
У нападах на протестувальників брали участь «тітушки» — наймані бандити, названі так за прізвищем одного з нападників на журналістів.
Свої Майдани утворилися в усіх областях України. Проте вихід на протести в регіонах часто потребував ще більшого героїзму, ніж у столиці.
Проти влади організувався Автомайдан — колони активістів-протестувальників на власних автомобілях пікетували приміщення судів та прокуратур, навідувалися до резиденції Януковича у Межигір’ї, пікетували маєтки прибічників режиму, відвозили поранених та доставляли допомогу на Майдан.
Натомість влада вирішила створити подобу Євромайдану — «Антимайдан», аби імітувати широку громадську підтримку уряду. Підтримки, яку мав режим Януковича у суспільстві, було замало для того, щоб його захищали безкоштовно. Влада звозила громадян на «Антимайдан» за гроші або під примусом. Міліція та організатори часто забороняли учасникам «Антимайдану» вільно виходити в місто.
Росія побачила в Євромайдані загрозу для режиму Януковича, здатну зірвати плани Кремля з остаточного підкорення України. Крім того, російське керівництво боялося, що приклад українців у боротьбі за свободу і проти корупції виявиться привабливим для самих росіян. Кремль вирішив пов’язати виділення кредиту для режиму Януковича зі знищенням Майдану.
На зустрічі із західними дипломатами Янукович заявив, що влада не застосовуватиме силу проти мирних зібрань. Однак у ніч на 11 грудня 2013 р. силові підрозділи з трьох сторін почали штурм Євромайдану. Дзвони Михайлівського собору кликали киян на допомогу. Тієї ночі багато автомобілістів та таксистів безкоштовно підвозили мешканців столиці на Майдан. Лише вранці напад було відбито.
Після спроб штурму Майдан став перетворюватися на своєрідну фортецю, оточену барикадами.
Тим часом влада стягнула до Києва тисячі «тітушок», які з метою дестабілізації та виправдання репресій підпалювали автомобілі, знищували майно, жорстоко били перехожих. У січні 2014 р. у столиці втричі зросла кількість підпалів, пограбувань і викрадень автомобілів. Міліція практично не розслідувала ці злочини. У відповідь кияни почали створювати загони для патрулювання міста і захисту майна. Упійманих «тітушок» змушували привселюдно каятися у вчинених злочинах.
Як відомо, у багатьох країнах протестувальники нерідко громлять вітрини, грабують магазини, а влада перешкоджає цьому. У Києві тієї зими все було навпаки — влада сама організовувала напади на законослухняних громадян та їхнє майно.
Для оборони від нападів міліції та «тітушок» було створено Самооборону Майдану з числа добровольців. Її склад невдовзі збільшився до близько 40 сотень, чисельністю до 150 осіб у кожній. Кожна з них мала різні види діяльності — від господарчої до медичної. Одна із сотень складалася із ветеранів війни в Афганістані, до іншої належали лише жінки. Більшість сотень займалася власне захистом Майдану та охороною порядку.
Таким чином, завдяки Євромайдану в суспільстві зникав страх, режим же шукав засобів відновити його.
16 січня 2014 р. влада ухвалила так звані «диктаторські закони», названі ще «розстрільними». Каральні приписи цих законів були списані з російського законодавства, але зроблені ще суворішими.
Було запроваджено арешт за організацію мітингу; тюремне ув’язнення до 2 років за груповий протест, ув’язнення за носіння захисного шолома, за встановлення намету; арешт до 15 діб за благодійну допомогу протестувальникам. За блокування маєтків можновладців встановлювалося ув’язнення терміном до 6 років.
Виготовлення та розповсюдження екстремістських, на думку влади, матеріалів у ЗМІ чи Інтернеті мало каратися ув’язненням на строк до 3 років. Причому під «екстремістську» можна було підвести будь-яку громадсько-політичну чи правозахисну діяльність. Режим Януковича ухвалив рішення роздавати бойову зброю не лише працівникам міліції, суддям, прокурорам, але і їхнім родичам.
Оскільки у Верховній Раді не було достатньої кількості голосів за ці «диктаторські закони», то голосування депутатів сфальшували. І хоча Конституція України забороняє звуження існуючих прав та свобод людини, Янукович все ж їх підписав, чим лише активізував хвилю протесту.
19 січня протестувальники рушили до Верховної Ради вимагати скасування законів. Проте вулиця М. Грушевського, що вела до парламенту, яка доти була вільною для проходу, виявилася заблокованою бійцями «Беркуту» та Внутрішніх військ. Силовики застосували до мітингарів травматичну зброю, світло-шумові й травматичні гранати, водомети тощо.
Із усього міста почали звозити шини до вулиці Грушевського, аби майданівці могли димом від підпалених шин захиститися від прицільних пострілів з боку «Беркуту». Подекуди мешканці столиці, та навіть діти, котили шини прямо вулицями. У результаті стрілянини пластиковими кулями по натовпу десятки людей втратили зір, сотні зазнали інших поранень.
Окрім того, влада почала обшуки автомобілів. Водії, у автівках яких міліція знаходила шини, потрапляли за ґрати.