Початок формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст.
Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці й сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства.
До головних причин, що призвели до створення багатопартійності в Україні, можна віднести:
— розширення демократизації суспільного життя, політика гласності;
— історичні витоки багатопартійності в Україні;
— виникнення і розвиток в Україні дисидентства;
— нездатність КПРС (КПУ як її складової частини) продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.
Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий III з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 р.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро політичної системи радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР «Про громадські об'єднання». У Конституції України 1996 р. зазначено: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена».
В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи:
1. 1988—1989 рр.— створення умов багатопартійності. Створення опозиційних щодо КПРС неформальних об'єднанань та рухів, що пізніше трансформувалися у політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ).
2. 1989—1990 рр.— етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, які об'єднували понад 30 тис. осіб.
3. Початок 1991 р.— серпень 1991 р.— кардинальні зміни у становленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ДКНС) 19—21 серпня 1991 р. у зв'язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про незалежність України.
У 1994 р. в Україні нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р.— 53, в 2002 р.— 127. Нині (після перереєстрації) зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо.
В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, у тому числі й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації. Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони нечисленні й не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, у період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення у свої лави нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.
Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у виборчому законодавстві. У 1998 і 2002 рр. Вибори до Верховної Ради України здіснювалися за мішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до Верховної Ради України будуть проводитись за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.
Висновок.
Поштовхом до формування багатопартійності в Україні стали перебудовчі процеси в СРСР. Втрата комуністичною партією монополії на владу зумовила формування багатопартійної системи. Після проголошення незалежності відбувається розвиток багатопартійної системи, що свідчить про демократичний шлях розвитку України.
■ Дата: 1988 р.
Білет 17
17.1. Українське питання на Паризькій мирній конференції.
Уклавши перемир'я з Німеччиною восени 1918 р., країни Антанти почали активно готуватися до проведення мирної конференції.
Паризька мирна конференція відкрилася 18 січня 1919 р. Мета конференції — підбиття підсумків Першої світової війни та повоєнний устрій світу. Провідні позиції на конференції зайняли країни Антанти. Уперше в історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах.
Українська Народна Республіка належала до держав, які не були ворожими до Антанти, але в той же час не були визнані нею як незалежні.
Українська делегація на цій конференції ставила перед собою такі цілі:
— домогтися визнання незалежності УНР;
— посісти гідне місце в системі післявоєнних міжнародних відносин;
— одержати допомогу й підтримку від країн Антанти в боротьбі з більшовиками.
Українську об'єднану делегацію очолював Г. Сидоренко. До складу делегації входили представники від Західної області УНР, проте вони діяли як окремі дипломатичні представництва. Із самого початку роботи конференції делегація УНР опинилася в складній ситуації. Уклавши в 1918 р. у Брест-Литовську договір із Німеччиною, УНР вважалася союзницею Німеччини і не повинна була брати участь в конференції. Ускладнювала становище непримирима позиція Франції щодо визначення української державності: уряд УНР розцінювався як просоціалістичний, а Франція була зацікавлена у відродженні єдиної й неподільної Росії та «Великої Польщі» за рахунок українських земель.
Представники російської та польської делегацій розпочали антиукраїнську кампанію. У результаті було розпочато вивчення питання про припинення українсько-польської війни 1918—1919 рр. і опрацювання умов перемир'я. Уряд УНР прийняв запропновані умови, але польська сторона їх відхилила.
Проти анекції українських земель Польщею різко виступила англійська делегація, яка мала найбільш виважений підхід до вирішення українського питання.
Додаткова інформація
З Постанови Вищої Ради світової конференції (1919):
«1. ...Польський уряд уповноважений окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж до річки Збруч. 2. Польському урядові надаються повноваження докласти всіх своїх військових сил... із метою проведення цієї окупації. 3. Польський уряд буде уповноважено запровадити цивільну адміністрацію в Східній Галичині».
За таких умов делегація Директорії УНР не могла визначитися зі своїми подальшими діями.
На Паризькій мирній конференції остаточно переміг французький варіант вирішення українського питання. Франція була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, як противаги Німеччині, тому поставила вимогу негайно припинити війну ЗУНР із Польщею та встановити лінію кордону, за якою Львів і Дрогобицький район переходили під владу Польщі. Для боротьби з більшовиками, зокрема в Україні, надавалася допомога Польщі, Румунії та білогвардійським військам Денікіна.
Утрата Директорією УНР влади над більшістю земель України в 1919 р. зруйнувала надії на визнання незалежності УНР країнами Антанти й одержання від них допомоги.
Висновок.
У ході Паризької мирної конференції країни Антанти не підтримали Директорію УНР і вороже поставилися до ідеї незалежності України. Рішення Паризької мирної конференції сприяли поділу українських земель між радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною.
Дата: 18 січня 1919 р.
■ Поняття, терміни, назви: Антанта, «українське питання», «французький варіант».