Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 2 страница

Одночасно із формуванням шляхетського стану проходить процес формування стану міщан. Якщо у добу Київської Русі місто було підвалиною всього суспільного і політичного життя, то у період Литовської та Польської держав місто занепадає, центральне місце посідають магнати і шляхта, що мешкали у сільській місцевості, власне їх маєтки стають центрами економічного життя.

Спочатку почали занепадати міста в Галицько-Волинській державі, де раніше, ніж в інших регіонах України, зростає велика земельна власність. Тому князі вдаються до заселен­ня міст німецькими колоністами. Значні німецькі колонії з'явилися в Галичі, Холмі, Львові, Володимир-Волинському. Цим містам надавали право самоврядування у формі магдебурзького права. Такий же процес відбувався і в добу існування Литовсько-Руської держави.

Великі литовські князі уже з кінця XIV ст. починають на­давати українським містам право самоврядування. У 1374 р. за Магдебурзьким правом почало жити місто Кам'янець на Поділлі, а потім цілий ряд українських міст дістав таке пра­во. Зокрема, в кінці XV ст. одержав Магдебурзьке право Київ, а у XVII ст. — Крем'янець і Луцьк. Одержання містами пра­ва самоврядування перетворювало їх жителів на окремий замкнутий, корпоративний стан.

Усі міщани об'єднувалися в цехи: купців, ремісників, лікарів, аптекарів, музикантів, співаків та інші. Цех був само­врядною громадою з власним статутом, судом і виборним майстром на чолі. Головні питання цеху обговорювались і вирішувались зборами членів цеху. Цеховим майстрам підпо­рядковувалися підмайстри та учні. Щоб перейти із категорії учнів до підмайстрів, а із підмайстрів до майстрів необхідно було скласти іспит, але досягти цього було складно.

Кожен цех мав свій статут і цехове керівництво пильно стежило за його дотриманням. Винних у порушенні статуту цеху суворо карали, могли, навіть, виключити з цеху. Ко­жен цех мав своє свято, свого захисника, ікони, прапори.

Позитивним фактором цехової організації була висока якість продукції, яку виробляли, а також можливість спільно долати конкуренцію з боку виробників магнатських і шля­хетських господарств. У той же час цехова організація рег­ламентувала усе виробництво, не допускала можливості швидкого переходу із однієї категорії населення цеху в іншу, у цілому стримувала розвиток продуктивних сил.

За Магдебурзьким правом в українських землях на чолі міст стояли бургомістр і ратмани, які завідували міськими доходами і витратами. Бургомістр виконував свої обов'язки тільки один місяць, а потім вони переходили до ратманів, починаючи з старшого. Існувала лава з лавниками — судова колегія, яку очолював війт. Виконавчими органами був пи­сар та шафарі.

Необхідно зазначити, що користуватися Магдебурзьким правом у містах могли тільки римо-католики, а оскільки українське населення було у переважній більшості право­славної віри, то воно було усунене від участі в органах само­врядування міст. У Львові, наприклад, православні українці не мали права не тільки брати участь в органах самовряду­вання, а й жити у різних частинах міста. Вони усі мешкали на одній, так званій Руській вулиці міста. Так само було і в Дрогобичі, Перемишлі, Кам'янці та інших містах України. Усіма правами користувалися поляки та німці, частково були наділені певними правами євреї та вірмени, а усі міщани-українці позбавлялися права брати участь у житті міста за Магдебурзьким правом.

Основну масу населення становили селяни, правове ста­новище яких еволюціонувало разом із правовим станови­щем шляхти, але було його антиподом: чим більше здобува­ла прав та багатства шляхта, тим більше втрачало їх і зубожіло селянство. Цей процес завершується після Люблінської унії закріпаченням усіх селян, що було юридично оформле­но третім Литовським статутом.

У добу Київської Русі українське селянство складалося із вільних смердів, напіввільних закупів та невільних рабів. У подальшому цей правовий розподіл зникає. Раби наближа­ються у своєму становищі до становища смердів, але селян­ство, як клас у цілому, попадає у залежність до шляхти і у всій своїй масі наближається до становища колишніх рабів.

У литовську добу вільні селяни мали свої власні землі, гос­подарства. У залежності від характеру повинностей вони діли­лися на різні категорії: а) тяглі селяни, 2) чиншові або дан­ники і 3) слуги путні.

Тяглі селяни — це ті, що сиділи на землі пана, обробляли її своєю худобою (тяглом). Спочатку тяглі селяни працюва­ли на землі пана 8—10 днів на рік, а у подальшому — 2—4 дні на тиждень. Окрім того, що тяглові селяни працювали на землі пана, вони ще й платили податки, які на Україні мали назву «подимщина», а грошовий податок, який збира­ла держава, називався «серебрщина».

Пани платили з населення державі податок, так звану «стацію», натурою: худобою, медом, сіном, збіжжям і т.д. З пе-реданням панам права на селян, вони щороку збирали «стадії»: курей, гусей, качок, яйця тощо. Селяни відбували ще й особисту службу: ремонтували дороги, мости, несли особисту службу на панському дворі. Залежність селян від панів не обмежувалася виконанням повинностей. З 1457 р. усі пани одержали право юрисдикції над селянами, що ста­ло ще одним джерелом прибутків панів.

Селяни чиншові або данники платили натурою певну да­нину з свого господарства: медом, збіжжям, шкірою тощо. Обсяг натурального податку залежав від кількості землі, яку селянин мав у своїй власності. Окрім того, селяни-данники повинні були надавати харчі князеві та тим, хто його супро­воджує, під час їхнього переїзду по їх землях. З розвитком шляхетського господарства селяни-данники поволі зника­ють, і вже третій Литовський статут їх майже не знає.

Слуги путні — це селяни, які відбували певну службу, що була пов'язана із охороною кордонів або фортець. Ці селяни об'єднувалися у сотні, якими керував сотник. До цієї кате­горії селян відносилися і сільські ремісники: ковалі, колес­ники, бондарі, мельники, конюхи, діхтярі, бортники, ри­балки. Селян цієї категорії особливо було багато у півден­них регіонах Київщини, Сіверщини та Брацлавщини.

Усі селяни об'єднувалися у сільські громади, на чолі якої стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту і громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Староста разом з «добрими людьми» чинив суд на сходці, так званій копі, тому й суд називався копним. Громада несла відповідальність за вчасну сплату податків та видання злочинців.

Переважним типом селянського господарства були так звані дворища, що об'єднували декілька господарств споріднених родин. Усі такі дворища мали голову, який був його офіцій­ним представником. На Київщині дворища називалися ху­торами. Дворище (хутір) було одиницею оподаткування. Кілька дворищ об'єднувалося в село, а декілька сіл станови­ли волость.

За кількістю землі, якою володіли дворища, вони різнили­ся. З XVI ст. селянську землю починають вважати власністю держави або панів. У судах частішають випадки заперечити право селян продавати землі. У 1528 році було проведено земельну реформу, за якою встановлювався розмір земель­ного володіння селян. У відповідності із «Статутом на волоки» точно встановлювався земельний наділ — «волока» — 19,5 десятин. Кожне селянське господарство одержувало одну волоку, з якої мало платити певний чинш натурою та грішми, а окрім того, ще й відбувати панщину.

«Статут на волоки» значно обмежив право переходу селян від одного поміщика до іншого. Початок селянському закрі­паченню було покладено «Статутом на волоки Господаря його милості в усьому великому княжінні литовськім» від 1557 р. Селянин міг піти від пана лише за умови, коли він посадить на землю когось іншого. Селянин мав відбувати панщину два дні на тиждень.

Встановлення кріпосної залежності селянина ліквідувало громадську організацію, чим було зламано зв'язок членів сільської громади. Окрім того, вся земля вважалася власністю шляхти або церкви. Панщина у XVII ст. зросла до 200 днів на рік. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що його не можна було продати без землі і не можна було безкарно вбити.

Погіршення загального становища селян викликало різні форми протестів: втечі та повстання. Втечі селян набувають широкого розповсюдження після Люблінської унії, а се­лянські повстання проходять, починаючи з XV ст. У XVI ст. кількість повстань збільшується.

У XIV ст. в Україні з'являються козаки. їх поява була результатом особливих умов життя українців у степу, по сусід­ству з татарським Кримом. Процес виникнення і формуван­ня стану козаків був досить довгим. Енергійні, сміливі люди вирушали в степ на полювання, рибалку, для збирання меду диких бджіл. Ці люди поступово об'єднувалися у групи і спільно полювали, а у разі необхідності нападали на татар, відбиваючи в них «ясир». Походили ці люди із селян, бояр, міщан. З часом вони стають постійними захисниками Ук­раїни. У 1520 р. Великий князь вперше навербував козаків для військової служби. У 1572 р. було складено «реєстр» (спи­сок) з 300 козаків, які підлягали коронному гетьманові і які за свою службу одержували платню. Так з'являється реєст­рове козацтво, кількість якого постійно збільшувалася.

Основну масу козаків становили нереєстрові, так звані низові козаки, які у XVI ст. створили на Запоріжжі військо­ву організацію, яка існувала декілька століть. Козацька маса жила у військовому таборі і мала 38 куренів, на чолі яких стояли отамани. Вже у XVI ст. серед козаків почалася май­нова диференціація: з'являються заможні козаки та бідні. Ті, що мали сім'ї, називалися городовими козаками. Вони мали свої господарства і мешкали головним чином на Київ­щині, Брацлавщині та Барщині.

Отже, у литовсько-руську добу населення України поділя­лося на різні стани, правове становище яких було неоднако­вим. Проте, як уже зазначалося, українці не були представ­лені у вищих станах суспільства. Польська колонізація зни­щує у XVI ст. українську шляхту в Галичині, на Поділлі, в Белзькій, Холмській та Підляській землях. У XVI ст. не за­лишилося жодного заможного українського роду і на Київщині та Брацлавщині. Трагедією такого процесу полонізації України було те, що у свідомість широких мас народу твердо входить насаджуване поняття вищості польської мови, куль­тури, католицької віри і нижчості української мови, культу­ри, православної віри. Польська шляхта систематично підкреслювала своє презирство до українського народу, вжи­ваючи термін «хлопи», а звідси і хлопська мова, хлопська віра.

Суспільний і державний устрій Великого князівства Ли­товського визначав судову систему держави. З кінця XIV ст. в литовсько-руській державі існували різні судові установи. Найвищою судовою установою був суд Великого князя. Якщо князь через велику кількість справ не міг особисто брати участь у суді, тоді він доручав судочинство одній якійсь до­віреній особі. Поруч із судом князя існував і суд Ради, але він не розгорнувся у судову установу. З кінця XIV ст. судові функції виконують намісники, а потім воєводи та старости. Нижче стояли суди державця-намісника, але шляхта не підпа­дала під їх юрисдикцію.

Привілеєм 1457 р. та Судебником 1468 р. було узаконено і встановлено компетенцію панських судів. У відповідності із зазначеними актами пан-шляхтич одноособово вершив суд над селянами.

Серед українського населення Литовської держави існував ще й народний суд, відомий під назвою копного. Коли хтось ставав об'єктом злочину або був свідком вчинення злочину, той скликав копу, тобто сходку дієздатних селян, на якій велося слідство і чинився суд. Юрисдикція копного суду поширювалася майже на всі цивільні і кримінальні справи жителів. До копного суду могли звертатися представники усіх станів населення.

^У середині XVI ст. було проведено судову реформу. На Більському сеймі 1564 р. було позбавлено права юрисдикції магнатів та шляхту. Великий князь створив земські та гродські суди. В Галичині, яка була поділена на воєводства, що скла­далися із земель, ще у 1434 р. у кожній землі було створено свій виборний земський суд, а у містах — гродські суди.

За статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на 30 судових повітів. У кожному повітовому місті були три судові установи: земські, гродські і підкоморні суди.

Земські суди обиралися шляхтою у складі судді, підсудка та писаря. Засідали вони тричі на рік по два тижні і розгля­дали усі справи, що стосувалися шляхетських маєтностей.

У гродському суді справу розглядав одноособово намісник, староста або воєвода. Гродські суди розглядали кримінальні справи шляхти, міщан і селян. Апелювати на рішення гродсь-кого суду можна було до Великого князя.

Підкоморний суд розглядав справи про спори за землю, за межі. Суддя-підкоморний призначався Великим князем, він мав заступника-коморника.

У містах з Магдебурзьким правом судові справи розгляда­ла судова колегія, яка складалася з війта і лавників. їх юрис­дикція поширювалася тільки на міщан.

У державних судах серед судових чиновників чільне місце посідав возний. Він мав при свідках вручати виклик до суду або «прибивати його на дверях»; якщо хтось не з'являвся, то він застосовував примус, він же виконував рішення суду.

У земському суді провадилися нотаріальні посвідчення стосовно заповіту, купівлі-продажу маєтку, посагу, шлюбу, розлучення тощо. У цьому ж суді реєструвалися різноманітні скарги: про наїзд (захоплення або розорення маєтності од­ним шляхтичем іншого), про розбій, різні протести (наприк­лад, протест православної частини Берестейського Собору на введення церковної унії).

Джерелом права в українських землях литовсько-руської доби були звичаї, міждержавні договори, привілейні грамо­ти, земські статути та збірники законів.

У період існування Великого князівства Литовського на землях України до кінця XV ст. діяло старе українське зви­чаєве право. Проголосивши принцип «старовини не чіпати, а нового не вводити», великі литовські князі не лише підтвер­дили на українських землях дію звичаєвого права, але й спри­яли його розвиткові.

Міждержавні договори — це договори Великого князів­ства Литовського з Московським князівством, з Новгородсь­кою і Псковською землями, з Пруським і Лівонським орде­нами. Чільне місце серед договорів належить договорам Литовського князівства з Польщею (Кревська унія 1385 p., що встановлювала персональну унію Литви з Польщею; Люблінська унія 1569 p., що встановила реальну унію двох держав).

Привілейні грамоти, що видавалися з кінця XIV до сере­дини XVI ст., були різноманітні за змістом. Вони стосува­лися лише окремих осіб або станів населення. Привілейні грамоти підривали обов'язковість дії звичаєвого права. Та­кими грамотами князь надавав окремим особам або містам привілеї або імунітети, звільняючи їх від юрисдикції дер­жавного суду, адміністрації, податків або ж наділяючи їх певними правами: правом юрисдикції, стягнення податків тощо. Існували грамоти загального характеру, які свідчать про переростання приватних привілеїв у загальні станові привілеї.

Земські статути — це законодавчі акти, що видавалися Ве­ликим князем і стосувалися усіх станів населення тієї або іншої землі. До нас дійшло 13 грамот. Найдавніша з них грамота Ягайла першої третини XV ст. Луцькій землі, якою були надані рівні права для усіх жителів незалежно від віри. Грамоти, як правило, видавалися тоді, коли наступали якісь значні зміни у тій або іншій землі, наприклад, усувався уділь­ний князь і призначався намісник.

Збірники законів з'явилися, коли виникла потреба коди­фікувати законодавство для зручнішого його використання в суді. Відомий Судебник Великого князя Казимира І468 p. стосується маєткових прав, порушення меж, наїздів, краді­жок та панського суду над селянами. Джерелом Судебника була «Руська Правда», але покарання за злочинами були су­ворішими.

Литовський статут у трьох редакціях 1529, 1568 та 1588 років виник тоді, коли на політичну арену виходить шляхта, яка намагається підірвати владу магнатів. Якщо перша ре­дакція Литовського статуту захищає права магнатів і узако­нює права селян, то друга редакція — збільшує права шлях­ти і обмежує права селян, третя редакція Литовського стату­ту юридично оформляє панівне становище шляхти і закрі­пачує селян, в ній майже нічого не говориться про права міщан і духовенства.

Литовський статут у третій редакції за своїм техніко-юридичним рівнем стояв значно вище від багатьох тогочасних західноєвропейських кодексів. Він діяв в Україні протягом декількох століть, аж до кінця першої чверті XIX ст.

Розглянемо окремі галузі права доби Литовсько-Руської держави. Як уже зазначалося, жінка у добу Київської Русі посідала досить високе становище. Правове становище жінки у литовсько-руську добу майже не зазнало змін. Головне місце під час одруження належало не церкві, а договору, яким встановлювався розмір посагу нареченої та віно нареченого. За звичаєвим правом віно було удвоє більшим, ніж посаг.

Шлюби бралися тільки за згодою молодих. Якщо шлюб виявлявся невдалим, то не було проблеми розлучитися і взяти новий шлюб. При розлученні забезпечувалися матеріальні інтереси дітей. Таким чином, шлюб набував значення дого­вору і таємності, коли молоді вінчалися у церкві. Про под­ружню рівноправність свідчить присяга, яку складали мо­лоді під час церковного вінчання.

У матеріальному відношенні жінка залишалася незалежною: якщо посаг ставав власністю подружжя, то віно — тільки влас­ністю дружини, яким вона могла вільно розпоряджатися. Рівноправність жінки з чоловіком підтверджується її участю у різноманітних справах: вона могла управляти господарством, стояти на чолі війська, чинити наїзди (набіги) на сусідів тощо.

Можна сказати, що сімейно-шлюбне право було найроз­виненішим інститутом тодішнього цивільного права.

Інститут права власності включав різноманітні об'єкти: землю, будівлі та різні рухомі речі. Існувало великокнязівсь­ке, магнатське, шляхетське, церковне та селянське землево­лодіння. Вільно розпоряджатися можна було родовою, вис­луженою або купленою земельною власністю. Право воло­діння землею могло трансформуватися у право власності. Литовський статут встановлював строк позовної давності стосовно земельного володіння у 10 років.

Купленою земельною власністю, у відповідності із Литовсь­ким статутом 1529 p., можна було вільно розпоряджатися. Стосовно ж родової і вислуженої власності, то власник мав право розпоряджатися лише третиною. За Литовським Ста­тутом 1588 р. ці обмеження скасовувались, і власник як куп­леної, так і вислуженої власності міг вільно «розпоряджати­ся за своєю потребою, бажанням і власним розсудом». Але таким правом власник родової земельної власності не ко­ристувався. У ст.2 восьмого розділу зазначалося: «Якби хтось на рухоме майно або на помістя, будь-яким чином набуті, надумав заповіт скласти, тоді він, будучи здоровим або й хворим, але при добрій пам'яті і здоровому глузді, має право вільно майно своє рухоме, а також помістя ним самим набу­те, але не батьківське і не материнське, кому захоче, за своєю доброю волею як духовним, так і світським особам, запові­дати. При складанні заповіту має бути свідчення ради зем­ської або гродського того повіту, де той заповіт складається, а якщо він не зміг би одержати свідчення ради земської так само, як і гродського повіту, тоді необхідно, щоб хоч одна особа радна прибула, маючи при собі двох шляхтичів; а може бути і один урядник при трьох шляхтичах, які у тім панстві нашого Великого князівства Литовського осіли, і можна за­повіт складати. А коли та особа, що заповіт складала, помре і вже остаточно свою волю підтвердила, доклавши до запо­віту свою печатку, і якби ще хтось умів і міг писати, має підписати заповіт; також і ті, хто засвідчував, якщо хтось з них уміє писати, мають своєю рукою заповіт підписати. Потім той заповіт, таким чином оформлений, на вічні часи... ні в чому порушений не може бути. А той, хто своїм заповітом буде заповідати, має кожну річ докладно назвати і ті свідки, які присутні при складанні заповіту, що чули від того, хто заповіт складає, мають правдиво, за сумлінністю своєю, усі слова до заповіту записати без будь-яких значних відхилень. Незабаром після смерті спадкодавця той заповіт має бути спочатку на раді гродській, а потім перед нами, господарем, або перед нашим судом земським оприлюднений і в книги записаний. А коли б хтось після складання заповіту зали­шається живим, вільно має свій заповіт скасувати, коли за­бажає; останній його заповіт, що залишиться після його смерті, складений, як зазначено вище, має мати чинність».

Право як власності, так і володіння землею було обумов­лене несенням обов'язкової військової служби. Власник або володілець землі міг бути звільнений від військової служби тільки у випадку захворювання.

Оскільки Литовським статутом селяни закріпачувалися, то вони втрачали і право власності на землю, а значить, і не могли нею розпоряджатися без згоди свого пана. У ст. 27 дев'ятого розділу Статуту зазначалося: «У чужої людини ніхто не може купувати її землю без волі її пана. Постановляємо, що у людей простих князівських, панських і землянських ніхто купувати землю або на літо орендувати для обробітку не може без дозволу пана його. А коли б хтось у чужої лю­дини землю без дозволу пана його купив або орендував і щось би на ній посіяв, тоді той посів і гроші втрачає. А той чоловік, кому належить земля..., має ту землю забрати; а він (покупець), у кого землю купив або орендував і у поручни­ка, через якого давав гроші, вимагати повернення (грошей), не має права, оскільки він діяв всупереч статуту нашому».

Зобов'язання випливали із договорів, які укладалися у більшості випадків у письмовій формі та при свідках. Ли­товським статутом визначалися форма і порядок укладення договорів та умови припинення зобов'язань. Гарантією ви­конання зобов'язань були присяга, застава та запорука. Стаття 28 дев'ятого розділу Литовського статуту обмежувала суму запоруки нижчих станів населення: «...бояри панцирні, путні і люди простого стану не можуть без відома і дозволу пись­мового панів своїх нікому у речах своїх ручатися. Одне ж тільки їм вільно буде, без відома панів своїх ручатися у ре­чах рівних, тобто вартістю не більше чотирьох кіп грошей. І коли б одна людина захотіла б ручатися за кількох осіб, то сума ручання не може перевищувати чотирьох кіп грошей».

Кримінальне право захищало перш за все життя, честь і майно представників панівного стану. У статті 39 одинадця­того розділу зазначалося: «Коли б люди простого стану, чи будуть вони нашими (тобто великокнязівськими), госпо­дарськими або князівськими, панськими, землянськими або бояри панцирні, путні, міщани або люди тяглові, вбили шляхтича або шляхтанку, то скільки б їх через потерпшу сторону не було б звинувачено у відповідності з правом і у відповідності з артикулом доказано, мають бути усі на горло скарані; проте таких простих людей більше трьох осіб за одну шляхетську голову скарано не може бути. Це стосуєть­ся вбивства, учиненого випадково. А коли б люди простого стану з умислом у домі або у господарстві шляхетському, або на дорозі шляхтича вбили, такі за доказами усі мають на горло скарані бути. А коли б хто-небудь з тих станів простих шляхтича або шляхтанку побив або поранив, такому має бути відсічена рука; а коли б руку або ногу утяв або якийсь інший член відтяв, за те на горло має бути скараний».

Серед видів злочинів виділялися злочини проти держави, проти особи та майнові злочини. Покарання за злочини включали смертну кару, члєнопошкодження, ув'язнення та штраф.

При вчиненні злочинів проти держави та церкви панував слідчий процес, а при вчиненні злочинів проти особи — змагальний. Потерпший сам збирав докази, представляв свідків і підтримував звинувачення у суді, Існували і про­фесійні адвокати, які могли представляти сторони в суді. Система доказів поділялася на повні та неповні докази. До них входили показання свідків, речові докази, власне зіз­нання (із застосуванням тортур), присяга тощо.

Розділ IV Держава та право України XVII—XVIII ст.ст.

Поділ українського народу за релігійною ознакою на дві половини, загострення національних і соціальних протиріч, закріпачення селянства і поява могутньої політичної та військової сили — козацтва — призводили до постійних со­ціальних вибухів. Український народ з кінця XVI ст. почи­нає вести боротьбу за свою державу, своє право, мову, свою Церкву. У боротьбі за власну державність у XVII ст. україн­ський народ зіткнувся з новим могутнім ворогом — Мос­ковською державою.

Боротьба проти польського гніту об'єднала українських селян, міщан і шляхту під керівництвом козацтва. У середо­вищі козацтва вже на початку XVII ст. з'являються дві течії: до одної належали заможні козаки, шляхта і верхівка міщан, які хотіли через переговори з польським урядом набути тих же прав і привілеїв, які мала польська шляхта; до іншої на­лежали незаможні козаки з безземельних селян, ремісників, які прагнули силою зброї поліпшити своє становище.

На початку XVII століття козаки трансформувалися у стан, що знаходився між шляхтою і селянством. Подібно шляхті козаки несли військову службу і були особисто вільними. Хоча козаки не володіли закріпаченими селянами, але у заможної їх частини з'являються так звані підсусідки, які, сидячи на їх землі, обробляли її, але були вільні щодо права переходу.

З початку XVII ст. козаки створюють свої самоврядні орга­ни, власну адміністрацію, тобто формується козацька дер­жава в державі Речі Посполитої. Козацтво бере активну участь у політичному житті України. У 1615 р. військо Запорізьке на чолі з гетьманом Сагайдачним вступає до Київського богоявленського братства. Козаки ставлять вимогу про повер­нення православній Церкві її храмів, висвячення православ­них єпископів. Там, де польський уряд не йшов на поступ­ки, козаки вдаються до застосування сили.

Як уже зазначалося, українські магнати майже поголовно були полонізовані. У XVI та першій половині XVII ст. відбу­валася роздача великих земельних наділів головним чином польській шляхті. Брацлавщина, Київщина та Лівобережна Україна у першій половині XVII ст. перетворюються на ком­плекс величезних польських латифундій, де безконтрольно панують магнати або «державці» — старости. Це були, по суті справи, удільні князі нової генерації, і король та сейм не мали ніякого на них впливу. Офіційним представником влади вважався Київський воєвода та його службовці, але магнати знали єдине право — силу.

Заможна шляхта в Україні теж була спольщена. Лише дрібна шляхта, зокрема в Галичині, не була полонізована, але із-за браку коштів вона не могла здобувати освіту, і це частково зближувало її з народними масами. З цієї шляхти вийшло багато українських військових та духовних діячів.

Близько до народу стояло і біле духовенство, яке було охо­ронцем національних традицій і національної свідомості. Чорне ж духовенство було зв'язане із шляхтою або ж похо­дило із шляхти.

Міщанство Правобережної України у XVI — початку XVII століття переживало дуже тяжкі часи, оскільки воно було обмежене в правах. Тому міщани ставали найактивнішими членами братств, засновниками монастирів, вони давали щедрі приношення церквам.

З XVII століття частина українських міщан поволі багатіє. Сини та дочки багатих міщан одружуються з представника­ми заможного козацтва. Проходить процес об'єднання міщанської аристократії з аристократією козацькою.

У найтяжчому становищі на початку XVII ст. опинилося українське селянство. Селяни втратили свободу, право на самоврядування, на землі. Шляхта ліквідувала виборність сільських старост, копні суди, замшивши їх призначеними отаманами та панськими судами. Було зменшено розміри землі, якою міг володіти селянин. Селяни не мали права полювати на звірів, займатися рибальством, закладати в лісах пасіки, рубати дерева. Селяни не тільки платили податки збіжжям, худобою, птицею, але й мали відбувати панщину два дні на тиждень та додатково працювати під час жнив, на будуванні мостів, ремонті шляхів. Зерно селяни зобов'язані були молоти тільки у млині пана, їм було заборонено мати власний млин. Тому селяни, повстаючи, знищували панські маєтки. Дуже часто вони просто тікали від панів на вільні землі, на так звані слободи на сході та на Запоріжжя. Нена­висть до шляхти збільшувалась із-за існування національно­го та релігійного гніту.

Серед селян з'являються і заможні, які жертвують на мо­настирі та церкви. Із родин сільських війтів часто походило духовенство.

У цілому селянство з національного погляду являло найбільш суцільну масу українського населення.

Втеча селян від панів і колонізація ними Наддніпрянщи­ни та Слобожанщини (південно-східна частина України) розширювали межі української осідлості. Найбільш інтен­сивно йшло заселення зазначених регіонів протягом остан­нього десятиліття перед початком національно-визвольної війни українського народу 1648—1657 pp. За цей період межі осідлості українців, якщо їх розглядати з етнографічного погляду, розширилися майже удвічі.

Необхідно зазначити, що боротьба за українську державу, мову, культуру та Церкву у різних формах велася задовго до початку національно-визвольної війни. Організатором цієї боротьби було козацтво. Уже за гетьмана Сагайдачного (1616—1622 pp.) окремі козацькі ватаги було об'єднано у регулярне військо з суворою дисципліною. За Сагайдачного було поєднано інтереси козаків, міщан і духовенства, і всі ці групи населення виступають разом з селянами як україн­ський народ. З доби Сагайдачного Київ набуває значення полі­тичного, культурного та релігійного центру нової України.

Завдяки активній діяльності Сагайдачного в Україні було висвячено митрополита та п'ятьох єпископів Київської пра­вославної церкви. Першим митрополитом поновленої Київ­ської православної церкви став галичанин Йов Берецький, чим було підкреслено соборність України і чим знову зв'я­зувалися в єдиний національний організм розірвані українські землі. Завдяки діяльності Сагайдачного було піднесено прес­тиж українського козацтва, яке з цього періоду стає захис­ником селян та православної церкви. Діяльність Сагайдач­ного відкрила шлях для повстання незалежної української держави у роки національно-визвольної війни.