Образи безпритульних дітей у творчості і.микитенка

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….. стр. 2

Розділ 1………………………………………………………...стр. 4

Розділ 2………………………………………………………...стр. 14

Висновки………………………………………………………стр. 20

Використані джерела………………………………………...стр. 21

ВСТУП

Актуальність теми:Зображення життя безпритульних письменниками – тема не надто розвинена. В сучасному літературознавстві критики майже не досліджують тему сирітства, а найбільше – безпритульництва, майже не пишуть про ці теми і саме тому і шкільній програмі дуже мало подібних творів.

Іван Микитенко - письменник радянської доби, він писав твори з ідеологічною тематикою, але й не оминув зображення життя звичайних людей, дітей, обділених долею. Сучасна цензура вилучила твори І. Микитенка зі шкільної програми, але вони таки потребують до себе уваги сучасного читача, оскільки він порушує злободенні проблеми суспільства, які актуальні й сьогодні.

Об’єкт дослідження:творчість І. Микитенка, зокрема, його повість «Вуркагани».

Предмет дослідження:тематика та проблематика повісті І. Микитенка «Вуркагани».

Мета роботи: дослідити тематико – проблематичні обрії повісті «Вуркагани» І. Микитенка.

Для дослідження поставленої мети у курсовій роботі вирішено такі завдання:

1. Проаналізувати творчість І. Микитенка у контексті доби.

2. Розглянути тематику і проблематику повісті «Вуркагани» І. Микитенка.

3. Визначити пізнавальне значення та виховний потенціал творів І. Микитенка, з’ясуватипровідні авторські підходи до зображення життя безпритульних.

Практичне значення роботи: осмислення творчості І. Микитенка.

Методи дослідження: Дедуктивний та індуктивний метод добору літературно – критичного матеріалу, ідейно – тематичний аналіз творчості, синтез узагальненого.

Наукова новизна роботи: розгляд сучасних підходів до визначення змістового спрямування творів І. Микитенка про безпритульних.

Структура курсової роботи: Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та джерел використаної літератури.

РОЗДІЛ 1

«Був такий радянський письменник Іван Микитенко. - писав Ю. Шерех, - на еміграції мало відомий. Він почав оповіданнями, що зраджували талант і брак культури, а потім перейшов на позицію офіційного драматурга. Талант усе менше виявлявся, а культури не більшало. Щороку він продукував п’єсу відповідно до останньої настанови ЦК партії. Про колективізацію-маєш «Диктатуру». Про перевиконання норми виробітку в Донбасі - «Справа честі».Про побудування Дніпрельстану – «Дівчата нашої країни». І так далі. Кількість і характери дійових осіб визначалися тією ж постановою ЦК: правий ухильник – лівий ухильник - свідомий робітник - передова жінка-представник партосередку - представник комсомолу – малосвідомий, але щоразу свідомий незаможник тощо. Але одну п’єсу Микитенко написав щиро і з проявом похованого і, зрештою, для тих писань зайвого таланту, ба навіть блиску: «Слово на флейті». Про те, як робить кар’єру в одній радянській дослідній інституції методом гри на флейті самолюбства і амбіцій керівників.

П’єсу написано з нагоди розвінчання М. Скрипника, отже, теж до відповідної ухвали ЦК. Автор напевно вважав себе прикритим тією постановою. Але виявилося в цьому творі стільки особистого досвіду, і стільки особистої гіркоти, і стільки правди про життя, що вони перелилися через вінця. Замість викрити особу М. Скрипника і моральний розлад його оточення п’єса вдарила по незчисленних інституціях, по системі. Тоді її було знято з репертуару і, можливо, це було початком кінця Микитенкового (Дж. 7)«Оглядаючи художню літературу України перших пореволюційних років, бачимо, як під керівництвом Комуністичної партії формувалося нове, радянське, соціалістичне сприйняття світу. Поети, прозаїки, драматурги оспівували переможний Жовтень, утверджували образ сучасника. Складність ідейно-політичної боротьби зумовлювала складність і суперечність художніх шукань.

Крізь складне переплетіння різноманітних, іноді різко протилежних тенденцій і явищ, бачимо головну, визначальну закономірність: в умовах гострої класової боротьби йшов процес формування й зміцнення соціалістичної свідомості письменників. (Дж.1;ст.5) [ ].

Саме в таку історичну епоху – епоху докорінних змін на історичній карті світу та соціально-політичних змін саме України, епоху перебудови існуючого усталеного ладу жив і творив Іван Кіндратович Микитенко.

Народився майбутній письменник в містечку Рівному на Кіровоградщини на хуторі Іванці в родині Катерини на Кіндрата Явтуховичів, який «мав до трьох десятин землі, вважався середняком, потім став мірошником» [ ]. (Дж. 4; ст.7) «Це велике містечко, що посіло довгу чорно - ташлицьку яругу й десь кінчається в другому кінці янчинськими кряжами, - писав Микитенко в одному з своїх нарисів, - тільки й здавалося містечком через те, що в ньому базар, три церкви, пошта. Все, що оточує згадані установи, і є «містечко». (Дж.2; ст. ) Згодом у своїх творах Микитенко часто звертається до постійних описів природи міст, містечок і селищ. Його турбує життя простих українських робітників, селян та інших людей, які намагалися пристосуватися до змін в країні та побудувати нове життя, розпочати все з чистого аркуша.

Змалечку хлопчик проявляв великі здібності до навчання, спочатку у початковій, а потім у двокласній школі, яку закінчив з похвальною грамотою.

«Ваня захоплювався літературою, писав сатиричні вірші на теми шкільного життя. Його домашні твори були найкращими; учні, мов заворожені, слухали, коли вчителька читала їх у класі. «Хтозна, може з тебе й письменник вийде».- говорила вчителька[ ]. (Дж.2; ст..6)

Хлопець спонукав інших до навчання, був турботливим і завжди допомагав оточуючим. «Вчителька-пенсіонерка М. Торська у статті «Наш славний земляк» згадує: «Іван Кіндратович був хорошим і чуйним товаришем. Він міцно дружив у школі із сином одного інваліда. Хлопці були нерозлучними.. Ваня допомагав йому в навчанні, ділився всім, що мав. Якщо не можна було дати товаришеві цілий зошит, він давав половину» (Дж.2;ст..6). Він ріс допитливим, життєрадісним. Є свідчення жителів м. Рівного, які розповідають, що Ваня дуже хотів довідатись, як на тому світі. З цим наміром він попросив товаришів, щоб вони викопали яму і засипали його землею. В результаті цієї незвичайної і небезпечної вигадки хлопчика ледве врятували, витягли з ями напівживого.

Помітивши у сина великий хист до навчання, батько вирішив будь-що продовжити вчити його далі, для чого змушений був продати хату. Тож він «подолавши разом з батьком пішки 200 км. степового шляху до Херсона…успішно складає іспити в херсонську військово-фельдшерську школу, що давала середню медичну освіту, де навчання й утримання учнів було безкоштовним.. «Дуже рано почав жити самостійно… Весь довгий шлях навчання проходив також самостійно, без будь-якої матеріальної підтримки з боку батьків,» - згадуватиме він згодом. Казармені умови життя у військово-фельдшерській школі виразно змалював земляк І. Микитенка письменник С. Добровольсткий, який скінчив цей учбовий заклад на два роки раніше. Він же згадує про перше прилучення молодого юнака до животворних джерел української літератури-його захоплення «Кобзарем» Т. Шевченка, творами В. Самійленка, С. Руданського, І. Тобілевича, Б. Грінченка, які потай ходили до начальства» [ ] (Дж.3;ст.;ст.. 7)

Микитенкові б ще вчитись і вчитись, здобувати освіту, планувати щасливе майбутнє, але, на жаль, не все те, що заплановано, одразу вдається здійснити…

«Майбутнє починається сьогодні,» - любив нагадувати Микитенко. Воно в наших ідеалах, прагненнях, завершеннях, воно зумовлює благородство наших емоцій, глибину пізнання життя.

Не міг І. Микитенко стояти осторонь свого майбутнього, будучи малою дитиною і допомагаючи товаришам у навчанні, не міг стояти і зараз, коли, достроково закінчивши військово-фельдшерську школу в 1914 році у віці 17 років відправився на західний фронт в якості лік. Помічника, щоб посильно допомагати людям у цей буремний час. Беручи участь у діяльності революційного полкового комітету, він був обраний його членом у дні Лютневої революції.

Ще будучи курсантом військового училища, майбутній письменник захоплювався творами українських письменників – Т. Шевченка, Б. Грінченка, Леся Українки. Особливо полюбив читати твори письменників-сатириків – В. Самійленка та С. Руданського.

«Більше трьох років провів він у фронтових лазаретах, служив під Ригою, по- бував у Карпатах, брав участь у Брусиловському прориві… З осені 1917 року І. Микитенко служить у Житомирському військовому госпіталі; на цей час припадають і його перші літературні спроби - він пише українською та російською мовами» [ ]. (Дж.3.;ст..7-8)

Формування політичного світогляду І. Микитенка припадає на 1918-1922 роки, проведені на Кіровоградщині. Повернувшись додому, Микитенко бачить «звірячу екзекуцію окупантів над місцевим населенням на рівненському цвинтарі (це відбилось згодом у його оповіданні «Нуник»)» [ ] (Дж.3.;ст.. 8-9). Вирішивши, що старий порядок – зло, і вбачаючи в новому режимі порядок, майбутній письменник вирішує остаточно приєднатись до більшовиків. Коли в лютому 1919 року більшовики відновляють радянську владу на Рівненщині, І. Микитенко починає активно прилучатись до культурної роботи, але «дізнавшись про нову грізну небезпеку-висипний тиф, іде працювати епідеміологічним лік помічником у лікарню недалеко від села Ганиіки» [ ] (Дж.3.; ст. 9). За свідченням сучасників, він не тільки лікував людей, а й цікавився їх життям, намагався посильно допомогти, бути їх порадником і другом. Проти влітку 1919 року на Кіровоградщині знову почалися класові битви і молодий лікар змушений був уже демобілізований через виснаження, захворювання на тиф та обморожені ноги.

«На початку наступного року І. Микитенко знову йде на роботу епідеміологічним лікпомом – у Єлисаветградську першу радянську народну лікарню, звідки в лютому його посилають завідувачем фельдшерського пункту в селі Нечаївці за 20 кілометрів від Рівного» [ ] (Дж..3.;ст..9). Там минають два роки сповнені й напруженої праці єдиного на кілька населених пунктів медика, і різноманітної громадсько-політичної роботи, і лектора, курівника, драматурга, організатора збору коштів для голодуючих Поволжя,

«яке він організовував разом з дружиною Зінаїдою Григорівною, завідував підвідділом позашкільної освіти і брав участь в організації дитбудинку для сиріт Донбасу. В голодні роки разом з дружиною на свої кошти організовував їдальню і безплатно годував усіх, хто проходив через село» [ ] (Дж.1;ст.7).

І. Микитенко засвоює і стає на чолі аматорського гуртка, який ставив класичні п’єси українських і російських авторів. «Взірцем для гуртка Микитенка були аматорські гуртки його земляків – І. К. Тобілевича та М. Л. Кропивницького, які вивели свого часу українську драматургію і театр на світову арену. «В цей час Микитенко пише одноактні п’єси - антирелігійне «Перше травня», п’єсу на матеріалі громадянської війни «Побратими», «За краще майбутнє» - п’єсу, присвячену 1-річчю революції 1905 року, яку 1920 року навіть поставив у Єласаветграді професійний український театр Д. А. Гайдамаки; водевіль «Свіже повітря», що порушує питання нової моралі й громадянського шлюбу тощо» [ ] (Дж. 3;ст.10).

Тільки-но закічивши достроково військово-фельдшерську семінарію і відправившись на фронт, молодий письменник мріяв продовжити навчання за спеціальністю. Не покидала його ця мрія й потім. Так, «влітку 1922 року сповнений жадоби знань, праці і творчості І. Микитенко вирушає до Одеси продовжувати свою освіту» [ ] (Дж. 3;ст..11), вступивши до Одеського інституту «не зеленим юнаком, а свідомою своєї мети, зрілою й енергійною людиною» (Дж.3; ст.. 10). Однак життя в студентські роки було важким для І. Микитенка. «Щоб якось здобути гроші на хоча б який життєвий мінімум, він змушений йти працювати вантажником у порту, двірником чи виконувати інші важкі роботи. Картина життя студентів медичного інституту змальована в нарисі «На роботі», героями якого автор вивів себе та своїх друзів по навчанню Артюшенка і Юженка.

Живучи в Одесі на Матроському спуску, студент приглядався до побуту безпритульних і ділив з ними важко здобутий шматок хліба. Він був головою окружної комісії по боротьбі з безпритульними» [ ] (Дж. 4;ст..10).

Виступаючи з промовою на нараді драматургів та режисерів у 1934 році, він говорив: «Я люблю театр. Люблю його пристрасною любов ю. Великі образи, створені талановитими драматургами, акторами й режисерами, наснажують мене. Для мене театр завжди був джерелом глибокої втіхи або таких самих страждань…»[ ]

«Микитенко разом з журналістами П. Когуртом, Ф. Холодним, письменниками-початківцями В. Миколюком, П. Подою, Зінаїдою Ен (Краян) заходився організовувати український літературний гурток,…який досяг успіхів. У квітні 1924 року було організовано революційно-мистецьку студію, а потім філію Всеукраїнської спілки пролетарських письменників «Гарт».До «Гарту» увійшов і Микитенко. Він незабаром очолив організацію і керував нею до грудня 1926 року. Літературне життя в Одесі значно пожвавилось [ ] (Дж. 4; ст.11)

Згодом він познайомився і заприятелював з Едуардом Багряниць ким, В. Сосюрою. І. Дністровським, П. Ясенком, М. Кулішем та іншими українськими письменниками.«У цей час І. Микитенко виступає в різних жанрах: поезії, прозі, драматургії, літературній критиці й публіцистиці. Навчання в інституті, активне громадське життя (наукові гуртки, лекції й виступи на підшефних підприємствах, боротьба з безпритульністю, керування гуртком української мови, організація літературних вечорів тощо) він поєднує з не менш активним співробітництвом у одеських газетах та журналах. З першої публікації 7 листопада 1922 року вірша «Сьогодні свято» (газета «Известия…») починається і триває все його життя все його життя тісний зв язок з пресою.. Тільки за чотири одеські роки він понад 250 разів виступав у місцевих газетах і журналах («Известия…» та літературно-мистецький додаток до них. «Южный селянин», «Червоний степ», «Одесский рабкор», «Юнацька правда», «Моряк», «Молодая гвардия», «Силуэты», «»Трактор», «Шквал», «Театральний тиждень»), у збірниках, що видавалися Одеським губкомом комсомолу та Одеською гублітосвітою. Крім того, починаючи з 1923 року окремі його вірші та оповідання, а згодом - п єси й статті друкуються в центральних (харківських) журналах «Сільськогосподарський пролетар», «Профессиональная жизнь», «Всесвіт», «Червоний шлях», «Сільський театр», «Нове мистецтво» та ін.» [ ] (Дж. 3; ст. 11-12)

Понад половини виступів І. Микитенка у газетах та журналах склали його вірші. Він почав свій творчий шлях з поезії і присвятив їй не один рік творчої роботи. Але згодом письменник починає все більше уваги приділяти прозовим творам, оскільки поезія не давала йому потрібної творчої наснаги.. Його останніми великими поетичними творами були поеми «УРСР» та «Епохи».«У 1926 році вийшла перша збірка оповідань молодого автора «На сонячних гонах». На титульній сторінці примірника, що зберігається в бібліотеці ім.. Горького, є такий автограф І. Микитенка: «Одеській Державній публічній бібліотеці, в кабінетах якої так добре працювати» [ ]

В цей період Микитенко написав повість «Антонів вогонь», п’єси «Іду», «Благо дарю вас» (пізніша назва «Кадри»), «Колись і тепер», «На родючій землі», «У боротьбі», багато оповідань, нарисів, віршів. В Одесі письменник збирав матеріал для повісті «Вуркагани» і роману «Ранок». До кінця життя Микитенко не поривав зв’язок з Півднем України. То він працює на Миколаївському суднобудівному заводі, щоб досконаліше вивчити життя робітників; то приїздить в Одесу на обговорення п ’єси або на її прем’єру на сцені українського театру, творчі зв’ язки з яким були постійні…»[ ] (Дж. 4; ст..12)

Медичний інститут письменник закінчив уже в Харкові, але до професії лікаря так і не повернувся. Повернувшись до Києва, І. Микитенко остаточно переходить на літературну роботу.

«І. Микитенко завжди дбав про художню досконалість твору, про органічну єдність форми і змісту. Форма не надягається на твір, як мундир на генерала, а випливає з ідейно-естетичних переконань письменника» [ ] (Дж.4;ст.16)

«Свої суспільно – політичні та літературно - естетичні переконання Микитенко втілив у художні образи. Він вважав, що талант може розвинутись завдяки великій і систематичній праці. «Працюю я годин по чотирнадцять, по шістнадцять на добу, пишу нові книжки», - сповіщає він колишній вчительці Лідії Іванівні Булич. Ці нові книжки - це повісті «Брати», «Вуркагани», «Дитинство Гаврила Кириченка», що вийшли друком у кінці 20-х років і принесли Микитенку славу прозаїка.

Письменницька діяльність не відірвала Микитенка від активного громадянського життя. У складі бригад літераторів він їздить по містах, містечках і селах республіки, виступає з творами, пропагує українську літературу» [ ] (Дж. 4; ст..16).

У 1927-1930-х роках Микитенко зустрічається з російськими, білоруськими, молдовськими, грузинськими, татарськими письменниками та побував у Німеччині, Польщі, Чехословаччині для того, аби «відчути смак Європи на власних губах, взяти безпечну дозу психологічної Європи до лабораторії свого мозку, перетравити й непотрібне викинути» [ ] (Дж.4; ст..16-17).

У 1934 році І. Микитенко переїжджає до Києва і стає одним з керівників єдиної письменницької організації України, що була створена в 1932 році.

«У 30-х роках з являються друком такі твори І. Микитенка, як роман «Ранок», п єси «Дівчата нашої країни», «Бастилія божої матері», «Соло на флейті», «Дні юності» та інші. За словами С. Ковганюка: «…Можна тільки догадуватись, що внутрішній творчий процес не припинявся в ньому ніколи і, можливо, саме під час запальної дискусії, дружньої розмови або в гомоні вуличної юрби у письменника зароджувались чи дозрівали якісь важливі деталі або сюжетні повороти його творів» [ ] (Дж.4; ст.18).

В 1935 році І. Микитенко очолює делегацію українських письменників на Першому Міжнародному антифашистському конгресі в Парижі.

Загинув І. Микитенко 1937 р., ставши жертвою сталінського беззаконня. З жовтня 1937 р. на партійних зборах Спілки радянських письменників України І. Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування в партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату – куркульському бандиту, яка мала зв’язки з заклятими ворогами радянського ворогами – троцкістами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі». Наступного дня він повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні, 18 жовтня 1937 року, Івана Микитенка знайшли застреленим на околиці Харкова – за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою. У 1956 році парторганізація Спілки письменників України розглянула питання «Про посмертну реалібітацію в партії І. Микитенка». Повідомлення з цього питання зробив тодішній секретар парткому Ю. Збанацький, його підтримали Олесь Гончар, Іван Цюпа, Леонід Первомайський, Микола Бажан, Іван Ле. Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 року про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну» [ ] (Вікіпендія).

У 1967р. до 70-річчя батька і 30-річчя його загибелі син видав чудову книгу спогадів його колег по перу «Сонячні гони». У передмові С. Крижанівський зазначив: «Сонячні гони» - пам’ятник одному з найвизначніших радянських прозаїків, драматургів, публіцистів і громадянських діячів»[ ] У цій книзі Л. Первомайський так визначив творчий метод Микитенко: «Правда мистецтва виявляється в умінні переконувати нас і ставити нашою правдою» [ ].

…Ось як згадували його письменники.

«Микитенко був інтернаціоналістом. Але це саме він, і не без гордості, подарував мені прекрасно вишиту українську сорочку…»[ ] (Антал Гідаш, Угорщина).

«Особливо добре пізнав я його як чудового товариша, що аж вирував жартами та життєрадісністю і палко прагнув…розширити наші скромні знання українських проблем…»[ ] (Карл Грюнберг, Німеччина).

«Із усіх виступів на урочистих зборах мені чомусь особливо запам’яталися виступи Івана Микитенка… Великою була моя радість, коли я вперше познайомився з сином Івана… Першою моєю думкою було: Іван не пішов у небуття. Продовжується його рід. Живуть і будуть жити книги…» (Ліджі Інджієв, Калкімія).«…Микитенко задушевно розповідав про Україну…, про українські народні пісні, про поезії Тараса Шевченка…про своїх земляків письменників…» (Людмил Стоянов, Болгарія). [ ]

«Іван Микитенко був глибоко артистичною натурою, вродженим художником, щедро і різноманітне обдарованим…він працював плідно, щоразу дивуючи нас новими гранями свого таланту. Боєць з натури, він народжений був для ораторської трибуни…свої твори він читав з великим блиском…

Енергійний і невтомний організатор літератури, чудовий редактор…він писав листи, повні живої експресії.

…Не кожну з своїх здібностей Микитенко встиг розвинути до кінця. Я думаю, шо він не здійснив і малої частини того, що міг, - життя його обірвалося занадто рано…» [ ] (Леонід Первомайський, Україна). (Джерело 6)

РОЗДІЛ 2

ОБРАЗИ БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ У ТВОРЧОСТІ І.МИКИТЕНКА

На протязі творчої діяльності Микитенко писав свої твори з яскравими відтінками політичної ідеології, яка була притаманною тогочасному радянському суспільству. Але не був письменник байдужим і до людей, життя яких не було причетне до політики. Таким твором були «Вуркагани». На його сторінках постають безпритульні діти і головною його темою є їх життя з усіма своїми перипетіями, перемогами та поразками, а не завжди позитивні зрушення в політиці тогочасної країни чи прославлення людьми її ідеології та правителів.

В будь-якій країні, навіть при найвищому її розвиткові завжди виділялась особлива каста населення, яка не мала постійного місця проживання та роботи і вимушена була заробляти собі на життя хто чим може: дехто - використовуючи свої таланти та розум, дехто – скоюючи дрібні крадіжки чи просячи милостиню. Цей клас населення називався жебраками та безпритульними і тогочасний СРСР не був позбавлений від них. До безпритульних належали чоловіки і жінки різного віку, навіть діти. Іван Микитенко у «Вуркаганах» показав життя безпритульних дітей – сиріт, які за різних обставин стали ними. Мовні діалоги, характеристика зовнішності і характеру героїв, розкриття їх дій, вчинків дає нам чітке уявлення про безпритульних дітей, котрі за способом життя і зовнішнім видом відрізнялися від інших.

Так, Альоша – один з головних героїв твору, хлопець тихий та спокійний; він нікого не кривдить ані словом, ані ділом, натомість сам же страждає від глузування старших та сильніших хлопців. Він чуйний та справедливий, має жагу до життя, «ми зовсім не знаємо ні його минулого, ні його батьків, ні їхньої вдачі, ні їхнього життя або знаємо з того дуже мало і то лише саме загальне» (Дж.2,ст..88). Безпритульного хлопця віддають до притулку, де він живе на протязі певного часу і зустрічає перших своїх друзів та ворогів. Першою спорідненою душею, першим другом для Альоші став собака, якого він почав кликати Чорним. Це був «вуличний пес – чорний, брудний волоцюга», якого хлопець зустрів одного разу на вулиці.

Героєм, який викликає в нас почуття протиріччя є Матрос – ватажок дитбудинівських хлопчаків, один з найсильніших та найрозумніших хлопців з – поміж ватаги своїх однолітків. «Ще з порту такий: лучче не сердь його. Матрос стояв, заклавши в кишені руки, незграбний, високий. В плечах йому почувалася рвучка сила, хоч вони трохи ніби звисали. В цілій його постаті було щось таке, що ніби промовляло: «Не таких бачили». Грудина йому трохи запала; очі ворушилися під двома горбами надбрівних дуг, мов два тверді жуки з темно – зеленим відблиском. Пасма каштанового чуба брутально перегинали широке чоло ніби закреслюючи якусь заховану думку, що пробивалася крізь них. Губи посміхалися краєчками презирливо й гордо». (Дж.3; ст.. 89).

Так, брутальний та грубий Матрос спочатку виграв у Альоші кашу, і, вимагаючи щоб той показав йому нещодавно майже зробленого з глини чорта і отримавши відмову, грізно промовляє до нього «А не покажеш, то взнаєш…» (Дж. 3.;ст..96) і запевняє, що якщо «вещ буде підходяща, то вона буде моя». (Дж. 3.; ст..98).

Переломним моментом у світогляді Матроса є момент, коли він, побачивши чорта, зробленого юним художником, просить його «Слиш, подаруй» (Дж.3;ст..99). Яскраво і досить точно описав І. Микитенко вагання Альоші з цього приводу: «Альоша загадково підняв брову, немов підкреслив нею свою заховану думку. Ця перша робота в будинку була для нього великим тягарем. Він його виносив у своєму серці, він переміг. Але що дає ця перемога? Матрос йому заздрить до зненависті. А що думають інші хлопці – невідомо. Він скинув цей тягар, ось він стоїть тепер на «буржуйці» і приковує їхні очі. Чорт захоплює їх до тої міри, що вони починають ще більш вороже дивитися на ті руки, що зліпили його. Куди його діти? Він гадав, що найкраще йому стояти на столі у зав будинку. За цим він наробить ще багато інших речей, але ця перша тому, хто перший повірив, що Альоша зуміє а не тому, хто… Але Матрос не відійде. Вони обидва вперті – і він, і Матрос. Та навіщо Матросові чорт? Що він з ним робитиме? Може, розіб є» (Дж.3;ст..100).

Мабуть, Матрос розумів, що суспільство, в якому він знаходиться, не зможе дати те, що йому потрібно – доброту, тепло, ласку, любов, турботу та співчуття. Але все це він, можливо, розгледів у Альоші, у його словах, невмінні захистити себе, відкритості оточуючим. Саме тому він попросив віддати йому чорта. Цей невпевнений порух душі Матроса, який він старанно приховав від інших мешканців дитбудинку, допоміг розгледіти в Альоші майбутнього свого друга.

З негативної сторони постає Пувичка. Його вчинки, зовнішність викликає в інших злобу та острах «Це був задеркуватий жилавий хлопець. Ластовиння так рясно вкривало йому обличчя, що воно здавалося обляпаним гречаною кашею. Тонкі ціанотичні губи звивались йому на рідких нерівних зубах двома синюватими п’явками. Вони цілий час єхидно ворушились. Червоні, з ячмінцями, повіки, швидко моргали, відкриваючи сірі гульки очей. Ніс нагадував круглу свинцеву павичку, міцно пришиту посередині обличчя і теж заляпану кашею» (Дж.3;ст..95). Неодноразово Пувичка ображав Альошу, обзиваючи його і намагаючись таким чином підлеститись до Матроса.

Остаточно загострився конфлікт, коли Павичка вкрав чорта у Матроса і продав його а ринку. Матрос озвірів «Від мене, шльондра молдавська, не заховається, іконою шльопнутий. Я його взнаю». « Що ж він, зараза, кров твою п є! Я його знаю, сифілітика проклятого. Значить, ти роби, а він іксплотірує. В могилу піду, ну я йому дам чорта» (Дж.3; ст..110). Павичка не хоче повертати гроші від продажу чорта Альоші і Матросові. Натомість він кепкує з Матроса «Був колись отаман, а тепер на брехню пустився ради мамалиги» (Дж.3; ст..114). В ярості Матрос пирнув ножем кривдника і «…зник у ту саму хвилину, коли побігли до завідателя. Здається, він перший же його і покликав…» (Дж.3; ст..116).

Саме ця подія розлучила друзів на деякий час. В перші ж хвилини після того, що сталось Альоша не вірив своїм очам. «Сам Альоша карався, може, найбільше за всіх, бо думав, що таки й справді він у всьому винен. Забившись десь у куток подвір я, він просиджував дні у розпуці за рудим залізом «буржуйки». Часом йому хотілось крикнути з неможливого болю, коли в уяві йому вставала розлютована Матросова постать. Тоді він упинався гострими нігтями в тіло, зажмурював очі і примушував її зникнути. Натомість він переживав незабутні хвилини, як вони вдвох їли в порту кавуна, якого так майстерно добув безстрашний його друг. Чого б тільки не дав Альоша щоб знати, де він перебуває. Може, він сидить десь недалеко голодний, боячись з явитись поміж людей, що можуть схопити і замкнути до тюрми? А може, скалічив себе, втікаючи вночі, і тепер десь помирає? В серці йому закипала тоді ще глухіша відраза до Павички. Якби не він, то Матрос не вчинив би цього страшного злочину» (Дж.3; ст..116).

Журбі і тяжким роздумам Альоші не було меж. Зникнення Матроса, непевний стан здоров я Пувички, звільнення з посади старого завідувача дитбудинком та призначення нового – все це відобразилось на Альоші. Він став замкнутим та похмурим. Єдиною розрадою для Альоші став Чорний. «Перед ним стояв собака. Вимахуючи звислим хвостом, він дивився на Альошу своїм вогким зворушеним поглядом. Подране вухо падало йому одним шматком на ліве запалене око. Худий живіт, здавалося, зовсім йому присох, і натомість була сама страшна западина. Одначе він бадьорився при Альоші і намагався показати всіма своїми рухами, що його справи не такі-то й безнадійні» (Дж.3; ст..116).

Матрос, натомість, втікши з будинку і знайшовши тимчасовий притулок біля старого човна, під яким вони нещодавно сиділи з Альошею, весь час думав про Альошу, сподівався повернутись назад «А як же тепер Альошка? Павичка неодмінно видужає і тоді за мене зжене свою злість на Альоші. Але нехай він тільки посміє! Хіба я не вернуся через якийсь час до цього міста?» (Дж.3; ст..128). Він знаходить старих друзів і з ними від їжджає до іншого міста в собачих ящиках під потягом, щоб там заробити гроші і віддати Альошу у художню школу.

Альоша ж в той час все тяжче і тяжче переживає зникнення Матроса. Ситуація загострюється, коли в дитбудинку дізнаються, що з-під потяга витягли мертвого хлопця. «Альоша дико скрикнув і забився головою об підлогу. Очі йому закотилися під лоба. Він заскрекотів зубами, схопився скрюченими пальцями за груди. У нього почався тяжкий нервовий напад» (Дж.3; ст..127).

Згодом у Альоші стався другий приступ, який довів його до лікарні. Саме Пувичка, який вийшов з лікарні після поранення, спровокував його. «Художник, кажуть, що ти вмієш приставлять малахольного. Ану, покажи…» (Дж.3; ст..147). «Ну… Починай… Пускай слину. Почекайте, він так із копита не може. Йому треба подумати. Ось він подумає, як краще, а тоді вже напевне впаде на підлогу й почне гатити головою. О, о!.. Дивіться, вже починають сіпатись губи» (Дж.3; ст..144-145). «Губи вже сіпаються… Ніздрі підскакують… Дивіться, дивіться! Які очі!.. Мабуть, зараз вони полопаються, бо вже понапинались, дивіться, як… О! Побілів… Ні, посинів… Зараз починається приставлєніє… Розійдись, публіка. Художник Альоша Мамалига танцюватиме… Ги-ги!» (Дж.3; ст.. 145).

Після цього приступа Альоша в безтямі б є вікна у дитбудинку і непритомніє. Міліціонер, який знайшов його, привів до лікарні, в якій Альоша перебуває деякий час. Після лікування він не повертається до дитбудинку, а йде світ за очі. Незабаром він знайшов притулок у старого двірника. «Двірник напоїв Альошу теплим чаєм і дав йому скупі рештки своєї вечері. Альоша з їв і знову заснув, прикритий пахучою кожушиною. …Ранком вони умовились: Альоша матиме право ночувати у дворі, в тій будці, що, хоч трохи завалилася, але може ще придатися на такий випадок. Її можна обмастити глиною: якщо Альоша захоче, то може це зробити, в кожному разі, у дворі є такий лампач, що ним можна буде обійтись. З свого боку Альоша обіцяв привчитися замітати вулицю й двір і допомагатиме Хомі Петровичу, так звали старого двірника. Та Хома Петрович не хоче й того. Живи тихенько, приходь, ночуй, аби не робив шкоди» (Дж.3; ст..180). Альоша робить з глини людей та продає, таким чином заробляючи собі на життя, беручи за плату їжу.

Матрос тим часом повернувся до дитбудинку, шукаючи Альошу, але дитбудинку вже не було. Блукаючи вулицями, він зустрів Султана, свою собаку. «Султан! Брат ти мій!.. Султан?! Ах ти ж, собацюго мій… Як же ти пізнав? Здоров! Здоров! Султанка ти мій! Де ж ти пропадав? Султанка!.. Султан!.. Де це ти був усе врем я? Га?» (Дж.3; ст..189).

Султан у свою чергу був Чорним, якого колись зустрів Альоша біля дитбудинку. Саме він і привів Матроса до Альоші.

Таким чином, Альоша – позитивний герой, який, не дивлячись на тяжке життя сироти та безпритульного зміг пронести в серці доброзичливість, чуйність, турботу про друзів, співчуття.

Матрос завдяки Альоші побачив не лише байдужість та черствість в людях, які відносились до нього або зверхньо (ті, які перешкоджають йому), або з острахом (дитбудинівська команда, на чолі якої деякий час стояв Матрос), а й розуміння, турботу, співчуття, дружбу.

Павичка ж у свою чергу негативний персонаж. Він командує хлопцями у притулку, він жорстокий до Альоші та інших, черствий, грубий. Мабуть, він замкнувся в собі з самого початку і не хоче підпускати до себе когось, тому що не вірить в те, що люди можуть відноситись до нього з розумінням, добром і турботою.

ВИСНОВКИ

Висновок:Своїм завданням письменник ставив зображення не лише позитивних зрушень у політиці та економіці, а й показ таких одвічних проблем суспільства, як бідність, сирітство, безпритульність, жебрацтво. На ці проблеми він звертав суспільства. Але літератори та суспільні діячі різних країн в різні часи намагались допомогти дітям – сиротам та безпритульним, зробити їх життя кращим, адже в умовах нестабільності та роздробленості в суспільстві таким людям найтяжче адаптуватись до нормального життя, вони стають на слизький шлях злочинів та грабунку.

Як же допомогти дітям – сиротам і безпритульним? Саме на це питання дає відповідь І. Микитенко. Неможливо кожну дитину, яка позбавлена турботи та уваги батьків, віддати на виховання у повноцінну родину, але суспільству і державі потрібно надати їй такі умови для старту, за яких в неї був би певний соціальний захист, житло, гроші для життя та забезпечення посильною роботою з гідною зарплатнею. Бачачи таку турботу держави про свою долю, не тільки діти – сироти та безпритульні, але й інші громадяни матимуть стимул для того, щоб почати життя спочатку і влаштувати його так, як хотілось би.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Микитенко І. «Твори в чотирьох томах». Т. 1. (Оповідання і повісті. Поезії)/ І. Микитенко. – К.: «Дніпро», 1982. - …. С..

2.Л. І. Качуренко «Вивчення творчості І. К. Микитенка в школі». Посібник для вчителів / Л.І. Кучеренко. – К.: «Радянська школа», 1965. - с..

3. Микитенко І. «Брати. Вуркагани. Диктатура» / І. Микитенко. – К.:«Дніпро», 1986. – с.

4. Микитенко І. «Літературний портрет» / І. Микитенко. – К.: «Дніпро»,1970. - … с.

5.Вікіпедія - http://uk.wikipedia.org/wiki/Микитенко_Іван_Кіндратович

6.Антоніна Корінь «Микитенко був людиною, створеною для успіху»,-«Кіровоградська правда», 7.09. 2012 рік.

7.Шерех Юрій (Тевельов Ю.) «Так нас вчили правильних проізношеній. Триптих про мову. //Поза