Загальна характеристика музичної культури

У XIX ст. в Україні продовжують розвиватися різні жанри народної музики, започатковані в минулі часи, і передусім лірична пісня, що була виразником характерних рис україн­ської ментальності - емоційності й естетизму.

Нових ознак набула діяльність співців-кобзарів, яких називали «на­родними гомерами України». Ці обда­ровані сліпі музиканти, мандруючи містами 'й селами знедоленої України, доносили до нащадків волелюбні думи та історичні пісні, в яких оспівували подвиги хоробрих козаків з легендар-

ної минувшини, закликали до бороть­би проти поневолювачів. Вони об'єд­нувалися в кобзарські братства (гур­ти), передаючи традиції та звичаї сво­го мистецтва молодшому поколінню. Майстер (панотець) добирав учнів, які мали гарний слух і голос. Після навчання, що тривало не менше трьох років, учні складали перед гуртом сво­єрідний іспит - посвячувалися в коб­зарі. Інколи вони отримували в дару­нок від учителя бандуру.

Галерею портретів народних спів-ців-бандуристів створив художник і фольклорист О. Сластьон.

Про найвідомішого кобзаря XIX ст. Остапа Вересая із с Сокиринці на Чернігівщині писали М. Лисенко, французький поет А. Рембо.. Росій­ський художник Л. Жемчужников за­лишив нащадкам його портрет. З го­лосу народного співця записувалися думи, релігійні псальми, сатиричні пісні. Образ кобзаря Волоха, який уславлював народних месників, співа­ючи епічних пісень, розважав народ під час дозвілля танками й жартівли­вими піснями, відтворив у поемі «Гай­дамаки» Т. Шевченко.

У другій половині XIX ст. активізу­ється діяльність з вивчення і популя­ризації перлин української пісенної спадщини. Фольклористичними дос­лідженнями захопилася значна части­на інтелігенції. Відомими збирачами фольклору були Леся Українка, Мар­ко Вовчок, Дніпрова Чайка, Марія За-горська, Марія Заньковецька. З їх го­лосу було записано багато українських народних мелодій. М. Гоголь так пи­сав про українські народні пісні: «Як­би наш край не мав такого багатства пісень, я ніколи не написав би його іс­торії, тому що я не збагнув би її й не мав би поняття про минуле».

Пошук національно-демократичних засад у музиці зумовив звернення до скарбниці творчості, як до своєрідної лабораторії формування стилю. Так, поетику народних звичаїв відобража­ла музична картина П. Ніщинського «Вечорниці» до п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Аматорський етап вивчення фоль­клору (записи, використання в до­машньому музикуванні) змінився &&-уково-етнографічним^, який започат­кував М. Лисенко. Упродовж життя композитор зібрав близько 700 народ­них пісень. Він обробляв їх для соль­ного або хорового виконання і вида­вав серіями - «десятками». Збираць­ка і науково-теоретична діяльність композитора - автора праць «Харак­теристика музичних особливостей ук­раїнських дум і пісень, виконуваних кобзарем Остапом Вересаєм» і «На­родні музичні інструменти на Україні» - мала всеслов янськии резонанс заклала підвалини української музич ної фольклористики. Отже, пророчими стали слова Коб заря:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава

Слава України!

Як і в попередні часи, провіднок сферою творчості вітчизняних компо­зиторів залишається хорова музика, однак її жанрова палітра значно роз­ширюється. Вона охоплювала оброб­ки народних пісень із вершинними досягненнями М. Леонтовича, духов­ну музику, якій приділяли значну увагу майже всі українські компози­тори, хори акапельні і з супроводом, хорові мініатюри й твори великої форми - кантати^. Хор «Боже, ве­ликий, єдиний» М. Лисенка - висо­кохудожній зразок церковної хорової культури - став духовним гімном України.

На середину XIX ст. припадає ді­яльність композиторів перемишль­ської школи на чолі з автором україн­ського національного гімну «Ще не вмерла Україна» М. Вербицьким -одним із перших професійних компо­зиторів Галичини. До другої полови­ни століття належить становлення на­ціональної композиторської школи, засновником якої був М. Лисенко -«батько української музики», твор­чість якого високо цінували західно­українські митці.

В Україні, як і в Західній Європі, важливу національно-просвітницьку роль відігравала опера. Поряд зі знач­ними досягненнями М. Лисенка ваго­мий внесок у становлення цього жан­ру зробили й інші композитори. Яскра­вим прикладом органічного поєднання народної та професійної творчості є «Запорожець за Дунаєм» Семена Гу-лака-Артемовського (1813-1873) -класичний взірець оперного жанру в українській музиці. Виразна й доступ-

на музична мова, своєрідний тип дра­матургії (чергування музичних номе­рів із діалогами), реалістичність му­зичних характеристик персонажів -ліричних (Оксана, Андрій) і коміч­них (Карась, Одарка) - сприяли над­звичайній популярності цієї опери. Використано в ній і зразки україн­ського фольклору.

Автором першої в Галичині опери (^«Купало» став Анатоль Вахнянин -"організатор і керівник музичних това­риств і Вищого музичного інституту у Львові. Ця романтична драма на істо­ричний сюжет відповідно до назви на­писана в яскраво окресленому фоль­клорному ключі.

Отже, у поглядах на розвиток націо­нальної культури музикантів західно­го і східного регіонів не було значних відмінностей. Симптоматично, що у 1868 р. до «Заповіту» Великого Коб­заря водночас звертаються на заході композитор М. Вербицький і на схо­ді - молодий М. Лисенко. Як пізніше писав композитор С. Людкевич, «май­же рівночасно і незалежно від себе постали два перші музичні «Запові­ти1»: Лисенка й галицького Вербиць-кого. Хоч і які великі різниці могли бути у сфері життя й виховання обох «батьків»- нашої музики по обох боках Збруча та у їх музичному сві­тогляді й смаку, то все-таки сильна поезія Шевченка зразу з'єднала їх та вказала подібний напрямок на музич­ну форму в їх творчій уяві».

У галузі симфонічної музики поміт-- ним явищем стала «Українська симфо­нія» Михайла Колачевського (1851 -між 1910 і 1912). Вона була написана у 1876 р. як дипломна робота випус­кника Лейпцизької консерваторії і ви­конана на випускному екзамені та публічному концерті. В основу тем традиційного чотиричастинного сим­фонічного циклу (Інтродукція і Алег­ро, Інтермеццо-скерцандо, Романс, Фінал) було покладено мелодії укра­їнських народних пісень. Симфонічний стиль цього композитора форму­вався згідно з традиціями західноєв­ропейської музики, зокрема німець­ких композиторів-романтиків Ф. Мен­дельсона і Р. Шумана.

Українська музика XIX - початку XX ст. розвивалася під впливом за­хідноєвропейської та російської музич­ної культури. Чимало українських ком­позиторів здобули музичну освіту за кордоном. Так, М. Лисенко і М. Ко-лачевський навчалися в Лейпцизькій консерваторії, М. Лисенко, Я. Степо­вий, М. Леонтович - у Петербурзі у ві­домих російських композиторів, Д. Сі-чинський - у Львівській консерваторії у класі К. Мікулі (учня Ф. Шопена). Все це сприяло зміцненню зв'язків ук­раїнських митців з представниками ін­ших культур.

До української тематики часто звер­талися російські композитори. Так, М. Глінка, перебуваючи в Україні у поміщицькому маєтку в Качанівці, на­писав романси «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко» на слова українського поета-ромаитика Віктора Забіли, М. Римський-Корса-ков створив опери «Майська ніч» і «Ніч перед Різдвом». М. Мусорг-ський першим з російських компози­торів звернувся до творчості Т. Шев­ченка: його пісня «Гопак» створена на текст уривку з «Гайдамаків».

Тривалими й плідними були зв'язки з українською культурою П. Чайков-ського - автора опер «Мазепа» і «Че­ревички» (за творами М. Гоголя). Дід композитора Петро Чайка був родом із Полтавщини, навчався у Київській академії. П. Чайковський часто по кілька місяців жив в Україні (в маєт­ках Низи на Сумщині, в Кам'янці на Черкащині, у Браїлові на Вінниччи­ні). Тут він написав чимало творів. Неодноразово композитор бував у Ки­єві, Одесі, Харкові, виступав як дири­гент на прем'єрах своїх опер.

Отже, епоха XIX - початку XX ст. у вітчизняній художній культурі пройшла під знаком становлення націо­нальних і професійних засад у галузі музичної творчості й виконавства, роз­ширення міжнародних зв'язків.